73747 (Українська нація в романі П. Куліша "Чорна рада"), страница 5

А козацька голота розуміла свободу по-своєму. Ось як викладає свій погляд на волю, рівність та справедливість неназваний старий козак з «Чорної ради»: «Горе, що старожитні козаки, що з предку-віку козаками бували, військовій черні позавиділи, не схотіли ділитись рівно... Прийде, було, полковник або військовий старшина до гетьмана: «Благослови, пане гетьмане, зайняти займанщину!» — та й займає, скільки оком закине, степу, гаїв, сіножатей, рибних озер, і вже це його родова земля... Отак-то, братці, отак-то, діти, тії багатирі, тії дуки-срібляники з голоти розплодились! У Хмельниччину рідко який шляхтич зачепивсь на Україні, приставши у козацтво, а тепер їх не перелічиш!» (с. 78).

Нажаль і мужицький прошарок змальований у Куліша не світлого боку, багато хто, під розбрат та шум, мріє собі нагребти побільше добра, між народом точаться розмови про те, що запорожці добро панське на всіх будуть ділити:

« – Ну, вже, брате, – каже інший, – з порожніми кишенями до жінок не вернемось! А другий, сміючись:

• Заробимо лучче, ніж на косовиці! Бач, у яких пани кармазинах, які тиляги пiд золотом та пiд срiблом понадiвали! Аж хрястить! Усе наше буде!

– Та й коло крамних комор руки погріємо! Казали запорожці, що все порівну між миром поділять…» (с. 129).

Чи дивно, що саме на такому тлі зійшла зловісна для України «зірка» Івана Мартиновича Брюховецького, колись — особистого охоронця Хмельницького та його слуги, а тепер — найпершого «заступника народу», спритного демагога та кар’єриста. Його гасла, як вони подані у «Чорній раді», дуже прості: «Серце моє болить, дивлячись на ваше убозтво... За батька Хмельницького текли по Вкраїні медовії ріки, люд убиравсь пишно та красно, як мак у городі; а тепер достались ви таким старшинам та гетьманам, що скоро й шкуру з вас іздеруть. Не знатимете під моєю булавою жодного козака або козацького старшини над собою паном: усі будемо рівні!» (с. 103).

Оцим підступним політичним жонглером була людина, зовнішність та одяг якої Куліш описує так: «Чоловічок сей був у короткій старенькій свитині, у полотняних штанях, чоботи шкапові попротоптувані — і пучок видно. Хіба по шаблі можна б догадуватися, що воно щось не просте: щабля аж горіла од золота; да й та на ньому була мов чужа. І постать, і врода в його була зовсім не Гетьманська. Так наче собі чоловік простенький, тихенький. Ніхто, дивлячись на його, не подумав би, що в сій голові вертиться що-небудь, опріч думки про смачний шматок хліба да затишну хату. Тільки очі були якісь чудні — так і бігають то сюди, то туди і, здається, так усе і чигають ізпідтішка чоловіка». Але юрба простих людей вірить цьому пройдисвіту: «Безумна якась радість у всякого в очах і річах. Усюди знай викрикують: «Іван Мартинович, батько наш любий!». Прості запорожці вірили, що вони «тепер перші люди в світі. Кажуть, подаровав їм цар усю Україну» (с. 102).

Весною 1663 року становище на Лівобережній Україні загострилось до краю. Брюховецький аж ніяк не обмежувався популістською агітацією, він постійно й наполегливо апелював до Москви від імені усіх запорожців, стверджуючи, що козацька рада у Козельці (1662 року), на якій Якима Сомка було обрано наказним гетьманом, є, кажучи сучасною мовою, нелегітимною, бо на ній не було представників Запоріжжя. І Москва прислухалася до нього. Коротше кажучи, цар Олексій Михайлович через свого посла Гагіна призначив «окончательную» раду з виборів гетьмана, котра й відбулась у Ніжині 14—17 червня 1663 року.

На початку ради — а на ній явно переважали селяни, міщани й голота, «оброблені» Брюховецьким! — Сомко спробував, апелюючи до Гагіна (втім, це робили обидві сторони) проголосити себе винятково законним гетьманом: «А кругом радного колеса крик i гомiн такий, мов Чорне море грає. Однак почув Сомко, як закричали йому брюховцi:

– Положи й ти булаву! Положи бунчук i корогов, переяславський крамарю! Сомко звелiв ударити своїм тимпанникам у срiбнi бубни. Ущухнув трохи галас. Вiн тодi голосом чистим i поважним, мов у золоту трубу, протрубив:

– Не положу! Нехай скажуть менi мої пiдручники (i поглянув гордо на обидва боки). А вас, голодранцiв, я не знаю, звiдки ви втерлись мiж козацьке лицарство!» (с. 130).

У відповідь «брюховці» напали на Сомка зі старшиною, мало не вбили їх, через що ті змушені були шукати рятунку в стані московського війська. Ось як розказує про ці події П. Куліш: «А запорожці схопили Iванця за руки да вже й на стіл саджають, i булаву й бунчук до рук дають. Зопхнули й князя з думними дяками, як поперлись.

- Гетьман, гетьман Іван Мартинович! - кричать на все горло.

- Діти! - крикне на своїх старий Шрам. - Так отеє ми потерпимо таку наругу! Спихайте Iванця к нечистій матері!

I кинулись купою до стола. Січуть, рубають низовцiв, саджають на столець Сомка. А запорожці, як злiї оси, не боячись нічого, з одними киями да ножаками, лізуть i б'ють Сомкову сторону. Вирвали в Сомка бунчук i переломили надвоє, одняли й булаву.

Оглянеться Сомко, аж при йому тiлько зо жменю старшини.

- Ей,- каже ,- годi! Нема тут наших! Старшина гляне, аж кругом самi запорожцi. Iванець, махаючи булавою, кричить:

- Бийте, небожата, крамаря! Шапку червїнцiв пiд добру руку!

Тодi Сомкова старшина бачить, що лихо, скупилась тiсно, плечем поуз плече, да назад до намету. А iншi там же поклали голови. За намегом стояли їх конi. Може б, i тут не влизнули, да московське вiйсько, що прийшло з Гагiним, пропустивши до намету Сомка з старшиною, заступило їх од запорожцiв.» (с. 131).

Але й тут Сомко не знайшов підтримки, його було взято під стражу, вся його дружина здалася у руки людей Брюховецького. В цей момент, відчувши, що все скінчено Сомко говорить повні жалю слова, в яких розкривається вся страшна сутність того, що чинилося на раді: «Заплакав тодi Сомко, поглянувши на своє товариство.

– Братцi мої, – каже, – милiї! Що вам битись за мою голову, коли погибає Україна! Що вам думати про мою наругу, коли наругавсь лихий мiй ворог над честю й славою козацькою? Пропадай шабля, пропадай i голова! Прощай, безщасна Україно! – i кинув об землю свою шаблю.» (с. 135).

Символом деградації козацької епохи для прозаїка була Велика Руїна. Її зловісність у всіх аспектах метастазне проникнення через роки в нові часи плекало письменника, тим більше, що він людина енциклопедичних знань, передбачав, що повстанці або їх онуки самі в майбутньому займуть місця тиранів і в гнобленні не поступляться їм. Ніжинська рада 1663 року стала переломним моментом у занепаді української державності. Вона відобразила критичний період у самій свідомості народу: «З півгодини ще не знали селяне, що мiж козацтвом робиться. Як же вже рушив Брюховецький з князем до присяги у мiсто, тодi по всьому полю чернь загукала:

– Хвала богу! Хвала богу! Наша взяла! Нема тепер нi пана, нi мужика, нема нi вбогих, нi багатих! Усi поживемо в достатку!

– Що ж, братища? – кажуть iншi. – Рушаймо панським добром дiлитись! Повне мiсто тепер панства.

– Е, ще буде час у мiстi погуляти! – одвiтують другi. – А он козацтво Сомкiв табор грабує. Дурна Сомкова старшина понабирала з собою самих кармазинiв повнi вози.

– Ну, хто куди любля! Усюди є об вiщо погрiти руки!» (с. 137).

Через два місяці Якима Сомка, Василя Золотаренка та інших вождів старшини було страчено після тривалих катувань. Але фатальний розкол України поглибився. Новий гетьман Брюховецький виявився ще ретельнішим, ніж його попередники, провідником політики старшини. Він першим із гетьманів особисто побував у Москві (1665 р.), одружився з місцевою бояринею, уклав за хабарі низку кабальних угод, але потім зрадив царя, викликав загальну ненависть і був буквально розтерзаний натовпом у Диканьці на Полтавщині 7 червня 1668 року.

«Гетьмануй над нами хто хоч — чи рицар. чи свинопас — аби ми полковникували. О, неситая жадоба старшиновання! Тепер-то я побачив тебе в вічі. Гнешся ти перед усякою поганню в дугу, аби тільки верховодити над іншими» - ось головна думка автора в цих розділах, які описують події ради, вкладена в уста Якима Сомка, хоча письменник, звісно, ідеалізував його. (с. 73).

Але крім історичних подій та національних ідей, в романі багато інших загальнолюдських проблем. «Чорна рада» – роман багатопроблемний. Найважливіші з порушених проблем такі:

• роль державного діяча (образи Сомка і Брюховецького);

• патріотизм і незалежність держави (образ старого Шрама);

• ставлення влади до народу (образи кобзаря, Шрама, Сомка, Пугача);

Проблематика передана через аналіз психіки всіх персонажів, але цікавим є те, що народна мораль останньою іскоркою сумління дає про себе знати навіть таким пропащим людям, як Брюховецький, коли він готовий убити Сомка в бою, але щось утримує його зарізати безоружного, зв’язаного гетьмана і він шукає найманого вбивцю. Про висоту народної моралі свідчать і ті факти, що сторожі осуджують Кирила, навіть відверто ненавидять, думаючи, що він іде вбивати ув’язненого Сомка, а також той момент, коли запорожці – «харцизяки» здерли з полоненого Якима і сап’янці, і пояс, і жупан, та не посміли стягнути вишиваної нареченою дорогої сорочки. Такі, здавалось би, деталі мають велике значення, бо свідчать про бодай крихту доброго начала в душі кожного українця.

У романі, як відомо, діють історичні особи (Іван Брюховецький, Яким Сомко, Павло Тетеря, ніжинський полковник Васюта, згадується також Юрій Хмельницький, Вуяхевич). Проте більше місця відведено персонажам, створеним уявою автора, – Кирило Тур, Пугач, Василь Невольник, Леся, Шрам, Петро Шраменко, Божий Чоловік, Черевань, Мелася Череваниха, Тарас Сурмач, Кирило Тур, Гвинтовка та ін. Саме через їх образи і характери письменник розкриває в романі перераховані нами проблеми роману.

Відображені в романі історичні події подані з позицій козацької старшини, гетьмана Сомка. Він виступає за з’єднання з Росією, прагне зберегти кращі народні традиції, з повагою відгукується про запорожців.

Вірним сподвижником Сомка зображено паволоцького полковника й попа Шрама. Йому відведено в романі багато місця, й саме через образ Шрама Пантелеймон Куліш найповніше розкриває свої погляди.

Проте в ставленні до козацтва Шрам, як і сам Пантелеймон Куліш досить непослідовний. Він захоплюється їх героїчними вчинками в боротьбі проти польської шляхти, татарських людоловів, їх відвагою, відданістю січовим звичаям, безкорисливістю. Із вдячністю пригадує, як запорожці (отаманом яких виявився саме Кирило Тур) врятували йому життя.

Як не погодитись із думкою О.Гончара про те, що у зверненні Пантелеймона Куліша до романної форми виявилась загальна тенденція тогочасного європейського письменства до панорамного зображення життя суспільства в усій його багатогранності, динаміці розвитку, до створення великих епічних художніх полотен. Жанрову і художню структуру «Чорної ради» Пантелеймон Куліш будує певною мірою за зразком популярних тоді в Україні і в Росії історичних романів творця цього жанру Вальтера Скотта. У Пантелеймона Куліша також за романтичними й реалістичними принципами зображуються конкретні історичні події і діячі, а в зв'язку з ними розвиваються «приватні» історії, пригоди з художньо вигаданими героями. На побудову «Чорної ради» мав вплив роман Є.Гребінки «Чайковський».

Вважаємо за необхідне зафіксувати ряд підходів Пантелеймона Куліша до зображення історичного минулого. По-перше, автор поставив мету художньо осмислити історичні події, по-друге – вклав у роман певне ідейне значення: довести головуючу позицію, винятково позитивну роль городової козацької старшини і протиставити їй розбишацтво і руїнництво низів, запорожців.

Письменник з позицій реаліста аналізує причини занепаду, розкриває ті чинники, що роздирали Україну, принижували народ, перетворювали край у Велику Руїну. У романі розкриваються і внутрішні, і зовнішні винуватці руйнації України - російський царизм з їх колонізаторською політикою щодо України, шляхетська Польща. Саме розгул московського владарювання на Україні виявляється головною історичною причиною занепаду держави.

Отже, Пантелеймон Куліш створив свою, оригінальну структуру соціально-історичного роману, що забезпечувала конкретно-історичне зображення реальної дійсності на основі її наукового вивчення. Виступає автор не як історик-науковець, а як письменник, користується своїм правом на художній домисел і своє трактування подій відповідно до власних уявлень, світогляду, ідеологічних завдань твору. Він вказував на відмінність своїх творчих завдань від вальтерскоттівського і гоголівського способів зображення історичного минулого.

Основне завдання Пантелеймона Куліша – підвести своїх сучасників до висновків про необхідність національної злагоди українців, наштовхує на роздуми над питаннями про розумну організацію суспільного ладу, про оптимальну форму влади.

У романі автором засуджується зрадництво, продажність. У зв'язку з цим заслуговує на увагу думка О.Гончара про те, що проблемний роман «Чорна рада» сприяв зростанню національної самосвідомості українського читача, посиленню інтересу до багатої історії, до визначних діячів минулого. Твір примусив людину замислитися над причинами історичних негараздів нашого народу.⁴⁰

Саме з «Чорної ради» починається історичний романний ряд в українському письменстві, вихід прози за межі селянської тематики, утвердження романтизму, зародження «аналітичного» реалізму в прозі.

На задум «Чорної ради» наштовхнули його козацькі літописці: Самовидець і Грабянка. Вони підказали Кулішеві центральну постать старого Шрама. Характерно, що ні польські аматори старовини, ні шляхтич Єрлич, один із малоросіян, «противодействовавших» Хмельницькому, не відхилили Куліша від його трактування.