72975 (Діалог з античністю в драматургії Жана Жироду), страница 7

[1 ; 308].

Головним доводом чоловіків на захист війни є:

Приам. Дорогие дочери, ваше возмущение только доказывает, что мы

правы. Разве существует большее великодушее, чем то, которое

проявляете вы, когда яростно защищаете мир. А что он вам даст? Мужей

хилых, бездельников, трусов, в то время как война сделает вам из

них настоящих мужчин!..

[24 ; 362].

У відповідь Гекуба намагається звернутися до здорового патріотизму, а Андромаха звеличила радощі полювання — нехай чоловіки вправляються у доблесті, вбиваючи оленів і орлів, головне – ”Оставьте нам наших мужей такими, какими они есть“ [30 ; 363]. Жінки ладні усе зробити заради миру:

ΜΥ Νη τω θεω

’εγωγε ταν, και ει με χρειη τουγκυκλον

Τουτι καταθεισαν ’εκπιειν αυθημερον

ΚΛ ’Εγω δε γ’ ’αν, και ωσπερει ψητταν δοκω,

Δουναι ’αν ’εμαυτης παρατεμουσα θημισυ

ΛΑ Εγων δε και κα ποττο Ταυγετον ανω

’ελσοιμ’ οπα μελλοιμι γ’ ειραναν ’ιδην.

[70].¹¹

У будь-який спосіб жінки намагаються запобігти війні. Але, якщо в Арістофана спільними зусиллями жінкам вдається залагодити питання про війну і

примусити чоловіків піти на мирні переговори, то жінки Жироду нічим не можуть примусити чоловіків признати свою дурість і вирішити усе мирним шляхом. Фанатизм, як і бурю, неможливо зупинити.

Отже підведемо підсумки. На відміну від античної традиції, яка зазвичай змальовувала сцени боїв з Троянської війни, Жироду змальовує людей перед її обличчям і ставить питання про міру відповідальності всього суспільства і його окремих членів перед історією і простою людиною. Жироду, не спотворюючи легендарну історію про причину походу ахейців на Трою, вносить нові корективи у цю історію і демонструє, наскільки великими були шанси у противників війни. Об’єднує дані, отримані від різних античних драматургів, поетів і істориків, і подає їх у дещо новому, сучасному ракурсі. П’єса Жироду звучить гостро сучасно напередодні Другої світової війни: він говорить про війну з ненавистю і прямо, яскраво розкриває лицемірство політиків під час мирних конференцій і двосторонніх зустрічей на різних рівнях, наголошує, що слова про наругу над честю нації є нічим іншим, як хитрим прикриттям зовсім інших почуттів і інтересів. Для доказу необхідності миру Жироду навіть уводить у п’єсу традицію ”Лісістрати“ Арістофана. Боги і доля у творі не мають повного контролю над людиною, адже врешті-решт усе вирішує натовп, якому досить випадку, поштовху, щоб відхилитися в ту або іншу сторону.

Шляхом напластування різних міфів і об’єднанням даних з різних джерел Ж. Жироду створює власний міф, дає нове трактування образів міфічних героїв.

У п’єсі ”Троянської війни не буде“ піймається питання про особисту відповідальність людини, справедливість і важливість компромісу при вирішенні гострих питань, а вже через два роки світ побачила одна з найтрагічніших трагедій Жироду ”Електра“, у якій автор підіймає схожі питання. Отже розглянемо її у наступному розділі нашої роботи.

РОЗДІЛ ІІІ. Модернізована інтерпретація міфу про Електру в Жана Жироду

У п’єсі ”Троянської війни не буде“ було порушено питання про особисту відповідальність людини і про її боротьбу з силами зла. Роздумам про міру відповідальності, про право втручатися у життя і домагатися справедливості, про відповідальність цілого народу присвячена одна з найтрагічніших п’єс Ж. Жироду ”Електра“. До цієї частини міфу про долю роду Атридів зверталися також Есхіл (”Орестея“), Софокл (”Електра“), Єврипід (”Електра“), Генрі Триз (”Електра“), Жан-Поль Сартр (”Мухи“), Юджин О’Ніл (”Траур личить Електрі“) та ін.

Отже, перш ніж розглянути трагедію Жироду ”Електра“, ми повинні з’ясувати, якою була трактовка міфу в античні часи. Для цього скористуємося творами Есхіла ”Орестея“ (зокрема, другою частиною трилогії ”Хоефори“) і Софокла ”Електра“.

”Орестея“ заснована на Троянському циклі міфів, зокрема на драматичній історії проклятого богами дому Атридів. Вона складається з трагедій ”Агамемнон“, ”Хоефори“ та ”Евменіди“ з заключною сатирівською драмою ”Протей“, яка, на великий жаль, не збереглася. ”Орестея“ — єдина трилогія, яка дійшла до нас повністю. Кожна її трагедія є закінченим твором, а всі вони разом об’єднані спільністю сюжету й системою художніх образів, кожна наступна трагедія є продовженням попередньої.

Стародавні міфи набувають в Есхіла політичного звучання. ”Орестея“ – складний за філософською та естетичною проблематикою твір. На відміну від інших трагедій, написаних Есхілом раніше, ця трилогія – менш статична. ”Орестея“ пройнята людяністю, насичена роздумами про взаємозв’язок подій, війну і мир, злочин і покарання, про те, що таке справедливість, що є закон, а що – беззаконня. Ми поринаємо у світ ідей, які хвилюють людство й тепер. Есхіл розглядає проблеми співвідношення божественної та людської волі щодо відповідальності людини за скоєне. Невідворотний закон справедливої відплати діє в долях усіх героїв Есхіла.

Есхіл висунув ідею найдосконалішого, з його погляду, закону світової Справедливості, що охороняє окремих людей і цілі держави, найкраще відповідає загальному поняттю Правди, у яке входить і категорія міри в житті й поведінці людини.

Злочинець не може сховатись від Справедливості, рано чи пізно вона його настигне. На думку Есхіла, вчинивши злочин, винуватець починає страждати задовго до самого покарання, як це було з Орестом. До традиційної міфології Есхіл ставився недовірливо, а усілякі віщування чи пророцтва поет відкидає, вважаючи, що вони нічого доброго людині не приносять і тільки вводять її в оману.

Не випадково і в нові часи ”Орестея“ викликала безліч суперечливих тлумачень і коментарів. Трилогія й дотепер залишається однією з величних загадок світової літератури.

Від початку до кінця трилогія сповнена найактуальніших для часів Есхіла проблем, хоч її події відбуваються у далекі часи первісно-родового суспільства з його невблаганними і суворими законами родової помсти, відплати за криваві злочини, родового прокляття.

З міфу відомо, що над родом Атридів тяжіло прокляття за криваве злодіяння. Есхіл також дотримувався думки про те, що пролита кров, подібно до ланцюгової реакції, викликає нову кров. І це триває доти, доки вона не буде відомщеною. Атрей убиває дітей Тієста, його син Агамемнон – дочку Іфігенію, його самого вбиває Клітемнестра, яка, своєю чергою, гине від руки сина, Ореста.

Аполлон виправдовує це вбивство, здійснене за його наказом, і очищує Ореста від крові, але не до кінця. Для повного виправдання Аполлон посилає юнака до Афін і там його вже остаточно виправдовує суд. Те, що не змогли зробити боги, здійснив людський судовий орган [ 31 ; 245].

Тягар злочинів лежить на роду Агамемнона. Орест – остання жертва фатального ходу подій. Де тут злочин, а де справедливість? Міфічне непомітно переплітається з реальністю: з волі Афіни, богині мудрості, справу Ореста вирішує ареопаг – суд найстаріших афінян. Ореста, який діяв за намовою Аполлона, виправдано. Обірвався нарешті ланцюг фатальних злочинів.

Отже, до ідеї помсти Есхіл підходить зовсім по-новому. Кривава помста давно застаріла, вже з часів Гомера її часто замінювали викупом, виплачуючи певні кошти за вбитого. Потім і викуп було замінено очищенням.

Слід зазначити, що для Есхіла – носія нових морально-суспільних тенденцій, цього було замало. Есхіл реально показав перехід від кривавих жахів старовини до розумного влаштування життя з допомогою найсправедливіших і гуманно діючих установ – судів.

Отже, розглянемо ”Хоефори“ (”Ті, що несуть жертву на могилу“, або ”Жертва біля гробу“). Дія починається з того, що рабині-троянки, які становлять хор, за наказом цариці йдуть на могилу Агамемнона, щоб принести жертву.

Клітемнестра боїться, що дух вбитого нею чоловіка буде її переслідувати. Троянки-рабині ненавидять царицю. Вони плачуть над своєю долею, проклинаючи Клітемнестру, благають про помсту. Разом із рабинями до гробниці прийшла Електра. Вона скаржиться вбитому батькові: в рідному домі вона, як служниця, брат поневіряється на чужині, батькове майно розграбовано вбивцями [ 23 ; 233].

Електра з дівчатами приносить жертву і вмовляє богів послати месника, брата Ореста, якого мати віддала комусь на чужині. На ці думки Електру наштовхує пасмо волосся, що вона бачить на могильній плиті: вона здогадується, що воно належить Орестові [23 ; 235-236].

До могили приходять син Агамемнона Орест із другом Піладом. Вони помічають натовп дівчат з Електрою і ховаються у кущах. Коли виходить Орест зі своїм другом Піладом, відбувається пізнавання: в юнакові-чужинці Електра впізнає рідного брата. Орест зізнається сестрі, що прибув за наказом Аполлона, щоб помститися матері за вбивство батька [ 23 ; 238].

Орест разом зі своєю рідною сестрою Електрою, яку утискує Клітемнестра, складає на могилі батька план помсти. І оскільки вбити свою рідну матір Орестові наказує Аполлон, то це вбивство відбувається.

Орест і Пілад приходять до Клітемнестри і повідомляють, що її син Орест ніби загинув десь у чужих краях. Клітемнестру охоплює радість від звістки про загибель сина, вона наказує покликати до палацу Егіста, щоб він сам почув розповідь чужинців.

Егіст першим спокутує свій злочин: прийшовши до палацу Орест убиває його. На крик слуг прибігає Клітемнестра. Зрозумівши, що перед нею Орест, вона починає благати його про пощаду:

Стривай, синочку! Згляньсь на груди мамині!

А не боїшся ти прокляття матері?

[23 ; 259-260].

Орест дослухається до цих молінь і розгублюється: ”Що діяти, Піладе? Рідну мати вб’ю?“, але Пілад нагадує йому про веління Аполлона. Після короткого діалогу Орест веде Клітемнестру до палацу і вбиває її [23 ; 261].

Слід відзначити, що Есхіл часто вживає прийом трагічної іронії. Вже сама назва трагедії ”Хоефори“ – тобто ”ті, що приносять жертву на могилі“, містить таку іронію. Клітемнестра сподівалась жертвою умилостивити дух вбитого чоловіка, але сама стає жертвою.

Коли Орест вбиває матір, з’являються страшні богині помсти Ерінії:

Орест О, ні! Це не видіння – не дрімаю ж я:

Це матері собаки – люті месники.

Провідниця хору Ще кров он, бачу, свіжа на руках твоїх,

Од неї в тебе й розум, видно, хмариться.

Орест Владарю Аполлоне! Як багато їх!..

З очей у них спливає чорна кров гидка.

[23 ; 265].

Друга частина трилогії ”Хоефори“ закінчується тим, що напівбожевільний Орест тікає від них, а хор сподівається на очищення юнака і розмірковує про долю людини. Есхіл перший у світовому мистецтві поставив проблему злочину і кари. За уявленнями сучасників Есхіла, невідворотність відплати – один з аспектів цієї проблеми.

Трилогія, розроблена за допомогою давніх героїчних образів, до яких приєднуються також і образи богів та демонів, а нагромадження численних жахів робить стиль трагедії патетичним. Урочиста й піднесена мова трагедій Есхіла пересипана афоризмами, які стали крилатими фразами. Есхіл заперечує закон ”кров за кров“.

Розглянемо образи трагедії. У Есхіла вони в основному прямолінійні та схематичні. Такими постають образи Електри та Егіста. Зовсім іншим постає образ Клітемнестри – монументальний і суперечливий.

Мабуть, це був перший в історії світової літератури образ ”демонічної жінки“. Клітемнестра була насамперед знаряддям демона родового прокляття і сама себе усвідомлює таким.

Неможливо не згадати, якою була Клітемнестра в першій частині трилогії, бо в ній ми можемо побачити мотиви, якими вона пояснює свій злочин – вона нібито вбила чоловіка, помщаючись за принесену в жертву Іфігенію і за зраду чоловіка з Кассандрою.

Клітемнестра врешті постає як зосередження всіх негативних людських рис. Героїня задовго до прибуття чоловіка замислила план вбивства і власноручно здійснила його. Небагато чоловіків здатні на такий вчинок. З цього боку Есхіл не пошкодував барв для зображення її люті, мстивості, жорстокості та безжальності.

Доречно нагадати, що у міфах більш поширеним був варіант, за яким Агамемнона вбиває Егіст. Щоб надати образові Клітемнестри більшого драматизму, Есхіл вкладає меча в її руки. Напевно невідомо, але Есхіл використав або мало поширений варіант міфу, або навмисне змінив його.

Жорстока і владна, брехлива й підступна, цинічна й брутальна, але стримана й розсудлива, навіть смілива – саме такою Клітемнестра постає в різних сценах трагедії. Разом з тим, їй притаманні суто людські почуття і мрії, вона хоче жити просто й спокійно і навіть примиритися з демоном помсти.

У порівнянні з першою трагедією, в другій трагедії – ”Хоефори“, Клітемнестра стає дещо лагіднішою, більш м’якою. Есхіл подібну зміну не пояснює, але ми можемо її зрозуміти, адже єдиним месником для Клітемнестри міг стати син Орест і довгі вісім років вона зі страхом чекала його прибуття. Саме тому вона не змогла стримати радості, коли дізналася про його ”смерть на чужині“.

Слід зазначити, що довголітній тягар цього чекання не міг не позначитися на такій могутній натурі, якою була Клітемнестра. І цей тягар частково зламав її, от чому вона так проситиме в Ореста пощади.

Щоправда, на якусь мить колишня Клітемнестра прокинеться в ній: довідавшись про смерть Егіста, вона готова знову пролити кров, тепер вже кров сина, аби тільки зберегти своє життя:

Ой лишенько! З півслова здогадалася!

Як підступом вбивали, так і гинемо.

Сокиру гостру в руки хто б то дав мені?

Впаду чи впаде ворог – ще побачимо!..

Страшна хвилина... Відступати нікуди...

[23 ; 259 ].

Дещо суперечливим постає і Орест. Нелегкою була його доля. Проданий матір’ю в рабство, він довго жив на чужині, а потім нові удари долі – наказ Аполлона, жахлива смерть батька. Орест увесь сповнений страждань.

Плануючи помсту, Орест виявляє себе розсудливою, обачною і далекоглядною людиною. Це виявляється в тому, що знаючи про злочин матері, Орест ще раз хоче пересвідчитись у тому, що вона винна. Коли ж настає час відплати, Ореста охоплюють зрозумілі нам вагання – адже мова йдеться про вбивство власної матері. І тільки слова Пілада про наказ бога примушують Ореста діяти.

Справді, Орест – виконавець волі Аполлона, за його наказом помщається він за батька, але тільки після страшних погроз бога, який обіцяє йому в разі непокори наслати на нього пошесті, язви, проказу, безумство, жахи...

На нашу думку, якби не вони, навряд чи здійняв би Орест меча на свою матір. Отже, роблячи висновок, можна відмітити, що образ Ореста – досить складний і глибоко драматичний.