_ (746456), страница 21
Текст из файла (страница 21)
Протиставлятися у поета можуть як нейтральні слова, так і експресивно-синонімічні. Своєрідна експресія виникає при вживанні одного з членів антонімічної пари із запереченням: "Не донжуану – однолюбу заздрю Й мовчу про це, бо й сам такий давно" (1980, 78). Подібне з’єднання антонімів підкреслює значення одного з них, вжитого без заперечення (однолюб). Протиставлення не має такої гостроти, бо випав один із його елементів (сполучник протиставності), та саме його відсутність і надає підсилення смислу слова однолюб, наголошує на позитивності цього образу.
Відсутність сполучника виконує конструктивну функцію і в наступному фрагменті, в якому реалізується протиставлення: "Юрба мовчить. Говорить Прометей" (267). Цей стилістичний прийом забезпечує чітку контрастну характеристику образів і надає можливість робити акцент на тому антонімічному явищі (говорить), яке поет вважає важливішим за друге (мовчить).
Кон’юнкція. Кон’юнкція поширена в поезіях І. Муратова, коли антонімічні пари виступають як антонімічна єдність. Цей тип опозицій протилежності зазвичай виражається за допомогою сполучника і (й): "О ні, не знав Іов, що тим гріхом правічним Грішили споконвік володарі-царі Небесні і земні" (128), "Над книжкою безсонною порою В очах пекла ночей безсонних сіль... Над хибами й просвітленнями їх" (1980, 161), "У садочку, в лісі, в лузі Стебла й руки верховіть, Вічні недруги і друзі В давній спразі, у напрузі" (174). Такий вид семантичних відношень, як кон’юнкція, має значення об’єднання протилежностей в одне ціле, і сполучник і тут виступає у своїй основній функції. Члени синтагматичних опозицій небесні – земні, хиби – просвітлення, недруги – друзі утворюють своєрідні об’єднання контрастних за значенням слів.
Використовування антонімів у цій стилістичній функції іноді приводить до нанизування антонімічних пар: "Провесінь. Віриться в щастя – Передбачене і стихійне, Ортодоксальне і дискусійне, У банальне й оригінальне, У суспільне й у персональне..." (160). Такий прийом має велику художньо-виразову силу. Образ щастя у різноманітних його ознаках сприймається з більшою повнотою на тлі протилежних ознак, виражених антонімами.
Антонімічний контраст із повторюваним сполучником і, що експресивно підкреслює деякі з тих значень, котрі властиві словам у синтагматичній опозиції кон’юнкції, особливого значення набуває в контексті зі словом “все”. Тоді із значення кон’юнкції випливає значення загальності, глобальності охоплення об’єкта: "Де все підвладне пристрасті одній – Віки й хвилини, думність і буремність" (1980, 140), "Змішалося усе: буденне і святкове, Гудрону дзеркало і придорожній пил, Накреслене у плані й випадкове" (1980, 181). Значення повноти обсягу стало основою для створення словесних образів, глибоких за своїм змістом і яскравих, оригінальних за мовною формою.
І. Муратов використовує також стилістичний прийом, який підсилює значення кон’юнкції. Його сутність не в протиставленні антонімів, а в запереченні, у нейтралізації їх, у відштовхуванні від крайніх ступенів прояву якої-небудь якості: "Пиши і не шукай Ані благословінь, ані прокльонів" (1980, 140), "І лихим суховієм обдерті, Мов дерева, забуті дощем, Ми не смієм ні жити, ні вмерти" (185). І.Муратов іноді користується цим прийомом для зображення невизначеності явища: ні благословіння – ні прокльони; ні жити – ні вмерти. Вживання антонімів із запереченням потрібне для того, щоб підкреслити в описаному явищі відсутність чітко вираженої ознаки чи дії. Синтагматичні опозиції з часткою ні (ані) мають яскраво виражене значення підсилення заперечення і являють собою трансформ антонімічного контексту із запереченням (не шукай і благословінь, і прокльонів; не смієм і жити, і вмерти).
Часто подібне вживання антонімії вказує на такі поняття, котрі у мові не мають точної назви: "Гасне в поросі колісне гуркотіння, Сяє сонечко не здалека й не зблизька" (1980, 102). Якщо частка ні (ані) вносить значення підсилення в семантичні відношення антонімів у тексті з запереченням, то частка не виступає як безпосереднє заперечення самих якостей і властивостей, виражених антонімами здалека – зблизька.
Позначення всеохоплюваності. Як ми вже бачили, в поезії І.Муратова поширені конструкції, в яких семантичні відношення протилежності охоплюють увесь клас предметів, явищ чи властивостей: "Пробач, товаришу, мені За те, що розповім я скупо Про ті безбарвні ночі й дні" (57), "О щире слово, що в душі єси Й карбуєшся для свят і буднів Друком" (112), "Нам віриться: високій нашій мрії Підвладні будуть кожна ера й мить" (228). Антонімічні опозиції ночі й дні, свята і будні охоплюють суцільний час, усередині якого змінюються ночі й дні, свята й будні, а пара антонімів ера й мить демонструє всеосяжність часу. Так, наведені експресивні антонімічні пари створюють цілісну картину опоетизованого навколишнього світу. Безмежність часу і простору спостерігаємо і в таких рядках: "Як пахтить земля! Дароване безмежністю і миттю Вдихаю вдячно зблизька і здаля" (1980, 151). Поета захоплюють динамічні контрасти, бо разом з ними рухається його дух, його думка через мить і безмежність у широкий простір, далекий і близький.
Отже, використання цієї форми протиставлення дає поетові можливість охопити всю сутність слів, розділених на протилежності. Такі конструкції у Муратова відзначаються мажорним світосприйманням, філософічністю.
Суперечність. Цікавий тип семантичних відношень представлений у наступному фрагменті: "Я з тобою ходив на недільники світлі й скорботні, Коли очі смутили руїни, безокі, мертвотні..." (79). Контекстуально обумовлене значення суміщення протилежностей світлі – скорботні можна визначити як значення суперечності, тобто з’єднання протилежних начал. Як видно з тексту, цей тип відношень базується на оцінному (релятивному) характері семантики антонімів (ширше – членів протиставлення світлі – скорботні).
Взаємне перетворення протилежностей. Характерними для мови І.Муратова є різного роду стилістичні фігури, що базуються на "зближенні" протилежних слів у тексті, які співвідносяться з одним і тим же фактом, подією. Такі незвичні протиставлення оцінних слів спостерігаємо, наприклад, у наступних текстах: "Довіку до тебе не звикну, не звикну: Останньої. Першої. Згубної" (1980, 131), "Тінь розлуки на спітканні, Перші втіхи – вже й останні" (325). Позначення одного й того ж словами перший – останній створює експресивно підкреслене значення "єдиний", бо "семантична відстань" між цими антонімами в тексті практично дорівнює нулю: це і початок, і кінець, тобто щось єдине.
Одна протилежність перетворюється в другу і в тексті: "Ви нас на свій повертаєте слід Підсумків мудрих… І безсумнівною вірою в те, Котре, залишене літом у спадок, З тліну на памолодь перецвіте" (1969, 59). Тотожність протилежностей тлін – памолодь представлена як реальність, бо пов’язана з "безсумнівною вірою" в силу весни. У такому контексті підкреслюється не протиставлення, а зближення, перехід протилежностей одна в другу.
Зіставлення. Зустрічаємо у Муратова також контрастне антонімічне зіставлення: "То нам майбутні ті бої Тоді здавалися такими, Як зараз – в полум’ї і димі" (47). Ця модель позначена особливим виявом експресивної ознаки, бо обидва компоненти мають однакове спрямування: тоді – як зараз. Зіставляючи протилежності, автор досягає концентрації думки саме на антонімічному образі: читач зосереджує увагу на тому, що зіставляють (а якими ж бої були тоді?).
Або візьмімо інший текст: "…Герої наших колискових Живуть коло антен телевізійних. І прижились до їх тремтінь нервових, Як до тополь безвітряно спокійних" (302). Антоніми нервовий – спокійний оживляють думку підкресленим зіставленням своїх полярних сторін. Цікаво, що антонімічна опозиція знаходиться у порівняльній конструкції і тому загальне значення, яке реалізує антонімічна пара нервовий – спокійний, зводиться до порівняння протилежностей, до різного роду характеристик того, що їх розрізняє (нервові тремтіння антен, безвітряно спокійні тополі).
Як бачимо, головним у розглянутих вище синтагматичних опозиціях є значення кон’юнкції, яке в залежності від характеру синтаксичного та лексичного контексту отримує значення зіставлення, протиставлення, різкого протиставлення через різного роду модифікації (підсилення, заперечення і т.д.).
Чергування. Нерідко зустрічаємо в поезіях І. Муратова синтагматичні опозиції, що відображають послідовність (чергування) дій: "Вибагливий вогонь: то жевріє він тихо, То полум’ям зроста, то зовсім погаса" (1980, 27), "Вітер легко переносить На шлях завої снігові, То їх зрівня, то перекосить, То нагромаджує нові" (55). Із фрагментів видно, що одна дія не може відбуватися одночасно з другою, вона виключає другу, але можлива після неї: спочатку зрівня, а потім нагромаджує; спочатку полум’ям зроста, а потім погаса. Головне в такій опозиції не сам факт, що позначає протилежність, а зображення послідовності, чергування протилежностей.
Диз’юнкція. Поезії І.Муратова властиве також уживання антонімів для вираження семантичних відношень протилежності із значенням диз’юнкції. У поезіях Муратова виявлено диз’юнкцію двох типів: розділювальна (сильна) диз’юнкція та з’єднувально-розділювальна (послаблена) диз’юнкція. Під послабленою розуміють диз’юнкцію, при якій необхідний вибір одного із взаємовиключаючих членів відношення [Кондаков, 1971, 131; Новиков, 1973, 107]. Тобто антоніми “утворюють архісему, з якої виключається все, що складає специфіку кожного поняття і зберігається їх загальне значення” [Лотман, 1972, 81]. При сильній диз’юнкції подібна трансформація неможлива, тому що зміст речень стає іншим. Розділювальна диз’юнкція реалізується тоді, коли члени опозиції виключають один одного [Новиков, 1973, 108].
Прикладами сильної диз’юнкції в творах І.Муратова можуть бути: "То я, панове, надмажорний? А ліру – геть? І геть – красу?.. Мені замовкнуть? Чи плекати Чужі слова?" (383), Наді мною, над гаєм..., Щось незриме шугає..., І віщує, віщує Або – мир. Або – смерть" (130). Зміст і ритміка першого уривка переконують читача в тому, що ліричний герой не вагається у виборі – чи замовкнути, чи плекати слова, у нього одна-єдина позиція. У другому фрагменті антонімічний контраст створюють повторювані сполучники (або мир, або смерть). Така синтагматична опозиція має значення підсилення, що підкреслює взаємовиключаючі начала. Антонімічні слова мир – смерть у Муратова набувають значення контрадикторних завдяки диз’юнкції, яка не передбачає нейтралізації відношень проміжним членом. Трансформація антонімів – характерна риса поезії І.Муратова, пов’язана з динамічним темпераментом митця.
Приклади, які демонструють послаблену диз’юнкцію, показують, що семантичні відношення членів такої опозиції наближаються до з’єднувальних відношень (кон’юнкції), бо відмінність понять у таких контекстах нейтралізується: "Чернігівські гармати, Ви слава чи неслава Для правнучих століть?" (338), "Коли він це відчув – увечері чи вранці? На з’їзді, на трибуні чи в садку..." (389). В обох текстах за змістом зберігається загальне значення антонімів. Увага зосереджується на виборі слава чи неслава; увечері чи вранці. Цікаво, що Л.О.Новиков відношення з’єднувально-розділювальної диз’юнкції і кон’юнкції вважає “синонімічними, але не тотожними семантично, бо у перших на відміну від других ясніше виступає на передній план значення зіставлення” [Новиков, 1973, 108]. Тому у першому прикладі можлива трансформація типу: слава чи неслава (і) слава і неслава. Кожне із понять слава – неслава втрачає свою специфіку, протилежності нейтралізуються. Інтонаційно у тексті відчувається відтінок сумніву: “Чернігівські гармати, ви слава чи неслава...” Звернімо увагу, що у другому прикладі опозиція увечері чи вранці більш схиляється до розділювальних відношень з відтінком байдужості і тому синонімія з контекстом з’єднувального значення неможлива.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
