42411 (Українська мова серед інших слов’янських мов), страница 3

Аналогічні чи подібні процеси у різні історичні періоди відбувалися з іншими слов'янськими народами, тому важ­ко провести чіткі межі між окремими мовами та мовними підгрупами. Так, існування в IX—XII ст. спільної для схід­них слов'ян ранньофеодальної держави Київська Русь спричинилося до тісної інтеграції східнослов'янських пле­мен та їхніх діалектів, що дало підстави стверджувати про

наявність у постпраслов'янську добу єдиної давньоруської мови, хоч нічого подібного не було ні в західних, ні в пів­денних слов'ян. З одного боку, неможливо заперечити спільні для східнослов'янських мов фонетичні та лексико-граматичні ознаки, а з іншого, є такі ознаки і в мовах за­хідних та південних слов'ян, які не мали спільних мов пі­сля розпаду праслов'янської. Доведеним фактом є спільне використання східними слов'янами церковнослов'янської та давньоруської писемно-літературних мов, але вони не заміняли собою різнодіалектного живого мовлення в Київ­ській Русі, як не заступала собою живих мов різних під­груп писемна старослов'янська, що виконувала функцію слов'янської міжнародної мови в середовищі спочатку за­хідних (чехів, моравців, словаків і частково поляків), а згодом південних і східних слов'ян.

Існують проблеми в класифікації мов південно­слов'янської підгрупи, які розвивалися в значно «розірванішому» середовищі, ніж західно- і східнослов'янські, че­рез що подібність між мовами південних слов'ян менша, ніж між мовами західних і східних слов'ян. Як наслідок, болгарська і македонська мови, тісно контактуючи з ал­банською, грецькою і румунською мовами, втратили такі загальнослов'янські категорії, як відмінювання та інфіні­тив, але набули постпозитивного артикля, специфічних форм ступенів порівняння і майбутнього часу, запозичили значно більше від інших південнослов'янських мов гре­цизмів і тюркізмів. Решта південнослов'янських мов під­падала більшою мірою під північно-західні впливи угор­ців, австрійців, італійців, через що розвивалася в іншому напрямі порівняно з болгарською та македонською. У зв'язку з цим виділяють дві підгрупи південнослов'янсь­ких мов: східну (болгарська й македонська мови) і західну (сербська, хорватська, словенська мови).

Є помітні відмінності і в системі західнослов'янських мов. Певною мірою зберігається історична відокремле­ність чеської та словацької мов від польської і лужицьких, з одного боку, і, з іншого боку — верхньо- та нижньолужицької, які розвивалися в німецькомовному середовищі, від сусідньої польської. Ці відмінності сприяли виділенню підгруп західнослов'янських мов: лехітської, чесько-словацької та серболужицької.

У середині XX ст. було зроблено спроби деталізувати цю класифікацію (чеський славіст Ф. Конечний і радянський мовознавець Л. Якубинський). Якубинський запропону­вав поділ слов'янських мов на такі підгрупи:

1. східно­слов'янські мови;

2. польська мова з кашубською та поморсько-словінською;

3. лужицької;

4. чеська мова зі словацькою;

5. сербська, хорватська і словенська;

6. болгарська і македонська.

З огляду на основні фонетичні типи, територіальну поширеність, культурно-історичні зв’язки народів більшість сучасних учених визначає тричленну класифікацію слов’янських мов (рис.2.1.)

4. Походження і розвиток мови

Мова виникла після зародження суспільства, її ство­рення пов'язане із необхідністю задовольняти його пот­реби в обміні інформацією та її накопиченні. Мова, як і суспільство, безперервно розвивається, але зміни в ній від­буваються дуже повільно. Протягом життя одного поко­ління вони майже не помітні. Чітко виявляються резуль­тати розвитку мови лише через століття, тисячоліття. Усі й зміни мають конкретні причини і прямо чи опосередко­вано відображають зміни суспільства, його потреб.

Проблема походження мови цікавила людей здавна. Протягом століть над нею розмірковували філософи, лінгвісти та ін.

Філософи античної Греції вказували на дві можли­вості виникнення мови. Геракліт (554—483 до н. е.), Продік (V ст. до н. е.), Антісфен (прибл. 455 — прибл. 366 до н. е.) і почасти Платон (427 — 347 до н. е.) схиля­лися до думки, що мова постала природним шляхом (грец. physei — від природи), тобто назви речей зумов­лені самими речами. Демокріт (460—371 до н. е.), Арістотель (384—322 до н. е.), Діодор Сицилійський (прибл. 90—21 до н. е.) вважали, що мова виникла штучним шляхом (грец. thesei - за встановленням), тобто назви речам дало суспільство. Перша точка зору має біологічне забарвлення, а друга — соціальне.

У мовознавчій науці існують такі гіпотези похо­дження мови:

1. звуконаслідувальна,

2. вигукова,

3. соціаль­ного договору,

4. трудових викриків,

5. суспільних регуля­торів,

6. жестів,

7. ігор,

8. контактна тощо.

Основою їх є думка про природний або штучний шлях виникнення мови.

Звуконаслідувальна гіпотеза. Згідно з цією гіпотезою мова виникла шляхом наслідування людиною звуків природи. Наприклад, рос. кукушка, болг. кукуваца є відтворенням крику зозулі (ку-ку). Прихильниками звуконаслідувальної гіпотези були німецький філософ Ґотфрід Лейбніц (1646—1716) та німецький мовозна­вець В. фон Гумбольдт.

Без сумніву, деякі слова утворені в результаті наслі­дування звуків природи. Оскільки таких слів небагато, не можна вважати, що звуконаслідування є першоосно­вою мови.

Вигукова гіпотеза. Суть її полягає в тому, що, сприймаючи предмети, явища, людина реагувала на них вигуками — особливими словами, які виражають емоції. Таким чином постала мова. Підтримували вигукову гіпотезу Г. Штейнталь і О. Потебня.

Звуконаслідувальна і вигукова гіпотези були по­пулярні в XIX ст. і фактично розвивали давньогрецьку концепцію походження мови від природи. Однак вони втратили свою актуальність, оскільки відводили люди­ні пасивну роль у створенні мови і не враховували соці­альних потреб у комунікації.

Гіпотеза соціального договору. Прихиль­никами цієї гіпотези були шотландський філософ Адам Сміт (1723—1790) і французький філософ Жан-Жак Руссо (1712—1778). Суть її полягає в тому, що люди до­мовилися називати певні предмети, явища певними словами. Гіпотеза соціального договору спирається на давньогрецьку концепцію виникнення мови шляхом встановлення.

Гіпотеза трудових викриків. Запропонува­ли її німецькі мовознавці Людвіг Нуаре (1829—1889) та Карл Бюхер (1847—1930). Відповідно до цієї гіпотези мова виникла з викриків, які супроводжували колек­тивну працю і сприяли її ритмізації, організації. Пози­тивним аспектом гіпотези трудових викриків є те, що вона пов'язує походження мови з працею. Однак трудо­ві викрики є лише технічним прийомом виконання ко­лективної праці, вони не виражають ніякої інформації і не виконують комунікативної функції.

Гіпотеза суспільних регуляторів. Запо­чаткував її німецький мислитель Фрідріх Енгельс (1820—1895). Він вважав, що мова з'явилася не у лю­дини як індивіда, біологічної істоти, а в суспільстві, у людей як соціальних істот. Поява звукового спілкуван­ня є наслідком розвитку виробничих суспільних відно­син у первісному трудовому колективі, наслідком того, Що в людей з'явилося що сказати одне одному. На його думку, потребу в спілкуванні породила колективна праця.

Згідно з гіпотезою суспільних регуляторів виник­нення мови пов'язане зі звуковими сигналами стада мавп. Ці сигнали були засобами стадної стимуляції (термін О. Леонтьєва). Подібними звуковими нечленороздільної форми послуговувалися люди в пер­вісному трудовому колективі.

З розвитком людини засоби стадної стимуляції транс­формувалися у суспільні регулятори, тобто по­чали виконувати суспільну комунікативну функцію. Зміст суспільних регуляторів, який спочатку мав ситу­ативний характер, поступово набув предметності, тобто вони стали знаками предметів і явищ об'єктивної дій­сності. Водночас із цією змістовою динамікою первісної мови відбувалася зміна її форми: мова ставала члено­роздільною як у фонетичному, так і в граматичному ас­пектах.

Гіпотеза жестів. Деякі лінгвісти вважають, що первісне мова була не звуковою, а кінетичною і виража­лася жестами, передусім порухами рук. Гіпотезу жестів відстоював російський лінгвіст Микола Марр (1864— 1934). Нині її прихильником є російський мовознавець В'ячеслав Іванов (нар. 1929). Він вказує на паралель мовного розвитку дитини і людства (жестова комуніка­ція — однослівні позначення предметів — сполучення слів у короткі речення). На думку В. Іванова, жести бу­ли основним засобом спілкування гомінідів, які жили приблизно 3 млн. років тому.

Гіпотеза ігор, її висунули американські вчені. Вона полягає в тому, що мова народилася з гри: людина примітивно моделювала дійсність, заступаючи реальні речі звуковими замінниками, що й стали з часом еле­ментами мови.

Контактна гіпотеза. Сформулював її росій­ський мовознавець Василь Абаєв (1900—2001). На його думку, в давні часи всередині племені люди розуміли од­не одного і без мови, а ось зіткнення двох різних племен породило звукові сигнали типу ми, вони, свої, чужі. Прос­те копіювання викриків чужого племені могло стати йо­го назвою для інших племен, а свої власні викрики підно­силися до рівня самоназви. Розрізнення свого і чужого в побуті, звичаях, їжі, зброї тощо призводило до звукових реакцій, які і ставали назвами відповідних речей.

Важливу роль у розв'язанні проблеми походження мови відіграють гіпотези походження людини — гіпоте­за моногенезу і гіпотеза полігенезу.

Прихильники гіпотези моногенезу (грец. monos - один, єдиний і genesis - походження) схиляються до думки, що людина (а отже, й мова) виникла десь в одно­му місці земної кулі. Це означає, що спочатку була тільки одна мова. В процесі її розвитку відбувалися певні зміни, інші мови утворювалися шляхом поділу первіс­ної. Цей поділ багаторазово повторювався.

Одним з перших гіпотезу моногенезу почав розроб­ляти італійський мовознавець Альфредо Тромбетті (1866—1929).

Її прихильниками є німецький мово­знавець Бернгард Розенкранц (нар. 1903), американ­ський лінгвіст Моріс Сводеш (1909—1967), російські лінгвісти В. Іванов, О. Леонтьєв, М. Марр, український мовознавець О. Мельничук, сучасний український мо­вознавець Юрій Мосенкіс.

Спираючись як на мовні, так і на антропологічні свідчення, представники гіпотези полігенезу припуска­ють, що людина (і мова) виникла у двох точках земної кулі — у Східній Африці (ностратична мовна група) і в Південній Азії (синокавказька мовна група). Ця ідея й породила ностратичну гіпотезу. Значний внесок у її розробку здійснив датський мово­знавець Хольгар Педерсен (1867—1953), який запрова­див і її назву. Переконливо обґрунтував спорідненість ностратичних мов російський мовознавець Володимир Ілліч-Світич (1934—1966).

Проблема походження мови дуже складна. Проте у XX — на початку XXI ст. усе виразніше окреслюються шляхи її розв'язання. Ключем до вирішення цієї проб­леми є ідея переходу від тваринних звуків стадної сти­муляції до людських звуків суспільної регуляції.

5. Класифікації мов

На світі існує дуже багато мов, тому проблема їх групування є однією із найскладніших у лінгвістиці. Мови класифікують за генеалогічними зв'язками, типом організації і суспільним статусом, поширеністю.

1. Генеалогічна класифікація мов

Кожна мова світу утворилася на ґрунті певної пра­мови. Оскільки мови, які походять від однієї прамови, є спорідненими, то спорідненість мов і стала основою найпоширенішої їх класифікації — генеалогічної.

Генеалогічна (грец. £епеа!о£іа — родовід) класифікація мов - групування мов за спорідненістю.

Ця класифікація мов передбачає виокремлення мовних сімей — сукупності мов, основою яких є од­на прамова. Мовну сім'ю поділяють на групи за ступе­нем спорідненості, в яких можуть розрізняти ще й під­групи. Нині у світі існує майже 200 мовних сімей, кож­на з яких включає від однієї мови до кількох сотень мов. Найчисленнішими за кількістю носіїв є такі мовні сім'ї: індоєвропейська, китайсько-тибетська, афразійська, австронезійська, конгокордофанська, дравідська, япон­ська, тюркська, австразійська, корейська, фінно-угорська, нілосахарська, андоекваторіальна, кавказька, монгольська, тунгусо-маньчжурська.

Індоєвропейська мовна с і м ' я . Мовами цієї сім'ї розмовляє більше 2 млрд. осіб. До неї належать усі мови, що виконують функцію світових мов. У індоєвро­пейській сім'ї існують такі мовні групи: індійська, іран­ська, грецька, вірменська, італійська, романська, кельтська, германська, іллірійська, албанська, балтій­ська, слов'янська, тохарська, анатолійська.

Слов'янська мовна група . До неї належать:

— східнослов'янська підгрупа. Представлена вона українською (45 млн.), російською (250 млн.) і білорусь­кою (понад 8 млн.) мовами. Внаслідок жорсткої русифі­кації російською володіє ще приблизно 200 млн. осіб (переважно в країнах СНД), щоправда, з більшою чи меншою суржикізацією. Українська, російська і біло­руська мови є нащадками давньоруської,'

— західнослов'янська підгрупа. Вона охоплює поль­ську (43 млн.), чеську (10,6 млн.), словацьку (5,3 млн.), верхньолужицьку та нижньолужицьку (разом лужичан 100 тис.) мови, а також мертву полабську. Верхньолу­жицьку і нижньолужицьку мови нерідко розглядають як літературні форми єдиної лужицької мови (її назива­ють ще серболужицькою або сорабською). У давніших мовознавчих працях до західнослов'янської підгрупи відносили кашубську мову, але докладніше її вивчення дало змогу з'ясувати, що вона є одним з діалектів поль­ської мови;

— південнослов'янська підгрупа. До неї входять болгарська (понад 9 млн.), македонська (майже 2 млн.), словенська (1,8 млн.), а також сербська, хорватська, боснійська та чорногорська, які утворилися після роз­паду сербсько-хорватської мови, що функціонувала в Югославії до її поділу. До південнослов'янської мовної підгрупи належить і старослов'янська мертва мова, яка є найдавнішою літературною мовою слов'ян, її створи­ли на базі солунських говорів давньоболгарської мови брати Кирило й Мефодій у IX ст.

1. Типологічна класифікація мов

Кожна мова певним чином організована. За спільни­ми структурними ознаками мови об'єднують у типи. Розробленням типологічної класифікації мов займаєть­ся типологічне мовознавство.

Типологічна класифікація мов — групування мов за особливос­тями їх структури незалежно від спорідненості.