42411 (Українська мова серед інших слов’янських мов), страница 2

Національно-етнічну роздрібненість і державну не­влаштованість більшості слов'янських народів підсилюва­ли релігійні відмінності. Більшість східних і південних (крім хорватів і словенців) слов'ян традиційно належить до православ'я і користується власне слов'янською писем­ністю — кирилицею. Західні слов'яни, а також хорвати і словенці, — це переважно католики і користуються лати­ницею. Щоправда, в різні історичні періоди це співвідно­шення змінювалося. Так, значна кількість чехів (гусити), поляків і білорусів (кальвіністи) в давні часи належала до протестантського руху, частина західних українців була й залишається прибічниками унії, тобто представниками греко-католицької церкви, яка посідає проміжне місце між православ'ям і католицизмом, а деякі групи південних слов'ян, крім словенців, унаслідок багатовікового пануван­ня турків-османів змушені були прийняти мусульманство і частково перейти на арабське письмо.

Релігійна розпорошеність слов'ян перешкоджала їх ду­ховному та культурному зближенню й сприяла перерозпо­ділу сфер впливу між супердержавами або ставала приво­дом для міжслов'янських (наприклад, боротьба за віру в I—XVIII ст. між православними запорозькими козаками і католицькою польською шляхтою) чи внутрішніх су­перечок і війн. У наш час, із занепадом комуністичної ідео­логії та відродженням релігійної віри у слов'ян, конфесій­на належність знову набуває актуальності, що позначаєть­ся на міждержавних (міжслов'янських) відносинах.

Розбіжності в релігійних поглядах слов'ян спричинили­ся до використання ними, відповідно до традицій право­слав'я та уніатства, католицизму, протестантства і мусуль­манства, різних азбук. Народи, які сповідують православну або греко-католицьку віру, користуються слов'янською (ки­риличною) писемністю. Латинська писемність використову­ється представниками католицької релігії й протестантства. Незначна частина південних слов'ян (здебільшого боснійців і чорногорців), яка прийняла мусульманство, перейшла на канонічний для цієї віри арабський алфавіт.

Протягом XX ст. демографічна й національно-держав­на ситуації у слов'янських народів істотно змінювалися. Так, у другій половині цього століття чисельність слов'ян помітно зросла і на одну одиницю збільшилася кількість їхніх держав, яких стало 5:

1. СРСР,

2. Болгарія,

3. Югославія,

4. Польща,

5. Чехословаччина.

Росіян налічувалося 142,8 млн., українців 44,73 млн., білорусів 9,89 млн., болгар 9,23 млн., сербів 8,97 млн., хорватів 5,130 млн., боснійців 2,29 млн., словенців 2,160 млн., македонців 1,7 млн., чорногорців 0,6 млн., поляків 42,09 млн., чехів 10,47 млн., словаків 5,15 млн., лужичан 0,1 млн. Загальна кількість слов'ян на цей час становила 285,31 млн., а їхнє розселення найбіль­шою мірою охоплювало 19 країн світу.

Розселення слов'ян у республіках федеративних дер­жав на цей час було нерівномірним і стосувалося переваж­но Радянського Союзу. Зокрема, за межами РРФСР в ін­ших республіках проживало 25 млн. росіян (найбільше в Україні — 10,472 млн. і в Казахстані — 5,991 млн.), за ме­жами УРСР — приблизно 6 млн. українців (у Росії 3,658 млн., Казахстані — 0,930 млн., Молдові — 0,507 млн. та ін.), а за межами БРСР — приблизно 2 млн. білорусів (у Росії — 1,052 млн., Україні — 0,406 млн. та ін.). Ті слов'янські народи, які жили в складі Чехословаччини та Югославії (ФСРЮ), становили більшість своїх національних республік і меншою мірою були представлені в інших республіках спільної країни.

Наприкінці XX — на початку XXI ст. співвідношення між слов'янськими народами в межах своїх держав і тими, що живуть у неслов'янських країнах, істотно не змінилося Хоча помітні певні тенденції. Так, за активної еміграції слов'ян у високорозвинуті держави їхня загальна частка в цих країнах (особливо в США) поступово зменшується, що зумовлено невпинною асиміляцією (американізацією та ін.) найбільшої хвилі слов'ян-емігрантів кінця XIX — початку XX ст. Крім того, відбувається зменшення кількості ро­сіян у колишніх союзних республіках унаслідок повернен­ня частини з них після розпаду СРСР на свою історичну батьківщину і послаблення русифікації національних дер­жав пострадянського простору.

Якщо порівняти чисельність слов'янських народів і країни їхнього розселення на початку й у 80-ті роки XX ст., то очевидними є певні зміни.

1. Кількість слов'янських народів зросла від 12 до 14, хоч кашуби згадуються вже не як окремий народ, а як ча­стина поляків з виразно специфічним діалектним мовлен­ням. Окремими слов'янськими народами стали:

• македон­ці, які почали формуватися в VII ст. на основі слов'янсь­ких племен смолян, струменів, сагудатів, драгувитів, берзитів та інших, що зайняли історичну область Македо­нію і змішалися там з романізованими нащадками іллірофракійців і греками, але до XX ст. не мали своєї національ­ної держави;

• боснійці (муслімани), які сформувалися на основі сербських і хорватських племен, ставши фактично самостійними і незалежними від сербських земель з XII ст., і виявилися найбільш потуречиними (омусульманеними) з усіх слов'ян;

• чорногорці, у формуванні яких основну участь узяло слов'янське плем'я дуклян, які після утво­рення в XIV ст. окремої чорногорської держави із своєю православною церквою відокремилися від сербів.

2. Чисельність слов'янських народів зросла приблизно на 125,89 млн. осіб, що становить майже 79%, але приріст слов'ян був нерівномірним, оскільки народи зазнали різ­них втрат населення у Другій світовій війні. Так, представ­ників деяких народів (наприклад, росіян і поляків) стало більше приблизно удвічі, а деяких — лише в півтора рази. Це стосується, наприклад, білорусів, значна частина яких зрусифікувалася, українців, які, крім інтенсивної русифі­кації, зазнали великих втрат унаслідок голодомору 1932— 1933 рр. Істотне зменшення серболужичан зумовлене тим, що вони вже багато віків розселені серед німців, котрі ще з X ст. захопили слов'янські землі колишніх полаб'ян, до складу яких входили і давні лужичани.

3. Порівняно з початком XX ст. у 80-ті роки втратили свою державу чорногорці, отримавши статус республіки в складі федеративної Югославії. Такого самого статусу на­були серби, хорвати, словенці та македонці.

На початку XXI ст. слов'янське населення збільшилося приблизно на 5 млн. Але значно важливіші зміни відбулися в системі національно-державних утворень слов'ян. З розпа­лом СРСР, СФРЮ і ЧССР утворилося 13 національних дер­жав: Російська Федерація, Україна, Білорусь, Польща, Че­хія, Словаччина, Болгарія, Македонія, Сербія, Хорватія, Словенія, Боснія і Герцеговина, Чорногорія. Отже, біль­шість сучасних слов'янських народів має незалежні держа­ви, що сприяє самобутньому розвитку їхніх етнокультурних традицій і національних мов. Протиріччя, які виникають між окремими слов'янськими народами внаслідок активних перехідних (переважно диференційних) процесів, не можуть істотно вплинути на існуючу між слов'янами етнічну, куль­турну, ментальну та мовну близькість.

2. Етнічна близькість слов'ян

Про це свідчать такі чинники:

1. Компактність і тривалість заселення найдавніших слов'янських земель. Праслов'яни заселяли землі зі сходу на захід від басейну Середнього Дніпра до басейну Вісли, а з півдня на північ — від рубежів Правобережного Лісосте­пу до Полісся. Ця територія не була моноетнічною, бо сюди в давнину проникали й інші племена і народи (наприклад, кельти, іллірійці, фракійці, готи, волохи, мадяри, тюрки та ін.). Однак такі міграції були нетривалими або пізніми, тому не могли істотно вплинути на етномовну єдність праслов'ян і близькість давніх слов'янських племен та народів. Так само розширення територій праслов'ян і давніх слов'ян від Адріатичного моря до Уралу і від узбережжя Балтійсь­кого моря до Північного Надчорномор'я суттєво не вплива­ло на збереження слов'янської етномовної близькості.

2. Антропологічна сумісність населення. Беззапереч­ним є той факт, що всі слов'янські народи належать до європеоїдної раси. Як зазначав Прокопій Кесарійський у VI ст., характеризуючи склавинів і антів, «за зовнішнім виглядом вони не відрізняються одні від інших. Вони дуже високого зросту й велетенської сили. Колір шкіри й волос­ся в них дуже білий або золотистий і не зовсім чорний, але всі вони темно-червоні», тобто руді або русі. Такі антропо­логічні ознаки слов'ян були визначальними протягом ба­гатьох століть праслов'янського розвитку, і лише після другого Великого переселення народів у середині І тис. н. е. внаслідок історичного розширення слов'янських земель відбулося масове змішування праслов'ян, а потім давніх слов'ян з іншими етносами, що зумовило часткову антропологічну диференціацію західно-, східно- і південно­слов'янських народів.

3. Подібність способу життя слов'ян, їх матеріальної й духовної культур. Опис слов'ян (склавинів й антів) зробив у VI ст. учасник військових походів на північ і схід Прокопій Кесарійський, автор книги «Війна з готами»: «Ці пле­мена, склавини й анти, не керуються волею однієї людини, а з давніх-давен живуть у народоуправлінні (демократії), і тому в них щастя і нещастя в житті вважається спільною справою. І в усьому іншому в обох цих варварських племен усе життя й закони однакові. Вони вважають, що один тільки бог, творець блискавок, є владикою над усіма, і йому приносять у жертву биків і здійснюють інші священ­ні обряди. Живуть вони в жалюгідних хижах, на великій відстані один від одного, і часто міняють місця проживан­ня. Вступаючи в битву, більшість з них іде на ворогів зі щитами і дротиками в руках, панцерів же вони ніколи не надівають... Спосіб життя у них, як у массагетів, грубий, без будь-яких зручностей, завжди вони покриті брудом, але по суті вони не погані і зовсім не злісні, а в усьому збе­рігають гунські звичаї».

Характеристику способу життя слов'ян, їх матеріаль­ної та духовної культур дав візантійський письменник VI — початку VII ст. Маврикій Стратег: «Племена склавинів і антів схожі за своїм способом життя, за своїми звичаями, за своєю любов'ю до свободи: їх ніяким чином не можна схилити до рабства чи підлеглості у своїй країні...

У них велика кількість всілякої худоби і плодів зем­них..., особливо проса й пшениці» (за А. Супруном і А. Ка­литою).

Про спільні етнічні витоки слов'янських народів свід­чать фольклор, звичаї та обряди, давні вірування, прийня­те ними християнство та ін.

Очевидною є також однаковість або схожість мов у сло­в'янських племен і народів. Подібність між слов'янськими мовами у фонетиці, лексиці, морфології, синтаксисі та в проміжних рівнях настільки значна, що представники різ­них слов'янських народів можуть порозумітися між собою і без перекладача. А ті відмінності, які спостерігаються між сучасними слов'янськими мовами, є наслідком їх при­родного розвитку.

4. Загальноприйнята самоназва слов'яни, сло­вени. Інші народи називали слов'ян по-різному (напри­клад, германці й романці — венедами). Цей етнонім є давнім і невипадковим для сукупності слов'янських племен, адже, крім загальної для них самоназви, трапляються ще спорід­нені етноніми: склавини (переважно південно­слов'янські племена), словенці (на крайньому заході південнослов'янських земель), словаки (на сході захід­нослов'янських земель), словінці (на півночі західно­слов'янських територій), новгородські словени (на півночі східнослов'янських земель у Європі).

Існують і географічні назви (переважно гідроніми) з архаїчною осно­вою

С л о в- / С л а в- у Середній Наддніпрянщині (пор. пра­слов'янську назву Дніпра Славута, Славутич), яка стала твірною для етноніма слов'яни (як Буг для бужани, Лаба для полаб'яни, Вісла для вісляни). І навіть після розпаду в VI ст. праслов'янської єдності, внаслідок чого в західно­європейських джерелах різняться венеди (західні слов'яни), анти (східні слов'яни) і склавини (пе­реважно південні слов'яни), спільний для слов'ян етнонім ствердився як загальновживаний.

5. Взаємодопомога у визвольній боротьбі проти загарб­ників. Слов'яни завжди приходили на допомогу одні од­ним. Так, 1380 р. у Куликовській битві разом з росіянами проти монголо-татарських загарбників боролися і пред­ставники українського та білоруського народів. У Грюнвальдській битві об'єднана польсько-литовсько-російська армія на чолі з польським королем Владиславом II Ягеллом (Ягайлом) оточила й розгромила війська германського Тевтонського ордену, зупинивши його просування на схід. У 1621 р. під Хотином польсько-українські війська Я. Ходкевича й П. Сагайдачного перемогли турецьку армію сул­тана Османа II, а 1673 р. — польські війська Я. Собеського розгромили турецьку армію. У звільненні від турецько-ос­манського ярма велику допомогу південнослов'янським народам надали російські війська. Прикладом слов'янсь­кого військового братерства є спільна боротьба поляків, чехів, словаків, українців, білорусів, росіян, сербів, хорва­тів та інших народів за визволення від німецько-фашист­ських загарбників у Другій світовій війні.

6. Однаковість або подібність ментальності слов'ян, ро­звиток двосторонніх і багатосторонніх економічних, сус­пільно-політичних і культурних зв'язків, поглиблення співпраці в науковій та освітній сферах, визначення слов'янських регіонів і міст-побратимів та ін.

Отже, на початку XXI ст. усі слов'янські народи ство­рили власні держави, що сприяло розвитку їхніх національних мов і самобутніх культур.

3. Класифікація слов'янських мов

Перші спроби генеалогічної класифікації слов'янських мов належать чеському філологові Йосефу Добровському (1753—1829). Його вважають патріархом слов'янської фі­лології, який заклав основи систематичного порівняль­ного дослідження мов. Учений поділяв усі слов'янські мови і діалекти на дві підгрупи: 1) західнослов'янські: польська із сілезьким діалектом; чеська (богемська) з мо­равським, сілезьким і словацьким говорами;

2) південносхідні: російська; іллірійська за говорами — болгарським, російсько-сербським, боснійським, славонським, далмат­ським, рагузьким; хорватська з віндським говором.

Така класифікація відображає поділ і протиставлення слов'янсь­ких діалектів на західно- та східнослов'янські й засвідчує тісніші етнокультурні зв'язки (у т. ч. і церковнослов'янські) між південними і східними слов'янами, ніж між південни­ми й західними чи західними й східними. Недосконалість цієї класифікації пов'язана з неадекватним уявленням тогочасних філологів про справжню картину слов'янського мовного світу, низьким рівнем типологічних досліджень і відсутністю порівняльно-історичного методу. Запропропоновану Й. Добровським класифікацію слов'янських мов підтримали згодом і деякі представники порівняльно-історичного мовознавства: А. Шлейхер, О. Шахматов, Б. Цонєв та ін. Водночас результати компаративістики спричинилися до формування в XX ст. класифікації, яка визначає три підгрупи слов'янських мов: західну, східну і південну (південна сформувалася на основі тієї частини діа­лектів, що відкололися від східнослов'янської групи). За цією класифікацією до західнослов'янської під­групи належать: польська мова із залишками кашубської; чеська; словацька; лужицька у двох своїх варіантах — верхньо- і нижньолужицькому, які все частіше розгляда­ють як окремі мови; мертва полабська мова і поморсько-словінський діалект. Східнослов'янська підгру­па об'єднує три мови: російську, українську й білоруську. Специфічним різновидом західноукраїнських діалектів у сербському мовному середовищі є русинська мова — діа­лект югославських руснаків. Південнослов'янську підгрупу становлять болгарська, македонська, сер­бська, хорватська, словенська мови, а також мертва старо­слов'янська.

Тричленна класифікація хоч і є загальноприйнятою, проте не позбавлена дискусійних моментів, зумовлених складними процесами зовнішніх впливів і дивергенції та конвергенції слов'янських мов. Наприклад, діалектна ос­нова чеської та словацької мов у добу державного утворен­ня Само й Великоморавського князівства за своїми фоне­тичними й лексико-граматичними ознаками була ближ­чою до південнослов'янської, ніж до західнослов'янської, на основі якої сформувалися польська й лужицька мови. Підтвердженням цього є створена 863 р. Кирилом і Мефодієм на території ранньофеодальної західнослов'янської Великоморавської держави південнослов'янська за характе­ром писемність. На її основі сформувалася старослов'янсь­ка літературна мова, що належить до південнослов'янської підгрупи. Але після того як давні мадяри (угорці) напри­кінці IX ст. вклинилися поміж західних і південних слов'ян, проточеські та протословацькі діалекти втратили безпосередній зв'язок з південнослов'янськими й поступо­во почали зближуватися за своїми ознаками з контактни­ми протопольською і протолужицькою мовами.