_ (746456), страница 15
Текст из файла (страница 15)
Підтвердження цієї думки знаходимо і у О.М.Гвоздєва, який говорить, що “таке нагнітання синонімів використовується з метою підкреслення, розгорнутого визначення тих чи інших явищ” [Гвоздев, 1965, 48].
Слід наголосити, що складання смислів слів спостерігається переважно в синонімах із дуже слабко вираженими відмінностями, тому цей прийом властивий переважно ідеографічним синонімам.
Проаналізувавши такі способи стилістичного використовування синонімів, як дистантне, контактне, рамочне розміщення слів, висхідну і спадну градацію в поетичних творах І.Муратова, зауважимо, що контактне вживання синонімічних слів дозволяє письменникові підкреслити, уточнити ту чи іншу думку і, відповідно, створити певний настрій. Дистантна синонімія, виступаючи засобом організації тексту, підвищує експресивну силу висловлення. Рамочне вживання завдяки своїй структурі передбачає семантичну концентрацію понять і служить смисловому оформленню цілого поетичного тексту. Градація як висхідна, так і спадна сприяє створенню високої емоційно-експресивної наснаги тексту.
Особливість мови І. Муратова – потрійне і більше використовування синонімів. Таке вживання синонімів потрібне для вираження внутрішньої напруги, емоціональної напруги думок і почуттів, а також для організації вірша.
Як видно з аналізу, І. Муратов не байдужий до прийому здвоєння синонімів, що приводить до складання смислів слів, нагнітання, бо це створює враження градації і відповідає його емоційній натурі.
Використовування І. Муратовим усіх цих стилістичних способів свідчить про те, що митець не тільки прагне до конкретного, виразного, насиченого життєвими фарбами й деталями відображення дійсності, а й уміє це виразити яскравими мовними засобами, зокрема синонімами.
Таким чином, можна зробити висновок, що:
1) у поетичних творах І.Муратова зустрічаються різні способи використовування синонімів: дистантне, контактне, рамочне, градація а також здвоєння синонімів, потрійне і більше вживання синонімічних структур;
2) найбільш широко в поезії І.Муратова представлена дистантна синонімія. Розташовані на відстані синоніми виступають переважно в ролі предикативних одиниць (контури існують – обриси торжествують, парує лан – клубочаться яри);
3) рамочне розміщення синонімів характеризується взаємодією двох і більше СР, що виконують різні семантичні функції (буяти – цвісти і давити – м’яти);
4) контактні синоніми виступають переважно як однорідні члени речення, що з’єднуються сполучником або безсполучниково (намело, накучугурило; боління і тривоги), рідше зустрічаються інші способи контактного зв’язку (зачинила, замкнувши);
5) "нанизування" синонімів, градація (висхідна і спадна) у поета спричиняє ампліфікацію (вибори – вимоли – виболій);
6) поетичному стилеві І.Муратова властиве також уживання трьох і більше синонімічних слів, у тому числі й контекстуальних, для вираження і зняття внутрішнього напруження (гримить – стогне – б’ється, гудуть – шумлять – шепчуть), для організації тексту (сенс – корінь – ядро – мисль).
Характерним для поезії І.Муратова є використання в одному фрагменті двох рядів синонімічних трійок;
7) поет вдається також до попарного вживання слів синонімів, яке властиве народній поезії, при цьому він застосовує прийом складання смислів синонімічних слів (занесло-замело, шумить-шелестить).
Висновки
Проведений аналіз доводить, що поетичному мовленню І.Муратова властива висока концентрація синонімічних лексичних засобів. Поет використовує всі типи синонімів: ідеографічні, стильові й емоційно-експресивні. Найчисельнішими у поезії І.Муратова є синоніми ідеографічного типу, у межах якого існує своя диференціація.
Серед ідеографічних синонімів за продуктивністю переважають ті, в значенні яких виділяється певна сторона, ознака чи риса названого словом явища, що в значенні інших членів СР відсутня. Добір таких синонімів письменник проводить з почуттям художнього смаку, орієнтуючись на їх смислову відмінність.
Досить широко представлений тип емоційно-експресивних синонімів, до якого входять позитивно та негативно забарвлені синоніми, нейтральні в СР і в контексті. Стилістично виразні й досконалі, синоніми цього типу не тільки збагачують експресивну палітру поета, а й виражають експресію його натури.
Аналіз стильових синонімів показав, що у І.Муратова найбільш вживані з художньою метою такі семантичні групи синонімічних слів, як книжні, розмовні та колористичні.
Названі три основні типи синонімів за значенням тісно між собою пов’язані. Дуже часто зустрічаються в мові поезій Муратова синоніми, які протиставляються одночасно і за предметно-понятійним ядром, і за емоційним забарвленням або стильовою характеристикою. Нерідко в одній синонімічній парі протиставляються всі три компоненти смислової структури лексико-семантичного варіанта слова.
Синоніми, що вживаються І.Муратовим, реалізують у тексті усі властиві синонімам функції: уточнення, заміщення та стилістичного протиставлення.
Основною функцією синонімів у І.Муратова, як і в поезії взагалі, є функція уточнення, яка зумовлена потребою виразити найтонші відтінки поняття. Навіть функція заміщення, мотивована вимогою формально-стилістичного урізноманітнення мовлення, та функція семантичного протиставлення, що передбачає активне формування семантико-стилістичного контексту, реалізуються завдяки наявності різних за звучанням і за структурою слів, які обов’язково розрізняються певними ознаками.
Способи стилістичного включення в текст синонімів у поетичній мові І.Муратова різноманітні. Його поезіям властиві і контактне, і дистантне, і рамочне розташування синонімів, і градація, і здвоєні синонімічні структури, і потрійне й більше вживання синонімів.
Особливість мови І. Муратова – використовування трьох і більше синонімів, при цьому й контекстуальних. У поезії І.Муратова спостерігаються процеси синонімічного зближення, або синонімічної "індукції" значень слів, які в мовній системі не є синонімами. Крім того, такі синоніми виражають зняття внутрішнього напруження, а також є важливим засобом організації вірша.
Однак визначальною рисою мовної палітри письменника є дистантна синонімія, що виступає засобом формування тексту, допомагає ширше і глибше розкрити тему, а також рамочне використовування синонімів, завдання якого служити смисловій завершеності поетичного твору: синоніми починають і закінчують текст або пронизують його. У таких конструкціях у І.Муратова чітко проступає вертикаль вірша.
Розділ 3
Антонімія і її стилістичні функції в поезіях І. Муратова
3.1. Лексико-семантична характеристика антонімії
в поетичному мовленні І. Муратова
3.1.1. Поняття лексичної антонімії
Важливе місце у поетичному мовленні І. Муратова посідають лексичні антоніми як художній засіб експресивного підсиленння вираження почуття і думки. Мовознавча література поняттю антоніма дає різноманітні лінгвістичні тлумачення.
Як відомо, лексика мови являє собою певним чином організовану систему, елементи якої (слова, значення) пов’язані різноманітними відношеннями. Одним із багатьох проявів системних відношень у лексиці є антонімія.
Академік М.М. Покровський ще на зорі розвитку семасіології писав, що слова та їх значення живуть "не окремим один від одного життям", а незалежно від нашої свідомості об’єднуються "в різні групи, причому основою для групування служить схожість або пряма протилежність за основним значенням" [Покровский, 1959, 82].
А відомий французький лінгвіст Ш. Баллі вважав протиставлення логічних понять природним нахилом людського розуму. Він відмічав, що в свідомості людини такі "абстрактні поняття закладені парами, причому кожне із слів такої пари завжди так чи інакше викликає уявлення про інше" [Балли, 1961, 139].
Традиційно антоніми характеризують як слова, що мають протилежне значення [Реформатский, 1967, 95; СУЛМ: ЛФ, 1973, 95].
Однак Л.А. Булаховський підкреслював, що під антонімією слід розуміти лише "протиставлення… значень, виражених різними коренями" [Булаховський, 1953, 45]. Таке звужене розуміння антонімії відповідало нерозробленості цих питань у науковій літературі того часу.
Своєрідною реакцією на такого роду обмеження в розумінні і визначенні антонімів були статті О.О. Киреєва у 1954 році та В.М. Клюєвої у 1956 році. Останнім часом антоніми дедалі більше привертають увагу дослідників, відповідно і питання про обсяг антонімії вивчене докладніше.
Суттєву поправку до визначення антонімії робить М.М. Шанський, зазначаючи, що "антонімами є різні за звучанням слова, які виражають протилежні, але співвідносні один з одним поняття" [Шанский, 1964, 63].
Через десять років Д.М. Шмельов дає визначення антонімів, яке відповідає новим методам аналізу семантичної структури слова і відношень слів у лексичній системі: "Найбільш повне протиставлення слів розцінюється як антонімія. Антонімічними можуть бути визнані слова, що протиставляються за найбільш загальною і суттєвою для їх значення семантичною ознакою, причому перебувають на крайніх точках відповідної лексико-семантичної парадигми" [Шмелев, 1973, 131]. Близьке до традиційного (хоч у новій термінології) визначення дає Л.О. Новиков: "Два чи більше ЛСВ є антонімами, якщо у них різні знаки (лексеми) і протилежні значення (семеми)" [Новиков, 1982, 247]. Дослідник визначає антонімію як відношення крайнього заперечення між двома лексичними одиницями, які розрізняються однією дистинкцією – протилежними семами [Там же, 246].
Проте в лінгвістичній літературі вказувалися й на інші, власне лінгвістичні ознаки, антонімів. Так, В.М. Комісаров до таких ознак відносить, по-перше, регулярне протиставлення слів-антонімів у мовленні, зокрема вживання їх поруч як однорідних членів речення, по-друге, однакову сферу лексичної сполучуваності, тобто властивість слів-антонімів сполучатися з одним і тим же колом слів [Комиссаров, 1957, №2, 55-56]. Спробу описового визначення антонімів через перерахування їх різних властивостей зробила і Л.О. Введенська у вступі до "Словника антонімів російської мови" [Введенская, 1971, 4-35].
Як видно з наведених вище та інших визначень, центральним і ключовим поняттям мовної антонімії є поняття протилежності. Однак протилежність ця семантично неоднорідна. Отож питання про те, які поняття (контрарні чи контрадикторні) утворюють логічну основу антонімії, розв’язується в науковій літературі по-різному. Так, О.В. Ісаченко вважає, що з погляду формальної логіки антонімами слід вважати "лише контрадикторні протиставлення, одержані на основі екстенсіоналу ("обсягу") понять" [Исаченко, 1963, №2, 47]. Такий підхід до обґрунтування логічної основи антонімії веде до обмеження системи антонімів, оскільки за її межами залишається велика група контрарних протиставлень.
Ми поділяємо поширений у сучасному мовознавстві погляд, що логічну основу антонімії утворюють контрарні поняття і та частина контрадикторних, у яких протиставлення перейшло в протилежність [Михайлов, 1987, 9-10; Новиков, 1966, №4, 79-87; Родичева, 1968, 284-296]. Визнання логічною основою антонімії контрарних і контрадикторних понять дає можливість відносити до антонімів як різнокореневі лексеми (смислове протиставлення в них не має формального вираження, воно передається семантикою слова), так і однокореневі (протиставлення у них має марковане вираження: заперечні частки, префікси із заперечним значенням) [Новиков, 1973, 218-219; Шанский, 1964, 62-67; Шмелёв, 1973, 131-142].
Крім різнокореневих і однокореневих антонімів, виділяється третій структурний тип – енантіосемія, під якою мається на увазі протилежність значень всередині однієї лексеми [Новиков, 1971, 58]. Явище енантіосемії, на нашу думку, недоцільно розглядати в межах антонімії, оскільки для виникнення протиставних відношень необхідна наявність двох слів. У зв’язку з цим вважаємо, що енантіосемія правильно класифікується деякими вченими як частковий вияв омонімії [Шанський, 1964, 154].
Не залишаються поза увагою дослідників і факти міжчастиномовної антонімії, яка висуває питання про співвідношення граматичних класів слів – частин мови та семантичної категорії слів-антонімів.
Систематична розробка теми “Міжчастиномовна антонімія” розпочата Є.М.Міллером у 1978 році [Миллер, 1978, 19]. Але окремі відомості про неї як про явище знаходимо у В.Д. Дєвкіна в рецензії на посібник В.М.Зав’ялової “Антоніми”: “Безумовно справедливе положення про те, що слова-антоніми повинні належати до однієї частини мови. Та чи слід сприймати це так беззастережно? Хіба не антонімічні, наприклад, субстантивна прийменникова група і прислівник...” [Девкин, 1970, 81]. Л.А.Введенська в теоретичному вступі до другого видання словника антонімів пише, що “в окремих випадках антонімічну пару утворюють іменник і субстантивований прикметник...” [Введенская, 1982, 7-8]. Розглядаючи об’єм лексико-семантичних полів, Ю.М.Караулов включає в них поряд із загальноприйнятими антонімами “також ті, що потрапили у поле слова та належать до різних частин мови, але відносяться до “сфери антонімії” [Караулов, 1976, 212]. Досліджуючи факти міжчастиномовної антонімії, Є.М.Міллер стверджує, що “відмінність граматичних форм не заважає збереженню в словах загального для них лексичного значення” [Миллер, 1990, 61]. Такої ж думки дотримуються В.М.Жирмунський [Жирмунский, 1976, 76] і В.М. Мігірін [Мигирин, 1973, 50].
Об’єктивність існування міжчастиномовних антонімів виявляється також при порівнянні їх із контекстуальними: другі на відміну від перших поза текстом неантонімічні. Міжчастиномовні антоніми позначають реально існуючі протилежності, незважаючи на асиметрію граматичних форм і значень.
Цікаво, що міжчастиномовні антоніми можуть мати відповідності в одночастиномовній антонімії. Однак, як показує спостереження,така відповідність не завжди має місце, і саме тому слід розрізняти кілька типів опозицій міжчастиномовних антонімів [Миллер, 1990, 66].
Та нас більше цікавить не суперечка про різночастиномовні антоніми, а їх роль у художньому тексті як засобу вираження протиставлення.
Ми вважаємо, що антоніми – це слова, які належать до однієї частини мови, але не можна ігнорувати систематичне вживання у художньому тексті поряд з одночастиномовними міжчастиномовних антонімів.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
