73747 (Українська нація в романі П. Куліша "Чорна рада"), страница 9

Система персонажів як певна цілісність вибудувана у творі на «загальнолюдському підкладі». Яскраві виразники українського характеру уособлюють як відомі особистості з української історії так і вигадані письменником персонажі. Система образів роману відповідає основному завданню твору – показати боротьбу за припинення чвар в Україні, за її єдність. Інтимна лінія не відіграє значної ролі, але свої погляді на українську націю, її характерні риси П. Куліш передає саме через вигаданих героїв.

Пантелеймон Куліш створив свою, оригінальну структуру соціально-історичного роману, що забезпечувала конкретно-історичне зображення реальної дійсності на основі її наукового вивчення. Виступає автор не як історик-науковець, а як письменник, користується своїм правом на художній домисел і своє трактування подій відповідно до власних уявлень, світогляду, ідеологічних завдань твору.

Письменник з позицій реаліста аналізує причини занепаду, розкриває ті чинники, що роздирали Україну, принижували народ, перетворювали край у Велику Руїну. У романі розкриваються і внутрішні, і зовнішні винуватці руйнації України – російський царизм та шляхетська Польща. з їх колонізаторською політикою щодо України. Саме розгул московського владарювання на Україні виявляється головною історичною причиною занепаду держави.

Основне завдання Пантелеймона Куліша – підвести своїх сучасників до висновків про необхідність національної злагоди українців, наштовхує на роздуми над питаннями про розумну організацію суспільного ладу, про оптимальну форму влади.

У романі автором засуджується зрадництво, продажність. У зв'язку з цим заслуговує на увагу думка О.Гончара про те, що проблемний роман «Чорна рада» сприяв зростанню національної самосвідомості українського читача, посиленню інтересу до багатої історії, до визначних діячів минулого. Твір примусив людину замислитися над причинами історичних негараздів нашого народу.⁶⁰

Як історик та науковець, П. Куліш вивчав документи історії України того періоду і намагався дотримуватися історичної правди. Але як письменник, вій керувався емоціями і стояв не на позиції академічної науки, а відображав народне бачення історії. Як вже говорилось, у творі описано події, що відбувалися після Переяславської угоди 1654 року – боротьбу за гетьманування після смерті Богдана Хмельницького.

У цьому романі автор змальовує козацьких старшин, які є втіленням державної мудрості, патріотизму, історичної справедливості. Через образи полковника Шрами, наказного гетьмана Сомка та їхніх прибічників і однодумців письменник висловлював свої погляди на історичне минуле України, на стосунки між старшиною і козацькою масою, міщанами та селянством.

Увесь твір сповнений національного колориту, а його основні образи співзвучні з персонажами народної творчості. У них виразно чується відгомін історичних пісень, дум, легенд і переказів про українську історію, козацтво, його звичаї і бойові пригоди. У романі діють історичні особи (Іван Брюховецький, Яким Сомко, Юрій Хмельницький, Вуяхевич, ніжинський полковник Васюта Павло Тетеря), проте більше місця відведено персонажам, створеним уявою автора, – Кирило Тур, Пугач, Василь Невільник, Леся, Черевань, Шрам, Петро Шраменко, Божий Чоловік, Мелася Череваниха, Тарас Сурмач, Гвинтовка та інші.

Образ дороги — не тільки композиційний стрижень твору, а й засіб творення характерів. Як і в народній творчості, він підкреслює в героях роману козацьку витривалість та відвагу, що виявлялися в далеких і виснажливих походах, тяжких боях. Показовим тут є хоча б епізод герцю Кирила Тура та Петра Шраменка.

Дорога – є визначальним сюжетним «полігоном» для характерологічного увиразнення героїв, в яку вирушає священик Шрам із сином Петром, прямуючи з Правобережної України на Лівобережну до гетьмана Сомка. На цій дорозі стрічаються їм люди різні за соціальним походженням і політичними поглядами, а молодого Шраменка чекають і щасливі пригоди.⁶¹

Кожен образ «Чорної ради» — від реальних: гетьмана Сомка, кошового Запорозької Січі Брюховецького, ніжинського полковника Васюти — до придуманих: кобзаря, курінного отамана Кирила Тура, старого запорожця Пугача, Петра та Лесі, несе з волі автора відповідне ідейно-концептуальне навантаження.

Куліш так увиразнив характери і так їх художньо типізував, що кожен із них репрезентує певну ідеологічну верству на Україні після визвольної війни і возз'єднання з Росією. Поміщики і селяни, запорожці і городові козаки, козацька старшина і українська шляхта, кобзарі і міщани. Яких тільки політичних орієнтацій не дотримуються вони. Гетьман Сомко і колишній паволоцький полковник Шрам виступають за союз з Росією, за централізовану феодальну державу, старий запорожець Пугач — за демократичну козацьку республіку, ідеалом якої є для нього соціально справедлива Запорозька Січ.

Змальовує Куліш і свій ідеал заможного хуторянського життя (поміщика Череваня), ідею абсолютної свободи, романтичного злету вільної людини на крилах сердечного захоплення і безоглядної готовності до самопожертви, втіленої в образі курінного отамана Кирила Тура.⁶²

Відтворена у романі широка, вільна стихія соціальних пристрастей кидає по грізних хвилях політичних амбіцій і міжусобиць корабель української державності, за кермо якого хапається і кошовий Запорозької Січі Брюховецький, і зорієнтований на польсько-шляхетську підтримку Тетеря, і дещо ідеалізований Кулішем гетьман Сомко.

Сюжет «Чорної ради» динамічний та напружений. Центром його є історичні події 1663 року на Україні, боротьба між Сомком та Брюховецьким за гетьманську булаву, виступ народних мас проти пригнічення своїми ж таки панами, козацькою старшиною. Яким Сомко походив з переяславських міщан, був рідним братом першої дружини Богдана Хмельницького. Козацькі літописи подають Сомка як людину великої вроди й розуму. У часи визвольної боротьби проти Польщі Сомко став прилуцьким полковником. Коли ж помер Богдан Хмельницький, а булава не втрималася ні в руках Виговського, ні Юрася, Сомко активно прагнув зібрати чорну раду (такі ради носили характер заколотів, державних переворотів, були підступними стосовно правлячого гетьмана, тому називалися чорними), бо сподівався, будучи вже наказним гетьманом, здобути булаву собі.

Був Яким Сомко далеко не ідеальною людиною, не цурався, як і Брюховецький, писати доноси на своїх конкурентів царю, але перед Ніжинською радою повівся благородно і навіть погодився поступитися булавою Васюті, щоб тільки вона не потрапила в руки Брюховецькому. Та було вже надто пізно думати про єдність після затяжних міжусобиць – Іванець використав усі можливості бути вибраним.

Після поразки на Ніжинській «чорній» раді Сомко просив притулку й оборони в російських представників Ромодановського й Гагіна, але ті видали його Іванцеві, який не забарився приректи в'язня до смерті.

Звісно П. Куліш ідеалізує в романі образ Сомка. Наказний гетьман Сомко щиро засмучений недолею рідного краю, він — продовжувач справи Богдана Хмельницького. Про це свідчать Сомкові слова: «Зложити докупи обидва береги Дніпрові, щоб обидва приклонились під одну булаву!»(с. 44). Він щирий і незлобливий лицар, гордий і розумний ватажок. Коли вірні йому козаки вирішили покласти голови, але не віддати свого гетьмана на поталу, він говорить: «Братці милі! Що вам битись за мою голову, коли погибає Україна!» (с. 135). Портрет Сомка у романі подано романтичними фарбами, виразами схожими на історичні пісні та легенди, автор нам подає гетьмана таким, яким бачив його народ: «Сомко був воїн уроди, возраста і красоти зіло дивної» (пишуть у літописах); був високий, огрядний собі пан, кругловидий, русявий; голова в кучерях, як у золотому вінку; очі ясні, веселі, як зорі; і вже чи ступіть, чи заговорить, то справді по-гетьманськи…» (с. 42).

Благородно поводиться він в останню годину життя, відмовляється врятуватися ціною смерті Кирила Тура, який прийшов визволити його з в'язниці. Сомко виступає за єднання з Росією, прагне зберегти кращі народні традиції, з повагою відгукується про запорожців. Він виступає у романі уболівальником за долю України, не хоче, щоб через його особисті інтереси почалися чвари.

В уявленні П. Куліша саме така людина могла об’єднати в одне могутнє ціле Україну, тому і Сомко в романі носій саме цієї ідеї – прибічник возз’єднання Право- та Лівобережної України. В романі цю ідею висловлює полковник Шрам: «— Браттє моє миле! — рече тоді полковник Шрам.— Тяжко моєму серцю! Не здолаю більш од вас таїтись! Їду я не в Київ, а в Переяслав, до Сомка-гетьмана; а іду от чого. Україну розідрали надиос: одну часть, через недоляшка Тетерю, незабаром візьмуть у свої лапи ляхи, а друга сама ію собі перевернеться кат знає на що. Я думав, що Сомко вже твердо сів на гетьманстві,— а в нього душа щира, козацька,— так міркував я, що якраз підійму його з усіма полками на Тетерю, да й привернем усю Україну до одної булави. Гіркої підніс ти моєму серцю, божий чоловіче, да ще, може, як-небудь діло на лад повернеться, їдьмо за мною на той бік: тебе казаки поважають, твоєї ради послухають...» (с. 16).

Сомка автор наділяє характерними рисами українського полководця і державного діяча – тими рисами, якими наділив його народ в думках, піснях легендах.

На відміну від ідеалізованого образу гетьмана Сомка. Образ Брюховецького змальований автором в більш реальному ключі. Звісно, що Куліш негативно оцінює свого героя. В першу чергу це виражається в словесному портреті Брюховецького в романі: «…іде збоку чоловік середнього росту й віку, а за їм і по боках його ціла юрба усякою люду — і запорожці, і городове козацтво, і мішане, і прості мужики-гречкосії…Чоловічок сей був у короткій старенькій свитині, у полотняних штанях, чоботи шкапові попротоптувані — і пучки видно. Хіба по шаблі можна було б догадуватися, що воно щось не просте: шабля аж горіла од золота, да й та на йому була мов чужа. І постать, і врода в його була зовсім не гетьманська. Так наче собі чоловік простенький, тихенький. Ніхто, дивлячись на ньою, не подумав би, що в сій голові вертиться що небудь, опріч думки про смачний шматок хліба да затишну хату. А як придивишся, то на виду в його щось наче ще й приязне: так би, здається, сів із ним да погуторив де про що добре да мирне. Тілько очі були якісь чудні — так і бігають то сюди, то туди і, здається, так усе й читають ізпідтишка чоловіка…» (с. 102).

Риси характеру Івана Брюховецького – це самолюбство і амбіційність, підлість, вміння схилити на свій бік впливових осіб, байдужість до людського життя, нехтування мораллю Запорожжя, слабкодухість. Ця авторська характеристика збігається і з історичною постаттю Брюховецького, його підступність та лицемірні вчинки, які зафіксовані літописом, ми вже розглядали у попередньому, другому розділі. Своє негативне ставлення до героя автор постійно підкреслює зневажливими характеристиками та висловами: «…мізкує собі ледачий Іванець», « – позирав гордо…узявшись у боки… Брюховецький суне», тощо. Брюховецький прямий антагонiст Сомка. Вiн лукавий, пiдступний, хитрий, пiдлий. Обiцяючи зменшити побори старшини i обмежити захоплення нею маєтностей, втираючись у довiр'я простолюду, вiн намагається справити вигiдне враження, бути малопомiтним, скромним. А добившись свого, вiдверто й цинiчно розкривається перед тими, хто його пiдтримував. Пiсля Чорноï ради Брюховецький брутально лає голоту («мужва невмивана», «дурне мужицтво»), загрожуючи всiх порiвняти батогами, глузує зi старих сiчовикiв.

Прибiчником Брюховецького стає новоявлений магнат Гвинтовка. Колишнiй козак, посiвши величезну займанщину, перетворився на пана. По-панському свавiльний вiн iз слугами, з мiщанами, яких називає «хамовим кодлом», «вразькими личаками» i наказує бити й гнати зi свого двору батогами. Його речi та звичаï, на думку Шрама, годились би i звiрю Єремi Вишневецькому. А Черевань влучно пiдмiчає: «То були Вишневецькi та Острозькiï, а тепер пiшли князi Гвинтовки...» (с. 86). Не переконання веде Гвинтовку до Брюховецького і доля Украïни його не хвилює. Вiн спритно орiєнтується, на чиєму боцi тимчасова перевага, щоб не програти. Гвинтовка запанував на польсько-російський манер (то він вів себе як князь, заради чого й одружився з ляшкою, то, як російський поміщик, полював з хортами й обзивав слуг «чертями»). Гвинтовка на перший план ставить власне багатство, високий титул і розкіш, а не Україну. Шрам так характеризує суть Гвинтовченого «патріотизму»: «І Єремі дорога була Україна, і він махав за нею шаблею: як не махати, боронячи свої маєтності?».⁶³

Куліш показує, як Гвинтовка ламає усталені законом і мораллю правила у ставленні до власної дружини, безцеремонно втручається в особисте життя небоги, Лесі Череванівни, намагаючись її одружити то з Вуяхевичем, то з Брюховецьким, щоб закріпити своє полковництво при новому уряді родинними зв’язками.

Хоч Кулiш змалював постатi авантюрника Брюховецького i його прибiчникiв дещо однобоко, свiдомо перебiльшивши ïх негативнi риси, роман звучить досить реалiстично.