73124 (701922), страница 5
Текст из файла (страница 5)
Глибоко народна й специфічна естетична природа сміху «Енеїди», що є організуючим центром усієї поеми і визначає характер естетичного відношення її автора до дійсності, виводить цей твір з обмеженого і мало продуктивного у художньому плані кола травестій епопеї Вергілія у широкий світ споріднених ідейно-естетичних явищ європейської літератури, осяяних світлом народного гуманізму. Поема Котляревського різними своїми гранями близька до «Декамерона» Боккаччо, «Моргайте» Пульчі, до гуманістичної сатири європейського Просвітительства (Рабле, Еразм Роттердамський, Сервантес), до творів німецької бюргерської сатири, «гробіанської літератури» (С. Брант, И. Рішарт), до комічних національних епопей часів Просвітительства («Мишоїда» і «Монахомахія» І, Красіцького, «Девін» С. Гнєвковського, комічні поеми М. Чоконаї «Боги ділять здобич» та «Боротьба мишей і жаб» тощо). «Енеїда» засвідчує зв'язок із сюжетно-екстенсивним (насамперед рицарським і крутійським) типом роману, з російською сатиричною повістю XVII — XVIII ст. та бурлескною комедією XVIIІ ст., зокрема з травестованою «Енеидой» М. Осипова — О. Котельницького.
5. Історичне та художнє значення творів Котляревського. «Енеїда», «Наталка-Полтавка», «Москаль-чарівник»
Значення для української літератури «Енеїди» Котляревського, яка відкрила людству цілий національний світ з його неповторною історією, побутом, барвистою мовою, з етичними й естетичними уявленнями, яка принесла нові їдейно-художні принципи бачення світу і потужний заряд народного гуманізму та просвітительських ідей нового часу, можна певною мірою порівняти із значенням «Кєнтерберійських оповідань» Чосера — для англійської, «Дочки Слави» Коллара — для чеської і словацької, творчості Кохановського — для польської.
Естетика Просвітительства в особі його найвидатніших теоретиків Дідро і Лессінга вважала театр найбільш доступним і дійовим засобом для пропаганди нових ідей, для боротьби проти феодальної чужинської тиранії і жорсткої станової нерівності, бачила в ньому ефективне знаряддя виховання моральності. Вони висунули й обґрунтували теорію «міщанської» драми, яка всупереч мертвим естетичним нормам класицизму утверджувала принцип зближення мистецтва і літератури з життям. Героями просвітительської драми стають представники третього стану, звичайні люди з їх щоденними інтересами й життєвими трагедіями.
Поклавши своїми п'єсами «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник» початок українській драматургії й національному театрові, Котляревський виступив прибічником цих нових, просвітительських ідей. На відміну від «високої» класицистичної трагедії, яка за допомогою абстрактно-логічного узагальнення показувала подвиги і страждання великих людей, та комедії, де об'єктом смішного виступав простий народ, Котляревський виводить на сцену представників простого народу — як героїв, гідних поваги й наслідування. Характерно, що на відміну від Дідро, який висував на перше місце рух ситуацій, їх зіткнення (типові обставини), та Лессінга, який, певною мірою нехтуючи фактичною й історичною достовірністю обставин дії, вимагав насамперед зображення родових типів, Котляревський намагається у своїх п'єсах показати дії типових характерів у конкретних національних обставинах свого часу. Замість основного класицистичного конфлікту — між людиною і суспільством — у драматургії Котляревського з'являється типовий життєвий конфлікт у середовищі самого суспільства, між окремими його членами, що має в «Наталці Полтавці» досить виразну соціальну основу.
На появу «Наталки Полтавки» І «Москаля-чарівника» безперечний вплив мали розвиток російської драматургії XVIII ст. (Фонвізін, Капніст, Княжнін, Плавильщиков та ін.) І театрального життя, зокрема могутній талант М. С. Щепкіна. Великою мірою п'єси Котляревського були пов'язані і з традиціями українського народного театру (вертепу), з інтермедіями XVIII ст. та з фольклорно-пісенною стихією, так широко представленою у цих творах, Можна твердити, що в такому важливому аспекті, як увага до соціального змісту образів персонажів, Котляревський багато в чому пішов далі типової європейської «міщанської» драми.
Письменник близько підходить до думки про те, що суспільна мораль тогочасної дійсності суперечить загальнолюдським гуманістичним принципам. Це, зокрема, яскраво відбилося в самому змісті образів Тегерваковського, Макогоненка і Финтика. Боріння вродженої доброти, бажання щастя своїм рідним і близьким, з одного боку, і певного матеріального розрахунку — з другого, становить основу душевної драми Терпилихи, яку життя з його невмолимими законами примушує іти проти своїх природних благородних почуттів. Так само вірність, чесність, правдивість і щирість Петра у ставленні до Наталки приходить у конфлікт з реальною дійсністю, де мірилом усього є матеріальне становище людини. Немовби на противагу Терпилисі й Петрові, які не можуть до кінця встояти під тиском життєвих обставин і змушені тією чи іншою мірою поступитися своїми гуманістичними переконаннями, Котляревський вперше в українській літературі виводить на сцену нових героїв — Наталку і Миколу, які завдяки силі свого характеру здатні вступити на опору «нелюдським обставинам».
У найскрутніших ситуаціях Наталка, виявляючи розум і винахідливість, зберігає почуття людської гідності, прагне утвердити особисту незалежність та зберегти своє глибоке почуття до Петра як найбільшу морально-етичну цінність. Вона розуміє, що шлюб, узятий не на основі почуття, з матеріального розрахунку, не може зробити її щасливою. Соціальна нерівність між нею і возним наводить її на думку: «У пана така жінка буде гірше наймички... Буде крепачкою». І Наталка використовує найменшу можливість для збереження свободи життєвого вибору й утвердження свого права на особисте щастя.
На відміну від «ідеального», але дещо слабодухого Петра, цілісним за своєю соціальною суттю типом виступає бурлака Микола. Відмітною його рисою є розвинуте почуття людської гідності, прагнення до незалежності, сміливість, почуття солідарності із знедоленими. Саме через образ Миколи проявляється критичне авторське ставлення до місцевих можновладців, викриття їх лицемірства, крутійства й захланності.
Говорячи про значення «Наталки Полтавки» для української літератури і культури в цілому, І. Срезневський у передмові до її публікації писав: «Наталка Полтавка» була не тільки одним з перших книжно-народних творів України, а разом з тим і першою збіркою пам'яток української народності, взірцем для всіх наступних». Вона мала великий вплив на вивчення української народності, «можна сказати, пробудила його». На думку І. Срезневського, «Наталка Полтавка» серед великих за обсягом творів тогочасної української літератури, «за своїм внутрішнім достоїнством займає перше місце».
У 1898 р., характеризуючи вісімдесятирічне сценічне життя «Наталки Полтавки», видатний український драматург і актор І. Карпенко-Карий назвав цю п'єсу «праматір'ю українського народного театру», «зразком народної поезії в драматичній формі». Вказуючи на органічну близькість «Наталки Полтавки» до думок і почувань народу та на великий емоційний вплив її на глядачів, він зазначав, що «радість, і горе, і сльози Наталки були горем, сльозами і радістю всієї зали, котра була набита панською прислугою».
Провідною ідеєю у водевілі «Москаль-чарівник», генетично тісно пов'язаному з народнопоетичними джерелами, є утвердження позастанової цінності людської особистості, високої моральності представників простого народу, протиставлення її пансько-чиновницькій етиці. Сценічну славу цій п'єсі забезпечив М.С. Щепкін, у розрахунку на якого, власне, вона була й написана. Згадуючи про виконання Щепкіним «чудових за своєю простотою і грацією куплетів із п'єси «Москаль-чарівник», якими протягом свого перебування в Петербурзі постійно викликав захоплення в публіки», Бєлінський зазначав, що саме в ролі Чупруна гра артиста досягала повної досконалості. Завдяки п'єсам Котляревського Щєпкін, за свідченням С.Т. Аксакова, «переніс на російську сцену справжню малоросійську народність, з усім її гумором і комізмом. До нього ми бачили на театрі тільки грубі фарси, карикатуру па співучу, поетичну Малоросію, Малоросію, яка дала нам Гоголя. Щепкін тому міг це зробити, що провів дитинство і молодість свою на Україні, зріднився з її звичаями і мовою. Чи можна забути Щепкіна а «Москалі-чарівпику», у «Наталці Полтавці»?».
Сповнені непідробного гумору, високої поетичності, щирої любові до народу, п'єси Котляревського добре відомі глядачам усієї нашої країни. Це нев'янучі квітки у всенародному вінку шани великому українському письменникові-гуманісту.
Історико-літературне значення творчості Котляревського для становлення нового українського письменства велике й багатогранне. Це стосується, зокрема, й такого важливого фактору його розвитку, як утвердження письменником в українській літературі народної мови. Живе народне слово в XVI — XVIII ст. уже було представлено у творах українського письменства, але Котляревський перший відобразив невмируще багатство розмовної мови. Він довів здатність її для творення високохудожньої літератури, відігравши цим самим велику роль у наближенні письменства до широких народних мас, привернув увагу до художньо-естетичної цінності мовної культури народу.
У творах Котляревського представлена насамперед побутова лексика (тільки «Енеїда» містить 7 тисяч слів найрізноманітніших семантичних груп). У поемі міститься велика кількість назв одягу, хатнього інтер'єру, будівель, сільськогосподарських знарядь, народного харчування, назв людей за суспільним і родинним станом, найменування рослин і плодів, тварин тощо. Поема містить також військову, абстрактну (назви суспільних явищ, процесів, людських переживань) та іншомовну лексику (зокрема імена міфологічних персонажів). Настанова автора на викликання сміху, гумористичний стиль твору визначають значний прошарок специфічно-розмовної і просторічно-згрубілої лексики, зокрема семантичні ряди лайливих слів.
Твори Котляревського відзначаються широким спектром лексики синонімічної, близьких варіантів, які демонструють багаті можливості народної мови у змалюванні різних відтінків душевного стану людини, передачі мови персонажів. Особливо широкий у письменника синонімічний арсенал слів на означення дії, що об'єктивно свідчить про динамічний стиль його поеми. Так, наприклад, різні відтінки процесу мовлення передаються в «Енеїді» дієсловами: говорити, розмовляти, балакати, розказовати, балагурити, бурчати, базікати, ворнати, бормотати, мурмотати, харамаркати, булькати, верзти, цвенькати, сипати, щебетати та ін.
Котляревський подав у своїх творах багатющу стихію народної фразеології (тільки в «Енеїді» близько сімдесяти тематичних груп), зокрема прислів'їв і приказок, лексикалізація яких дає невичерпні можливості для характеристики різних життєвих ситуацій і поведінки персонажів. Багато прислів'їв і приказок виражають типові народні думки й сентенції з приводу важливих суспільних явищ, як, наприклад: «Мужича правда єсть колюча, А панська на всі боки гнуча». Мовні засоби художньої характеристики збагачуються у творах письменника шляхом використання народних образних формул, усталених порівнянь типу «Злякався, побілів як сніг».
Хоч у п'єсах Котляревського синонімічне розмаїття народної мови (що часом набуває в «Енеїді» самодостатнього значення) представлене набагато скромніше й економніше, використання народно-розмовних лексичних засобів є більш різноманітним і цілеспрямованим. Письменник засвідчує великі можливості народного слова для мовної характеристики персонажів, їх індивідуалізації як певних суспільних типів.
Своїм доробком Котляревський спростував нігілістичне ставлення російських кіл суспільства щодо самої можливості творення літератури мовою українського народу. Він увів у нову українську літературу той основний словниковий склад народної побутової мови, яким великою мірою послугувалися письменники дошевченківського періоду, збагачуючи і розвиваючи його. При тому, що мова Котляревського була очищена й незмірно розвинена Шевченком, який став основоположником сучасної української літературної мови, його барвисте слово і сьогодні не втратило своєї соковитості і художньої влучності, здатності викликати радісний сміх і давати нам душевне задоволення.
Творчість Котляревського не тільки відкрила читачам новий національний світ з його неповторним комплексом історичної, соціальної і морально-етичної свідомості, а й утвердила в українській літературі нові принципи художнього освоєння дійсності, цілу ідейно-художню епоху. Як справді великий твір мистецтва, його «Енеїда» являє собою високо-інтегровану художню систему, в якій успадковано не тільки літературну традицію, а й багатовікову народну культуру та народне світобачення в цілому. Взаємодія успадкованого і нового в поемі є дуже складною, синтетичною, оскільки риси традиційного входять в неї як органічні внутрішні елементи. Органічне поєднання традиційного і новаторського утворює нові системні зв'язки, що надає «Енеїді», незважаючи на запозичений сюжет, рис справді оригінального твору.
Виступаючи важливим фактором розширення пізнавальних можливостей мистецтва, нагромадження в ньому рис реалістичності, звернення до народного світобачення і народної культури, таке характерне для творчості Котляревського, означало насамперед рішуче наближення літератури до нового для неї об'єкта зображення — народу, а відтак — : до можливості пізнання його як рушійної сили історії. Вторгнення Котляревського в царину народного світобачення й естетичної свідомості сприяло відходу української літератури від статичності й умовності універсальних типів художнього мислення, У творчості Котляревського міститься дух народного гуманізму, що проявляється у прагненні особистості до соціальної та національної свободи, у співвіднесенні автором естетичного ідеалу і самої мсти художньої творчості з інтересами народних мас.
Проникнення в «Енеїду» Котляревського цілісного «язичницького» світобачення, не розчленованого раціоналістичною свідомістю на протиставлені одна одній естетичні категорії, сприяло усвідомленню тогочасною художньою думкою єдності і взаемопроникності в людському житті трагічного і комічного, піднесеного й низького, прекрасного й потворного і, таким чином, поглиблювало конкретно-історичне розуміння сутності явищ і предметів, а також параметрів людської натури, що в перспективі відкривало можливості для створення в літературі різноманітних індивідуальних характерів.
Життя у творах Котляревського є поліфонічним і багатобарвним, цілісним й неприкрашеним, як сама природа. Письменник творить свій світ, наповнений достовірними життєвими реаліями, що оцінюється з неофіційних, народних критеріїв прекрасного. Він не просто «реконструює» природні стосунки між індивідами, а од відтворення родової людської суті наближається до відображення багатовимірних суспільних зв'язків між людьми, за яких особистість з кола емпіричних побутових відносин виходить на орбіту загальнонаціональних та історичних закономірностей. Соціальні інститути в його творах починають втрачати свою зовнішню і незалежну природу стосовно особистості, як здавалося раніш, і виступають як витвір І результат сукупної діяльності людей. На відміну від раніш усталеного в давній літературі принципу осмислення людського буття через призму незмінних релігійно-міфологічних уявлень, які наперед визначали структуру суспільства і місце в ній людини як чогось незмінного, Котляревський приходить до розуміння як провідного начала в житті суспільства й людини принципу історичної змінюваності. Відчуття цілеспрямованого руху часу (на відміну від циклічної його природи в епопеї Вергілія), його протікання поза сюжетом, за межами твору пов'язане у Котляревського саме з усвідомленням історичної змінюваності і неповторності світу.
Крім наявності прямих висловлювань автора про історичну змінюваність світу, про державне життя, суспільні порядки, про царів і вельмож та історичних діячів елементи історизму у творчості Котляревського яскраво проявляються в художньому освоєнні конкретно-історичного змісту життя своєї епохи, у відтворенні його неповторного образу Я колориту, у здатності письменника схопити ряд провідних тенденції суспільного розвитку.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
