92822 (680948), страница 3
Текст из файла (страница 3)
У хворих 3-ї групи протягом усього періоду дослідження відзначалася інтенсифікація процесів спонтанного ВРО білків у вигляді збільшення в 1,4 раза вмісту альдегідних груп (що є раннім маркером окисної деструкції білків) і з 30-го дня – в 1,3 раза – кетонних груп, що є пізнім маркером окисної деструкції білків. Все це свідчить про посилення деструкції білків у результаті променевої терапії. Максимальна інтенсифікація процесів стимульованої ОМБ відзначалася через 3 міс (у вигляді перевищення показників норми для альдегідних груп в 1,4 раза й для кетонних – в 1,2 раза) без нормалізації показників до кінця 1-го року.
Протягом усього періоду дослідження виявлялося збільшення ступеня фрагментації спонтанно окислених білків у вигляді підвищення вмісту альдегідних груп, але якщо на допроменевому етапі (1-й і 7-й день) показник перевищував норму на 400 і 500%, то починаючи з 21-го дня й до кінця
1-го року перевищення становило 200%. Ступінь фрагментації спонтанно окислених білків (вміст кетонних груп) був збільшений з 21-го дня й до кінця
1-го року в середньому на 300%.
Ступінь фрагментації стимульовано окислених білків був збільшений, судячи за вмістом альдегідних і кетонних груп, з 30-го дня й до 6-го місяця у 2 рази з тенденцією до нормалізації до кінця 1-го року.
Максимальне збільшення рівня 8-гідроксигуанозину в сечі (у 43 рази) відзначено через 3 міс, що також було наслідком курсу променевої терапії, а можливо, й конформаційних змін Cpl, що призводять до розриву ланцюгів ДНК (Т.П. Вавилова с соавт., 2005).
Протягом усього періоду дослідження відзначалося збільшення активності iNOs і рівня стабільного метаболіту NO2 з максимальним підвищенням показників донорів на 30-й день – на 179 і 156%, що, ймовірно, вплинуло на зниження активності процесів ПОЛ у цей же період. Через 6 міс і 1 рік відзначено збільшення активності iNOs і зниження рівня NO2, що непрямо свідчило про утворення пероксинітриту, який призводить до пошкодження ДНК (і що можна розцінити як показник індукції неоплазій), внаслідок чого рівень 8-гідроксигуанозину в сечі збільшився й перевищив показники груп порівняння у 20,5 і 15,0 разів.
У хворих 3-ї групи оперативний вплив (а також променевий стрес) проявлялися як загальними, так і специфічними змінами з боку ендокринної системи. Найбільш загальним проявом стресу є мобілізація нейрогуморальних систем підтримки гомеостазу (симпатоадреналової і гіпоталамо-гіпофізарно-надниркової). Одним із сигналів до запуску стрес-реакції організму була інтенсифікація процесів ПОЛ (Л.Н. Курганова, 2001).
У ранньому післяопераційному періоді (1-й, 7-й день) проявом стресу стало максимальне збільшення рівня норадреналіну на 1-й день, кортизолу й адреналіну – на 7-й. Повторне збільшення рівня кортизолу виявлено через 30 днів і 3 міс (в 1,6 і 1,7 раза відносно донорів) і не змінювалося значно довше, що, можливо, свідчило про стійку «довгострокову адаптацію» й характеризує високу резистентність до стресу, яка сформувалася в результаті повторних його впливів (Ф.З. Меерсон, 1985; Ф.З. Меерсон, М.Г. Пшенникова, 1998), а, можливо, зумовлено окисною деструкцією білків рецепторного апарату клітин (Е.Ю. Дубинина, 2000).
Повторний максимальний підйом рівня адреналіну, який був на 193% вищий за показники донорів, відзначено на 21-й день, що, ймовірно, пов’язано з впливом променевої терапії, з подальшим зниженням на 30-й день (показники донорів були вищими лише на 31%) і збереженням на тому ж рівні до кінця 6-го місяця. До кінця 1-го року відзначено тенденцію до нормалізації. Виявлено динаміку вмісту адреналіну, ймовірно, зумовлену впливом гіперпродукції iNOs і NO2 (максимальне збільшення на 30-й день), що обмежує активність симпатоадреналової системи за рахунок зниження викиду катехоламінів наднирниками (M. Torres et al., 1994). Рівень норадреналіну повторно підвищувався на 30-й день і 3-й місяць. Через 1 рік він практично відповідав нормі, тоді як рівень кортизолу був на 43% вищий за норму. Ймовірно, високий рівень глюкокортикоїдів обмежує активність норадреналінової ланки стрес-системи, знижуючи синтез, вивільнення й зворотне захоплення норадреналіну в симпатичних нейронах (Е.А. Юматов, 1986; И.Ю. Малишев с соавт., 1998), що підтверджується його динамікою протягом 1-го року та наявністю негативного взаємозв’язку кортизол–норадреналін (r=–0,5).
Виявлені зміни вмісту катехоламінів, незважаючи на їхній адаптивний характер, відображують пошкодження нейрогуморальної регуляції, які порушують умови функціонування імунокомпетентних клітин та їхню участь у захисних реакціях організму (Ю.И. Шилов, Е.Г. Орлова, 2000; Ю.І. Шилов та співавт., 2001, 2003; Ju.I. Shilov, E.G. Orlova, 2003).
Імунна система у хворих 3-ї групи активно реагувала на післяопераційний стрес. На 1-й і 7-й день відзначено зниження функціональної й метаболічної активності нейтрофілів на 30-й і 120-й хвилині, тоді як функціональна активність моноцитів була різко збільшеною, що підтверджено наявністю негативного взаємозв’язку ФЧМ30–ФЧН30 (r=–0,8). Поглинальна й перетравна здатність як нейтрофілів, так і моноцитів на 30-й і 120-й хвилині перевищувала показники донорів. Бактерицидна активність ще з доопераційного періоду залишалася зниженою. На 21-й день показники нейтрофільної ланки на 30-й і 120-й хвилині залишалися незміненими, тоді як з боку моноцитів відзначено зниження функціональної активності й різке зменшення перетравної здатності на 30-й хвилині, тобто виявлено порушення процесів переробки й подання антигену та зниження кількості клітин, спеціалізованих на цій функції (Ю.Д. Ляшев, 2000). Можливо, подібне зниження активності факторів неспецифічної резистентності є необхідною умовою й виконує роль сигналу до подальшого включення адаптаційних процесів, спрямованих на компенсацію порушень (Н.М. Калинина с соавт., 2005).
При подальшому дослідженні (з 30-го дня й до кінця 1-го року) динаміка показників нейтрофільної ланки свідчила про поступову нормалізацію поглинальної здатності, перетравна ж здатність залишалася низькою. У цей же період кількість моноцитів різко збільшувалась з повною нормалізацією поглинальної здатності, тоді як перетравна здатність залишалася зменшеною, що свідчило про незавершеність фагоцитозу. Зниження метаболічної активності нейтрофілів (НСТсп) відзначалося з 7-го дня, а максимальним воно було на 30-й день (в 1,3 раза), що, ймовірно, стало реакцією на променеву терапію. На 6-й місяць і 1-й рік показник відповідав такому у донорів, що свідчило про відновлення окисного потенціалу клітини. У той же час функціонально-метаболічний резерв (НСТст) був знижений протягом усього періоду дослідження, не досягаючи нормальних показників до кінця 1-го року.
До початку курсу променевої терапії неспецифічна резистентність організму була частково збереженою за рахунок функціонування моноцитарної ланки, тоді як функціональна активність нейтрофільної ланки була зниженою ще до початку лікування й збільшувалася під впливом променевої терапії. Це призвело до практично повного виснаження функціональної активності нейтрофільної ланки й до кінця 1-го року – функціонально-метаболічного резерву, тобто спостерігалися явища незавершеного фагоцитозу (нейтрофільна ланка), зменшення функціонально-метаболічного резерву нейтрофілів і активності бактерицидної системи.
На 1-й і 7-й день відзначено різке зниження показників Т-клітинної ланки імунної системи: зменшення як загальної кількості Т-лімфоцитів (CD3+), так і кількості субпопуляцій Т-лімфоцитів з хелперною (CD4+) і супресорною (CD8+) функціями, що, ймовірно, в основному пояснюється високим рівнем норадреналіну й адреналіну, які спричинюють імунодепресивну дію (W. Knapp et al., 1980; S.D. Litwin et al., 1981; E.M. Levy et al., 1984; Г.В. Порядин с соавт., 1985; Б.А. Фролов, 1987).
На 21-й день відзначена тенденція до збільшення кількості CD8+, тоді як кількість Т-лімфоцитів з хелперною активністю (CD4+) залишалася зниженою. Стійке зменшення кількості Т-хелперів і збільшення кількості Т-супресорів зумовили зниження імунорегуляторного індексу відносно норми. Більш за все променева терапія вплинула на NK-клітини (CD16+, CD56+), про що свідчить негативна динаміка їхньої кількості.
На 3-й місяць загальна кількість Т-лімфоцитів залишалася зменшеною (за рахунок невеликої кількості Т-лімфоцитів з хелперною функцією), тоді як відзначене раніше зниження вмісту клітин з цитотоксичною активністю (CD8+, CD16+, CD56+) у цей же період змінилося збільшенням, що перевищує показники донорів. До кінця 1-го року рівні CD3+ і CD4+, як і раніше, були значно нижчими за норму, тоді як рівень CD16+ перевищував її, а CD4+ – повністю їй відповідав.
З огляду на те, що імунна система, як система «швидкого реагування», тісно пов’язана зі стрес-системами, ймовірно, при сильному стресовому впливі (променева терапія) активація осі гіпоталамус–гіпофіз–наднирники викликає гіперпродукцію глюкокортикоїдів, які призводять до імунодепресії (Е.А. Коренева, В.А. Шепоян, 1982). Таким чином, активована стрес-система впливає на імунну систему, що підтверджено наявністю негативного взаємозв’язку CD3+–кортизол (r=–0,6).
Виявлені на 1-й і 7-й день зміни в Т-клітинній системі класифікуються як важка загальна імунодепресія й за патогенетичною структурою становлять собою вторинний імунодефіцит, що розвився ще на доопераційному етапі й збільшився під впливом операційного стресу, змінившись на 21-й день (початок променевої терапії) субпопуляційним дисбалансом. Через 1 рік спостерігався повторний розвиток вторинного імунодефіциту.
Рівень CD95+ на 1-й і 7-й день різко знизився. З 21-го дня відзначено його збільшення з максимумом на 30-й день, 3-й і 6-й місяць і тенденцією до нормалізації на кінець 1-го року, що, ймовірно, свідчить про безпосередній вплив променевої терапії на процеси апоптозу (Я.Ю. Багров, Н.И. Дмитриев, 1998; Н.Н. Белушкина с соавт., 1998, 2001; А.М. Коршунов, И.С. Преображенская, 1998; В.К. Кухта, Т.С. Морозкина, 1999).
Різке збільшення рівня TGF-в на 1-й день із тенденцією до зниження на 21-й день, мабуть, стало наслідком видалення самої пухлини. На 30-й день відзначено підвищення вмісту TGF-в з повторним збільшенням через 3 міс, що, можливо, пояснюється впливом іонізуючого випромінювання на моноцити та сприяє зростанню синтезу ними TGF-в (що підтверджено наявністю негативного взаємозв’язку ФІМ30–TGF-в, r=–0,5) з тенденцією до зниження через 1 рік, що, можливо, вказує на активацію онкопроцесу – вихід пухлинних клітин у кров і метастазування (I. Chorna et al., 2004; R.S. Stoika et al., 2004; І.В. Чорна, 2006).
На тлі метаболічних, гормональних та імунних зсувів відзначалося різке зростання рівня МСМ у плазмі крові протягом усього періоду дослідження (від доопераційного етапу й до кінця 1-го року) з максимальними значеннями на 1-й і 30-й день, які були у 3,9 і 4,0 раза більші за показники донорів і у 2,1 раза вищі за доопераційні, а також збільшення рівня МСМ в еритроцитах на 1-й і 7-й день (в 1,8 і 2,6 раза) з подальшим зниженням з 21-го дня й до кінця 1-го року. Коефіцієнт розподілу білків між плазмою й глікокаліксом еритроцитів залишався збільшеним протягом усього періоду дослідження з максимальним підйомом на 30-й день (у 3,0 рази). Рівень катаболічного пулу, найбільш високий в 1-й день, поступово знижувався до кінця 1-го року.
На підставі отриманих даних нами виявлено, що на 1-й і 7-й день співвідношення МСМ у плазмі й еритроцитах, відповідно до фаз розвитку ендогенної інтоксикації, відповідало фазі повного насичення або зворотної декомпенсації, тоді як починаючи з 21-го дня й до кінця 1-го року змінювалось на фазу мембранної недостатності. Це підтверджується динамікою коефіцієнта розподілу білків між плазмою й еритроцитами, а також динамікою зміни катаболічного пулу. Ймовірно, високий рівень ендогенної інтоксикації пояснюється активацією процесів ПОЛ, значним ступенем фрагментації білків, які є одним із джерел МСМ.
При додатковому аналізі якісного складу речовин, що входять до пулу МСМ, на 7-й день нами виявлено максимальне збільшення вмісту речовин катаболічного походження (л=238–258 нм) в еритроцитах (у 9,5 раза) і у плазмі (у 18,0 разів). Надалі відзначено його незначне підвищення через 6 міс і 1 рік. Кількість продуктів протеолізу білків (л=278–282 нм) була максимально збільшеною в еритроцитах на 7-й день (у 5,3 раза) з подальшою тенденцією до зниження на 30-й день і незначним збільшенням через 6 міс. У той же час у плазмі максимальне підвищення відзначене на 21-й день (у 8,0 разів) з подальшим зниженням до кінця 1-го року. Таким чином, у хворих 3-ї групи високий рівень ендогенної інтоксикації виявлявся протягом усього періоду дослідження й підтримувався за рахунок як речовин катаболічного походження, так і продуктів протеолізу, рівень яких спочатку зростав у плазмі, а потім – в еритроцитах.
Таким чином, встановлено, що у хворих 3-ї групи під час курсу променевої терапії (з 21-го дня) первісним проявом окисної деструкції є ПОЛ (з накопиченням початкових і кінцевих продуктів) на тлі збільшення активності каталази, які змінюються на 30-й день процесами ОМБ й фрагментації білків (що є основою збільшення рівня ендогенної інтоксикації) і посиленням генерації NO.
Надлишкова секреція катехоламінів, яка змінюється через 3 міс збільшенням рівня глюкокортикоїдів, що підтверджено наявністю негативного взаємозв’язку кортизол–норадреналін (r=–0,5), посилювала стресорне пригнічення фагоцитозу (нейтрофільної й моноцитарної ланок), Т-клітинних факторів імунітету, що сприяло підтриманню дисбалансу в Т-системі (И.С. Гущин, 1998; R.N. Spengler et al., 1994; I.J. Elenkov et al., 2000).
У віддаленому періоді (6 міс, 1 рік) відзначається незначна активація процесів ПОЛ (з накопиченням початкових продуктів), стримувана високим рівнем вітаміну A і Cpl, інтенсифікація ОМБ (у вигляді підвищення вмісту кетонних груп). Динаміка iNOs і NO2 непрямо свідчила про утворення пероксиднітриту.
Високий рівень глюкокортикоїдів обмежував здатність нейтрофілів (кортизол–фчн30; r=–0,6) і моноцитів до завершення фагоцитозу, призводячи до підтримки низького рівня функціонально-метаболічного резерву нейтрофілів і повторного розвитку вторинного Т-клітинного імунодефіциту.
Таким чином, життєдіяльність організму на певному рівні зберігається за рахунок деструкції власних, менш важливих біологічних структур: плазматичних, мітохондріальних і лізосомальних мембран з порушенням мембранопов’язаних ферментних систем і компартменталізацією метаболічних процесів, ушкодженням білків, ліпідів і нуклеїнових кислот. Усі ці патологічні явища супроводжуються реактивними змінами ендокринної й імунної систем. Патогенетичні механізми, індуковані безпосередньо лікувальними заходами (зокрема курсом променевої терапії), продовжують функціонувати, підтримувані комплексом негативних факторів і зниженням резервних можливостей регуляторних систем.
У хворих 4-ї групи на 1-й і 7-й день після операції активація процесів ПОЛ виражалася у підвищенні вмісту початкових продуктів (Д232), що спостерігалося й на 21-й день. Їхній рівень у цей період був у 4,4 раза нижчий за аналогічні показники у хворих 3-ї групи. Рівень Д273 на 7-й день перевищував норму, але був у 9 разів нижчий за аналогічні показники у хворих
3-ї групи. У більш пізній строк (через 30 днів) незначно – в 1,6 раза – збільшився вміст одного з кінцевих продуктів – малонового діальдегіду (МДА), ймовірно, як наслідок активації системи в результаті променевої терапії, надмірної активації нейтрофілів (що призвело до «респіраторного вибуху») і накопичення вільних радикалів, метаболітів кисню. Повторне збільшення рівня Д232 спостерігалося на 6-й місяць, а Д273 – на 3-й і 6-й місяць із подальшою тенденцією до зниження до кінця 1-го року. Можна припустити, що активація процесів ПОЛ стримувалася прийомом антигомотоксичних препаратів, деякі з яких за даними літератури (В.А. Каширин, 2004) є пастками для активних форм кисню.
З 1-го дня після операції АОС практично не виконувала захисної функції через надмірне виснаження усіх ланок (ферментативної і неферментативної), а також зниження вмісту Cpl, що, ймовірно, було реакцією на операційну травму й стрес (Т.П. Вавилова с соавт., 2005; Ю.С. Донскова с соавт., 2005).
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
