41920 (Особливості використання ідіом), страница 7

Як ми знаємо, Джен надає допомогу своєму господареві, ще не знаючи, хто саме перед нею. Аналізуючи діалог Джен і Рочестера, ми одразу помічаємо, що його мовлення є яскравішим, ніж її, він використовує більше порівнянь, прислів’їв, приказок, іноді досить експресивних та лайливих, а також ідіоматичних одиниць:

“I see,” he said, “the mountain will never be brought to Mahomet, so all you can do is to aid Mahomet to go to the mountain; I must beg of you to come here”[VI, c.116].

«Бачу, - мовив він, - що гора ніяк не хоче йти до Магомета, тож доведеться вам допомогти Магометові підійти до гори» [I, c.111].

“You shall walk up the pyramids of Egypt!” he growled. “At your peril you advertise! I wish I had only offered you a sovereign instead of ten pounds. Give me back nine pounds, Jane; I’ve a use for it.” [VI, c.116].

«Отакої! – буркнув він. – І не думайте звертатися до газети! Чого я не дав вам один соверен замість десяти фунтів! Віддайте мені дев’ять фунтів назад, Джен. Мені потрібні гроші» [I, c.217].

В останньому прикладі цікаво відзначити прийом цілісного перетворення “You shall walk up the pyramids of Egypt!” - «Отакої!», що є, на наш погляд, цілком виправданим, адже читачу важко було б зрозуміти, до чого тут єгипетські піраміди.

Ідіоматичні одиниці, яскраві стилістичні фігурі та тропи, паремії – все це ми зустрічаємо лише у внутрішніх монологах Джен Ейр; її діалогічне мовлення є досить сухим. Це, на наш погляд, пояснюється особливостями її виховання та характеру – адже ми знаємо з роману, що в дитинстві її мало хвалили, ставилися до неї дуже суворо, отже, і в дорослому житті вона все ще почувається невпевнено і скуто, не наважуючись відкрито висловитися, показавши оригінальність своїх думок та артистизм душі. Проте, як ми бачимо з її внутрішніх монологів, на самотині вона стає значно відвертішою, дуже часто іронічною, інколи навіть романтичною. Так, подумки вона каже про майбутню дружину містера Рочестера:

“…his wife might, I verily believe, be the very happiest woman the sun shines on” [VI, c.186].

«Його дружина, що й казати, була б найщасливіша жінка на землі» [I, c.186].

Характеризуючи містера Мейсона як людину млявої вдачі (він спершу рекомендує себе як старовинний друг містера Рочестера), Джен зауважує:

“A curious friendship theirs must have been: a pointed illustration, indeed, of the old adage that ‘extremes meet’” [VI, c.189].

«Кумедна мала бути ця дружба: якнайпереконливіша ілюстрація до старої приказки, що «крайнощі сходяться» [I, c.186].

Проте найбільше ідіоматичних одиниць ми зустрічаємо у прямому мовленні простих людей – челяді, перехожих, тощо. Ми мусимо припустити, що ідіоматичні одиниці за часів створення роману вважалися ознакою просторіччя, ось чому ми нерідко зустрічаємо їх у прямому мовленні. Так, слуга Рочестера Сем вживає компаративний ідіоматичний вираз, говорячи про циганку, що прийшла у челядню маєтку містера Рочестера, щоб поворожити панам:

“A shocking ugly old creature, miss; almost as black as a crock” [VI, c.191].

«Гидка стара відьма, міс, чорна як сажа» [I, c.185].

У маєтку Рочестера Торнфілд-холлі Джен має змогу спостерігати найвишуканіше аристократичне товариство тогочасної Англії. Проте, як ми знаємо з сюжету містер Рочестер обирає собі за дружину не жінку зі свого кола, а маленьку й непоказну гувернантку, без грошей та зв’язків. «Що ж такого незвичайного знаходить Едвард Фейерфакс Рочестер, багач і джентльмен із старовинного роду, у бідній гувернантці Джен Ейр? Щирість і жвавий розум, добра вдача і артистичність натури – все це дуже вигідно відрізняє Джен від світських жінок, але не це в ній головне. Найважливіше для Рочестера те, що він бачить у дівчині рівну собі людину. Людська гідність, самостійність, волелюбність – ось що найбільше приваблює його в Джен» [33, c.455-456]. Пізніше, коли вона стає нареченою Рочестера, їй здаються принизливими дарунки, якими він її осипає:

“You don’t need to look in that way,” I said; “if you do, I’ll wear nothing but my old Lowood frocks to the end of the chapter” [IV, c.267].

«Не треба на мене так дивитися, - сказала я, - а то я довіку не носитиму ваших подарунків, тільки свої старі ловудські вбрання» [I, c.261].

Для неї неможливе щастя, побудоване на обмані, - воно також принижує людську гідність. Джен переконана, що краще бути простою сільською вчителькою, бідною і чесною, аніж коханкою свого господаря, що втішається уявним щастям, а потім заливається сльозами каяття та сорому. Тільки віра у справедливість власних вчинків дає Джен силу високо тримати голову. Не в багатстві і спокої вона вбачає своє щастя. Для неї ідеал людського щастя – це активна діяльність на благо іншим. Авторка надає можливість своїй героїні розбагатіти і не одружившись з містером Рочестером (вона дістає спадщину від невідомого їй померлого дядька). Але Джен відмовляється від більшої частини спадщини, бо їй не потрібне зайве багатство, а лише той мінімум, що дасть їй незалежність. Головне багатство для неї – це знайти своїх родичів, зробити їм добро, не бути самотньою, відчувати людське тепло і своїм теплом зігрівати інших. Сам ідеал служіння людям письменниця розуміє гуманістично: воно не повинно бути жертвою, яку людина примушує себе принести іншим. Воно повинно втілитися у такі форми, щоб збагачувати і того, хто віддає себе такому служінню. Саме тому, коли її примушують робити те, що суперечить її вдачі, - віддати себе місіонерській справі – вона бунтує. Довгі спостереження Джен над пастором Сент-Джоном приводять до висновку, що корисною може бути лише така діяльність, яка диктується не тільки доводами розуму, а й участю серця. Холодний та розсудливий Сент-Джон у своїй фанатичній вірі керується скоріше власним честолюбством, ніж турботою про благо інших. І Джен відмовляється від того поля діяльності, яке їй пропонує Сент-Джон. Авторка через внутрішні монологи своєї героїні проголошує першу з передумов людського щастя – можливість бути самим собою, тобто відчувати цілковиту згоду серця і розуму, гармонію думки і чуття. Тільки така єдність, на думку Шарлотти Бронте, дає змогу людині знайти своє «я» і цілком порозумітися з іншою людиною. Можливість, що надає авторка своїй героїні, для втілення свого ідеалу щастя – це кохання і подружнє життя:

“I have now been married ten years. I know what is to live entirely for and with what I love best on earth. I hold myself supremely blest – blest beyond what language can express; because I am my husband’s life as fully as he is mine. No woman was ever nearer to her mate than I am; ever more absolutely bone of his bone and flesh of his flesh” [IV, c.445-446].

Звернемо увагу, що в українському перекладі біблійна ідіома beyond what language can express (з Нового Заповіту) не збережена. Це може пояснюватися прагматичною адаптацією перекладу, який робився за радянських часів, коли політична кон’юнктура не сприяла активному вжитку біблеїзмів, хіба що для викриття нечесності священників, або подібних антиклерикальних та загально атеїстичних цілей. Ідіома bone of one’s bone та flesh of one’s flesh, заснована на повторі елементів, також передана коротшим і менш виразнішим одна душа й одне тіло, що може зумовлюватися, з одного боку, бажанням перекладача уникнути тавтології, а, з другого боку, не вносити до українського тексту нехарактерних для нього елементів – якщо вираз «плоть від плоті» існує в українській мові (хоча й має певний старослов’янський відтінок), то «кість від кістки» прозвучало б дещо незвично, стаючи на заваді сприйняттю перекладу українським реципієнтом:

«Ось уже десять років, як я одружена. Я знаю, що таке жити з людиною і для людини, котру любиш понад усе на світі. Я вважаю себе дуже щасливою – настільки, що не знаю слів, аби розказати про своє щастя, бо ми живемо одне одним. Жонка жінка не належала більше своєму чоловікові, ніж я йому: ми – одна душа й одне тіло» [I, c.443].

Взагалі з Рочестером пов’язана вся романтика і навіть містичність, що подекуди з’являється в творі. Це сильні почуття, викликані коханням, це сни, які здаються віщими, це голоси, що звучать крізь відстані часу і простору…Це також страшна таємниця Торнфілд-холлу – сміх, уривчастий, глухий, безрадісний, що лунає його коридорами; страшні крики, які чути вночі, пожежі і привиди…І навіть коли таємниця розкривається, пояснюючись реальними причинами: це божевільна жінка, з якою Рочестера одружили, коли він був ще довірливим юнаком. Ніби навмисно, аби підкреслити незвичайність Рочестера, письменниця оточує його людьми буденними і примітивними. Це скромна економка місіс Фейерфакс (“the neatest imaginable little elderly lady, in widow’s cap, black silk gown, and snowy muslin apron” [IV, c.97]), простенька дівчинка Адель (“a lively child, who had been spoilt and indulged, and therefore was sometimes wayward” [IV, c.110]), його слуги та гості.

Оригінальну версію подій роману надає сучасний британський літературний критик Джон Сазерленд. З позицій таких новітніх теорій як інтертекстуальність та психоаналіз, він розглядає історію Джен та Рочестера як нову інтерпретацію казки «Синя Борода» для дорослих та сумнівається у самій можливості Джен Ейр бути щасливою з таким чоловіком, як Рочестер. Ця на перший погляд абсурдна гіпотеза виглядає дещо інакше, якщо ми справді порівняємо ці історії. Отже, Синя Борода – це багатий джентльмен середнього віку та специфічної зовнішністі, який одружується з молодою жінкою. Вони живуть в його замку у безлюдній сільській місцевості. Там пан Синя Борода розставляє дружині пастку, залишаючи їй комплект ключів від замку з чіткою вказівкою не відкривати лише одну маленьку кімнату. .Дружина не може встояти перед такою спокусою та із цікавості входить до кімнати, де вона знаходить спотворені тіла колишніх дружин Синьої Бороди. Охоплена жахом, вона впускає ключа додолу, і на ньому залишається пляма крові. Так Синя Борода одразу розуміє, що сталося. Він заявляє, що вона також має померти. Від неминучої загибелі жінку рятують її брати, які вбивають Синю Бороду і збагачують молоду вдову.

Так само містер Рочестер – це багатий сільський джентльмен середнього віку та специфічної зовнішності (“I am sure most people would have thought him an ugly man” [IV, p.134]), який має дружину, сховану в потайній кімнаті його будинку. Він хоче іншу дружину – подібно до Синьої Бороди, стверджує Сазерленд, це чоловік з надзвичайним сексуальним апетитом. Подібно до казкового сюжету, Берту «рятує» раптова поява її брата. Але навіть не ці збіги виявляються найдивовижнішими:“But what is most striking is Brontë’s inversion of the conclusion of the fable. In “Jane Eyre” we are encouraged, in the last chapters, to feel sympathy for Bluebeard – a husband more sinned against than sinning. The locked-up wife is transformed into the villain of the piece. […] Not only is sympathy demanded. We are to assume that – after some moral re-education – Jane will be blissfully happy with a Bluebeard who has wholly mended his ways” [34, c. 69]. Дослідник стверджує, ніби немає доказів, що Берта підпалила маєток, а Рочестер намагався її врятувати; навпаки, логічніше було б припустити, що він сам винен у руйнації маєтку (адже залишається невідомим, чому він не віддасть дружину до спеціальної установи, де її б краще наглядали, аніж п’яниця Грейс Пул) і використовує цей епізод як привід нарешті позбутися ненависної дружини. Доказом цього вважаються слова хазяїна готелю “Rochesters’ Arms”: “ I witnessed and several more witnessed Mr Rochester ascend through the skylight on to the roof: we heard him call “Bertha!”; we saw him approach her, and then, ma’am, she yelled, and gave a spring, and the next minute she lay smashed on the pavement” [IV, c.423].

Звернемо увагу на ідіоматичну одиницю I witnessed and several more witnessed, яка, за даними Сазерленда, притаманна мовленню свідка на допиті у судді. Як залежна від Рочестерів людина, хазяїн цього невеличкого готелю був повинен засвідчити те, що треба. Немає прямих доказів, стверджує дослідник, що Рочестер пішов на дах саме, щоб врятувати Берту – навпаки, він міг сказати їй щось, що змусило її стрибнути вниз. Дослідник також трактує першу появу брата Берти Ричарда Мейсона в романі як фактор, що руйнує плани містера Рочестера одружитися з прекрасною Бланш Інгрем. Саме тоді Едвард Рочестер робить пропозицію Джен Ейр. Він не пропонує їй шикарне весілля. Навпаки, все має бути максимально швидко і просто: на весіллі присутня тільки місіс Фейерфакс, не запрошуються родичі ані з боку нареченого, ані нареченої: “There will be no-one to meddle, sir. I have no kindred to interfere” [IV, c.301] і одразу після церемонії молоді мають квапно поїхати до Лондона. Але в церкві на нього вже чекає лондонський адвокат та містер Мейсон, що йому вже вдруге вдається зіпсувати весільні плани містера Рочестера. Дивно, як швидко Мейсону вдається приїхати у потрібний час у потрібне місце. Дослідник вважає, що це пояснюється тим, що місіс Фейерфакс, економка і далека родичка Рочестера, здогадалася про таємницю свого господаря і вже вдруге викликала Мейсона з Вест-Індії. Саме цим може пояснюватися поведінка старої: адже вона довго не вірить у можливість шлюбу між її господарем та красунею Бланш: “I scarcely fancy Mr Rochester would entertain the idea of the sort” [IV, c.168], також довго застерігає Джен Ейр проти подібного шлюбу, а одразу після невдалої спроби Рочестера одружитися, вона звільнюється з посади [IV, p. 422]. Британський дослідник вважає, що містер Рочестер пропонує Джен вступити з ним у шлюб за браком кращого: “Bluntly, Rochester proposed to Jane as a faute de miuex – the mieux being Blanche Ingram. The notion sometimes advanced that the Ingram courtship was a charade designed to test Jane is unconvincing. There was no need to test her, and if there were a need, something much less elaborate might be devised. […] Would he have proposed to the governess had Mason not arrived to foil his courtship of the society beauty? Probably not. Like Samson, Rochester is ultimately humbled by tribulation and physical mutilation. ‘A sightless block’, he discovers Christianity, and for the first time at his adult life has “begun to pray” [IV, c.441]. But again, Jane would seem to be a faute de mieux. Supposing Edward Rochester had emerged from the blazing ruins of Thornfield with his limbs and organs intact, would it have been Jane Eyre he cried for at midnight? Possibly, possibly not. Blind and crippled, no comtesse, no Blanche Ingram, or signorina will have him now. Only Jane will” [34, c.79-80]. Далі дослідник, напівсерйозно, напівжартома, висловлює припущення, що якби брати дружини Синьої Бороди не вбили його, а обмежилися тим, що відрубали йому руку та осліпили його, він став би відносно непоганим чоловіком. Особливо вражає останнє припущення Джона Сазерленда, що Рочестер міг знову перекинутися на зловісну Синю Бороду, коли до нього після 10 років подружнього життя повернувся зір: “But what if, like Edward Rochester, after ten years of marriage, his sight were to return and – barring the minor blemish of a missing hand (common enough, and even rather glamorous in these post-war years) – Bluebeard still cut a handsome figure. Could one be entirely confident that his wife-killing ways would not return?” [34, c.80].

Версія Дж.Сазерленда про те, що Рочестер одружується з Джен не задля кохання, а через те, що її плани на Бланш Інгрем зруйновані, а також із-за свого фізичного каліцтва, здається нам досить спірною. Проте сучасні мовознавство і літературознавство оперуючи також набутками інших наук, невпинно розвиваються, що зумовлює появу нових теорій, які також мають право на існування. Поява нових поглядів на літературознавчі чи лінгвістичні аспекти художнього твору свідчить також про те, що він не втрачає актуальності у сприйнятті читача, посилює інтерес та відкриває все нові грані.

Роман є насиченим описом пейзажу півдня і півночі Англії, який органічно вплітається в тканину твору і служить не тільки описом місця дії, але й допомагає краще зрозуміти тонку артистичну натуру героїні. Пейзаж часто переплітається з образними метафоричними порівняннями, як, наприклад, у один з найважливіших, поворотних моментів роману, коли Джен Ейр рушає до містера Рочестера на його таємничий поклик. Вона ще не знає, як саме їй варто вчинити, - чи слід показуватися на очі колишньому господареві та жениху, чи слід уникнути безпосередньої зустрічі; у будь-якому разі, вона очікує побачити величний маєток, повний життя, замість яких бачить самі почорнілі руїни:

“At last the woods rose; the rookery clustered dark; a loud cawing broke the morning stillness. Strange delight inspired me: on I hastened. Another field crossed — a lane threaded — and there were the courtyard walls — the back offices: the house itself, the rookery still hid. […] The crows sailing overhead perhaps watched me while I took this survey. I wonder what they thought. They must have considered I was very careful and timid at first, and that gradually I grew very bold and reckless. A peep, and then a long stare; and then a departure from my niche and a straying out into the meadow; and a sudden stop full in front of the great mansion, and a protracted, hardy gaze towards it. “What affectation of diffidence was this at first?” they might have demanded; “what stupid regardlessness now?”

Hear an illustration, reader.