41920 (Особливості використання ідіом), страница 6

Місіс Джо, яка воліла завжди сама давати пояснення, відповіла рвучко:

Утік. Утік.

Поки місіс Джо схилилась над шиттям, я нечутно, самими губами спитав у Джо: «Що таке в’язень?», а він, теж самими губами, відповів мені так багатослівно, що з усього того я второпав тільки слово «Піп» [ІІІ, c.39].

Цікаво відзначити, що у романі «Великі сподівання» майже немає сонця. Це нічний роман, що пов’язує його з готичною традицією. Основні його події відбуваються при світлі місяця та зірок, спалахах блискавок чи свічках. Та часом навіть зорі не пробивають густу темряву, і це відбувається, коли в романі досягається найвища концентрація зла і герой наближається до загибелі. Зорі, а не сонце, освітлюють і життєвий шлях Піпа – він споглядає їх з вікна рідної домівки, збираючись залишити її назавжди; зорі святять йому в садку міс Гевішем. Основною провідною зіркою героя є сама Естелла (її ім’я позначає «зірка»). Прекрасна й холодна, вона завжди далека, навіть коли вона поряд з Піпом. Інші постійні супутники Піпа – присмерк, холод і туман.

The moon began to rise, and I thought of the placid look at the white ceiling, which had passed away. The moon began to rise, and I thought of the pressure on my hand when I had spoken the last words he had heard on earth [V, c.511].

Сходив місяць, і я згадав той втуплений у білу стелю безживний погляд, що давно вже згас. Сходив місяць, і я згадав потиск руки на моїй долоні, коли до нього долинули від мене останні слова, що судилось йому почути на землі [ІІІ, c.469].

Критики часто називали Діккенса «співцем домашнього вогнища» [32, c.22]. У Діккенса можна зустріти такі описи і в романі «Великі сподівання», але частіше перед нами постає «анти-ідеал». Найбільш повно він втілився в доведеному до гротеску зображенні домашнього укладу Покетів, батьків Герберта. Господарка, схибнута на дворянстві, з ранку до ночі читає книгу про титули, а в домі в цей час все іде шкереберть: діти постійно ризикують бути скаліченими, а то й позбавленими життя взагалі, слуги роблять з хазяйським майном, що їм заманеться, а господареві тільки і лишається витягати себе за волосся з усіх складних ситуацій.

З описів ідеальної домівки та родинного затишку найбільш вражає епізод в останньому розділі, коли Піп повертається до Джо та Бідді та зустрічає їхнього маленького сина, названого на його честь Піпом та напрочуд схожого на нього самого:

For eleven years, I had not seen Joe nor Biddy with my bodily Eyes,—though they had both been often before my fancy in the East,—when, upon an evening in December, an hour or two after dark, I laid my hand softly on the latch of the old kitchen door. I touched it so softly that I was not heard, and looked in unseen. There, smoking his pipe in the old place by the kitchen firelight, as hale and as strong as ever, though a little gray, sat Joe; and there, fenced into the corner with Joe’s leg, and sitting on my own little stool looking at the fire, was—I again!

“We giv’ him the name of Pip for your sake, dear old chap,” said Joe, delighted, when I took another stool by the child’s side (but I did not rumple his hair), “and we hoped he might grow a little bit like you, and we think he do.” [III, p.510].

Щодо родинного побуту Покетів, їхнє безладдя цілком завдячує специфічному характеру, смакам і вихованню господині дому, місіс Покет, про що свідчить наступний уривок:

Be that as it may, he had directed Mrs. Pocket to be brought up from her cradle as one who in the nature of things must marry a title, and who was to be guarded from the acquisition of plebeian domestic knowledge.

So successful a watch and ward had been established over the young lady by this judicious parent, that she had grown up highly ornamental, but perfectly helpless and useless. With her character thus happily formed, in the first bloom of her youth she had encountered Mr. Pocket: who was also in the first bloom of youth, and not quite decided whether to mount to the Woolsack, or to roof himself in with a mitre. As his doing the one or the other was a mere question of time, he and Mrs. Pocket had taken Time by the forelock (when, to judge from its length, it would seem to have wanted cutting), and had married without the knowledge of the judicious parent. […]

Both Mr. and Mrs. Pocket had such a noticeable air of being in somebody else’s hands, that I wondered who really was in possession of the house and let them live there, until I found this unknown power to be the servants [V, p.135].

Як ми бачимо, іронічний опис виховання майбутньої місіс Покет, її знайомства та шлюбу з містером Покетом, та всевладдя слуг містить багато ідіоматичних одиниць, кліше, характерних для готичної літератури з її псевдоромантичним пафосом, зокрема: “to be brought up from one’s cradle”, “to keep (establish) a watch and a ward upon someone”, “in the first bloom of one’s youth”, ідіом перифрастичного характеру: “to mount to the Woolsack” (вступити до палати лордів), “to roof oneself in with a mitre” (стати єпископом). Перифрастична, або непряма номінація, також сприяє утворенню специфічних стилістичних ефектів – як створенню «високого» стилю, так і для іронічно-сатиричної мети, як і в даному випадку. Відзначається також багато клішованих фраз, що їх часто називають в англомовному мовознавстві “hackneyed expressions”, як-от: «be that as it may», «in the nature of things», «to be a mere question of time». Зазначимо, що цей іронічний прийом є характерним, на наш погляд, для стилю художньої літератури Великої Британії вікторіанської доби, але сягає своїх витоків значно раніше – з літератури Просвітництва, представники якої зосереджували свою увагу на вивченні людського характеру (переважно людських недоліків та вад) і дотепно висміювали їх.

Зіставивши першотвір та переклад, ми бачимо, що перекладачеві не вдалося зберегти романтичний та перифрастичний характер більшості ідіом:

«Але хоч би як там, а він доклав зусиль, щоб майбутню місіс Покет від самої колиски виховувано так, ніби доля неодмінно подарує їй титулованого чоловіка й будь-які плебейські практичні знання їй зовсім ні до чого.

Внаслідок такого пильного нагляду й опіки над юною леді тямущий татусь домігся того, що вона виросла істотою мальовничою, але цілковито безпорадною і безпомічною. Тільки-но вступивши в пору юності з цим своїм бездоганним багажем за плечима, вона зустріла містера Покета, який теж тільки-но вступив в цю пору і ще не вирішив остаточно, чи йому посісти крісло голови палати лордів, а чи увінчати голову єпископською митрою. Оскільки те й друге було тільки питанням часу, вони вдвох вирішили часу не гаяти (хоч і мали його достатньо, щоб трохи подумати) і побралися без відома тямущого татуся. […]

І містер, і місіс Покет так виразно засвідчували свою несамостійність, що мене зацікавило, хто ж насправді господарює в домі і дозволяє їм в ньому жити, і нарешті я виявив, що ця невидима влада – в руках челяді» [ІІІ, с.200-201].

З усіх персонажів «Великих сподівань» лише Піп характеризується через його внутрішній світ: ми все знаємо про його думки й почуття, плани і надії. Інші персонажі зображені «іззовні» - через вчинки і мовлення, через асоціації, які викликає їхня атрибутика, певні алюзії тощо. Попри велику кількість диваків, у «Великих сподіваннях» власне комічні характери практично відсутні. За дивацтвом персонажів роману завжди стоїть щось таке, що заважає читачеві весело сміятися, натомість наводить на сумні думки. В цьому також проявляється багаторівневість та неоднозначність твору, про яку вже йшлося вище. На зміну поверховому оптимізму приходить мудре розуміння неоднозначності людської природи, складності й непередбачуваності життя, і ці настанови знаходять художнє втілення у романі Діккенса «Великі сподівання».

Значно менш відомою, але й досі популярною сучасницею Ч.Діккенса була англійська письменниця Шарлотта Бронте (1816-1855), найвизначніший твір якої «Джен Ейр» є втіленням її людського ідеалу. З образом Джен в англійську літературу входить нова героїня – жінка-трудівниця. Письменниці близькі тема та ідея цього роману, який містить багато автобіографічних рис, а вдача головної героїні дає широкі можливості для втілення творчого задуму. Для нашого дослідження ми обрали переклад Петра Соколовського, що його було надруковано видавництвом «Дніпро» у 1987 році та неодноразово видавалося повторно. В Україні переклад роману «Джен Ейр» було вперше здійснено М.Рудницьким і надруковано у Львові в 1902 році під назвою «Ідеалістка».На жаль, нам не вдалося знайти цей переклад та залучити його до нашого дослідження; ми навіть не можемо сказати, чи був він повним та адекватним, або, як це часто практикувалося на початку минулого століття, скороченим та авторизованим (перекладом-переспівом).

Отже, Джен Ейр – бідна дівчина-сирота, маленька і непоказна, яка навіть не пам’ятає своїх батьків. Її поневіряння дають можливість письменниці показати ззовні і зсередини різні прошарки тогочасного англійського суспільства. Перші десять років свого життя Джен проживає в домі своєї багатої родички місіс Рід у Гейтсхеді, де діти зневажають її та ображають, а тітка, бездушна жінка, всіляко принижує і безжально карає. Від класичного образу Попелюшки Джен відрізняє те, що вона не є пасивною жертвою, вона намагається протистояти несправедливостям, спрямованим проти неї, викривати справжніх злочинців, при чому вона наважується сказати їм про це в обличчя:

“I shall remember how you thrust me back — roughly and violently thrust me back — into the red-room, and locked me up there, to my dying day; though I was in agony; though I cried out, while suffocating with distress, ‘Have mercy! Have mercy, Aunt Reed!’ And that punishment you made me suffer because your wicked boy struck me — knocked me down for nothing. I will tell anybody who asks me questions, this exact tale […] I will say the very thought of you makes me sick ” [IV, c.38].

Серед мешканців Гейтсхеду особливо неприємним є образ місіс Рід, жорстокої тітки Джен, яка ненавидить дитину до смерті, мститься їй, як сама визнає значно пізніше. Цей образ характеризується численними ідіоматичним одиницями та стилістичними прийомами:

“her eye of ice continued to dwell freezingly on mine” [IV, c.38];

«her constitution was sound as a bell — illness never came near her» [IV, c.38].

З негостинного дому місіс Рід дівчинка потрапляє до Ловудського сирітського притулку, яким керує містер Броклгерст, жорстока і нечесна людина, яка зовнішньо нагадує чорну колонну:

The handle turned, the door unclosed, and passing through and curtseying low, I looked up at — a black pillar! — such, at least, appeared to me, at first sight, the straight, narrow, sable-clad shape standing erect on the rug: the grim face at the top was like a carved mask, placed above the shaft by way of capital [IV, p.33].

Значно пізніше, згадуючи у розмові з містером Рочестером своє дитинство у Ловуді, Джен розповідає:

“I disliked Mr Brocklehusrt; and I was not alone in the feeling. He is a harsh man; at once pompous and meddling: he cut off our hair; and for economy’s sake bought us bad needles and thread, with which we could hardly sew”.

“And was that the head and front of his offending?” demanded Mr Rochester.

“He starved us when he had sole superintendence of the provision department…” [IV, c.125].

Зазначимо, що ідіоми «to be alone in the feeling» та «the head and front of» втрачаються при перекладі, що, втім, не позначається негативно на стилістичному аспекті перекладу:

«Я не любила містера Броклгерста, і не тільки я. Він жорстокий чоловік, такий щедрий на гучне слово, а пхав носа в усякі дрібниці: він велів обстригати нам коси, а задля економії купував для нас такі погані голки й нитки, що ними неможливо було шити».

«Оце й уся його провина?» - запитав містер Рочестер.

«Коли він розпоряджався харчами, - це ще поки не було призначено комітет, - то морив нас голодом…» [I, c.125].

У наведеному вище прикладі цікавим видається також розширений переклад прикметників з комплексною семантикою pompous та meddling; в оригіналі ми маємо однослівні лексеми, а в українському перекладі це саме значення передають підрядні частини складного речення.

У Ловудській школі, де навчання проходило в надзвичайно важких умовах, перша ж епідемія робить своє страшне діло, уносячи життя половини учениць. Опис Ловудської школи відзначається високою реалістичністю ще й тому, що Шарлотта Бронте створює його не з уяви, а з власного досвіду – її мати померла рано, а батько, маючи невеликий доход, був змушений віддати чотирьох дочок до благодійної школи Кован-Брідж. «1825 року в школі в Кован-Бріджі вибухнула епідемія тифу, до поширення якої спричинилося погане харчування та бруд у приміщеннях. Серед жертв цієї епідемії була й старша з сестер Бронте – дванадцятилітня Марія. Батько забрав дітей додому, але невдовзі померла й друга дитина – одинадцятилітня Елізабет, що захворіла в школі на сухоти; спогади про неї навіяли письменниці сумний образ подруги Джен Ейр Елен Бернз» [33, c.446].

Бажаючи змінити своє життя, Джен шукає нову роботу поза Ловудом. Так вона знаходить пост гувернантки вихованки містера Рочестера Адель. Скоро вона знайомиться з господарем дому за дуже дивних та романтичних обставин, які так живописно змальовуються в романі:

The din was on the causeway: a horse was coming; the windings of the lane yet hid it, but it approached. I was just leaving the stile; yet, as the path was narrow, I sat still to let it go by. In those days I was young, and all sorts of fancies bright and dark tenanted my mind: the memories of nursery stories were there amongst other rubbish; and when they recurred, maturing youth added to them a vigour and vividness beyond what childhood could give. As this horse approached, and as I watched for it to appear through the dusk, I remembered certain of Bessie’s tales, wherein figured a North-of-England spirit called a “Gytrash,” which, in the form of horse, mule, or large dog, haunted solitary ways, and sometimes came upon belated travellers, as this horse was now coming upon me.

It was very near, but not yet in sight; when, in addition to the tramp, tramp, I heard a rush under the hedge, and close down by the hazel stems glided a great dog, whose black and white colour made him a distinct object against the trees. It was exactly one form of Bessie’s Gytrash — a lion-like creature with long hair and a huge head: it passed me, however, quietly enough; not staying to look up, with strange pretercanine eyes, in my face, as I half expected it would. The horse followed, — a tall steed, and on its back a rider [VI, c.113].