139143 (724779), страница 3
Текст из файла (страница 3)
У Володимирському пантеоні не менше Перуна вшановували Стрибога. У „ Слові о полку Ігоревім ” Стрибог згадується як Бог – родоначальник усіх вітрів. Д. Шеппінг висловив припущення, щ о Стрибог є однією з іпостасей Перуна — його втілення у повітрі. Він, як і Перун, озброєний луком з і стрілами. Пізніше Стрибог став покровителем погоди. Його називали Посвистачем. Йому молилися, щоб дав добру погоду на урожай, на свято тощо. Особливо важливим Посвистач був для війська. Пантелеймон Куліш записав народний переказ про моління князівської дружини: „ своєму богові Посвистачу моляться, щоб він їм годину ( погоду) дав та моря не турбував”. Стрибог, найвірогідніше, символізував протилежний упорядкованому полюс буття. У цьому контексті можна погдитись з Ю. Павленком, який ототожнює Сварога та його наступників з ідеєю порядку, структури, ієрархій архаїчного космосу, а Стрибог і подібні йому сили вважав такими, що втілювали образ темного первинного хаосу. Отже, Стрибог виступав іншою, протилежною за значенням частиною Всесвіту. Без його хаотичної сутності була б не можлива і спроба поділити світ на „ освоїний ” Космос і первинний Хаос. Ці два поняття взаємообумовлюють одне одне.
У давньоруському суспільстві і з заможністю ототожнювалася худоба. Велес, за легендами, якраз і був опікуном усього тваринного світу. ВІн поріднив людину і тварину, привчив давніх українців не вбивати, а пасти тварин, запрягати їх в плуга та воза, брати від них молоко, м’ясо, шкури тощо. Опікував, з а повір’ям, волхвів, навчаючи їх лікувати худобу. Зображався Велес із сопілкою в руках ( сопілка миру). За легендою, коли між полянами і древлянами зчинилася кривава Січа „ за межу” ( яку не міг зупинити навіть Перун з і своїми бликавками), з’явився Велес і заграв на сопілці. Гра була такою чарівною, що воїни обох сторін опустили мечі й побраталися. Наведена легенда дає підстави вважати, що поряд з чисто практичними функціями ( худоба, багатство тощо) Велес ніс досить глибоке смислове навантаження. Він символізував мудрість життя, його гармонію, світлу сторону.
З персонажів давньоукраїнської міфології одним і з найцікавіших є Велес — Волос. Це один з найстарших богів, щ о вважався богом достатку. В образі Велеса також простежується зв’язок з і сферою культури. Показово, що Боян в „ Слові о полку Ігоревім” названий Велесовим онуком. Це підтверджує зв’язок Велеса з природою, музикою т а мистецтвом. Можливо, таке поєднання різних рис в постаті Велеса свідчить про глибоке і різностороннє розуміння давніми слов’янами багатства і достатку, які асоціювались великою мірою з багатим духовним світом особистості, з ї їрозуміння цінності вищих проявів людської творчості.
Волос, який згадується під час укладання договорів Русі з Візантією у 907 та 971 рр. , був богом миру подібно д оіндоіранського Мітри. У найбільш загальному плані, окресленому колом таких джерел, як тексті руського-візантійських угод, рельєфи Збруцького ідола, обряд клятви з дерном на голові, образ Волоса відповідав ідеї миру у трьох головних виявах: „ мирне життя”, „космос”, „община”. Традиційний висновок вчених про те, що уявлення про зовнішні договори будувалися за принципом відносин у первісному роді, підтверджує думку, що Волос мав безпосереднє відношення до общинно-родової організації і фактично її персоніфікував.
Аналіз літературних джерел дає змогу зробити висновок про тотемічне походження культу Волоса і про те, що відбита у цьому культі ідея спорідненості первинно розумілась як „ спорідненість” територіальна, яка об’єднує всі матеріальні об’єкти території проживання давнього колективу людей.
Зв’язок Волоса із землею, територією як основою єдності роду, пізніше Русі, простежується в ряді популярних у середньовіччі творі фольклору: „Сказанні про смерть князя Олега”, белині про Волха Всеславовича, переказах про волотів. Раніше виявлений зв’язок цих сюжетів з Велесом узгоджується з міфологією образу „сакрального царя”, його народженням, шлюбом-воцарінням, смертю-втратою престолу. Особлива роль належить спільній як для Волоса, так і „царя”-князя ідеї зв’язку в територією, землею. Періодична смерть і воскресіння (але вже у новому образі) царя, відновлення його магічної сили, яке розумілось я к відновлення втраченого зв’язку з територією та її населенням, відповідає мотивам смерті і воскресіння, які реконструюються для самого Волоса і для інших богів Київського язичництва. Можливо подібні уявлення позначились на „ міфології поведінки ” послідовників язичництва на Русі початку Х ст. , які мали фізично усунути князя Олега, котрий у заключний період князювання сприяв пожвавленню ідеологічних контактів з Візантією. Останні могли розумітися як прояв відходу князя від зв’язку з рідною ( „Руською”) землею я к основи етнічної самосвідомості українського народу.
Важливою підставою доведення багатобічного зв’язку Волоса із землею служить обряд клятви з дерном на голові, пов’язаний із
зображенням „держателя землі ” Волоса на Збруцькому ідолі. Волос виступив як син Землі і, очевидно, Неба ( у трактуванні Ю. Писаренка – Рода, але ми знаємо, що Небо могли символізувати і Див, Сварог, Дажбог т а ін.), прообразом, загальним тотемічним предком людства у його генетичному зв’язку з територією проживання. Одним з проявів цього зв’язку, збереженим багатьма культово-обрядовими дійствами, є ідея, що тварини та збіжжя реінкарнації людей. Не випадково у міфологічній свідомості наших предків багато уваги приділялося природнім явищам і стихіям, окремим етапам життя і смерті людини, структурі навколишнього світу, яка, за синергетичними законами, має здатність до самоорганізації та самовпорядкування.
Показово, що книга життя та релігії слов’ян отримала назву „Велесова книга”. Саме там ми знаходимо звернення слов’ян: „І молимо ми Влеса, батька нашого, щоб послав він нам багато сил небесних і щоб Сонце повернулося до нас, і щоб оберталось колесо руху сонця, яке сяє над нашими домами, і порівняно з яким блідими виглядають вогні наших помешкань ”. На основі аналізу знайдених табличок „ Велесової книги ” можна зробити висновок, що стародавні слов’яни сприймали світ як співіснування трьох елементів, трьох світів. Перший — то світ, в якому м и живемо, світ явний. Цей світ називався словом „ Явь”. Поки людина живе, вона перебуває у Яві, коли ж вмирає, її душа переходить до іншого світу, щ о називається Навь. . . І найважливіше, мабуть, полягає в тому, щ о слов’яни визнавали існування третього світу — Володіння Справедливості т а Правди, зване Правь. Володарем саме цього третього світу був бог Свентовид — бог Правди, яку русичі ставили понад усе. Отже, домінування морально-етичного навантаження давньослов’янських богів видається безсумнівним, а уявлення про три світи нагадують аналогічні висновки Григорія Сковороди та інших представників української суспільної думки. Це є свідченням того, що традиція духовного розвитку н е припинялась. Можна повністю погодитись з висновком Б. Ребіндера, який зазначав: „ Якщо охарактеризувати релігію слов’ян, т о можна без ризику бути н е точним, сказати, що слов’яни поклонялися життю ”. Додамо — життю в усіх його проявах за умови, що воно відповідає Справедливості та Правді. Не випадково, сюжети, пов’язані з боротьбою Правди і Кривди, Добра і Зла, Світла і Темряви досить поширенні в слов’янській міфо-поетичній творчості і фольклорі.
Серед жіночих божеств Київської Русі виділяється Мокша, яка єдина потрапила в пантеон князя Володимира. Походження Макоші дуже давнє. Прообраз богині знаходимо у стародавньому культі Великої Богині –Матері, статуетки якої з’явилися ще у палеолітичний час. Відома ця богиня в трипільській культурі, але Мокоша походить від давнього культу води Богині Дани. Можливо, жінки і символи дощу на трипільському посуді є зображення цієї богині. Зображення Мокоші дійшли до нас на рушниках: богиня стоїть під відкритим куполом святилища з піднятими в гору руками. Жінка з піднятими руками зображується в християнських храмах. Нагадують Мокошу і Оранту статуетки скіфських богинь.
Образ Мокоші був поширений серед багатьох слов’янських народів і пов’язана з культами води, плодючості і родючості землі. Виступаючи богинею плідності, вона опікувалась також вагітними жінками, допомагала у пологах тощо. У першому тисячолітті н. е. , коли у суспільстві дедалі більшої ваги набирали соціальні чинники, виразно простежується тенденція д о перетворення Мокоші на богиню-берегиню окремої сім’ї, будинку, сімейного вогнища і достатку. Не випадково образ мокоші часто пов’язується з вівчарством і прядіння. Можна зробити висновок, що Мокоша перейняла багато рис від різного роду божеств і духів епохи неоліту, коли прядіння і ткацтво мали яскраво виражений сакральний характер. За народними переказами, щ о дійшли до наших днів, первісне ім’я Мокоші – Мати Коша. В цьому – відгомін культу жінки-матері часів матріархату, коли порядкувала серед роду, в громаді общині мудра, досвідчена жінка, яку всі називали Матір’ю. Вона лікувала приймала пологи, визначала обов’язки кожному, навчала рукоділлю, куховарінню тощо. Мокоша, в уявленнях праукраїнців, пряла нитку людської долі, визначала майбутнє сім’ї тощо. У християнстві Мокошу замінила Параскева-П’ятниця.
Одна з найдавніших язичницьких богинь – Лада, богиня гармонії в природі, в шлюбі, мати-годувальниця Світу. Немовля на її голові було уособлення світла, а яблуко в руці містило ту ж ідею, що і яйця Латони в римській міфології.
Я. Головацький порівняв Ладу з індійською богинею Бговані, Кибелою Фрігії. В українських веснянках до Лади звертаються так: „ Благослови мати, ой мати Ладо, мати, весну закликати”. Лада, в уявленнях слов’ян, --мати близнят: Лелі (Дани)—втіленої води, і Полеля – втіленого світла. Богиня-мати, яка народила основні першопочатки світобудови і астрального культу—вогонь і воду, була і початком Всесвіту. Вона несла в собі першопричини буття. Лада і боги-близнюки Леля і Полель були запозичені зі Скіфії і носили ті самі, щоправда, дещо видозмінені імена: Латона і Діана, Аполлон. Обрядову пісню „ а ми просо сіяли, Ой, Див, Ладо, сіяли, сіяли ” О. Потебня датував ще добою вед. М. Максимович, вивчаючи українські міфи про Ладу, ототожнював її з Золотою Панею—матір’ю бога Сонця.
На території України зберігся фольклор, що передає доісторичні міфи про войовничу вершницю Дану-Дойну :
Ходить Дойна понад воду,
Питається Дойна броду.
Не трапила Дойна на брід,
А трапила Дойна на слід,
Дев’ять коней потопила,
На десятім сама сплила.
Заплакала Буковина,
Що ця Дойна сама сплила.
Розглядаючи варіанти наведеної пісні, С. Семчинський вважає молдавське і румунське ім’я Дойна запозиченням українського імені Дана. Він пише, що українська Дана зберігає праіндоєвропейську Дану і що це ім’я продовжує повну традицію, що сягає доісторичних часів.
Первісно Леля ( Дана) була жіночим початком Всесвіту. У слов’ян вона звалася також Дівою. Вода, початок усього живого, вічно прекрасна, вічно світла, вона була дівою і водночас жінкою – дружиною Сонця. Про богиню, тотожну Дані, Я. Головацький писав: „ Первісно Ефеська Діана, або Артеміда, являла собою воду як діюче начало творення і шанувалась як Діва і одночасно як мати всього”. Богиня Дана ототожнювалась також з Танаїс — на Дону і в Анатолії та Афіною - в Греції. Це і войовнича Дніпра (Анастасія)- вершниця з луком і стрілами, відома по двобою з Дунаєм. Постать самого Дунаю О. Потебня тлумачив як Індру (санскр.) тобто Перуна Русі. Отже, Лада символізувала уявлення слов’ян про воду і вогонь як першопочатки Світу.
Зоря – найпрекрасніша богиня Русі і богиня всіх народів Східного Середземномор’я. Вона володіла дещо більшим антропоморфізмом порівняно з богами Причорномор’я. Її не можна повністю ототожнювати ні з грецькою Афродітою, ні з римською Венерою, однак наділена була ця богиня і прекрасними рисами Афродіти Небесної і ранньоелінської Еос. Зоря – вістунка наповненого величезним містичним змістом моменту народження тріади астральних богів: Місяця, Сонця і Зорі. Сповіщаючи про народження богів, Зоря сповіщає і про початок творення світу. У народному фольклорі, зберігаючи високе естетичне навантаження, Зоря символізує земне життя людей, наповнює буденні заняття духовним звучанням, вносить поетику в працю і людські стосунки.
Погляд на повсякденну працю крізь призму поетично-містичних форм, тісного поєднання Людини і Природи характерний для всієї календарної обрядовості українського народу. Можливість поєднання прекрасного і корисного, незбагненного і земного завжди максимально використовується в міфо-поетичній творчості слов’ян Звеличується окрема особистість, яка, виконуючи цілком буденні, щоденні, звичні справи, створює гармонію в собі і в оточуючому світі.
Я. Головацький на багатому фактичному матеріалі доводить схожість світоглядних уявлень українців і західних слов’ян. Він виділяє чотири міфічні істоти: Яровит, Руевит, Поревит та Поренут, що згадуються у полабських та прибалтійських слов’ян. На його думку, ці істоти були нічим іншим, як обожненим втіленням сонця, що з’являється в різні пори року. Яровит, або Ярило ( від слова ярь, тобто весна), означав ярість, мужність, а разом з тим весну, молодість, свіжість і уособлював сонячну силу, що виявляється навесні.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
