73124 (701922), страница 4
Текст из файла (страница 4)
Як художник, який намагався слідувати правді життя, Котляревський в «Енеїді» показує, що реальний вияв «природного», людського лишається поза сферою офіційного світу і проявляється, по суті, всупереч моральному імперативові «общого добра». Тому і сам Еней, і троянці не стільки поспішають з виконанням волі богів і долі, скільки у численних бенкетах та любовних пригодах задовольняють потреби своєї «натури». Письменник об'єктивно протиставляє офіційному світові всезагальних обов'язків, які визначають особисту поведінку індивіда, світ безпосередніх чуттєвих контактів — як саморегулятор людської життєдіяльності без втручання держави, на засадах «природної» народної моралі. Діями троянців навіть у бою керує не усвідомлення ними провіденціальної місії Енея (до покладеного на них згори обов'язку вони скоріше ставляться негативно), а спонтанний вияв історично вихованого бойового завзяття, їх «природної» «сродності».
Зрозуміло, що вільний вияв «природного» народного духу в часи Котляревського (у тій кріпосницькій дійсності, про яку Шевченко сказав: «Кругом неправда і неволя, Народ замучений мовчить») став майже неможливий. І письменник вдається до ретроспекції, певною мірою абстрагуючись від соціальних проблем свого часу. Критика суспільних вад стосується переважно минулого, що взагалі було характерним для письменників-просвітителів. У центрі зображення «Енеїди» побутовий уклад, в якому відбиваються характерні особливості народності. До того ж не вся побутова культура, в якій відбивається становище суспільства, а традиційно-побутова, тобто ті стійкі її елементи, що весь час повторюються і склалися у більш стабільних, ніж капіталістичні, феодальних умовах. До них у поемі належать традиційні звичаї й обряди, народні вірування і прикмети, ворожіння, народна медицина, одяг, житло, харчування, розваги, ігри, танці тощо. Усі ці елементи подані в «Енеїді» в етнічно-інтегруючому аспекті (так, наприклад, святковий стіл Дідони складається як з «царських», так і з простонародних страв; вбрання Латина включає як царські шати, так і простонародні, а то й жебрацькі деталі одягу).
Наголошуючи на таких рисах національного характеру, як добродушність, простота, гостинність, довірливість, доброзичливість, тобто на тих рисах, які в умовах відносної стабільності патріархального буття функціонують великою мірою в силу традиції, передачі їх з покоління до покоління, Котляревський помітно абстрагується від ідеї національної незалежності. «Це любовне виписування деталей сільського побуту, — зазначав А. П. Шамрай, — треба вважати свідомим намаганням відтворити особливості селянського життя і показати не лише його смішні сторони». Говорячи, що увага до етнографічного змалювання народного життя була характерною рисою української літератури першої половини XIX ст. та сприяла його реалістичному відтворенню, дослідник разом з тим справедливо зауважує: «Етнографічне висвітлення народного життя - це відображення застиглих і традиційних форм народного побуту без проникнення в динаміку суспільного життя, без глибшого розкриття соціальних процесів». Тому, очевидно, й не випадає без будь-яких застережень називати «Енеїду» «справжньою енциклопедією народного життя», бо Котляревський, за словами І. Франка, «не вичерпав, одначе, ані свого часу, ані багатства української народної вдачі та традиції».
4. Особливості гумору у творах Котляревського
Гумористичне змалювання народного життя, різних подій та вчинків персонажів в «Енеїді» у свій, час привело до неправильного твердження про те, що Котляревський начебто сміється з народу. Цю точку зору, яку найбільш виразно висловив П. Куліш, першим заперечив М. Максимович, який вказав на народну основу гумору письменника. Котляревський, говорив він, змальовує життя «точнісінько так, як і в нашій народній поезії, яка потішалася однаково над простолюдом і над панством, над усім, що потрапляло їй під веселий час піснетворчості». Поєднання пародії і бурлеску з «більш глибокими думками» бачив в «Енеїді» М. Дашкевич. У поемі переважає народна стихія, яка «здається жартівливою тільки при поверховому огляді, а насправді осяяна світом гуманної думки, якої в той час не так було багато в суспільстві... Сміхотворство української «Енеїди» набуває більш глибокого смислу, тому що наближає читача до радісного настрою...». Думка М. Дашкевича про гуманізм «Енеїди», про виражені в ній діяльну любов до людини, до всього народу і почуття соціальної справедливості була підтримана І. Франком та М. Сумцовим.
В.В. Гіппіус, називаючи Котляревського вчителем Гоголя, вказує на спільність самого характеру сміху в цих письменників. Порівнюючи природу сміху в «Гаргантюа і Пантагрюелі» Рабле і в Гоголя, М.М. Бахтін прийшов до висновку, що «світлий», «високий» сміх Гоголя, який виріс «на ґрунті народної сміхової культури, лишився незрозумілим (багато в чому його не розуміють і досі). Цей сміх, несумісний із сміхом сатирика, визначає головне у творчості Гоголя». Висновок М.М. Бахтіна спирається на свідчення самого Гоголя, висловлене ним у «Театральному роз'їзді після вистави пової комедії». Сміх свій Гоголь називає чесною, благородною особою, підкреслюючи, що його несе «набагато важливіший і глибший, ніж гадають», бо це не жовчний сміх, не той легкий, що служить для пустої розваги, а той, який випромінює світла натура людини. Цей сміх поглиблює предмет, виводить на світло те, що може промайнути без уваги» .
Не заперечуючи думки П. Житецького про спорідненість сміху «Енеїди» з характером сміху в українській літературі XVII—XVIII ст. (насамперед у різдвяних та великодніх віршах мандрівних дяків-пиворізів), було б, проте, несправедливим вважати сміх поеми тільки соціально-викривальним та «підтягувать» її до рівня реалістичної сатири, як це нерідко тлумачиться ще сьогодні. Художній світ поеми генетично пов'язаний не тільки і не стільки з творчістю мандрівних дяків чи сатиричною традицією XVIII ст., скільки з найдавнішими шарами народної культури, з її несвідомо діалектичним баченням світу й гуманістичною концепцією людини.
Комічне, сміх у ранніх (язичницьких) формах фольклору ніколи не мали однозначного характеру. При наявності відмінностей між серйозним і комічним давній світ народного світобачення характеризується цілісністю відображення, де піднесене і низьке не протиставлені і не чергуються механічно, а співіснують у синтезі, як грані цілісного явища, де комічне спрямоване не на заперечення високого, героїчного, а виступає як форма його існування. В стихійно-діалектичній єдності суперечливих якостей (єдність протилежностей) у народно-язичницькому світобаченні межа між добром і злом ще не прокреслена, а сміх ще не набув однобічної спрямованості сатири пізніших часів. У давніх міфологічних уявленнях сміхове бачення світу мало універсальний характер і зовсім не виключало, а, навпаки, передбачало поширення осміяння і на богів та героїв, про що, зокрема, свідчать давньовавілонські і давньогрецькі, а не тільки давньослов'янські народнопоетичні пам'ятки.
У давніх народних культурах сміх — це сфера існування тієї людської свободи і суспільної рівності, якої люди, пригнічені силами природи і соціальною нерівністю, не могли мати в реальному повсякденному житті. В умовах антагоністичних класових формацій народний сміх неминуче і закономірно ставав опозиційним щодо офіційних норм суспільного життя. Це «друге життя» будувалося як пародія на щоденне, реальне, як «світ навиворіт», у якому все високе, офіційно освячене, сакральне переводилося у знижено-сміховий план, профанувалося, зводилося до рівня простонародного життя. У цьому «другому світі», сферою вияву якого були народні звичаї і обряди, свята, ярмаркова багатоголоса і безначальна стихія (чи в країнах Західної Європи міський карнавал з його перевдяганням і масками) тощо, панували однакові для всіх, незалежно під суспільного становища (буквально від жебрака до божества), природна людська рівність і незалежність від норм офіційного світу, свобода від внутрішньої цензури та моральних заборон, прийнятих у суспільстві, тобто вільний вияв людської натури.
Особистість, скинувши на час кайдани офіційних настанов, само-утверджувала свою чуттєву людську сутність як рівна серед рівних. При цьому сатиричний елемент сміху спрямовувався тільки проти того, що обмежувало природні потреби людини та принижувало її гідність як «вільної» людини. Сміх у цьому світі «свободи» мав, як правило, незлобивий, гумористичний характер і рівною мірою стосувався як об'єкта, так і самого суб'єкта (самопародіювання). Так, наприклад, в одному з великодніх віршів прославляються не Христос і святі апостоли, а ковбаса і чарка, солонина та печене порося, зужити, які зібралися царі і пророки, священики, святі мученики і селяни. Тут в одному колі як рівні святий Петро з апостолами, владики і пустельники, сільські молодиці й дівчата, п'яні біблійні царі Давид, Соломон і сам архістратиг Михаїл. У великодньому вірші «Нуте лиш, беріте яйця» постає гумористично-утопічна картина тотального прощення гріхів і братання всього роду людського: старців, погоничів, паничів, бідних і багатих, сільських Мусіїв і Михеїв, Адама і Єви, Ноя, царя Давида і т. д.
Якщо порівняти цей вірш з «Енеїдою» Котляревського, видно не тільки текстуальні подібності у словесних формулах «пиру на весь світ», Його козацького, запорізького розмаху, а найперше світ свободи, рівності, безпосередніх чуттєвих контактів, можливий тільки в середовищі, вільному від імперської ієрархії.
Заперечуючи однобічне й однозначне розуміння природи сміху в «Енеїді» Котляревського, В. В. ГІппіус справедливо писав: «Зухвале» поводження з античними «святинями» не означало нігілістичного заперечення їх цінності; зміст був в іншому — у поширенні єдиного живого життя навіть і на античний заповідник. Життя людства, як виявлялося, не зміна золотого віку залізним: воно єдине. Немає меж для людської природи. Голодрабець Еней стає коханцем цариці, а потім — історичним героєм. Боги — ті ж люди, І з повним правом можна сміятися з хабарника Нептуна та з «сучої дочки» Юнони. Справжній український побут, з усіма улюбленими народними звичаями, іграми, танцями, вбранням, стравами, у Котляревського все заповнює і все об'єднує».
Виходячи з природи такого сміху, Котляревський не вдається до однобічного заперечення і самого твору Вергілія — його героїчної поеми. Гуманістичні мотиви епопеї, героїчні діяння Енея, дух мужності, патріотизму й товариської солідарності були співзвучні історичним традиціям українського народу. Народно-язичницькому баченню світу, через призму якого Котляревський творчо переробляє «Енеїду» Всргілія, віддалену від української дійсності середини XVIII ст. багатьма віками, близька була великою мірою і міфологічна сторона римської епопеї, ексцентричність й ефективність у поведінці її персонажів. Отже, Котляревський творив свій поетичний світ не лише як антитезу світові Вергілія, а як буття, що несе в собі загальнолюдські народні риси. І разом з тим це був світ новий, український, представлений у світлі народної сміхової культури — всупереч суворо-героїчній однозначності епопеї Вергілія.
У сферу карнавально-ярмаркової фамільярності, розвінчання й добродушного осміяння потрапляють і римські боги, що так багато в чому нагадують українських можновладців, внаслідок чого «Олімп начебто перетворюється на карнавальну площу». Суто серйозний і однозначно-похмурий Вергіліїв Тартар постає у Котляревського в народно-сміховому освітленні як місце, де урівнюються «в правах» представники усіх станових груп, як світ, у якому поряд Із трагічно-жаским розквітає безтурботність веселого пекла. І разом з тим крізь цю веселість, що однаковою мірою обіймає не тільки землю, а й пекло та небеса, просвічуються як суворий і героїчний світ Вергілія, так і зовсім не безхмарна українська дійсність, що відхилилася від «природної» розумності, пригнічене Російської імперією суспільство, яке пригнічує свободу людини.
Хоча природа сміху в «Енеїді» і пов'язана органічно з народною сміховою культурою та з гумористичною традицією віршів мандрівних дяків, з певними елементами української сатири XVIII ст., суспільна функція його набуває в поемі пової якості, притаманної саме представникам просвітительської думки. Як гуманіст і просвітитель Котляревський ставить свій сміх на службу суспільному прогресові, досягненню гармонії між особистим і суспільним, між людиною і державою. Сміх Котляревського виявляє риси типологічної подібності із сміхом Гоголя не тільки в своїй естетичній природі, а й у суспільній функції. Як Сковорода і Котляревський, Гоголь вважав джерелом основного зла в Росії невідповідність особистості її місцю в суспільстві. З тези про необхідність підпорядкування «я» обов'язкові Гоголь виводив ідею морального саморегулювання, самовиховання і самоочищення. Взаємно опосередковане утвердження і заперечення в неоднозначному (амбівалентному) сміхові Котляревського, як і в Гоголя, виводить його сміх за межі суто розважального, спрямовує у сферу серйозного призначення. Та цілісність, з якою сміх «Енеїди» обіймає всі прояви життя, робить народне буття не низьким чи потворним, а тільки земним і навіть героїчним. Осміюючи не стільки соціальне зло та викриваючи його коріння, скільки моральну недосконалість членів суспільства, Котляревський вірить в об'єднуючу силу сміху в боротьбі всіх суспільних станів з людськими вадами, за піднесення і возвеличення «моральної суті» людини. Заклик до морально-етичного очищення суспільства через осміяння і самоосміяння людських вад, а також самоорганізації суспільства на засадах розуму засвідчує суто антропологічний підхід Котляревського-просвітителя до зв'язку людини й суспільства. На відміну від сміху сатиричного (хоч елементи його і наявні в поемі), який випливає з непримиренності реальності й ідеалу, гумор Котляревського шукає позитивне в тій самій заперечуваній дійсності. Сміх «Енеїди» не стільки поляризує життєві явища, скільки виявляє їх діалектичну складність, неоднозначність та єдність. Саме тому, на відміну від дидактичної віршової сатири класицизму, яка (хоч і перебуває у сфері низького та потворного) взагалі не включає в себе комічного елементу і сміху в «Енеїді» з'являється радісний сміх, який утверджує позитивну сторону заперечуваного об'єкта.
Гносеологічна суть такого способу утвердження полягає у «зв'язку негативного з позитивним, знаходження цього позитивного в негативному» . На відміну від однобічної класицистичної сатири «Енеїда» Котляревського належить до того гумористичного роду поезії, який, за словами Бєлінського, потребує «освіченого, розумного погляду на життя», «що трапляється не в багатьох», бо гумор «є стільки ж розум, скільки і талант».
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
