73124 (701922), страница 2
Текст из файла (страница 2)
1835 р, Котляревський залишає службу, діставши 500 крб. щорічної пенсії. Помер письменник 29 жовтня 1838 р., похований у Полтаві.
В другій половині XVIII ст. феодально-кріпосницький гніт та національне гноблення набрали на Україні особливо тяжких форм. На Лівобережній та Слобідській Україні були анульовані рештки державної автономії (1764); ліквідовано Запорізьку Січ (1775), законодавчо введене кріпосне право (1783). На Правобережній Україні, що перебувала під владою Польщі, настає економічна розруха, занепадає міське життя. Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпатська Україна опиняються під владою Австрії. За цих умов гостре невдоволення народних мас неодноразово виливалося у стихійні повстання (1750, 1754, 1757, 1761, 1764 рр.; у 1773 — 1774 рр. — повстання Омеляна Пугачова; 1789 р, — повстання у с. Турбаях на Полтавщні; в 1768 р, — повстання на Правобережній Україні, відоме під назвою Коліївщини). Усе це приводило до підриву економічної і політичної бази самодержавного ладу, до розхитування релігійної Ідеології. В суспільній свідомості, яка складалася в той час у Росії па ширшій базі, ніж феодалізм, під впливом зароджуваних капіталістичних відносин і досвіду західноєвропейської просвітительської думки, що ідеологічно підготувала Велику французьку буржуазну революцію 1789 р., визрівають радикально-демократичні й матеріалістичні тенденції.
Поширення ідей пізнаваності світу і самопізнання людини, раціоналізму, критицизму та вільнодумства поєднується з антимонархічними, антикріпосницькими настроями, з гострою критикою церкви і духовенства. Утопічний народний ідеал загальної природної рівності людей переноситься у сферу конкретного соціального буття, висувається вимога досягнення свободи особистості і людського щастя не в потойбічному, а в реальному, земному житті. В цих умовах панівна феодально-релігійна ідеологія перестає задовольняти потреби часу. Прогресивний розвиток суспільства і, зокрема, ідейно-естетичний розвиток літератури стають можливими тільки на новій ідеологічній основі.
З розкладом феодального суспільства пов'язаний і розпад «універсалізму» в галузі художнього мислення. В суспільно-економічних формаціях докапіталістичного часу ні життя конкретної історичної епохи, ні суспільства, ні окремого народу не мали суттєвого окремого змісту, а розумілися лише як часткові модифікації одвічно повторюваної єдиної сутності. Виходячи з цього, склалися й провідні принципи художнього освоєння дійсності як вічні і незмінні для всіх часів і народів. Однак ще в надрах цього художнього «універсалізму» виникає рух, спрямований на створення самобутнього національного мистецтва, вільного від пут раціоналістичної нормативності, утверджуючого багатоманітність художніх форм І засобів, виникає розуміння індивідуальної творчості як вільного самовиявлення суб'єктивних творчих начал митця, його естетичних уявлень, пов'язаних з національними художніми традиціями. Цей процес в українській літературі почався ще в XVI ст. В кінці XVIII — у 30-ті роки XIX ст., в час, коли жив і творив Котляревський, незважаючи на живучість раціоналістичних правил класицизму, ідея національної своєрідності мистецтва і літератури, вільного вияву творчих здібностей письменника дістає не тільки загальне поширення і визнання, а й теоретичне обґрунтування.
Нова українська література формується як ідейно-естетичне явище, пов'язане з процесом складання буржуазної нації і покликане за самою ідеєю задовольняти духовні потреби усіх верств суспільства, в тому числі й широких народних мас. Будучи проявом не релігійного, а світського життя, нова література так чи інакше втягується у сферу соціальної боротьби і стає знаряддям розвитку національної самосвідомості. Поступово відходять у минуле традиційні форми книжної мови, розраховані на обслуговування самих тільки освічених кіл суспільства. В літературу дедалі активніше проникає народна розмовна мова. Могутнім фактором оновлення ідейно-естетичного змісту літератури дедалі більше стає народна поезія, фольклор як художній літопис життя, історії, світобачення і найзаповітніших сподівань народних мас.
Гостра криза феодально-абсолютистського ладу і розвиток в його надрах буржуазних відносин дістали своє ідеологічне вираження у Просвітительстві — могутньому ідейному русі XVIII ст., який охопив усі європейські країни. Характерною рисою просвітительської ідеології була безмежна віра у перетворювальну силу людського розуму й освіти, що протиставлялися усім формам суспільної свідомості і всім суспільним інститутам минулого як породженню релігійного мракобісся, темноти й забобонів. «Релігія, розуміння природи, суспільство, державний лад — все було піддане найнещаднішій критиці; все повинно було стати перед судом розуму і або виправдати своє існування, або відмовитися від нього. Мислящий розсудок став єдиним мірилом всього існуючого». Йшлося не просто про поширення освіти як такої, а про «просвітлення умів», про утвердження нового світогляду, «Істинних» уявлень про світ, суспільство й людину — на противагу хибним ідеям і уявленням старого часу. В цих умовах Ідеологія Просвітительства «сама ставала активним фактором, що допомагав розхитувати старий порядок, прискорював хід історичного розвитку» .
Виступаючи від імені всього суспільства і ще не виявляючи свого окремого інтересу, просвітителі «щиро не бачили (почасти не могли ще бачити) суперечностей в тому ладі, який виростав з кріпосного». Хоч об'єктивно діяльність просвітителів спрямовувала суспільну думку на потребу революційних змін, суб'єктивно вони не висували революцію як єдиний засіб перетворення світу. Великою мірою це пояснюється тим, що третій стан, який вони представляли, економічно був далеко не однорідний. До нього належала багата буржуазія і народні маси міста і села. В Росії і на Україні в силу специфічних умов історичного розвитку провідниками просвітительських ідей було і дворянство, і різночинна інтелігенція, не кажучи вже про близькість цих ідей широким народним масам.
Загальна картина розвитку європейського Просвітительства характеризується поступовим переходом від чистого раціоналізму й віри в науковий прогрес до утвердження цінності первісного, природного стану. Живим втіленням розуму стає для просвітителів поняття природи, яке включає в себе й людину. Позбавлена строго наукового визначення «природа» виступає як найбільше благо і найповніше втілення розуму: природа — розумна, раціональна, розум — природний, натуральний. Розумна природа стає аргументом у запереченні існуючого феодального ладу як такого, що відхилився від природних, а отже, й розумних начал.
Говорячи, що добра людська натура з розвитком цивілізації зазнавала руйнівного впливу нерозумно організованого соціального життя, основаного на забобонах і насильстві, що прогрес йшов у напрямі занепаду людського роду, Руссо ставив вимогу привести соціальне життя у відповідність із загальними законами природи і разом з тим перетворити: кожного індивіда на частину більшого цілого, від якого він дістає своє життя, тобто — на родову істоту. Протиставляючи соціальне, державу, і суто людське, природне, просвітителі вловлювали головну суспільну антиномію епохи, коли криза феодально-патріархального типу мислення і несвідомої злитості особистості із суспільним цілим завершується переходом до національно-буржуазної свідомості і призводить поступово до поляризації понять людина і суспільство. Основною темою літератури цього періоду є конфлікт між людиною соціальною і людиною етичною, між свідомим виконанням суспільного етичного обов'язку й егоїстичним потуранням пристрастям.
Без окреслення цих головних культурно-політичних тенденцій епохи, перехідної від феодалізму до капіталізму, не можна визначити ідейно-естетичного змісту української літератури другої половини XVIII — першої половини XIX ст. і, зокрема, творчості Котляревського. І. Франко говорив, що ще до Котляревського «у нас було письменство і були писателі, було духовне життя, були люди, що вибігали думкою поза тісний круг буденних, матеріальних інтересів, сяк чи так шукали якихсь ідеалів і доріг для їх осягнення». Одним з таких письменників, «предтечею нової епохи», за словами І. Франка, був Сковорода, у творчості якого відбилися «нові ідеї європейської філософії і етики, ті самі ідеї рівності людей, простоти і натуральності їх взаємних відносин, котрі у Франції проповідував Руссо». Від часу Котляревського українське письменство «приймає характер новочасної літератури, стає чимраз ближче реального життя, чимраз відповідніше до його потреб. І мовою, і способом вислову воно наближується чимраз більше до живого народу, обхоплює всі його верстви, входить чимраз глибше в душу народу, двигає думку, піднімає ідеали, збільшує засоби духовної сили для боротьби за ті ідеали» .
Слова І. Франка вказують на ту загальну закономірність мистецтва нового часу — активізацію реалістичного типу художнього мислення, наближення літератури до життя народу, — яка була пов'язана з розвитком капіталістичних відносин, з утвердженням тверезих, «реалістичних» поглядів на природу, суспільство й людину. Настанова на художню правду, якою пройнята уся творчість Котляревського, була в просвітителів одним з найважливіших аксіологічних принципів.
Хоча фабульною основою поеми Котляревського «Енеїда» стала героїчна епопея Вергілія — твір у повному розумінні класицистичний, Котляревський іде своїм шляхом. У третій, п'ятій і шостій частинах поеми він дає зрозуміти, що його «очуднена» оповідь (він називає її казкою) не являє собою суто художнього вимислу, створеного за правилами класицистичної піїтики, а базується на національній дійсності і ведеться з погляду національних уявлень про неї. Письменник говорить про своє намагання бути правдивим не тільки при описі битви між рутульцями і троянцями, а й самого пекла. Правдивість художньому твору, на його думку, може забезпечити не наслідування Вергілія, поетичне мислення якого належить дуже давній епосі, а уявлення (хоч і «людей старих»), які склалися на ґрунті власному, народному. Вихідним матеріалом для нього є вітчизняна історія, що забезпечує власну точку зору при зображенні подій. Опозиційне ставлення до старих муз, якими можна б укритії «зверху вниз Парнас», слід розуміти як заперечення поширеної тоді у вітчизняному мистецтві класицистичної поетики. Він кличе собі на допомогу нову музу — «веселу, гарну, молоду». Слідування правді у змалюванні історичних подій і національних звичаїв висувається І в «Наталці Полтавці» у судженні її дійових осіб про п'єсу О. Шаховського «Казак-стихотворец», бо то «нечепурно, що москаль взявся по-нашому і про нас писати, не бачивши зроду ні краю і не знавши обичаїв і повір'я нашого». «Велика неправда, — резюмує возний загальну думку, — виставлена пред очі публнчності. За сіє малоросійськая літопись вправі припозвать сочинителя позвом к отвіту». Так з'являється у Котляревського думка про суспільну відповідальність творчості письменника.
Котляревський наповнює «Наталку Полтавку» українськими народними піснями та власними стилізаціями народної пісні. Так само, на противагу «світським» романсам, якими захоплюється Финтик, письменник у «Москалі-чарівнику» підносить художню вартість народної пісні, органічно пов'язаної з життєвими ідеалами і почуттями народу. І в «Енеїді», і в п'єсах об'єктом художнього зображення є народне життя, а головними персонажами, які втілюють богатирську велич і незнищенність духу, історичний оптимізм, відвагу і вірність обов'язку, багатство і незлобивість душі, працьовитість, чесність і доброту, — представники простого народу. Так вимога правдивості мистецтва поєднується в Котляревського з принципом народності, що, за словами Бєлінського, став «альфою і омегою нового періоду літератури».
Пряма публіцистична критика феодальних порядків об'єднує усіх просвітителів. Це проявляється не тільки в морально-раціоналістичному осудові дійсності, а й у філософсько-світоглядному узагальненні самої її суті, у критиці суспільства як такого, що відхилилося від природного світопорядку І прагне лише до збагачення одних за рахунок інших. Розглядаючи суспільство як соціально неоднорідне, Котляревський насамперед репрезентує самосвідомість приглноблених верств, яка сформувалася протягом довгого історичного часу і сприймається вже як узагальнена оцінка їх життєвої долі: «Біда біду, говорять, родить. Біда для нас — судьби устав!» Соціально несправедливе суспільство породжує й антигуманну суспільну мораль: у людських стосунках немає нічого святого навіть у сфері родинних взаємин:
Ти знаєш — дурень не бере: У нас хоть трохи хто тямущий, Уміє жить по правді сущій, То той, хоть з батька, то здере.
Якщо в «Енеїді» моральна свідомість членів суспільства виступає як класово нейтральна, то в «Наталці Полтавці» вже виразно проявляється її класовий характер:
Всякий, хто вище, то нижчого гне,— Дужий безсильного давить І жме, Бідний багатого певний слуга, Корчиться, гнеться пред ним, як дуга.
Яскрава картина пекла в «Енеїді» засвідчує занепад моральності серед усіх верств суспільства — від панів до слуг. Отже, вимога правдивості у Котляревського невіддільна від критичної концепції дійсності. В змалюванні узагальнюючої картини суспільства він по-своєму продовжує традиції української та російсько сатиричної літератури XVIII ст. і Г. Сковороди, який говорив про тогочасний світ: «...Мир же єсть море потопляющиеся, страна моровою язвою прокаженных, ограда лютих львов, острог плененных, торжище блудников, удица сластолюбная, пещь, распаляющая похоти, пир беснующихся, лик і хоровод пяно-сумазбродных...». Котляревський робить значний крок вперед до з'ясування взаємозв'язку між загальним станом суспільства й особистістю.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
