139143 (724779), страница 4
Текст из файла (страница 4)
Поренут зображується з чотирма головами, а п’яту тримав на грудях. Він втілював поворотсонця на літо, або народжуване сонце. На думку Я. Головацького, чотириголови є атрибутом сонця, а п’ята на грудях зображала народження нового сонця. Можливо, Порену за своїм семантичним навантаженням подібний до Збруцького ідола.
Руевит (від слова руйний, тобто гарячий, вогненний, червоний)знаменував сонце влітку. Цікаво що він зображався більшим за людський зріст, з сімома головами і сімома мечами. Сім голів та сім мечів означали божество в повній силі. Логічно припустити, що сім голів і сім мечів символізували багатовимірність Всесвіту або уявлення слов’ян про низку світів, кожен з яких має свої характеристики.
МОДЕЛЬ СВІТУ
Георгій Булашев відзначає, що „вірування у множинність небес перейшло в середовище народне і є на Україні повсюдним, закріпившись раз і назавжди в усьому руському народі відомою приповідкою – „на сьомому небі”, що означає найвищий ступінь задоволення, щастя, яке межує з райським блаженством.”. Цікаво, що ці уявлення мають спільні риси з найновішими гіпотезами про будову Всесвіту. Сучасна космологія розглядає його як сукупність кількох світів, кожний з яких має власні характеристики, стан матерії і часу. Так, зокрема, відомий вчений, Президент міжнародного центру психоенергосуггестії А. Ігнатенко робить висновок про багатовимірність нашого Всесвіту. Сьогодні відомі сім вимірів. Ми живемо в трьох вимірному просторі з координатами:висота, ширина, довжина, а функція часу – будь-який механічний або біологічний рух. Але в нашому матеріальному світі існують більш тонкі явища, які отримують в наступних вимірах часові характеристики. Ріст волі, інтелекту, інтуїції, любові — це координати чотирьох-, п’яти-, шести-, семивимірних просторів. Учений також зазначає, що „наш Всесвіт пронизує найтонша субстанція, про яку є згадки в багатьох космогонічних філософіях давнини – Абсолют, що має безкінечне число вимірів. Минуле, сучасне майбутнє в Абсолюті єдині. Крім нашого, в ньому існують й інші всесвіти, але знання про них поки важкодоступні і для більш розвинутих цивілізацій ”. А. Ігнатеннко виділяє сім основних світів, кожному з яких відповідає свій колір і нота музичної октави. Можливо, це ще один крок до розгадки таємниці мистецтва, живопису, музики, їхнього впливу на людину.
Обґрунтування існування багатовимірних просторів можна знайти в роботі професора С. Полякова, який, ґрунтуючись на досягненнях природничих наук, зокрема, фізики елементарних частинок дійшов висновку: „ Після смерті людини пам’ять і мислення відокремлюються від атомів, що їх народили, і далі існують самостійно. Вони можуть переміщуватися у космосі з космічними швидкостями. Після Фізичної смерті ми продовжуємо жити, тобто живе наша пам’ять і мислення. Таким чином зірки народжують нові маси атомів, що відправляються в Космос, а люди після смерті фізичного тіла залишають свою пам’ять і мислення для Космосу”. Вважає подібність цих висновків з багатьма моментами у світобаченні наших предків.
Про зв’язок міфологічних уявлень народів і сучасних знань пишуть В. Казначеєв і Є. Спірін. Досить обґрунтованими видаються їхні висновки про космічну відповідальність духу і про космоцентричну свідомість аграрних цивілізацій. Ю. Фомін вважає, що принцип детермінізму дозволяє стверджувати одночастність існування минулого. Він також висовує ідею багатовимірного простору. Фізик-теоретик Ф. Дайсон у роботі „ Розбуджений універсум ” обґрунтовує єдність минулого, сучасного і майбутнього, виходячи з геометрії світових конусів подій. Д. Бом сформулював так звану „голокінетичну” парадигму, в основі якої лежить ідея багатомірного гіперпростору. Специфіка цього нескінченного, неальтернативного, неспіввідносного простору в тому, що дві сутності можуть разом займати одне і те ж місце в один і той же час. Основна ідея бомовської космології: реальність одна, вона є неруйнівною, неділимою цілістю, аспектами якої виступає матерія і свідомість. Д. Бом зазначає, що існує „зовнішній порядок”, який проявляється в різноманітних станах „ матерії-енергії” – від зовсім грубої, щільної і стабільної матерії, що сприймається нашими органами чуття в просторово-часових межах, до витонченої, чуттєво не сприйнятної. „Внутрішній (духовний) порядок” подібний до схованого порядку в голограмах, до якого ми рухаємося духовно, і всередині „голоруху” приходимо в кінцевому підсумку до вищої свідомості. Голокосмічна парадигма знаходиться у певному відношенні до голографічної гіпотези К. Прибрама, згідно з якою „всяке мислення включає, крім маніпуляції знаками і символами, голографічний компонент”. Це відношення можна визначити як відношення макрокосмосу до мікрокосмосу. Численні дослідження і узагальнення, на думку В. Вернадського, „дозволяють вписати людину в розмірність космопланетарних і космічних режимів, виявити космоцентричні основи архаїчної синкретичної єдності ритуалу і культури, уявити ранню людину не як заляканого грізними природними явищами дикуна, а як мудрого жителя Космосу, який вміє орієнтуватися серед космопланетарних явищ”.
Отже, сучасний рівень дослідження стародавнього світогляду українців дає змогу вказати на дві домінуючі смислові тенденції. Перша пов’язана з Космосом як морально-етичним Універсумом, що випромінює і вбирає цінності світу. Друга фокусує ці етико-соціо-космічні категорії через антропогенетичні сутності, тобто крізь людську особистість в її лінійному і сакральному вимірах. У цьому контексті дослідники виділяють основні мотиви української міфології: мотив космічної офіри, мотив космічного агону-змагання і мотив „золотої середини”.
Важливе місце у відтворені архаїчною свідомістю просторово-часових, аксіологічних та предметно-речових реалій буття посідає антропний принцип. Згідно з цим принципом уява про єдність світу та його розвиток з Єдиного спирається на архаїчну нерозчленованість „свідомості” та „світу”, які взаємопороджують та взаємовизначають сутність моменти дійсності. Архаїчне українське світобачення базується на змістовій насиченості і культурній варіативності Єдиного, в якому наявні творчі прообрази для реальних буттєвих станів.
Ще одна характерна риса стародавнього українського світогляду полягає в тому, що розвиток Універсуму, який бере початок в Єдиному, відбувається з чіткою домінантою в бік зростання оцінно-етичного напрямку і усвідомлюється есхатологічно. Метафора образу природи, яка гине в дохристиянських віруваннях і уявленнях українців тотожна всезагальній матриці життя і смерті, яка набуває нового якісного звучання в концепції якостей особи.
Жертвоприношення в архаїчному слов’янському світогляді означає розпадання Єдиного на сукупність хаотичних, але потенційно творчих реальностей, повноцінність яких визначається крізь призму співпричетності до єдиного початку, мірою позитивної сакральної наповненості. На основі архаїчного українського етнографічного матеріалу і аналізу археологічних джерел, проведеного в попередніх розділах, можна відзначити, що „смерть” в давніх ритуалах одночасно означає продовження життя. Померлий набуває рис медіативної жертви, а в голосіннях знаходимо образну, орієнтальну семантику моделювання і структурованості реального світу. Окремий випадок смерті символізує „смерть” божества, яке, в свою чергу, вбирає риси знищення всього „злого” і „старого” і потенційно несе в собі відродження „доброго” й „вічного”. Цей мотив спостерігаємо в усьому комплексі української землеробської культури, обрядовості, археологічних знахідок на території України.
Для світогляду наших предків характерна також сукупність уявлень про дуально-травестійну забудову Всесвіту, який поділяється на структурований, організований, знаний і „освоєний” світ „культури” та неорганізований, „чужий” і „невизначений” світ „антикультури”. У першому панує впорядкованість значень, у другому-заплутаність, інверсія смислів.
Уявлення про зв’язок особистого життя з ритмом космосу (світу порядку) визначало оцінку смислу і цінності людського існування, сприяло зростанню ролі самооцінки і самосвідомості, практичної і духовної незалежності індивіда.
Для дохристиянської культури українців характерна своєрідна парадигма „маятника”, що пронизує всю їхню міфо-поетичну свідомість: максимально-граничні світобудівні значення викликають відповідні протилежні за наповненістю стани. Найбільшого звучання тут набувають метафори „провини” та „покарання-каяття”. Розірваність, хаотичність, дезінтегрованість світу, втрата цілісності та повноти є результатом злочинного діяння, „провини” бога-жертви. Світ був колись ідеальним, цілісним та єдиним, але через „провину” бога згубив цю свою якість ( став „бідним”, „розірваним”), яку можна повернути тільки шляхом „покарання”-„офіри” бога. Звідси випливає необхідність очищення і каяття, тобто архаїчного „катарсису”, який полягає в позбавленні спільноти від „утаємничених” негативних, руйнуючих тенденцій, що беруть витоки в сутності індивіда. У слов’янській культурі це „звільнення-очищення” досягається за допомогою маскарадного дійства, оберненого до значень хаотичної, переважно звіроподібної „нелюдяності”. На думку багатьох дослідників, всі календарні свята, зв’язані з іменами різних богів (дохристиянських, а потім і християнських) є різними фазами життя — смерті — відродження одного бога. Це — існування в слов’ян раніше названо „ закону ” універсального коловороту.
Різноманітність проявів співвіднесеності Єдиного („передасоціативного”) з Одиничним ( що емпірично спостерігається, конкретно -- реальне) визначає основний зміст і навантаження української міфологічної моделі, в якій ідея просторового впорядкування світу переважає його часову визначеність. Тому модель світу являє собою завершеність певної просторової ієрархії цінностей. В уявленнях стародавнього населення України чітка просторова демаркація світу співіснує з менш чітко вираженими уявленнями щодо меж міфічного часу. Крім того, просторово позначена модель світобудови проектує естетичне бачення „ космічності ”, що в реальному бутті певним чином виявляється в характерному почутті єдності людини і природи. Згідно з теорією антропокосмізму людина – частина Всесвіту, саморозвивається за його законами і сама впливає на нього силою своєї свідомості.
Характерну, що в праукраїнському міфологічному світогляді все, що максимально наближене до „ центра ”, є „ золотим”. Цю особливість багато вчених пов’язують із символікою вогню як ознаки позачасового характеру вогневої субстанції. Символ вогню присутній на археологічних знахідках на території України, починаючи з палеоліту і до прийняття християнства. З космічним мотивом „ золотої середини ” тісно пов’язана метафора „ світла- тіні ”. Інтенції „ світла” повністю визначають космологічну світобудову і наповненість староукраїнського світосприйняття. Найближчою до бога сутністю є світло. Символіка „ сонця-золота-вогню ”, наявна в літературі Київської Русі, дійшла до нас в багатоманітному світі народної творчості давньої української культури.
Видається цікавою світовидча логіка стародавньої людини, розроблена М. Новиковою на основі аналізу архаїчних українських замовлянь. Стародавня людина бачить світ, у якому : 1)ніщо не зникає і не з’являється: в космічному масштабі все лише перебуває безначально і безконечно, „з’являється ” і „ зникати ” воно здатне лише на певні ділянці світобудови, в полі зору даної людини ; 2) ніщо не діє: все лише присутнє ( як сутнісна характеристика) разом із самим суб’єктом, заховане в ньому, діяння „ приходить і відходить ” зі своїм носієм, а не навпаки : не носій-суб’єкт „ приходить і відходить” через діяння; 3) „ шкода ” не може бути знищена до кінця : її можна лише вигнати, виселити в потойбічне інобуття або відсунути як надалі, або „ витягти ” з людини та її мікрокосму, проте так само незнищенна і „ користь”, вона є завжди і зникає-з’являється лише в найближчому людському овиді; 4) вся взаємодія людини з нелюдськими, космічними силами і стихіями зводить до посилення-послаблення їхньої присутності в ній самій і в найближчому до неї середовищі; 5) оскільки ж чіткої опозиції „користі-шкоди”, а тим більше „добра-зла” серед суб’єктів замовлень іще немає, правильніше говорити про благодійне або шкідливе групування, про сполучуваність предметів світу замовлянь: „збільшення буття” – це збільшення їхньої „доброї” сполучуваності, „зменшення буття” – це збільшення сполучуваності „лихої”.
Характерна риса дохристиянського світогляду українців – уявлення про низку „світів”, яке пов’язується з таким явищем в старослов’янському світобаченні, як „внутрішня точка зору на простір”, що, в свою чергу, символізує плавну взаємозалежність буття, означених в просторі і співвіднесених з „центром”. Звідси кожний з „світів” має власну систему цінністо-етичних і просторово-часових координат. Підтвердження знаходимо в синкретичному, міфологічному шарі української культури. Уявлення про багатоярусність світу простежується в багатьох археологічних знахідках і комплексах. Так, в народному середовищі вірили, що, „крім видимого неба, є ще інше, що називається імперійським. Воно прикривається видимим небом, ніби склом. Синіх оболаків є аж сім, а восьме вже й справді небо”. Або подібна думка, яка ніби „розтягує ” ієрархію підпросторів: „Під землею так само живуть люди: одне слово, площин, схожих на нашу, під ними безліч. Надра землі складають другий світ”.
Слід визначити, що в українській міфології космогонічні ідеї перебувають під впливом архаїчної безпосередньої протиставленості хаосу та космосу, що виявилась найбільш придатною формою для засвоєння слов’янством християнської ідеї морального подвоєння світу на світи Добра і Зла. З протиставленості хаосу і космосу випливає агоністично-дуалістичний мотив, який символізував відносини між слов’янськими богами. У найзагальнішій інтерпретації агоністика – це така форма виразу світобудівної парадигми, в межах якої зустріч хаосу та космосу мислиться безпосередньо, крім того, ця зустріч носить стрімкий, напружений характер та завершується перемогою однією з сторін. Агоністична космогонія найяскравіше виражена в поховальній та весільній обрядовості, підтвердження чому знаходимо в багатьох етнографічних виданнях. З агоністичним мотивом пов’язаний образ солярного, або культурного, героя, дії якого крізь призму усно-поетичної творчості детально описує М. Грушевський. Хоч цей образ і набував з часом християнського забарвлення, але основні архетипи символізованого ним світобачення багато в чому залишились незмінними. Слід зазначити, що образ християнської внутрішньої космогонії душі був створений за допомогою тих метафізичних метафор („смерть”- „відродження”, „верх”- „низ”, „світло”- „темрява” тощо), які були характерні для давньослов’янської ментальності. Тому середньовічна християнська архетипіка душі заповнена метафорами, властивими міфосвідомості. Східнослов’янська культура спрямована на занурення у світ людської душі. Осягнення шляхів цього самопізнання здійснюється за допомогою інтуїтивного самоспоглядання.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
