42411 (Українська мова серед інших слов’янських мов), страница 4

Теоретично типологічна класифікація може ґрунту­ватися на будь-якому рівні мови. Нині існують розроб­ки в галузі фонологічної та синтаксичної типології, за­початковано створення лексичної типології. Оскільки фонем у мовах надто мало, а лексем надто багато, опти­мальне групування мов на основі цих рівнів ускладне­не. За синтаксичною побудовою теж важко об'єднати мови в однорідні типи, оскільки синтаксичні ознаки різних мов дуже складні.

Найзручнішим для типологічних досліджень є мор­фологічний рівень. Це зумовлене тим, що кількість мор­фем у мовах достатня для їх типологічного групування, до того ж морфеми більш стійкі щодо змін порівняно з ін­шими мовними одиницями. Деякі мовознавці взагалі на­зивають типологічну класифікацію мов морфологічною.

Морфологічна типологія. Морфологічний рівень мо­ви, порівняно з фонологічним і синтаксичним, у типо­логічному відношенні вивчений найкраще.

За морфемною будовою слова В. фон Гумбольдт ви­окремив чотири типи мов: ізолюючий, аглютинуючий (аглютинативний), флективний та інкорпоруючий.

Ізолюючі мови. Для них характерні незмінність і морфологічна нерозчленованість слів. Ізолюючі мови мають лише один різновид морфем — корінь. Грама­тичне значення виражається здебільшого з допомогою порядку слів. До ізолюючих мов належить давньоки­тайська мова веньянь. Ознаки цього типу мов прита­манні сучасній китайській мові байхуавень, в'єтнам­ській (австразійська сім'я), мові йоруба (конгокордофанська сім'я). Наприклад, китайська фраза во хао означає «я люблю», а хао во — «люби мене». Грама­тичні значення тут виражені зміною порядку слів та інтонацією.

Аглютинуючі (аглютинативні) мови. В них корінь незмінний і тому внутрішня флексія відсут­ня. В аглютинативних мовах афікси у межах слова ха­рактеризуються високим ступенем самостійності, оскіль­ки чітко відмежовуються один від одного і зберігають своє значення незалежно від місця у слові. Вони завжди виражають те саме значення, причому тільки одне, а певне значення, у свою чергу, завжди передається тим же афіксом. Наприклад, у киргизькій мові ата-га -«батькові», ата-лар-га — «батькам», ата-лар-ьімьіз-га -«нашим батькам». Тут давальний відмінок завжди вира­жений афіксом -га, а цей афікс завжди виражає тільки давальний відмінок, так само афікс -лар вказує лише на множину, афікс -ьімьіз — на першу особу. До аглютина­тивних мов належать, зокрема, тюркські мови, більшість фінно-угорських, японська, мови банту.

Флективні мови. У них корінь змінний, причо­му ця змінність може виявлятись і як внутрішня флек­сія, тобто здатність кореня виражати своїм чергуван­ням граматичне значення. Наприклад, англ. Foot – «нога» і feet — «ноги», нім. Mutter — «мати» і Мйtter — «матері», укр. набрати — доконаний вид і набира ти – недоконаний вид. У флективних мовах афікси не самостійні, вони зливаються з коренем і формально, і за змістом. Слово козацький важко поділити на ко­рінь і суфікс, оскільки у звуці [ц] злилися кінцевий приголосний кореня козак- і початковий приголосний суфікса -ськ- ([к] + [с] = [ц]). У слові радість суфікс -ість вказує на іменник. А в похідному від нього прикметни­ку радісний цей самий суфікс -ість (з утраченим [т']) вже не має іменникового значення і втратив самостійність. До флективних належать індоєвропейські мови і біль­шість афразійських.

Інкорпоруючі мови. До них входять складні комплекси, які є водночас і словами, і реченнями. Цей тип мов представлений деякими палеоазійськими мова­ми та більшістю індіанських мов Америки. Наприклад, у мові мексиканських індіанців ninakakwa означає «Я їм м'ясо». Передаючи предикативний, реченнєвий зміст, наведена конструкція залишається словом, яке побудо­ване шляхом синтаксичного основоскладання, а не сло­воскладання: пі+паkа+kwа. Комплексні слова-речення інкорпоруючих мов здебільшого починаються з кореня-підмета, а закінчуються коренем-присудком. Між цими межовими морфемами можуть бути компоненти, що ви­ражають зміст другорядних членів речення.

Сутність розвитку мови

Із часів виникнення мова безперервно змінюється. Розвиток є формою її існування. Він відбувається повіль­но і протягом життя одного покоління малопомітний або й зовсім не помітний. У історичні періоди, пов'язані з ре­волюційними змінами суспільства, розвиток мови дещо прискорюється. Однак вона не змінюється стрибкоподіб­не, оскільки в кожний момент свого існування М£є бути загальнозрозумілим засобом спілкування.

Мова змінюється на всіх своїх рівнях — від фоноло­гічного до текстового. Темп розвитку різних рівнів мови не однаковий. Найшвидше змінюється лексичний рі­вень, оскільки саме він безпосередньо відображає об'єк­тивну дійсність, її зміни та пізнання людством світу.

Утворюються нові слова та звороти, зникають старі, од­нак іноді повертаються назад. Лексеми не тільки тво­ряться, а й запозичуються, змінюють своє значення, пе­реходять з одного стилю в інший.

Зміни характерні не лише для мовних рівнів, а й для мови як системи. Може змінитися також її статус.

Важливими виявами розвитку мови є процеси ди­вергенції (лат. розходження), тобто диференціації, і конвергенції (лат. - сходження), тобто зближення мов. У різні історичні епохи провідним був то один, то другий процес, але зав­жди розвиток мови так чи інакше включав їх обидва.

Характерною рисою епохи первіснообщинного ладу з його родоплемінною організацією є дивергенція мо­ви. Єдність первісної мови, яка, за гіпотезою моногене­зу, колись існувала, швидко втратилась унаслідок роз­селення давніх людей на величезних просторах, освоєн­ня ними нових територій і втрати між ними контактів. Це був мовотворчий період, оскільки кількість мов і особливо діалектів безперервно зростала.

Кожне плем'я мало свій власний діалект. Імовірно, що діалекти племен, близьких за територією та похо­дженням, характеризувалися значною схожістю і утво­рювали племінну мову. Вона охоплювала один або кіль­ка союзів племен, являючи собою сукупність племінних діалектів. Міжплемінне спілкування здійснювалося од­ним з більш поширених діалектів. Однак у цей час по­чав зароджуватися наддіалектний засіб спілкування -койне, який став згодом однією з ознак мови народності. Так, для спілкування папуаських племен функціонує 14 локальних племінних мов і дві мови для міжплемін­ного спілкування — піджин-інгліш і моту.

Племінні мови існували тільки в усно-розмовному варіанті, писемність на той час ще не була винайдена, їх лексичний склад був порівняно обмеженим. Його біль­шу частину становили слова із конкретним і видовим значеннями, а меншу частину -- слова на позначення узагальнюючих (абстрактних і родових) понять. Пле­мінні мови збереглися до наших днів у деяких регіонах Америки, Африки, Австралії, Азії та на ряді островів. Окремі племінні мови мають усього 1—2 тис. слів. У пе­ріод існування первіснообщинного ладу на земній кулі різних мов, очевидно, було значно більше, ніж тепер.

Утворення держави призвело до появи нових сус­пільних формацій — рабовласництва та феодалізму. Територіальна консолідація (лат. сопзоіісіатло — об'єднан­ня) племен, злиття їх сформували нову спільність лю­дей — народність. Вона мала вже єдину мову, основою якої була одна з племінних мов. Мові народності були характерні такі ж глибокі діалектні розбіжності, як і племінній. Діалекти об'єднаних в одну народність різ­них племен продовжували існувати як діалекти мови народності.

До того ж слабкі економічні зв'язки між різними те­риторіями однієї народності, феодальна роздрібненість навіть збільшили кількість діалектних відмінностей. Отже, для періоду народності також характерна дивер­генція, яка виявляється у діалектотворенні. Вона є пе­реважно внутрішньомовною, діалектною. Поділ однієї мови на кілька відбувався значно рідше, наприклад, з давньоруської мови в XI ст. виокремилась українська, а у XII ст. — білоруська та російська.

У період існування народності, крім дивергенції мо­ви, відбувався і процес конвергенції. Він виявився, на­приклад, у втраті редукованих звуків (із досить схожи­ми результатами) в усіх слов'янських мовах, у занепаді відмінювання іменників романських мов. Уже саме ви­никнення мов народностей у результаті інтеграції пле­мінних мов включало елементи конвергенції.

Мова народності, як правило, вже мала писемність, а отже, й літературну форму. Але рукописний спосіб розмноження писемних текстів значно обмежував по­ширення літературної мови, її впливовість. Основною формою функціонування мови народності залишався її усно-розмовний різновид. Тому літературна (книжна) мова існувала як щось далеке від мови усної (народної) і нерідко свідомо протиставлялася їй. Функції літератур­ної могла виконувати навіть зовсім інша мова, наприк­лад латинська у Західній Європі, арабська у країнах Се­реднього Сходу, старослов'янська в Давній Русі.

У час існування народності різні мови фактично могли сприйматися як різні функціональні стилі і роз­глядалися носіями мови як одна. Використання в ролі літературної іншої мови, як правило, супроводжувало­ся писемною фіксацією також і рідної мови (ділові до­кументи, художня література тощо). Це свідчить про таку ознаку розвитку мови, якдиглосія (грец. сііз -Двічі і £І6зза — мова) — функціональне розмежування використання в писемній сфері двох мов одним сус­пільством. Народності і, відповідно, мови народностей, зберег­лися до наших днів, наприклад баскійська мова в Іспа­нії, бретонська у Франції, уельська в Англії тощо. На­родності, представлені малочисельними спільнотами людей, збереглися і на Кавказі. Так, у Дагестані функ­ціонують цезька, цахурська, рутульська, арчинська, кубачинська мови.

У результаті економічного і політичного розвитку суспільства на зміну народності прийшла ширша форма спільності людей -- нація, яка має свою мову (націо­нальну), її літературна форма стала найуживанішою, найвпливовішою з-поміж інших форм. Винайдення книгодрукування значно полегшило розповсюдження літературної мови, яка почала витісняти діалекти на другий план. Процес діалектотворення загалом припи­нився, спостерігалися зменшення кількості діалектних рис, втрата найпомітніших локальних мовних ознак.

Національна літературна мова утворилася на народ­ній, тобто діалектній, основі. Вона характеризується значною близькістю до усно-розмовної мови: призначе­на не для елітарного користування, як літературна мова народності, а для загального. Значно зріс ступінь унормованості літературної мови на всіх її рівнях. Водночас національна літературна мова перестала бути тільки мовою писемною, у ній розвинулася усно-розмовна фор­ма, яка все більше заміняє діалекти.

Отже, у межах національної мови відбулися процеси консолідації, конвергенції всіх її форм з тенденцією до повної заміни цих форм єдиною літературною мовою в її писемному та усному різновидах.

На цьому етапі розвитку мови відбуваються також процеси диференціації, які полягають у виокремленні функціональних стилів у межах однієї літературної мо­ви. Тим самим процес диференціації зливається з ін­шим аспектом мовного розвитку — із процесом збага­чення мови: чим більше стилів у мові, тим багатшою є мова.

Залежно від умов існування національна мова може розпастись. Так, сучасна англійська мова має значні розбіжності у США, Канаді, Австралії. Нині говорять про різні стандарти англійської мови: класичний (бри­танський), американський, канадський, австралій­ський. Імовірно, років через сто існуватимуть близько-споріднені, але різні мови — англійська, американська, канадська, австралійська. Подібні процеси відбуваються з німецькою мовою в Швейцарії, Австрії, Люксем­бурзі.

Мова завжди розвивається, оскільки функціонує в суспільстві, якому притаманні зміни. За певних умов вона збагачується, зазнає дивергенції чи конвергенції, може і знецінюватися, занепадати.

Синхронія і діахронія

Люди, використовуючи мову у процесі спілкування, сприймають її як незмінне явище. Такий стан мови ха­рактерний для певного часу. Однак цей незмінний стан є лише одним з моментів розвитку мови, горизонталь­ним зрізом руху її в часі (вертикальний зріз). Для по­значення стану мови у конкретний час використовують термін «синхронія».

Синхронія (грец. вупспгопоз — одночасний) — стан мови у пев­ний історичний період, у конкретний момент Ті розвитку.

Оскільки у функціонуванні мови виокремлюють син­хронічний аспект, існує синхронічне, або описове, мо­вознавство, наприклад, курс сучасної української літе­ратурної мови. Сучасний стан мови є типовим прикла­дом синхронії, оскільки може спостерігатись і вивчатись безпосередньо. Але дослідження, наприклад, давньоук­раїнської мови XVIII ст. теж належить до синхронії.

Розвиток мови протягом тривалого часу позначають терміном «діахронія».

Діахронія (грец. сііа — крізь і спгопоз — час) — розвиток мови у часі, історична послідовність мовних змін.

Вивченням мови у часі, її розвитку займається діа­хронічне, або історичне, мовознавство (наприклад, істо­рична граматика української мови).

Розрізнення синхронії і діахронії є дуже істотним. Для носіїв мови, що використовують її на практиці, іс­нує тільки синхронія: мова функціонує безвідносно до своєї історії. Для наукового осмислення мови, для мо­вознавства надзвичайно важливою є діахронія, оскіль­ки певний стан мови обумовлений її історичним розвит­ком. Кожне мовне явище має свою історію (діахронія) і своє місце в системі мови (синхронія). Тому до вивчення мови можливий і діахронічний, і синхронічний підхід. Так, із синхронічної точки зору сучасні українські форми пес — пса, сон — сну мають випадні голосні [е], [о] (чергування [е], [о] з нулем звука). З діахронічної точки зору в цих формах представлені наслідки занепаду ре­дукованих голосних [ь], [ь], які у сильній позиції пере­творились на голосні повного утворення [е], [о] (пьс-ь -+ пес, с'ьн'ь —> сон), а в слабкій — зникли (пьса —> пса, с-ьну -> сну).

Розрізнення синхронії і діахронії не означає, що перша позбавлена будь-якого втручання часу, адже про­цеси розвитку мови не припиняються.