55198 (670392), страница 4
Текст из файла (страница 4)
Одним з напрямів діяльності українських політичних партій Галичини на початку XX ст. була організація масових віч і демонстрацій з вимогами проведення земельної реформи, підвищення платні сільськогосподарським робітникам у поміщицьких маєтках. Радикали, націонал-демократи, а також соціал-демократи пропагували в масах проведення селянських страйків, створювали страйкові комітети. У результаті спорадичні неорганізовані акції сільськогосподарських робітників і сільської бідноти, єдиним джерелом існування яких були заробітки на панських дворах та фільварках, згодом переросли в організований страйковий рух з вимогами поліпшення життєвих умов.
Найвищого піднесення страйковий рух досяг у 1902 р. Він охопив понад 500 сіл 28 повітів Східної Галичини, у ньому брало участь понад 200 тис. чол. Це був перший масовий селянський страйк у Європі. Страйкуючих підтримали всі українські політичні партії та студенти. Народний комітет як виконавчий орган УНДП закликав усю українську спільноту до солідарності зі страйкарями. Щоб приборкати селян, великі землевласники (здебільшого це були поляки) домоглися в адміністрації, щоб проти страйкарів направили жандармів і навіть військо. I хоча були жертви, проте селяни вистояли в цій нерівній боротьбі, в результаті чого примусили уряд піти на задоволення деяких економічних вимог.
На засіданні Народного комітету УНДП 29 вересня 1902 р., розглядаючи питання про страйки, було ухвалене рішення, яким визнано страйки корисними для українського народу. Для подальшої організації хліборобських страйків вирішено створити окремий фонд.
Отож, громадське, економічне и політичне життя Галичини розвивалося у тісному взаємозв’язку. Співпраця селян та інтелігенції зблизила щ дві соціальні верстви, що відчутно допомогло розвиткові української національної справи. Діяльність різноманітних організацій та угруповань була загалом цілеспрямованою, оскільки вони працювали для спільної мети — добра українського народу.
Однією з проблем, до розв'язання якої були залучені політичні сили Галичини на початку XX ст., стала боротьба за український університет у Львові. В її основі була вимога рівноправності української і польської мов викладання в університеті. Водночас почалася боротьба за рівноправність української мови в урядових установах, а також за українське шкільництво. Оскільки поляки не мали наміру поступатися українським домаганням, Львівський університет став ареною гострої конфронтації. Українські студенти 8 жовтня 1901 р. провели віче, яке налічувало близько 3 тис. осіб, у ньому взяв участь професор М.Грушевський. Студенти вимагали створення цілком українського університету, проте були готові погодитися зі запровадженням викладання українською мовою на медичному, юридичному та філософському факультетах. Але правлячі кола Галичини не відреагували на ці вимоги, тому демонстрації українських студентів не припинилися. Водночас депутат австрійського парламенту Ю.Романчук вніс у палату депутатів проект резолюції щодо заснування українського університету у Львові, I цей проект для остаточного вирішення надійшов у парламент. Проте замість розв'язання цих назрілих проблем з Львівського університету відчислили організаторів віч і демонстрацій. На знак протесту проти цієї акції університетських властей 440 студентів залишили Львівський університет. Про це своє рішення студенти того ж дня, 3 грудня 1901 р., повідомили українську громаду через газету "Діло".
Вчинок студентів був жертовним для України. Непереборне почуття любові до рідного народу, його історії, культури, мови, традицій та ненависть до ворога стають тим ґрунтом, на якому зароджується нова рушійна сила, яка називається націоналізмом. Рішуча позиція студентів знайшла підтримку у громадських і політичних колах Галичини. За ініціативою громадськості було створено спеціальний фонд для продовження навчання українських студентів в університетах Відня, Праги, Граца. Лише за декілька днів було зібрано близько 100 тис. крон.
Проблема українського університету вийшла на поверхню політичного життя. Як підкреслював лідер націонал-демократів К.Левицький, університет "став майже альфою і омегою наших національних змагань". Це питання не втрачало своєї гостроти в Австрійській імперії аж до першої світової війни.
Одним із центральних політичних питань у Галичині була виборча реформа. Ліквідація старої куріальної системи, на думку українських діячів, мала забезпечити перевагу українського представництва в австрійському парламенті та галицькому сеймі над польським, уможливити досягнення політичної мети легальним конституційним шляхом. Особливої інтенсивності боротьба за загальне, рівне, безпосереднє і таємне виборче право набула у 1906 р. Цісар Франц Йосиф 22 січня у цій справі прийняв українську делегацію, від імені якої вимоги українців висловив митрополит Андрій Шептицький. На підтримку домагань делегації провести виборчу реформу 2 лютого 1906 р. політичні сили Галичини скликали на Високому Замку у Львові віче, в якому взяло участь близько 50 тис. українського населення. Подібні віча і демонстрації з вимогою проведення виборчої реформи проходили по всьому краю. Один із лідерів УСДП С.Вітик писав, що "тих віч і селянських зборів, скликаних лише у Східній Галичині протягом одного місяця, було більше 500".
Змагання галичан за справедливу систему виборів увінчалися успіхом. Прем'єр-міністр М.Бек 27 січня 1907 р. видав закон про запровадження загального виборчого права у виборах до австрійського парламенту, внаслідок чого політичне життя українців значно активізувалося.
Однак новий виборчий закон викликав різку протидію шовіністично налаштованих польських політичних сил, які до цього забезпечували своє панування в Галичині за допомогою куріальної системи виборів, побудованої на основі майнового цензу. Тепер же, щоб забезпечити свою чисельну перевагу в австрійському парламенті над депутатами від українського табору, поляки, користуючись впливом, а також за допомогою так званої "виборчої геометрії" зуміли так поділити виборчі округи, що один посол припадав на 50 тис. польського населення і на 120 тис. — українського. Отже, на 106 депутатських мандатів до австрійського парламенту від Галичини українське населення мало право обрати лише 28 послів (26% загальної кількості). У цих умовах українські політичні парти, викриваючи махінації польських шовіністів, повели активну агітацію в масах за демократичний виборчий закон.
Перші вибори до австрійського парламенту на основі загального виборчого права відбулися у травні 1907 р. Вони дали 27 мандатів українцям Галичини та п'ять — Буковини. У Галичині націонал-демократи одержали 17 мандатів, радикали — три, соціал-демократи — п'ять. Русько-український клуб у віденському парламенті об’єднав 30 депутатів (соціал-демократи Я.Остапчук і С.Вітик вступили до загальноавстрійського соціалістичного клубу). На засіданні палати послів 20 червня 1907 р. члени клубу склали заяву, в якій висловилися за національно-територіальну автономію українських земель в Австро-Угорській державі, а також проти незаконних виборчих махінацій, які призвели до зменшення представництва українського народу.
Роботу польського клубу ускладнювала діяльність послів-москвофілів, які домагалися у парламенті визнання галицьких українців за російський народ, а російської мови — як крайової. Безнадійно втративши у боротьбі з українством свої колишні позиції, москвофіли все більше відмежовувалися від українського політичного табору, схиляючись до угоди з польськими політичними колами. Заявивши, що в Галичині є два руські народи — росіяни й українці, москвофіли 8 жовтня 1907 р. в новообраному сеймі виступили за об’єднання з польськими послами.
3 відходом москвофілів русько-український посольський клуб було перейменовано в "український" (Українська парламентська репрезентація). Це сприяло швидкому утвердженню в свідомості народу термінів "Україна", "українець", оскільки назви "Русь", "русин", які широко використовувались до того часу, були основою політичних спекуляцій.
Після виборів 1907 р. центр діяльності українських політичних партій перемістився у парламент. Своєю основною тактичною засадою УПР проголосила опозицію до кожного уряду, який ігнорував проблеми розвитку українського народу. Однією з найголовніших була вимога запровадження загального виборчого права у виборах до галицького сейму, в якому поляки мали більшість. Українські посли домоглися більшої уваги до українських проблем з боку австрійського уряду. Було, зокрема, видано розпорядження Галицькому намісництву про однакове трактування обох націй, усунено перешкоди в організації українських гімназій, призначенні українських урядовців до центральних установ тощо.
Хоча виборчий закон діями польської адміністрації в Галичині вносив певні обмеження для українців, однак давав можливість широким народним масам брати участь у виборах, здобувати досвід політичної боротьби.
Передвоєнні роки характеризуються особливим піднесенням українського національно-політичного руху. Незважаючи на те, що між українськими політичними партіями у цей період і спостерігаються окремі розбіжності та незгоди, проте в принципових питаннях вони створювали коаліцію й виступали організаторами широкого народного руху за національне і політичне визволення.
Активізація українського політичного руху викликала відповідну протидію, згуртувавши усі антиукраїнські сили. Польські панівні кола для боротьби з українським національним рухом використали москвофільство, намагаючись тим самим розколоти і дезорганізувати український табір.
Москвофільство в Галичині у той час зазнавало значних змін. Молодше покоління москвофілів стало на позиції повної національної і культурної єдності "галицьких українців з росіянами". Їх активність особливо зросла після закінчення російсько-японської війни, коли посилилось напруження між Австро-Угорщиною і Росією за Галичину, Буковину і Закарпаття. Галицькі москвофіли одержали тоді значні субсидії.
Розкол москвофілів на так званих старокурсників і новокурсників стався у 1909 р.. Старокурсники на чолі з В.Давидяком та М.Королем були проти повного злиття з Росією, не поривали з українством, декларували свою лояльність до Австрії. Новокурсники, лідерами яких були В.Дудикевич і Д.Марков, виявляли більшу активність, ніж старокурсники. Вони мали перевагу у більшості москвофільських організацій. У селах Галичини и Буковини новокурсники пропагували перехід на православну віру.
Однак москвофільська пропаганда не знаходила суттєвої підтримки в масах. Національний рух поглинав русофільську течію. Сприяло цьому об’єднання українських національних сил. У Львові 2 лютого 1910 р. була скликана нарада українських послів до австрійського парламенту. У програмній заяві посли звернулися до національно свідомих українських політичних діячів зі закликом активізувати боротьбу за національно-територіальну автономію українських земель в Австро-Угорщині, виступити проти москвофільської пропаганди, вимагати від австрійського уряду здійснення мирної зовнішньої політики.
Питання консолідації українських сил було в центрі уваги Національно-демократичної партії. З'їзд НДП у 1911 р. ухвалив відозву всіх парламентських послів зі закликом знову об’єднатися в єдиний український клуб. Під головуванням К.Левицького з числа українських послів від націонал-демократів, радикалів та буковинського клубу 16 липня 1911 р. сформовано Український парламентський союз. Ідея згуртування національно-демократичних сил була в центрі уваги всіх передвоєнних форумів НДП. Зокрема, з'їзд націонал-демократів у грудні 1912 р. закликав усю українську громадськість негайно залишити всі партійні и фракційні суперечки і зосередити зусилля на консолідації. Рух за консолідацію українських сил знаходив розуміння в більшості політичних організацій, які в цілому підтримували вимоги націонал-демократів щодо проведення виборчої реформи, відкриття українського університету у Львові, поділу Галичини на українську й польську частини.
3 колишнього Католицького русько-народного союзу у грудні 1911 р. була утворена Християнсько-суспільна партія (ХСП), яку очолив О.Барвінський. Однак вона не змогла здобути значного впливу та стати масовою.
Активну позицію в національно-політичному русі на початку XX ст. займало греко-католицьке духовенство на чолі з митрополитом Андрієм Шептицьким, який розгорнув широку громадську діяльність. На знак солідарності з українськими студентами, які залишили Львівський університет, А.Шептицький у 1901 р. закрив духовну семінарію. Він виголосив першу українську промову у справі українського університету в палаті панів. Митрополит доклав багато зусиль до запровадження виборчої реформи. Все це зміцнювало авторитет греко-католицької церкви у громадському житті.
На лівому крилі українських поличних сил найважливішою залишалася Українська радикальна партія. Після виборів 1907 р. вона здійснювала свою політику переважно у згоді й контакті з націонал-демократами. У парламенті вони разом виступили співтворцями Українського парламентського союзу.
Водночас радикали активно співпрацювали з молоддю. Цей напрям діяльності вилився в організацію січового руху. Ідея відновлення серед української молоді лицарського духу запорозького козацтва стала дуже популярна. Напередодні світової війни в Українському січовому союзі (організатор К.Трильовський) було 916 осередків. Крім того, діяло 305 "Очей" Сокола-Батька під керівництвом І.Боберського. Обидві січові організації об’єднували у своїх рядах декілька десятків тисяч представників української молоді.
Відбуваються зміни в Українській соціал-демократичній партії. Опозиція в партії під керівництвом М.Ганкевича, В.Старосольського, П.Буняка, І.Квасниці створює самостійні, незалежні від польської соціал-демократії, комітети УСДП і робітничо-культурні товариства "Воля". Протиборство двох течій закінчилося на IV з'їзді в 1911 р. розколом партії. Частина УСДП на чолі з С.Вітиком і М.Ганкевичем і надалі залишалася секцією Польської соціал-демократичної партії Галичини і Селезії. Інша течія проголосила себе самостійною УСДП и виступила за проведення окремої української політики і створення осібної профспілкової організації.
Самостійна УСДП проводила активну роботу серед українського промислового и сільськогосподарського пролетаріату, організовувала страйки, вела культурно-просвітницьку роботу. Однак діяльність УСДП була непослідовною. Партія відмовилася від утворення профспілкових організацій. Протистояння обох фракцій УСДП послаблювали силу и впливів серед робітників, здатність до боротьби. У результаті на парламентських виборах 1911 р. соціал-демократи провели лише одного кандидата, а на сеймових — не вдавалося жодного протягом 1908-1914 рр. Становище партії зміцнилось лише після об’єднання обох фракцій, яке відбулося у березні 1914 р. на V з'їзді УСДП.
У національному питанні соціал-демократи виступали за перебудову Австро-Угорщини на основі самоуправління народів. Партія обстоювала ідею відокремлення українських земель від польських і запровадження автономних органів управління, організовувала мітинги та демонстрації на підтримку виборчої реформи, українського шкільництва тощо. Пріоритет національної ідеї над соціальною був основою для зближення УСДП з іншими українськими політичними партіями.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
