70324 (Культура та естетика)

План

1. Форми комічного у мистецтві

2. Сенс трагічного конфлікту

3. Тотемізм – міф – мистецтво

4. Карнавальна культура від Середньовіччя до Новітніх часів

5. Мода як форма естетичної діяльності

6. Свято як естетичний феномен

7. Герменевтична концепція мистецтва Г.Г. Гадамера

8. «Відкритість» і «недовимовленість» в мистецтві

9. Наявність мистецтва у доісторичної людини

10. Людська особистість – головний предмет мистецтва Відродження

11. Реалізм у творчості В.В. Верещагіна

12. Поєднання романтизму і реалізму в творчості Вєніціанова

13. Інтерпретація сновидінь в сучасному мистецтві

14. Вплив ідеї інтуїтистів на мистецьку практику

15. Місце праці І.Я.Франка «Із секретів поетичної творчості» для розвитку української естетики

16. Український естетичний дискус к.ХІХ – п.ХХ ст

17. Особливості вітчизняної естради в Україні

Список використаної літератури

Форми комічного у мистецтві

Становлення комічного відбувалося в умовах давньогрецької культури на перехресті надзвичайно яскравих міфологічних джерел, мистецької практики й теоретичних обгрунтувань. Назва ця походить від грец. сотісох – веселий, смішний. Комічне, як і трагічне, має міфологічні джерела і пов'язане з життєстверджуючим, оптимістичним світосприйманням бога Вакха – бога вина, виноробства, щедрого виночерпія. Щодо мистецької практики, то привертає увагу той факт, що навіть у, ХХ ст. триває своєрідне відкриття саме авторів комічних творів. Йдеться про спадщину Менандра – видатного комедіографа доби еллінізму.

Отже, мистецька практика щодо втілення комічних суперечностей розпочалася з часів античності, була багатожанровою і стала фундаментом у розробці комедійних тем, відтворенні гумористичних, сатиричних, іронічних або гротескних характерів.

Теоретичне осмислення комічного також має тривалу і складну історію, витоки якої тяжіють до естетики Арістотеля. Важливо зазначити, що саме Арістотель запропонував такий підхід до аналізу комічного. Цей аналіз спирався на принцип контрасту, протистояння: потворного і прекрасного, трагічного і комічного. Арістотелівський підхід в історії естетики повторюватиметься неодноразово, змінюючись залежно від того, якої системи категорій дотримується дослідник. Так, комічне розглядається через протистояння нікчемного і піднесеного (Кант), псевдозначного і значного (Гегель), безкінечної доцільності і безкінечного свавілля (Шеллінг).

На межі XIX і XX ст. з'являються дослідження Зігмунда Фрейда «Дотепність і її ставлення до безсвідомого» та Анрі Бергсона «Сміх», які відкривають нові шляхи у дослідженні комічного завдяки наголосу на ролі безсвідомих психічних процесів у виникненні сміху – емоційно-естетичної реакції людини на комічне.

У сучасній естетичній науці стосовно сміху вживають поняття «синкретичний», тобто такий, який об'єднує різні форми сміху (іронічного, гумористичного, радісного, злісного тощо). Комічне має різно- манітні форми, що протистоять високим естетичним ідеалам. Це гумор, сатира, іронія, сарказм, гротеск. Спираючись на форми комічного, митець створює такі самі різноманітні відтінки відбиття сміху в мистецьких творах. І хоча, скажімо, творчість таких письменників, як Ф. Рабле, М. Гоголь, М. Твен, Б. Шоу, К. Чапек, А. Чехов, Остап Вишня, пов'язана з жанром комедії, кожний з них створив, власний, «сміховий» світ.

Щодо специфічних ознак конкретних форм комічного, то гумор – це м'яка, доброзичлива форма сміху, специфічне переживання суперечливості об'єкта, в естетичній оцінці якого поєднуються серйозне і смішне. На відміну від гумору сатира – гостра форма комічного, специфічний засіб художнього відтворення дійсності, що розкриває її як щось невідповідне, за допомогою перебільшення, загострення. Мистецтво неодноразово використовувало сатиру для соціальної критики, викриття потворних явищ у дійсності або негативних рис характеру людини. Сатира, як і гумор, широко використовується у мистецтві впродовж усієї його історії.

Однією із форм комічного є іронія (від грец. ігопіа – удавання). Іронічний сміх ще називають інтелектуальним, підкреслюючи цим глибокий внутрішній зміст, який вкладається в емоційну реакцію людини на певний конфлікт. Іронічний сміх заснований на контрасті вже побаченого і прихованого, коли за формально позитивною оцінкою стоять доступні лише небагатьом заперечення і глузування.

На відміну від гумору і сатири, іронію досить рідко використовують у мистецтві, адже втілення в мистецькому творі іронічного сміху, з одного боку, підвладне лише високообдарованому митцю, а з іншого – потребує освіченої, інтелектуально розвиненої аудиторії. Серед блискучих зразків «іронічних» творів слід назвати твори Еразма Рот-тердамського «Похвала глупоті» і Джонатана Свіфта «Казка бочки», «Скромна пропозиція для дітей ірландських бідняків».

Комічне в соціальному аспекті виражає життєдіяльність індивіда, яка не відповідає суспільно-історичній необхідності. Для суб'єкта комічного не існує руху історії, її суперечностей, тому фактично не існує проблем пізнання, освоєння і перетворення соціальної дійсності. Комічне розкриває людину як соціальне пасивну істоту, яка байдужа до боротьби за нове. На противагу трагічним героям, які уособлюють суспільне значиму діяльність, пристрасть, бажання оновлення дійсності, суб'єкт комічного позбавлений цих благородних, піднесених якостей.

Комедія як жанр мистецтва, хоч і виникла в умовах античності, згодом розвивалася неоднозначно. Адже для створення високохудожньої комедії митець повинен мати випереджаюче мислення і в сучасних йому умовах побачити ті явища, які гальмують суспільний розвиток, спотворюють людські стосунки, руйнують мораль. Кожна справжня комедія, по суті, формує ідеал і систему прогресивних цінностей, критикуючи все те, що заважає їх утвердженню.

Комічне пов’язане з тим, що історія здійснюється не тільки через трагедію, але й комедію.

Комізм – результат контрасту, розладу, протистояння прекрасного потворному, низького – піднесеному, внутрішньої пустоти – зовнішньому вигляду, що претендує на значущість.

Комічне, як і будь-яке естетичне явище є соціальним. Воно перебуває не в об’єкті сміху, а в тому, хто сприймає протиріччя як комічне.

Комічне пов’язане з загальною культурою людини.

Форми комічного:

гумор (використання дотепності та гри слів);

сатира (критика недоліків, суперечностей);

іронія (прихований сміх, замаскований серйозною формою);

сарказм (“зла іронія”, має руйнівну силу).

Сенс трагічного конфлікту

За часів Середньовіччя джерелом трагічного вважали божеську волю, за якою людина або вільно йде слідом, або, роблячи власний вибір, протистоїть. Найбільш повно цей конфлікт і тип трагічного героя втілився в образі Христа. У Середньовіччі трагічне означає мученицьке, його логіка така: утішся, бо бувають страждання гірші, а муки більш тяжкі у людей, які менш, ніж ти, заслуговують на це. Така воля Бога. Під спудом трагедії жила обіцянка потойбічної справедливості. Утішання земне (не ти один страждаєш) посилюється утіхою небесною (на тім світі ти не будеш страждати, бо тобі відплатиться по заслузі).

Починаючи з Нового часу, трагічний конфлікт набирає сили й значення зіткнення у свідомості людини власних цінностей та цінностей суспільства. Необхідність пізнається як створені суспільством соціальні умови. Народжується новий тип трагічного героя (Гамлет, Дон Кіхот, Фауст) — творець особистого життя, його співавтор разом з життєвими обставинами.

Головний пафос трагічного — подолання меж людської несвободи та ствердження вищих ідеалів. Тому трагічне — це ствердження прекрасного.

У мистецтві ще за античних часів Арістотелем була сформульована мета трагічного — катарсис: почуття, що зображені у трагедії, очищають почуття глядача, читача, слухача тощо. Як алмаз можна відшліфувати тільки алмазом, бо це найтвердіша речовина на Землі, так і почуття можна шліфувати лише почуттям, бо це найтонша, найтендітніша річ у всесвіті. У цьому виявляється зв’язок між піднесеним та трагічним: піднесене відроджує у відповідь високі почуття.

Таким чином, трагічне розкриває загибель або тяжкі страждання особистості, незамінність її втрати; безсмертні суспільні цінні започаткування, що закладені у неповторній індивідуальності, та її продовження у житті людства; вищі проблеми буття; суспільний сенс життя людини, активність трагічного характеру стосовно умов; філософськи усвідомлений стан світу; історично нерозв’язані протиріччя: трагічне, втілене у мистецтві, плідно діє на людей у плані очищення та піднесення їх почуттів.

Тотемізм – міф – мистецтво

Тотемíзм - віра у містичний зв'язок, тобто "кровну" спорідненість певного роду, племені з якимсь видом тварин чи рослин (тотемом).

Вже в палеоліти виникають перші релігійні уявлення. Це виявлялося в особливому відношенні до тваринного світу. Надзвичайне поширення отримав на території Європи своєрідний культ ведмедя (дослідники вважають, що мова йшла про печерного ведмедя). Археологам відомі численні культові сховища черепів цього викопного хижака - у Франції, Швейцарії, Австрії, а також в Україні (Ільїнка, Одеської області).

З цього моменту можна визначено говорити про виникнення тотемізму. Тотемізм - віра в тварину або рослину, яку древні люди вважали предком роду, з яким зв'язували своє існування і благополуччя. Частіше за все тотем був твариною, рослиною - рідше. Тотему приписувалися надприродні можливості, йому поклонялися. Тотемізм набув значного поширення, його відмічають у всіх народів на родоплемінній стадії розвитку. Багато які племена індіанців Північної Америки в момент появи там європейців носили імена своїх тотемів. У світі тотемів в порядку речей такі самоназви, як «люди-леопарди», «люди-антилопи». У різних народів відношення до тотемних тварин було різним. Полювання на тотемну тварину і вживання його м'яса в їжу могли бути суворо заборонені. Але у інших народів існував особливий ритуал поїдання м'яса тотема. Відгомони тотемізму легко можна побачити в світі фольклору. У чарівних казках тварини володіють надзвичайними здібностями. Вони часто уподібнюються людині, стаючи його другом, заступником. До часу тотемізму сходять, очевидно, і живучі перекази про «перевертнів».

Міф (гр. Μύθος — казка, переказ, оповідання, альтернативна форма міт) — оповідання про минувшину, навколишній світ, яке описує події за участю богів, демонів і героїв та історії походження світу, богів і людства.

Теорія Юнґа стверджує, що міф – це форма колективної свідомість, міфологія виникає як родова свідомість, тобто людина у первісному світі існує як невід’ємна частина роду. Людина не відрізняє себе від інших людей та від усього роду взагалі. Це одностайне ставлення до природи та родичів Міф не є ілюзією або вигадкою, а являє собою історичну необхідність. Міфи створюються не тільки для пояснення навколишнього світу, а й для того, щоб встановити з цим світом контакт. Міф – не продукт необізнаності, це просто інший спосіб ставлення до світу. Міф – це спроба знайти реальні зв`язки з природою. Міф не має чітко визначеного сюжету, не розповідається як казка, він переживається як реальне буття. Міф не має віри, оскільки природа є близькою і зрозумілою людині. Згодом міфічна свідомість стає суперечливою, бо виникає потреба поводитися інакше ніж того потребує природа, тобто крім родинних виникають інші стосунки, яких у природі до того не було: зародки мистецтва, політичної діяльності, перші правові норми.

Види міфів

• Міф про створення Всесвіту;

• Міф про загибель Всесвіту (Апокаліпсис Іоана Богослова);

• Міф про циклічність у природі (скотарські та землеробські міфи);

• Героїчні міфи (про героїв, засновників племен – грецькі міфи про Геракла);

• Міфи про здобуття людьми культурних навичок (міф про Прометея);

Слід зазначити, що деякі способи класифікації в міфології розрізняють міф та легенду: міфом вважають оповідання про богів, виникнення світу тощо, легендою — історії про героїв-людей, застосовані на історичних постатях та подіях. Слово міф у вживається в сучасних філософських і політичних текстах в значенні - неправдиве пропагандистське твердження, наприклад, міф про цивілізаторську роль білої раси, тощо. В такому контексті термін "міф" має виразний негативний відмінок.

Мисте́цтво — одна з форм суспільної свідомості; вид людської діяльності, що відображає дійсність у конкретно-чуттєвих образах відповідно до певних естетичних ідеалів.

Мистецтво зародилося в первісному суспільстві доби пізнього палеоліту (малюнки в печерах, різьблення на кістці та камені, ритуальні танці тощо). Завдяки особливостям свого впливу на людину (чуттєва безпосередність, емоційна насиченість, ідейна спрямованість) мистецтво є однією з найважливіших складових частин духовної культури суспільства. Розвиток мистецтва як елементу духовної культури обумовлюється як загальними закономірностями буття людини й людства, так і естетично-художніми закономірностями, естетично-художніми поглядами, ідеалами й традиціями.

Художня обробка речей і знарядь праці, будівництво житла започаткували розвиток архітектури та декоративно-ужиткового мистецтва. Серед основних візуальних мистецтв західної Європи протягом багатьох століть залишалися живопис, скульптура і графіка. У мистецтві ісламу основним був орнамент, оскільки було заборонено зображати живі істоти. У деяких культурах маски, татуювання, кераміка і металеві вироби були основними формами образотворчого мистецтва.

Буття людини і навколишній світ відобразились у танцях, музиці, співі, театралізованих діях. Одним з найдавніших є мистецтво слова. Існуючи спочатку в усній формі оповідей, міфів, епосу, воно (з виникненням письменства) розвинулося в художню літературу. Технічний прогрес уможливив появу інших форм, типу фотографії і кіно, а зараз сучасні електронні засоби дозволяють здійснювати зовсім інше створення і представлення видимих образів.

Класифікація мистецтв

Традиційно види мистецтва поділяються за способом втілення художнього образу та за формою чуттєвого сприймання.

За способом втілення художнього образу розрізняють:

• просторові мистецтва — архітектура, скульптура, живопис, графіка, художня фотографія

• часові мистецтва — радіо, музика, література

• просторово-часові — кіномистецтво, театр

За формою чуттєвого сприймання розрізняють:

• слухові — музика, радіо

• зорові — архітектура, скульптура, живопис, графіка, художня фотографія

• зорово-слухові — театр, кіно

Погляди на мистецтво

У філософії стародавньої Греції можна виділити два основні погляди на мистецтво. Згідно першому з них, що йде від Аристида, мистецтво має справу з mimesis'ом (інтерпретацією), представленням образів, і ми отримуємо задоволення, спостерігаючи точно й акуратно виконані картини реального світу. В другому, що бере початок у поглядах Платона, мистецтво надихається Музами (Богом або внутрішніми імпульсами, або підсвідомістю) для вираження того, що знаходиться вище навколишнього світу, тобто внутрішні почуття, прояви або вікові відчуття. У Середні віки термін «мистецтво» використовувався для позначення галузі навчання, що розглядається як інструмент пізнання. До семи вільних мистецтв відносилися trivium: граматика, логіка і риторика, і quadrivium: арифметика, музика, геометрія й астрономія.