70324 (Культура та естетика), страница 7

Чому ж поетичне слово не говорить прямо про ці речі? Тому що для поезії важливо конкретне і наочне, тільки наочне діє безпосередньо і переконливо. Тому поезія намагається передати його так, щоб ми у зовнішній поведінці героїв “бачили” їх внутрішнє, так само як у житті ми помічаємо у близьких нам людей настрої, переживання, пристрасті без того, щоб вони про це говорили. Адже кожна людина, навіть попри своє бажання, постійно розкриває себе у діях і мові незалежно від того, про що говорить, так би мовити, “виказує” себе. Це використовує поезія: вона примушує своїх героїв розкриватися, показує їх у ситуаціях, що змінюються і змушує їх характеризувати себе своїми діями. Те, чого вона цим досягає, і є пластикою їх духовно-внутрішнього світу.

Поет, на відміну від психолога, не говорить прямо про деталі, не препарує духовне життя, не аналізує його. Замість чітко визначених психологічних понять виступають картини з життя, сцени, ситуації, у яких автор дає можливість героям виявити себе. Абстракції він закликає на допомогу тільки зрідка; той, хто тривалий час говорить, використовуючи їх, — не поет. Загальновідомо, що погані митці психологізують. Якби поет захотів наперед проаналізувати характери, він би нам набрид; якби захотів розповісти про все, що відбувається з людиною, він розчинився б у безлічі фактів. Але він дає своїм персонажам можливість проявлятися через вчинки, розмови і реакції, характеризувати самих себе у послідовності сцен і саме таким чином сукупний образ внутрішнього світу стає життєвим.

Митець так само не може переслідувати у своїй творчості “якісь соціально-економічні та публіцистичні цілі”, підкреслює І.Франко у студії “Примітки до статті Ю.Кміта про І.Тобілевича” (1900), адже це було б “фундаментальним непорозумінням самої суті артистичної творчості”. Якби автор хотів осягнути таку мету, він написав би статистичну, економічну чи історичну монографію. Коли ж поет ставить перед собою ті чи інші завдання, – продовжує вчений, – то вони завжди лежать “у обсягу психічного і морального життя”. Для їх досягнення він користується відомими фактами зі сфери економічного чи соціального життя, теперішнього чи минулого; це є його матеріалом, є тими “цеглами та дилями”, з яких він складає “будову” свого твору.

Поет також ніколи не говорить поняттями. Навіть тоді, коли він використовує найрозповсюдженіше з них, він змінює його значення, виокремлює в ньому образні витоки і підкреслює те, чого ми раніше не помічали. І це при тому, що слова є й залишаються поняттями, а поняття діють ненаочно і нехудожньо. Однак це, наголосимо ще раз, не заважає тому, що митець здатен висловлювати те, чого інші люди не вміли висловити мовою повсякденного життя.

Унікальність сприйняття та уяви митця розкриваються також у тому, що він може побачити багато з ледь помітного навіть тоді, коли він сам не в змозі це пояснити. Проте, він і не потребує останнього, оскільки пояснення — не його справа. Задумана ним загальна ідея має залишатися завуальованою, наполовину таїною, вона може висловлюватися тільки у художніх образах, діях його героїв. Тобто поетові зовсім непотрібно володіти чітким “знанням”, як у науці, саме незнання дозволяє йому дати цій ідеї можливість висловитися у самій поезії, не говорячи про неї прямо. Але це зовсім не означає, що митець робить усе це легко. У певному розумінні, вершина людських можливостей саме і полягає в такому зображенні характерів і подій, при якому загальна ідея чітко вимальовується, не затемнюючи конкретну індивідуальність. Дається подібне далеко не кожному з тих, хто вміє римувати вірші або зв’язувати одну з одною драматичні сцени (якщо не вистачає ідей). Дар проникнення у дійсно значне і здатність висловити його мовою художніх образів, мовою життя був і залишається рідкісним даром.

Наскільки ж суголосними ідеям українського естета виявляються сучасні концепції зближення несвідомого з основними, найбільш складними і багатокомпонентними чинниками народження образу в художній творчості?

Насамперед співучасть неусвідомлюваних форм психічної діяльності у процесах творення художніх образів є сьогодні фактом незаперечним, реальним і настільки важливим, що, відволікаючись від нього, учені ризикують взагалі виключити для себе можливість розкриття як психолого-естетичного розуміння функціональної структури художнього образу, так і креативного процесу загалом, що приводить до появи цього образу. Не буде перебільшенням і те твердження, що мистецтво буквально просякнуте активністю неусвідомлюваного психічного на всіх своїх рівнях, від найелементарніших до найвищих.

Існують також характерні приклади у теорії творчості, коли відчувається прихована складність мови естетичних образів, її принципова й якісна відмінність від мови раціонального пізнання. Так, Е.Леонтьєва у своїй монографії, приміром, зазначає, що “логічні твердження у науці, для яких істина — це завжди ціль, не ідуть ні в яке порівняння з “твердженнями” у сфері, наприклад, художньої літератури... і відіграють другорядну роль при створенні художніх образів, які не повинні співвідноситись з науковими судженнями”². Отже, доводить те, що відкривав у трактаті “Із секретів поетичної творчості” І.Франко, говорячи про різницю між сугестією поетичною і науковою.

Необхідно, думаємо, виокремити і той аспект, що процес творення образу складається з безперервного ряду “рішень”, котрі митець має “приймати”, щоб утілити, “матеріалізувати” свій естетичний задум. Ці рішення вибору естетично виправданих форм, рухів, звуків, слів, фарб завжди ґрунтуються на складному поєднанні того, що митець усвідомлює, і того, що ним усвідомлюється частково або навіть не усвідомлюється зовсім. Крім того, і це слід підкреслити особливо, процес формування того, що не усвідомлюється, залежить від активності усвідомлюваного не меншою мірою, ніж можливості і функції останнього залежать від прихованих особливостей неусвідомлюваного психічного.

Сьогодні науковці виокремили ще одну цікаву, на наш погляд, особливість, що виникає за умови врахування неусвідомлюваності генези образу, а саме: чи не існує певного зв’язку між породженням художнього образу, енергією неусвідомлюваного психічного і впливом, який справляє цей образ на читача чи слухача? У зв’язку з цим не важко зробити висновок, що не випадково І.Франко знову й знову повертався до сугестивного впливу поетичного, літературно-художнього твору на сприймаючого, що він постійно акцентував свою увагу на зв'язку, майже невидимому, між митцем і читачем у процесі ознайомлення з твором, що значну роль він відводив саме співучасті останнього у цьому процесі, активній дії його уяви, фантазії, чуттєвому досвіду тощо. Так, визначаючи на останніх сторінках трактату суть художньої творчості і мистецтва загалом, поет-теоретик підкреслював, що “краса лежить не в матеріалі, що служить її основою, не в моделях, а в тім, яке враження робить на нас даний твір і якими способами артист зумів осягнути те враження”³.

Серед різноманітних засобів творення художнього образу найбільшого значення І.Франко надавав єдності мислення і почуття та пов’язаним з ними прийомам типізації, символізації, контрастів, художніх паралелей, порівняння тощо. Адже цілісний образ, “фігуру у весь зріст”, за словами дослідника, неможливо створити звичайним складанням відповідних частин (“психологічного анатомування”), він може виникнути виключно завдяки системному, цілісному художньому мисленню і почуттю митця, причому мисленню образами.

Це відкриття увійшло в скарбівню не лише української, а й світової естетичної думки.

Український естетичний дискус к.ХІХ – п.ХХ ст

XX століття — епоха глобальних зрушень у світовій літературі й культурі взагалі. Переворот у художній практиці пов'язаний насамперед з принципово новим розумінням мистецтва і його співвідношення з людським буттям. Мистецтво втрачає функцію наслідування життя, воно звільняється від соціальних зобов'язань, виходячи на широкий шлях свободи самовиявлення митця і пошуків нових форм творчості духу.

Революція в мистецтві була зумовлена новим ставленням до людини та її проблем. Фактично XX ст. розпочалося з усвідомлення того, що «померли всі боги, залишилась одна людина» (Ф.Ніцше). Людина стає центром художнього твору як самостійна категорія, як особливий і неперевершений світ, що має свої закони, відмінні від законів дійсності. Пізнання законів людської свідомості стає основним завданням митців XX століття. Особистість постає надзвичайно величною з точки зору духовного саморозвитку і водночас суперечливою і незахищеною перед обличчям Всесвіту. Але головне, що визначало розвиток культури XX століття, — це прагнення розкрити проблеми кожної окремої душі, кожної окремої людини, кожної окремої особистості у контексті вічних законів духовного буття. Герой, на відміну від мистецтва XIX ст., перестає бути «соціальним типом». Діячів культури більше цікавить те, ще вирізняє людину серед інших.

В епоху XX ст. художній твір усвідомлюється як самостійний, довершений світ, що має власну цінність. Мистецтво шукає нові форми побудови, відмінні від традиційних.

На розвиток культурної епохи мали великий вплив філософські теорії й концепції. Взагалі, мистецтво стало приділяти більше уваги питанням світоглядного характеру, намагаючись визначити місце особистості у Всесвіті, загальні закони духовної еволюції людства, моральні чинники розвитку цивілізації.

Домінуючу роль у художньому житті епохи XX століття відіграє модернізм.

Модернізм (фр. moderne — сучасний, найновіший) — загальна назва нових літературно-мистецьких течій XX ст. нереалістичного спрямування, що виникли як заперечення традиційних форм та естетики минулого.

Виник він наприкінці XIX ст. у Франції (Ш.Бодлер, П.Верлен, А.Рембо та ін.), невдовзі поширився в Бельгії (група «Молода Бельгія»), Польщі («Молода Польща»), Росії (О.Блок, І.Анненський, Й.Маньдельштам та ін.), Австрії (Р.М.Рільке) та інших країнах. Врешті став однією з визначальних прикмет літератури XX ст. В Україні модернізм утверджується на початку XX ст. в творчості П.Вороного, Олександра Олеся, М.Коцюбинського, М.Хвильового, М.Зерова та ін. Уперше за свою історію українське письменство зважилося поставити естетичний критерій на центральне місце в мистецтві. Водночас воно не забувало свою роль у загальнонаціональному контексті. Національний чинник мав велике значення у формуванні українського модернізму, що визначає його своєрідність на тлі світового мистецтва XX ст.

Для світового модернізму характерні активне новаторство в царині змісту й форми, а також підкреслена умовність стилю, що відбиває не лише індивідуально-конкретне, а й загальне у певних тенденціях розвитку. У центрі твору — людина, яка шукає сенс буття, прислухаючись до власних переживань і стаючи немовби оголеним нервом епохи.

У модерністському творі поєднуються свідоме й підсвідоме, земне й космічне, що здійснюється передусім у психологічній площині — душі особистості, яка прагне усвідомити сутність свого існуванні з позиції вічності.

Модернізм виявляється у різних стильових течіях: імпресіонізм, екзистенціалізм, символізм, акмеїзм тощо. Одним із помітних відгалужень модернізму є авангардизм.

Український поетичний авангардизм належить поки що до проблем малодосліджених. Тим часом він становить великий інтерес як у теоретико-літературному, так і в історико-літературному плані, особливо у час відновлення реальної та повної картини розвитку нашого письменства, адже у роботі поетичний авангардизм подається з нового погляду – як складова світової традиції і як підґрунтя авангардизму сучасного. Стрімка філософізація суспільної та індивідуальної свідомості, до буденної свідомості включно, спричиняє чутливість та інтерес до явищ художньої філософічності. А шляхетний поетичний матеріал, відкриття нових імен та творів, перечитання вже відомих під новим кутом зору здатні розвинути естетичне чуття, художню сприйнятливість, прищепити стійкий смак і до теоретичних проблем, і до проникнення в глибини тексту.

Отже, авангардизм є феноменом художньої культури, суть якого передусім у загостреному й напруженому вираженні процесів естетико-художнього перевороту, означуваного як модернізм. У різких, безпрецедентних формах відбувалися в авангардизмі процеси деструкції, руйнування й заперечення «старого» мистецтва й культури. Можна сказати, що деякі авангардистські течії, як, скажімо, дадаїзм, живляться майже всуціль енергією руйнування, в тому розумінні, що їхні власні форми тяжать до спрощення, «узагальнення», загострення, зрештою деструкції форм «старого» мистецтва. Звичайно, це не можна поширювати на всі авангардистські течії: деякі, як, наприклад, сюрреалізм, несли із собою й справжнє оновлення мистецтва, відкриття нових «енергетичних» джерел образотворення. Такий самий крайній вияв знаходять в авангардизмі притаманні всьому модерністському руху пошуки нових шляхів у мистецтві, порив експериментаторства, котре в авангардистів далеко не завжди виявлялося конструктивним, хоч водночас аж ніяк не можна заперечити їхній величезний внесок в оновлення й збагачення арсеналу зображально-виражальних засобів літератури й мистецтва, у витворенні нової художньої метамови.

Нелегко точно розрізнити між собою деякі художні стилі і напрямки в такому бурхливому літературному процесі, яким була українська література початку ХХ століття. Ці художні стилі й напрямки, як знаємо, досить часто перехрещувались, доповнювалися не тільки в творчості того чи іншого поета, але деколи і в тому чи іншому окремому творі. Незважаючи на це, маємо також безліч прикладів цілком ясних і переконливих ознак певного стилю чи напрямку в творчості різних поетів або в їхніх конкретних творах. Семенкові “футурні відеофільми” цілком виразно відрізняються, наприклад, від яскраво символічних “Сонячних кларнетів” Тичини. Неоромантична Бажанова “Трилогія пристрасті” за своїм змістом і настроєм зовсім інша, аніж, скажімо, гармонійно врівноважений неокласичний сонет Зерова “Навсікая” та ін. Вирішальним є тут передусім мистецьке чуття щодо поезії, естетичні вартості взагалі, літературна культура читача й критика.

Із розглянутих у роботі художніх стилів і напрямів, які щодалі модифікувались і змінювались, набуваючи нових ідейних та естетичних якостей, поступово зникали або силоміць були припинені, я звернула увагу на авангардні течії, бо в даному разі йшлося про перехідний стиль епохи.

Оскільки історія модерної поезії починається безжальною і радикальною ліквідацією символістської спадщини, найбільшу заслугу в цьому мав авангардний футуризм з його негацією культурної спадщини, деструкцією форми і нахилами до екстраваганцій і навіть скандалів. У літературній революції «панфутуризм» Семенка відіграв на дрімаючій і романтично замріяній Україні особливо позитивну місію. Він енергійно розпочав художнє експериментування, без котрого не можна собі уявити розвиток мистецтва, запровадив урбанізацію в українській літературі і відкрив для неї вікно до світу. Революційний темп, впливи російського Лефу (Лівого фронту) і світової пролетарської поезії утворюють, з найлівішого крила українського футуризму конструктивний динамізм (В.Поліщук). Символістська музичність вірша у футуристів і конструктивних динамістів змінюється, зводиться до гамору, гармидеру і грюкання модерної техніки — в поезію вступає какофонія. Футуристи й конструктивісти проголошували функціональність, інтелектуалізм і універсалізм у поезії. Конструктивісти намагались навіть змінити побудову вірша, в якій би була логічна організація змісту даного твору (модерний техніцизм, посилений ідеєю світової пролетарської революції). Це були найлівіш орієнтовані авангардні напрямки.

20-ті роки ХХ століття в загальному контексті української поезії стали сильним руслом модерних художніх напрямків, надійний процес яких брутально зупинений культом Сталіна. Континуїтивність цього надійного розмаху була частково врятована в 30-х роках на Західній Україні, яка віддавна була в тісніших зв’язках із західною культурою. Тому твори поетів стали вирізнятись такими характерними для модернізму ознаками: