72975 (589252), страница 6
Текст из файла (страница 6)
Надеется: другой погибнет. Если б
Воображали собственную смерть,
Кидая камешек, тогда от войн
Не гибла бы Эллада. Знают все,
Что хуже и что лучше и насколько
Мир для людей полезнее войны.
Во-первых, мир для муз благоприятен,
Он плачей враг, он друг деторожденья,
Он и богатству рад, — а мы, дурные,
Всем жертвуем и подымаем войны,
Чтоб человека в рабство человеку
И город в рабство городу отдать.
Eur. Suppl. 481–495. Пер. С. Шервинського
[26 ; 28].
”Адже немає [на світі] такої безрозсудної людини, яка віддає перевагу війні над миром. У мирний час сини хоронять батьків, а на війні батьки – синів.“ (Herod. 1.87) [26 ; 29]. І, як ми згадували вище, вже Гомер був ярим противником війни...
Ніколи ще Жироду не говорив про війну з такою ненавистю і так прямо: ”Гектор. ...Война кажется мне самым смрадным и самым лицемерным средством уравнивать людей, и я не приемлю смерть ни как наказание для трусов, ни как награду живым“ [24 ; 391]. ”Гекуба. ...Когда мартышка взбирается на дерево и показывает нам свой красный зад, весь в чешуе, блестящий и окруженный грязными космами, — это и есть прообраз войны, её лицо“ [24 ; 392].
Ніколи ще Жироду не показував так яскраво лицемірство політиків під час мирних конференцій і двосторонніх зустрічей на різних рівнях, як у словах Улісса під час розмови з Гектором [24 ; 411-418]. Отже, їхня розмова є битвою, яка повинна вирішити, бути війні чи ні. Улісс погоджується, що війна – найстрашніший ворог людства, і він не хоче її. Але питання у тому, чого хоче сама війна? Він веде роздуми на тему, що зустрівшись на переговорах, лідери навіть стають друзями, але вже наступного дня над усим царює війна. Важливим є лише, щоб, убивши противника, переможець не упізнав у ньому потім свого брата. Улісс говорить про політику долі, коли воюють саме ті, кому війна визначена долею, і цього разу вона обрала Грецію і Трою. ”Улисс. ...всё это окрашено судьбой в единый грозовой цвет, в котором я впервые угадываю свет нашего будущего. Ничего не поделаешь. На вас пал свет греческой войны“ [24 ; 414-415]. Але тут же мимохідь він кидає слова, що греки дуже зацікавлені у багатствах Трої. Саме тут слід звернути увагу на те, як щиро крок за кроком розкриває Жироду, що слова про наругу над честю нації є нічим іншим, як хитрим прикриттям зовсім інших почуттів і інтересів. Це є одним з ключових моментів, і неможливо описати його краще, ніж зробив це автор:
Гектор. Греция избрала нас своей добычей. К чему тогда объявлять войну?
Проще воспользоваться моим отсутствием и напасть на Трою.
Улисс. Война предусматривает своего рода соглашение. ...
Гектор. Что же вас толкнуло против нас? ...
Улисс. .... Нации, как и люди, погибают от неуловимой неучтивости. ... Вы ... недостаточно ловко похители Елену...
Гектор. Какая же связь между похищенной женщиной и войной, в которой должен погибнуть один из наших народов?
Улисс. ... она одно из тех редких созданий, которых судьба послала на
Землю в своих собственных целях. ...
Улисс. Оскорбление судьбы ничем не может быть искуплено.
Гектор. .... я вижу наконец истину. ... Вам нужны наши богатства! Вы
сделали так, чтобы Елену похитили, чтобы иметь почётный
предлог для объявления войны. Я краснею за Грецию! ...
[24 ; 415-416].
Для пояснення двох пунктів з цього діалогу, звернемося до В.І. Кащеєва. Війна повинна була мати ’αρχή δίκαια не тільки по суті, але й формально, тобто, відповідно до принципу справедливості, вона повинна була бути оголошена. У Ціцерона ми знаходимо ідею, яка, поза сумнівом, сходить до Панеція: ”Справедливою може бути тільки така війна, яку ведуть після пред’явлення вимог чи ж заздалегідь сповістили і оголосили“ (Cic. De off. 1.11.36). Греки, дійсно, мали звичай оголошувати війну [26; 42-43].
Цитуючи твір періпатетіка Деметрія Фалерського (друга половина IV ст. до н. е.), що не дійшов до нас, Полібій пише: ”...Якщо народи причину війни вважають законною, то тим більшого значення набувають перемоги і тим малозначущими стають поразки; наслідки виходять зворотні, коли причину війни визнають ганебною або незаконною“ (Polyb. 36.2.3) [26 ; 41-42]. Отже, ці два факти вливаються у міфологічний та історичний контекст.
Стосовно того факту, що Улісс не заперечував вищевказані слова Гектора, то для греків був характерний ще один тип оголошення війни (мабуть, що мав місце тільки в античності) — відкрите оголошення права на здобич відносно чужого народу. Але у той момент, коли Гектор вирішує, що жереб кинуто і війна відбудеться, Улісс погоджується припинити це безглуздя, піти наперекір долі, забрати Олену. Та чи виявиться він хитрішим за долю?
Як бачимо, Жироду, не спотворюючи легендарну історію про причину походу ахейців на Трою, вносить нові корективи у цю історію і демонструє, наскільки великими були шанси у противників війни; драматург не вірить у неминучість воєн, він вважає, війну можна здолати.
До того ж, чи не безглуздо вести війну через жінку? Лосєв А.Ф. у своїй праці ”Грецька міфологія“ вважає, що світ матріархальної архаїки, що пішов у минуле, мститься новому героїзму, використовуючи жіночу красу, що так оспівується в епоху класичного олімпійства. Жінки вносять заздрість, розбрат і смерть у цілі покоління славних героїв, примушуючи богів накласти прокляття на своїх же нащадків. Тому народжується від Зевса і богині помсти Немесиди - Олена, через красу якої вбивають один одного ахейські і троянські герої. Прекрасні жінки (Даная, Семела або Алкмена) спокушають богів і зраджують їх і навіть зневажають їх (як Короніда або Кассандра).
Крім того, оспівувач кохання і жіночості Жироду не наділяє цими якостями Олену. У цій яскраво чарівній жінці немає доброти, ніжності, тепла. Немає навіть звичайної чутливості. Їй не подобається проникатися почуттями інших і навіть своїми власними. Вона любить чоловіків, їй подобається маніпулювати ними, згадаємо сцени, де вона намагається спокусити юного Троїла і продовжує це робити навіть у присутності Паріса, розпалюючи їх обох [24 ; 376-379].
Олена, як і Кассандра, володіє даром передбачення. Але спартанська цариця здатна бачити тільки щось яскраве і таке, що запам’ятовується: наприклад, їй ніколи не вдавалося розгледіти свого чоловіка Менелая, проте Паріс відмінно виглядав на тлі неба і був схожий на мармурову статую — правда, останнім часом Олена стала бачити його гірше. Але це зовсім не означає, ніби вона згодна виїхати, оскільки їй ніяк не вдається побачити свого повернення до Менелая. Гектор малює барвисту картину: сам він буде на білому жеребці, троянські воїни — в пурпурних туніках, грецький посол — в срібному шоломі з малиновим плюмажем. Невже Олена не бачить цей яскравий полудень і темно-синє море? А чи бачить вона заграву пожарища над Троєю? Криваву битву? Спотворений труп, який несеться за колісницею? Вже чи не Паріс це? Цариця киває: обличчя вона розгледіти не може, зате пізнає діамантовий перстень: ”Я не всегда хорошо различаю лица, но драгоценности я хорошо вижу“ [30 ; 372]. А чи бачить вона Андромаху, що оплакує Гектора? Олена не наважується відповісти, і оскаженілий Гектор присягається вбити її, якщо вона не виїде — хай все навколо стане досконало темним, але це буде мир. Адже вона вагається у виборі між поверненням до Греції і такою жахливою катастрофою, як війна.
Гектор. Ничего... ничего, кроме пепла от пожарищ; изумруды и
золото, превращенные в пепел. Как чисты очи мира. Ведь
не слезами же омыты они... А ты бы плакала, Елена, если
бы тебя убивали?
[24 ; 372].
Гектор. Каким чудом зеркало мира попало в голову этой тупицы?
Елена. Конечно, это очень прискорбно. Но каким способом можно
преодолеть эту упрямую способность зеркала отражать
действительность?
[24 ; 374].
Навіть Улісс характеризує Олену як володарку найобмеженішого розуму і найжорстокішого серця. Олена далека від жалості. Демокос навіть вважає, що війна схожа на Олену, має таке ж саме обличчя. Пригадаймо також, як схарактеризувала війну Андромаха (див. вище), отже війна, як констатує Демокос, тепер матиме два обличчя. Чи це не їдкий сарказм Жироду у бік Олени? Найповніше її образ розкрито у діалогах з Гектором (щойно нами розглянутий) [24 ; 370-374] і Андромахою [24 ; 395-399].
То чи варта ця холодна краса життя цілого народу, цілої нації? Адже для неї це буде лише забавкою...
Усю людяність, жіночність, кохання і жалість втілює у собі Андромаха. В Олені ж немає глибини її душі.
Отже, як ми зазначили вище, Жироду зберігає мотив викрадення Олени як привід для війни. Також слід звернути увагу на те, що троянці в Жироду яро вимагають війни з ахейцями, а коли це питання було майже врегульовано Гектором і Уліссом, сумна випадковість штовхає народ на війну. І починають її саме троянці, як і в історії Даррета Фрігійського. Вони заздалегідь готувалися розпочати війну, для цього навіть запросили знавця міжнародного права Бузіріса, щоб він виявив закони, які порушили греки стосовно Трої, щоб мати вагому причину розпочати воєнні дії. Та врешті решт причиною виявився прикрий нещасний випадок – заява Демокоса, що його вбив грек Аякс (див. вище). Обурені троянці вимагають війни і ніщо вже не зможе її зупинити.
Також знаходимо у п’єсі мотив з ”Історії“ Геродота [12 ; ІІ:113], коли моряки Паріса розповідають правду про викрадення Олени і про події, які відбулися на шляху до Трої. Але якщо в Геродота раби Паріса зробили це, щоб отримати захист Геракла (у долині Нілу на березі стояв храм Геракла), звільнитися з рабства і згубити Паріса, то в Жироду моряки намагаються врятувати свою чоловічу честь, адже греки насміхаються, говорячи, що троянці нічого не варті як чоловіки, зробивши такий висновок зі слів Гектора, який намагався довести, що Паріс не торкнувся Олени і ахейці можуть сміливо повернути її чоловікові таку ж чисту, якою її забрали в нього.
Вузлом п’єси, без сумніву, виступає характер Гектора і його зіткнення з усіма, хто не бажає його підтримати. Гектор мужня, пряма, великодушна людина. Проте мужній він не лише у бою, для нього мужність і стійкість – природні якості воїна і чоловіка, до того ж вони більш потрібні не на війні, а саме перед її початком. Гектор сміливо виступає проти всих – м’якого самозакоханого Паріса, старого Пріама, троянських старців, які втратили здоровий глузд через красу Олени. Він єдиний протистоїть Демокосу і йому подібним логікою суджень, красномовністю прикладів, навіть силою, намагаючись не дати розкритися брамам війни. Брами війни символом проходять через увесь твір. Їхне закриття означає прихід довгоочікуванного миру. А якими важливими для воїна під час безперервних воєн можуть бути навіть кілька секунд миру:
Гектор. Отец, ты должен всё-таки знать, что такое мир для тех, кто
сражается многие месяцы. Это всё равно что найти опору,
когда утопаешь, когда тебя засасывает болото. Разреши нам
стать на маленький твёрдый клочек мирной земли,
дотронуться до него хотя бы одним пальцем.
Приам. Гектор, подумай! Сейчас дя города слово ”мир“ так же
вредно, как яд. Ты хочешь дать отдых меди и железу. Словом
”мир“ ты отчеканишь мелкую монету воспоминаний,
привязанностей, надежд. Солдаты бросятся покупать хлеб
мира, пить вино мира, обнимать женщин мира, а через час ты
поставишь их лицом к лицу с войной.
[24 ; 385].
”Чудова майстерність Жироду-діалогіста особливо пластично, багатогранно і повно розкрилася у цій п’єсі саме у образі Гектора.“ – зазначає А. Д. Михайлов, — ”Гектор-полеміст, Гектор, який сперечається у кожному діалозі – з Парісом, Пріамом, Оленою, Аяксом, Уліссом, Андромахою – кожен раз новий, несподіванний, непередбачуванний“ [30 ; 22]. Він то м’який і хитрий, то твердий і прямий, то красномовний і верткий, то строго логічний; він то стверджує, то вмовляє і просить, то погрожує. Усі почуття знаходяться у спектрі цього глибокого, багатогранного і чарівного образу, образу людини сильної і цільної.
2.2.Традиція арістофанівської ”Лісістрати“
Тож, як бачимо, у п’єсі ”Троянської війни не буде“ Ж. Жироду постійно веде діалог з багатьма античними авторами. Ще одним з них є давньогрецький комедіограф Арістофан (бл. 445—385 рр. до н.е.). У сцені, де жінки підіймають бунт проти війни [24 ; 360-364], ми спостерігаємо традицію ”Лісістрати“ Арістофана.
Головне у комедії Арістофана — ідея активної протидії війні, право народу самостійно вирішувати свою долю, щире співчуття жінкам — дружинам і матерям. При цьому основний засіб для досягнення мети — по-арістофанівські сміливий: жінки всієї Греції відмовляють своїм чоловікам у любовних пестощах і таким шляхом доводять виснажених стриманістю чоловіків до повної капітуляції. Хоча такий сюжет — прямий спадкоємець фалічних обрядів, що поклали початок стародавньої комедії, — відкривав перед Арістофаном широкий простір для найризикованіших ситуацій, не він зробив ”Лісістрату“ однією з найцікавіших пам’яток світової літератури. Адже головною була ідея царювання миру і опір війні.
Для чоловіків війна – спосіб проявити свою силу, хоробрість, відвагу. Багато з них люблять війну через ”особливу ніжність боїв“, особливе відчуття сили. Навіть Гектор у п’єсі Ж. Жироду признається Андромасі, що раніше любив війну — але в останній битві, схилившись над трупом ворога, раптом пізнав у ньому себе і жахнувся. Лише ця остання нищівна битва розкрила йому очі. Лише зараз він зрозумів, що є війна. Тож він і його вояки зненавиділи війну. Він намагається показати іншим, наскільки важливо зберегти мир: ”Гектор. ...Мы восстановили на нашей земле мир на вечные времена, мы хотим, чтоб наши жены любили нас без тревоги, хотим, чтоб рождались дети“ [24 ; 358].
Для жінок же війна зовсім не варіант:
Лисистрата. Это нам что за дело? Проклятый! Знай, для женщин война – это слёзы вдвойне. Для того ль сыновей мы рожаем, чтоб на бой и на смерть провожать сыновей?
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
