_ (746456), страница 17
Текст из файла (страница 17)
З наведених прикладів бачимо, що виділені ряди слів виступають у поета в різних текстах у різній комбінації: відбувається заміна одного з компонентів словом, яке виражає не повне значення антонімічного слова, а лише певну ознаку щастя чи горя:
щастя – радість – сміх (сміються) – надія – радіти – відрада
горе – печаль – сльози (плачуть) – розчарування – сумувати – біль.
Слід сказати, що градуальна опозиція щастя-горе представлена лише двома членами (не враховуючи їх синонімів), бо середній або проміжний член у даній опозиції не має спеціального вираження, він існує тут, за термінологією С.К.Шаумяна, на генотипічному рівні [Шаумян, 1965, 100].
І.Муратов тонко розумів психологію людини. Тому його поезії властива життєва мудрість, а ліричний герой поета відчуває і вміє майстерно відтворити мовними засобами кожний подих, кожний біль і радість, що відлунюють у його серці: "Мовчання, й гук, і сміх – Хрещатий цвіт і шелести у нім – Не радощі, не смуток і не біль" (205), "Я слухав Шопена... І виділись рідні гаї, І краяли, й тішили серце – Печалі, радощі й болі" (364). У цих рядках відчувається властивий І.Муратову філософський зв’язок понять щастя – горе із суміжними й більш віддаленими явищами, що виражаються відповідними синонімічними та антонімічними парами, які підсилюють контраст і надають текстові емоційної насиченості і напруженості. Індивідуальне сприймання й переосмислення антонімічно-синонімічних образів смутку (болю) – радості, метафоризованої антонімічно-синонімічної тріади мовчання (гук) – сміх та печаль (біль) – радість, експресивної антонімічної пари краяли – тішили – це не тільки і не стільки художні засоби, скільки ознаки внутрішнього стану поета. У першому прикладі він протиставляє мовчання і смуток (біль); радощі і сміх (гук) і досягає протиставлення завдяки частці не. Сполучаючи синонімічні й антонімічні ряди, автор домагається високої експресії в тексті. У другому тексті спостерігаємо злиття двох рядів: антонімічного (краяли – тішили) і антонімічно-синонімічного (печаль (біль) – радість) в один об’ємний образ, у якому кожна антонімічна пара виражає тісне єднання протилежностей (краяли і тішили; печалі, радощі і болі).
Але художній простір поета незамкнений, він відкритий не тільки по горизонталі (дороги, туманні низовини, рідні гаї), а й по вертикалі (аж до космічних сфер). Думки письменника сягають далі, його мрія – разом з “пісенними братами” прокласти шлях “до казкових ер”. Саме в цьому митець вбачає роль поета і поезії: "Що дано українському поету... Що всепланетні радощі й печалі – З пісенними братами відтепер Накреслювати має на скрижалі Робочу трасу до казкових ер" (389). У першому рядку висловлюється думка в загальному вигляді: що може поет, земна людина, а далі конкретизується завдання поета і поезії: це не тільки нести земні печалі й радощі, а й “накреслювати... робочу трасу” до казкових космічних ер. Ця поезія має певний внутрішній ритм: від більш конкретного до абстрактного (людина – земля – космос), що виражається, зокрема, й антонімами.
Розгляньмо тепер використання в художньому тексті І.Муратова іншої найуживанішої пари антонімів з градуальною протилежністю – любов – ненависть: "Хвала нещира здимиться, Образи теж забуду я, Та не затьмариться, не зміниться Любов і зненависть моя." (41), "О юності суворий вітер, Ти чуєш? Я благославляю Любов і зненависть твою!" (98). Зауважимо, що взагалі в мові антонімічний ряд любов – ненависть представлений трьома словами любов – байдужість – ненависть, де слово байдужість відіграє роль проміжного члена, що нейтралізує крайні протилежності. Але аналіз наведених віршів дає право сказати, що у І.Муратова це антонімічна пара, яка не передбачає середнього члена опозиції, у нього немає перехідних тонів, а є або любов, або ненависть. Такий підхід до розкриття образу ще раз підкреслює, що І.Муратов – натура динамічна, сповнена експресії.
Система координаційних понять. Наступна тематична група, яка поступається попередній лише за кількістю, – це слова, що позначають координаційні поняття. Координаційним антонімам, які вживає І.Муратов, властиві і пряма просторова протилежність (захід – схід, вздовж – поперек, здалека – зблизька, там – тут, лівий – правий) і часова віднесеність (сьогодні – завтра, нині – завтра, сучасне – минуле, вдень – вночі, вечір – світанок, денний – нічний, день – ніч, колись – зараз, до – після). Як видно з аналізу творів письменника, координаційні антоніми включають у себе слова різних частин мови: прислівник, іменник, прикметник, прийменник. Опорним образом цієї групи в І.Муратова є градуальна опозиція день – ніч, що включає й інші відрізки часу в добі: "То плачуть полкові баяни. Хто чув їх звечора і зрання..." (34), "Пробач, товаришу, мені За те, що розповім я скупо Про ті безбарвні ночі й дні." (57), "Як бомбовозові мотори Перед нальотом – вдень, вночі Реве чуже Балтійське море, У берег хвилями б’ючи." (59), "А ще ж нальоти повітряні – Нічні, вечірні, денні, ранні." (61), "Нехай із тупістю папуги, Без шани й без любові, – день і ніч Імення ваше ген за виднокруги Несли гучні реклами для сторіч" (179), Я вірші не пишу. З усіх боків Диктують їх мені то вечір, то світанок, А я лише записую слухняно" (150). Наведені уривки з віршів демонструють, як повно поет використовує у своїх художніх текстах ряд перехідних позицій між крайніми точками день і ніч: він образно змальовує вечір і світанок, нальоти вечірні і ранні (вечір – ранок), плач баянів звечора і зрання, використовуючи не тільки іменники, а й похідні від них прикметники та прислівники.
Особливо яскраві поетичні фрагменти, де автор використовує координаційні градуальні опозиції метафорично: "Ви чуєте? Стогнуть голодні. Розчавимо війни сьогодні, сьогодні, сьогодні, І завтра ж удосвіта в поле – Засіймо пустелі" (113). Антонімічний ряд сьогодні – завтра у цій поезії Муратова не передбачає іншої форми опозиції, це тільки пара. У нього не може бути вчора чи післязавтра, а тільки “сьогодні, сьогодні, сьогодні”. Саме повторення цього слова забезпечує розуміння невідворотності подій: війни треба знищити саме сьогодні, бо “стогнуть голодні” і завтра вже буде пізно. У цьому тексті антонімічні слова визначають функціональне навантаження в більшій мірі, ніж його змістове наповнення: завдання автора полягає в тому, щоб наголосити, що слід вирішувати сьогодні, а що – завтра.
Етична та естетична оцінка. Тематична група, до якої входять градуальні опозиції, що реалізують етичну та естетичну оцінку явищ, подій і т.ін., у І.Муратова досить яскрава. Можна констатувати, що розглянуті антонімічні пари відіграють важливу роль у здійсненні експресивної функції мови. У цій групі виділяємо такі опорні образи, як старий – новий, свято – будні. Навколо них і розгортається боротьба контрастів у віршах.
Найбільш значимим, напевно, є образ чорне – біле, який, уживаючись метафорично, втілює в собі етичне й естетичне начало, а також філософський задум: "Пам’яте, світлою будь! Умій відрізнити тверезо Чорне від білого й біле від сірого теж." (192). Справді, між протилежностями наведених антонімів існує ряд перехідних тонів від чорного через різні відтінки сірого до білого. Градуальні антоніми чорне – біле, біле – сіре вжиті у творі для підсилення контрасту. Слово сіре не є антонімом ні до слова чорний, ні до білий, але за негативною оцінкою воно вступає в протиставні відношення із словом білий.
Як ми вже відзначали, досить часто у І.Муратова зустрічаємо такі приклади, коли важко визначити проміжний член у градуальних антонімів, але він відчутний. Такі зразки опозицій можна простежити і в даній тематичній групі. Наприклад: "Щось буває таке непомітне І величне таке водночас, Що буття первородно коритне Відступає від нього, від нас." (167, 1980). Між непомітним і величним звичайно існує ще якась грань або якийсь етап. Поет так поєднує ці протиставлення, щоб читач відчув, що є ще й інші члени опозиції, які доповнюють семантичний зміст цієї антонімічної пари, але для автора вони не існують або, точніше, несуттєві. Він поєднує лише непомітне і величне.
Оцінка явищ природи та станів погоди. За допомогою слів, які ми віднесли до четвертої групи, позначають оцінку явищ природи та станів погоди. Використані поетом у цій групі антонімічні образи досить різнобарвні й оригінальні. Проаналізуймо для прикладу такий уривок: "Я б світ прокляв, почувши від пророків Що вже навік не буде по мені Ані гірських розбурханих потоків, Ані струмочків тихих навесні." (137). Антонімічною тут є опозиція розбурхані – тихі, але у даному контексті слід аналізувати не цю окрему пару, а сполучення розбурхані потоки і тихі струмочки, бо саме у цьому поєднанні слова потоки і струмочки, що поза текстом розглядаються як синоніми, протиставляються (за інтенсивністю і розміром плину води). І ця ознака їх виступає основою антонімічності. Тому антонімами тут є не тільки прикметники розбурхані і тихі, а й іменники потоки – струмочки через сполучення слів розбурхані потоки, тихі струмочки.
Або візьмімо для аналізу інший фрагмент: "Ну що за вітер передгірний, Хитрун з ординської облоги: То войовничий, то сумирний, То суховійний, то вологий!" (173). У цьому тексті антонімами войовничий – сумирний, суховійний – вологий дається оцінка явища природи (вітру), де одна пара антонімів, що належать до комплементарних, може характеризувати тільки стан вітру (сухий – вологий), а друга, що належить до градуальних, – це переосмислення фізичних якостей людини (войовничий – сумирний). Саме завдяки останній парі антонімів створюється експресія всього антонімічного блоку, бо саме в ній концентрується емоційно забарвлена ознака явища.
Заслуговує на увагу також текст, де І.Муратов, використовуючи метафоричне значення антонімів, демонструє, як одна протилежність виходить з іншої: "Поклявся: зважу кожен крок І на руїнах помилок До смерті й хвильки не змарную... Аби хоч трохи уночі Світить і невідступно тих Виводити на сонце з мряки, Хто сам його збагнуть не встиг." (21). У цьому уривку спостерігаємо метафоричне переосмислення, при якому “форма мовної одиниці чи оформлення мовної категорії переноситься з одного референта на другий на основі тієї чи іншої схожості останніх при відображенні в свідомості мовця” [Тараненко, 1989, 108]. Метафоричне переосмислення вислову “виводити на сонце з мряки” поєднується з розширенням значення і перегукується з іншою антонімічною парою – світло – тьма. Поет вбачає своє завдання у тому, щоб виводити на сонце з тьми тих, хто без підказки чи допомоги не в змозі цього зробити. Як видно з тексту, антонімічна пара сонце – мряка є центром, навколо якого будується весь текст. За задумом автора, – це вірш-настанова молодим, тим, хто тільки-но вступає в доросле життя, від досвідченої людини, яка знає ціну кожній хвилині, ціну життю.
Оцінка кількості, порядку розташування предметів (явищ), часу подій. У п’ятій тематичній групі виділяємо антонімічні опозиції, що характеризують часові реалії. Серед них особливе місце займає антонімічний образ мить – вічність: "Одумайтесь! В лакиз немає часу. Жить. Вижить. Пережить. Прожить. Пропить. Безмайбуття їм креслить п’яну трасу, І вічність в них вимінює за мить." (73), "О, як ждали ми звісточки з вирію В нетривкому лютневому інеї! Кожну мить свою вічністю міряли, А не звичкою, а не півтінями" (105, 1980), "Дароване безмежністю і миттю, Вдихаю вдячно зблизька і здаля…" (151, 1980), "Земля як пахне! Як пахтить земля!… І так вони стояли тільки мить, А їм здалося – вічність." (207, 1980), "Нам віриться: високій нашій мрії Підвладні будуть кожна ера й мить:" (228).
Підкреслені полярні поняття стали темою і назвою однієї з найкращих збірок І.Муратова “Мить і вічність”, яку відкриває вірш, побудований на контрасті. Розгляньмо невеликий фрагмент із цієї поезії: "І дріма у Гномі Велет, І в незнане стежку стелять Мить і Вічність, Мить і Вічність" (325). Текст насичений антонімічними опозиціями Гном – Велет, Мить – Вічність, ступінь експлікації протилежних значень у яких неоднаковий: спостерігаємо у першій опозиції протилежність у протилежності (“у Гномі Велет”), а в другій – єднання протилежностей, кон’юнкцію значень. Але обидві пари антонімів позначають динаміку протилежностей, які існують у об’єктивному світі. Антоніми Мить – Вічність дають можливість авторові охопити все часове поле, показати широту часових кордонів і водночас об’єднати протилежні поняття.
Фізичні якості, властивості чи стани предметів та сприйняття їх людиною. Тематична група, яка включає в себе слова, що оцінюють фізичні якості, властивості чи стани предметів, у І.Муратова зосереджується на синонімічних та антонімічних рядах тиша (безгоміння, мовчання) – крик (гук, рев): "Волав я про волю, і – вільний. Гей, люди! Я на фронті перед штурмом Ніч не спав од безгоміння, А в годину канонадну Засипав під гук гарматний" (147), "Отак би гукати і разом з криком Вихаркувать чорне гидке мовчання" (190), "Тиша здатна розбудити, Дикий рев – заколисати" (147). Візьмімо для аналізу останній текст, у якому градуальна опозиція тиша – рев побудована на протиставленні протилежностей. До того ж антонімічна відстань підсилюється поєднанням з іншою парою антонімів розбудити – заколисати. Звернімо увагу, що у Муратова тиша будить, а рев заколисує, тобто тиша, рев виступають у нього як певні стани, які можуть викликати протилежну, неочікувану дію. Як бачимо, у цьому фрагменті відбувається нагнітання протилежностей: між двома рядами антонімів (тиша – рев, розбудити – заколисати) та між підметами і присудками, що мають антонімічні відношення (тиша – розбудити, рев – заколисати). Така концептуальна напруга в поетичній тканині творів відповідає напруженому темпераментові митця.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
