72975 (589252), страница 9
Текст из файла (страница 9)
Якщо порівняти трагедії Есхіла та Софокла з інтерпретацією Жана Жироду, слід звернути увагу на те, що в їхніх трагедіях такої розмови не було. Схожість сюжету в тім, що цариця віддала хлопчика Ореста, щоб його було вивезено з країни.
Із розмови Судді з Агатою можна ”змалювати“ портрет Електри. Вони говорять, що Електра — сама справедливість, втілення обов’язку, вона викликає на суд людський те, що без неї зникло б у вічності [24 ; 434-439]. Суддя також підіймає питання про компроміс, він хоче цей принцип – принцип компромісу — розповсюдити на всі людські стосунки, на будь-які людські вчинки.
На думку М. Я. Яхонтової, говорячи про Електру, Суддя підіймає питання про компроміс тому, що хоче стерти межу між провиною і злочином. Прихильник подібних по́ступок, угод з сумлінням, він проголошує: ”Щаслива сім’я – адже це маленька поступка, а щасливий вік – загальний компроміс. Але перепоною для загального компромісу служать люди, подібні до Електри, адже саме справедливість, благородство й обов’язок знищують наймогутніші держави, найзнатніші сім’ї й найвидатніших людей“ [69; 518].
Суперечку матері і доньки, Клітемнестри та Електри, Жироду також, як і Софокл, використовує в п’єсі, але Жироду подає нову інтерпретацію їхньої суперечки, якої немає ні у Есхіла, ні у Софокла. Вони сваряться, звичайно ж, через Ореста.
Суперечки їх тривають вже двадцять років і Електра звинувачує матір в тому, що вона не втримала на руках малого Ореста і він упав, а, Клітемнестра, в свою чергу, звинувачує Електру, в тому, що це вона штовхнула брата.
Ось як це відбувається в п’єсі:
Электра: ... ведь должна же мать спасти своего сына!
Мать – изгиб, мать – гнездо, мать – склон, мать – колыбель,
мать – спасение...” Но эта мать замерла, застыла как утёс,
и ёё сын рухнул с неё, как падают с самого высокого,
самого сурового из утёсов.
Клитемнестра: Да шевельни я пальцем, и я уронила бы тебя,
неблагодарная!
[24 ; 460-461].
Таким чином, за Жироду, Клітемнестра постає перед вибором: син чи дочка, і вибирає дочку, тому, що сама є жінкою. Але Електра залишається байдужою до вибору матері і залишає її. Слід зазначити, що драматург надає зовсім інше трактування образу Клітемнестри, чим відрізняється від давньогрецьких трагіків. Клітемнестра Жироду навіть пропонує дочці заключити перемир’я, але та відмовляється на підставі того, що мати хоче відібрати її, Електри, цнотливість і перевести її до стану жінок, подібних до цариці.
Нова інтерпретація Жироду виявляється ще у таких сценах, як поява Егіста, який приніс смутну звістку про напад на Аргос коринфян ( цього немає ні у Есхіла, ні у Софокла), також у Жироду Егіст залишається на сцені протягом всієї дії, крім того він є коханцем не лише Клітемнестри, але й Агати. Також новим є коли Клітемнестра каже Електрі, що вона її звинувачує, бо Електра не знала батька таким, яким він був насправді, на що Електра відповідає матері, що зустрілась з батьком перед його смертю і пізнала його ”всього“. У Жироду, як і в Єврипіда, знаходимо розмови про заміжжя Електри за наказом Егіста ( у Софокла ж він хотів кинути її до темниці ), також, після того як в Егістові ”об’явився“ цар, а в Електрі – Електра, Егіст намагався домовитися з дівчиною, скласти з нею угоду. Якщо Орест Софокла та Есхіла стійко виконує волю богів, то тут він не бажає правди: ” Мы ещё успеем ускользнуть от той страшной змеи, которая через минуту смертельно ужалит нас“ [30 ; 494], а у сцені вбивства знаходимо нові деталі. Крім того Жироду розділяє події, що відбувалися до пробудження Електри, і події, що відбулися після, інтермедією ( плач Садівника).
Таким чином, розглянувши інтерпретацію міфу про Атридів у Жана Жироду, можна зробити висновок: драматург розширив сюжет (завдяки чому декілька сюжетних ліній переплітаються між собою в єдине ціле), чим суттєво змінив його, також ввів нових героїв, яких не було у Есхіла та Софокла.
На нашу думку, Жироду створив свій варіант трагедії на основі давньогрецького міфу, використовуючи елементи психоаналізу. Елемент психоаналізу легко побачити в самій Електрі, а саме – її ненависть до матері дуже легко пояснюється ревнощами до батька, а потім і до брата Ореста. Мотив фрейдизму тут підкреслено й розвинуто ( див. монолог Електри) [24; 467].
Образ Електри Жироду змальовує як уособлення безжалісної та безкомпромісної справедливості, яка не бере до уваги волю богів. В порівнянні з Есхілом та Софоклом, за якими Електра та Орест діють з волі богів, для драматургії ХХ століття боги втратили свою владу над людьми. В п’єсі Жироду показує досить незвичайні відносини між богами і людьми. Крім того Жироду розділяє події, що відбувалися до пробудження Електри, і події, що відбулися після, інтермедією.
Особливістю п’єси, на нашу думку, є те, що сам автор не дає прямої відповіді, на чиєму боці є він сам: чи на боці Електри, чи на боці Егіста. Але у фіналі створюється враження, що жага справедливості Електри, на думку автора, надмірна. Фінал трагічний – вороги захоплюють місто, гинуть невинні, руйнується життя Електри та Ореста.
Висновки
Здійснивши дослідження теми дипломної роботи ”Діалог з античністю в драматургії Жана Жироду“, ретельно розглянувши твори давньогрецьких і римських драматургів, ораторів і істориків (Гомер, Есхіл, Софокл, Єврипід, Арістофан, Плавт, Овідій, Геродот, Горгій, Даррет Фрігійський), і зробивши аналіз впливу античної спадщини на творчість французького драматурга, можна підвести підсумок дослідження.
Л. Г. Андрєєв зазначив, що частина п’єс Жироду являє собою перелицьовані , модернізовані античні сюжети. Ж. Жироду охоче звертався до легенди, до міфу, як до якоїсь універсальної форми, яка дозволяла через неї давати своє власне тлумачення долі світу і людини. Відштовхуючись від стародавнього сюжету, різко усучаснюючи проблематику, Жироду ставив на обговорення у своїх інтелектуальних драмах гострі питання сьогодення. До того ж, Жироду стимулював розвиток у Франції ”міфологічного театру“.
П’єса Жана Жироду ”Амфітріон 38“ — тридцять восьма інтерпретація знаменитого античного міфу. Жироду вносить у його трактування дві суттєві корективи: 1)Амфітріон і особливо Алкмена знаходять у собі мужність протиставити своє кохання, вірність і чистоту волі бога; 2) цього разу Юпітер дійсно закохується в Алкмену, тому відмовляється оволодіти нею в образі бога або будь-якого божественного субституту. Для того, щоб відчути кохання Алкмени, Юпітер не просто приймає подобу Амфітріона, він стає Амфітріоном, він перестає бути богом і повністю приймає земне єство генерала.
У Жироду зовсім відсутня тема війни з телебоями, натомість він не тільки висміює та дегероїзує війну як таку, але й відкидає її як дещо огидне і нелюдяне. З його точки зору, це найтяжчий злочин. Бо людяність – це головне. У своїй комедії Жироду дає бій війні. Він чудово пародує промови політиканів, зриває з війни маску величі і показує її безглузду та неминучу жорстокість. Декларації, які зачитують Созій і Воїн — про мир і про війну – можна навіть сприйняти, як строфу і антистрофу у грецьких трагедіях. У сцені прощання Амфітріона і Алкмени Жироду викриває псевдогероїку війни.
У Жироду його герої-двійники не зустрічають один одного для створення комічного ефекту, як то було у Плавта. Комедія Жироду французька — тонка гра словами і ситуаціями. Адже залишається неясним, чи розпізнала Алкмена риси бога в образі свого чоловіка, коли давала клятву померти у разі зради Амфітріону. Потім, влаштовуючи побачення Леди з Юпітером, Алкмена, можливо, здогадується, що до її опочивальні входить не верховний бог, а Амфітріон, який прилетів з поля бою. У цьому випадку сплохували і чванлива Леда, яку поглинула жага ще раз спробувати кохання бога, і занадто квапливий генерал (якщо це був саме він, а не Юпітер, який знов прийняв його подобу), і сам бог, якщо він з’явився ще раз домагатися любові Алкмени.
В античні часи дуже популярними були історії про звідників (стара жінка-звідниця виявляється ще у Гомера перетвореною богинею молодості, краси і родючості, самою богинею Афродітою), з’явилися вони і у Жана Жироду. Таку роль він відвів служниці Екліссії і усьому місту.
Жироду не лише переосмислює давній міф, а створює свій власний, беручи за основу високі моральні якості людини, підіймає питання щодо війни з її псевдогероїкою, релігії, шлюбу, самоповаги... Це стає можливим завдяки майстерності Жироду на фоні органічно поєднаних напластуваннях міфів і реальності виділити і донести до людей певні ідеї, і показати найвищі моральні цінності шляхом психоаналізу, тонкої іронії, парадоксальних ситуацій і віртуозної словесної гри. І головною героїнею міфу Жироду без сумніву є Алкмена. Всю п’єсу навіть можна назвати її ім’ям, адже вона ніби гімн на честь цієї жінки.
У п’єсі ”Ундіна“ міститься багатошарова пародія — на літературні і театральні кліше, на лицарську романтику, середньовічну екзотику, книжкову вченість. Разом з тим ”Ундіна“ повна проникливого ліризму, поетичної фантазії і прихованого драматизму, що зростає ближче до кінця дії. За казковим сюжетом є видимою одна з наскрізних тем творчості Жироду: зіткнення брехливої цивілізації з природним світом правди, добра і любові, своєрідно ”руссоїстське“ протиставлення поетичної природи прозаїчному суспільству, заснованому на нерівності і користі. Такий сенс притчі про любов Ундіни і Лицаря. Не випадкові в ”Ундіні“ мотиви роздвоєння людини, тяга до отримання внутрішньої цілісності, мотив втрати пам’яті і можливості почати життя спочатку. Ці теми проходять через усю творчість Жироду.
Цілісність натури і безмежна вірність у коханні споріднюють Ундіну з Алкменою, а історія Геркулеса в ”Ундіні“ є або висміюванням невігластва,і або ж звичайною пародією на античний міф як один з пластів багатошарової пародії.
До того ж, як ми згадували, Жироду майстерно грає часом і простором, а також логікою чудесного, призиваючи давніх героїв і богів предстати перед глядачем.
У 1935 році було поставлено п’єсу Жана Жироду ”Троянської війни не буде“; Жироду мав багато попередників, які зверталися до міфів про Троянську війну. Письменник зобразив суспільство і людину в кризовий момент їх буття — не тоді, коли війна давно відгриміла і доводиться розбиратися в її важкій спадщині (”Зігфред і Лімузен“), не тоді, коли вона вже стала звичною справою, стала повсякденністю (”Юдифь“), не тоді, коли вона взагалі була поза сюжетом і носила оперетковий характер (”Амфітріон 38“). У новій п’єсі Жироду суспільство знаходилося на порозі війни і вставало питання про міру відповідальності всього суспільства і його окремих членів перед історією і простою людиною. Він передбачав події, які незабаром потрясли світ у 1940 році. Не дивлячись на те, що п’єсу можна помістити в історичний контекст, її можна назвати актуальною завдяки її стилю і спільності з античною темою і наявності дистанції між зразком і подіями.
Не спотворюючи легендарну історію про причину походу ахейців на Трою, Жироду вносить нові корективи у цю історію і демонструє, наскільки великими були шанси у противників війни. Об’єднує дані, отримані від різних античних драматургів, поетів і істориків (Гомер, Арістофан, Овідій, Геродот, Горгій, Даррет Фрігійський), і подає їх у дещо новому, сучасному ракурсі. П’єса Жироду звучить гостро сучасно напередодні Другої Світової війни: він говорить про війну з ненавистю і прямо, яскраво розкриває лицемірство політиків під час мирних конференцій і двосторонніх зустрічей на різних рівнях, наголошує, що слова про наругу над честю нації є нічим іншим, як хитрим прикриттям зовсім інших почуттів і інтересів.
Для доказу необхідності миру Жироду навіть уводить у п’єсу традицію ”Лісістрати“ Арістофана, коли жінки підіймають бунт проти війни. У будь-який спосіб жінки намагаються запобігти війні. Проте, якщо в Арістофана спільними зусиллями жінкам вдається залагодити питання про війну і примусити чоловіків піти на мирні переговори, то жінки Жироду нічим не можуть примусити чоловіків признати свою дурість і вирішити усе мирним шляхом. Фанатизм, як і бурю, неможливо зупинити.
Крім того, оспівувач кохання і жіночості, Жироду не наділяє цими якостями Олену. У цій яскраво чарівній жінці немає доброти, ніжності, тепла. Немає навіть звичайної чутливості. Їй не подобається проникатися почуттями інших і навіть своїми власними. Олену, як і Кассандру, Жироду наділяє даром передбачення. Але спартанська цариця здатна бачити тільки щось яскраве і таке, що запам’ятовується.
Також слід звернути увагу на те, що троянці в Жироду яро вимагають війни з ахейцями, а коли це питання було майже врегульовано Гектором і Уліссом, сумна випадковість штовхає народ на війну. І починають її саме троянці, як і в історії Даррета Фрігійського. Вони заздалегідь готувалися розпочати війну, для цього навіть запросили знавця міжнародного права Бузіріса, щоб він виявив закони, які порушили греки стосовно Трої, щоб мати вагому причину розпочати воєнні дії.
Також знаходимо у п’єсі мотив з ”Історії“ Геродота , коли моряки Паріса розповідають правду про викрадення Олени і про події, які відбулися на шляху до Трої.
Боги і доля у творі не мають повного контролю над людиною, адже врешті-решт усе вирішує натовп, якому досить випадку, поштовху, щоб відхилитися в ту або іншу сторону.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
