55198 (670392), страница 3
Текст из файла (страница 3)
"Комунари" з тих же причин, що и "безмотивники", крім індивідуального терору, намагалися шляхом часткового повстання створити бездержавну комуну. Наприклад, у грудні 1905 р. в м. Катеринослав із групою "комунарів" прибув В.Стрига (один із відомих лицарів анархізму), завданням якого було підняти повстання и організувати анархістську комуну. Однак раптовий арешт майже всієї групи на самому початку поклав край цій ідеї і більше подібні спроби не повторювались.
Нарешті, третій напрям — анархо-індивідуалісти, що діяли у Києві, були представлені невеликими гуртками літераторів та окремими особами, які видавали твори, присвячені анархізму. "Індивідуалісти" вважали, що разом з матеріальним задоволенням усіх людських потреб, звільнена людська особа дедалі більше розцінюватиме себе як єдиний смисл процесу суспільної організації. Тому вони заперечували комуну як таку, що є обтяжливою для особистості.
Незважаючи на гучний успіх анархізму в Україні, він з самого початку містив у собі елементи майбутнього розпаду та занепаду. Безперервний економічний терор став призводити до закриття підприємств, локаутів. Масовий "політичний" терор викликав репресії з боку самодержавства, що в свою чергу ускладнювало діяльність самих анархістів. Швидкому розкладанню анархізму сприяли також експропріація та здирства, які притягали в його ряди значну кількість злочинного елементу. Причини поразки були закладені в самій природі анархізму — розпорошеність сил і течій, також авантюризм, який призвів до розгрому багатьох груп, провокацій тощо.
Восени 1905 р., саме після видання відомого маніфесту 17 жовтня, розпочався період активного зростання монархічних організацій. Цьому сприяли декілька обставин. По-перше, розвиток революційних рухів, дії яких здебільшого мали руйнівний характер, породжували серед певних верств суспільства потребу у збережені традиційних державних інститутів, насамперед — монархи, в яких вони вбачали запоруку соціальної стабільності. По-друге, послаблення самодержавства та розкладення державної машини привели до того, що влада вже не могла сам на сам протистояти революційному рухові, урядові кола відчували потребу в організації правих сил і, головне, криза системи супроводжувалася зростанням національних рухів, що ставило під загрозу саме існування імперії. Отже, великодержавний шовінізм ставав однією з об’єднуючих ідей певних верств російського суспільства.
Головною монархічною організацію був "Союз русского народа" (СРН), заснований 8 листопада 1905 р. Розпочавши активну діяльність у 1905-1907 рр., ця чорносотенна організація досить швидко зростала. Всього відділи СРН в Україні об’єднували понад 190 тис. членів — майже половину загальної кількості "Союза русского народа". Україна стала одним з оплотів чорносотенного руху самодержавної Росії. На жаль, великодержавна шовіністична пропаганда, антисемітизм мали певний успіх серед російського і зрусифікованого українського населення губерній, більшість з яких знаходилась у "смузі єврейської осілості".
Соціальний склад рядових членів відділів СРН був досить строкатим: дрібна буржуазія, торговці, духовенство, селянство, пізніше — робітники. Зокрема, київський відділ очолювали професор М. Міщенко і домовласник Ф.Постний, одеський — граф О.Коновнин, київську "Партию националистов" — журналіст В.Шульгін і цукрозаводчик В.Бобринський. Центральними друкованими органами СРН були "Русское знамя" (1905-1907) і "Вестник Союза русского народа" (1908-1917). Основні ідеологічні засади СРН запозичив з програми "Русского собрания", а саме: непорушність самодержавства, панування православної релігії, державність російської народності.
Одним з болючих питань для монархістів був бурхливий розвиток українського національного руху. I якщо поява перших українських політичних партій в Російській імперії спочатку не викликала у чорносотенців особливого занепокоєння і вони взагалі не відокремлювали їх від загального антиурядового руху, то поступово монархісти усвідомлювали, що український національно-визвольний рух є однією з небезпечних для царизму сил. У розвитку українського національного руху, а провідну роль у ньому відігравали саме ліворадикальні парти, монархісти вбачали загрозу існуванню як єдиної держави, так і суспільному устрою. На думку "Киевлянина", одна з небезпек Російській державі, крім "инородческо-еврейской революции", загрожує з боку "нелепых маньяков" самостійного "украинства". Монархісти вважали, що існує лише єдиний російський народ, ніякого Українського народу немає, а є лише "гілка російського народу". Тому и український рух — "явище такою ж мірою шкідливе, як і безпідставне".
Ворожість до українського національного руху чорносотенці пронесли через роки. А тим часом Російська імперія йшла до свого логічного кінця. Після Лютневої революції 1917 р. діяльність чорносотенних організацій заборонили.
Після остаточного краху революції 1905-1907 рр., 1908 р. українські громадські сили об’єднались в один союз — "Товариство українських поступовців" (ТУП). Це товариство не було партією, його платформа — лише визнання конституціоналізму та парламентаризму керівними принципами автономії. Тому сюди входили люди різних політичних напрямів. Діяльність тупівців виявлялась в організованій підтримці тих українських товариств і видань, які були визнані згідно з додержанням вищезазначених принципів у своїх прагненнях здобути прихильників і вплив у думських та земських колах, в ознайомлені російського і закордонного громадянства із завданнями та характером Українського руху. За дотепним висловом одного з його членів, це було "нелегальне товариство для ведення цілком легальної роботи".
Щоб застрахуватися від напливу небажаних елементів, для прийняття в члени ТУП вимагали певного морального цензу и громадянського стану. Ця організація об’єднувала в собі увесь цвіт української інтелігенції, а згодом до неї почали вступати й селяни. До її складу входили, з одного боку, В.Винниченко, С.Петлюра, М.Грушевський, з іншого — Ф.Матушевський, А.Ніковський, А.В'язлов, барон Ф.Штейнгель, С.Чикаленко, П.Стебницький та інші. ТУП складалось з окремих громад, що існували по всіх губернських і багатьох повітових містах України, а також у Петербургу та Москві. На чолі ТУПу стояла Рада, що розміщалась у Києві. Її обирали з'їзди делегатів, які збирались не менше ніж двічі на рік. Неофіційними органами ТУПу були щоденна газета "Рада" в Києві та місячник "Украинская жизнь" у Москві. Під його впливом перебували майже всі "Просвіти", клуби, йому належала "Українська книгарня" в Києві.
Протягом 1912-1913 рр. організації вдалося зав'язати близькі и дружні стосунки з представниками прогресивного російського громадянства в особі лідерів парламентських груп, учених, редакторів прогресивних видань. Представники ТУПу часто їздили до Петербурга и Москви, де разом з земляками-тупівцями, що там проживали, брали участь у конференціях та нарадах з представниками фракції кадетів і трудовиків.
На зламі ХІХ-ХХ ст. у житті українців Галичини та Буковини сталися великі зміни. Тут швидкими темпами розвиваються суспільні сили і національна самосвідомість. Рушієм цього процесу була інтелігенція, передусім — вихідці з народовських громад. Поряд з ними діяла нова генерація духовенства. У цей період священик у Галичині був невтомним працівником і провідником прогресивних поглядів. Він організовував читальні, позичкові каси, крамниці, осередки "Сільського господаря", народний дім. Активну участь у суспільному житті брали вчителі.
Під впливом галицької інтелігенції формується нове покоління відданих, свідомих і талановитих провідників із селян, які пройшли школу громадської роботи в селі. Отож, лави галицьких громадських діячів ширились та міцніли і довкола них гуртувалася національно свідома українська громада.
Активно вливалася у суспільно-політичне життя студентська молодь, яка виступала проти національного гноблення, домагалася відкриття українських вищих навчальних закладів, обстоювала ідею української самостійності. Зокрема, на своєму черговому вічі 14 липня 1900 р. студент Л.Цегельський (згодом визначний громадсько-політичний діяч) у своїй програмні промові підкреслював: "Залишається одне — створити свій власний державний організм, свою власну незалежну самостійну українську державу в етнографічних границях по всій території, заселеній українським народом. Тільки в самостійній Україні зможе відповідно зажити наша нація". Промова Л.Цегельського, його аргументи про необхідність самостійності України свідчать про формування нових українських патріотів, які всю свою діяльність присвячують втіленню в життя цієї незалежності України.
Зростання національної самосвідомості народу, прагнення до політичного, культурного и економічного відродження викликало шалений опір польських панівних кіл. Вони висунули шовіністичну концепцію "польського національного стану посідання" у Галичині, яка полягала у намаганні довести польський характер Галичини. її втілення у життя стало гаслом, що об’єднало всі польські шовіністичні сили, політичні партії в один фронт боротьби проти українського національно-політичного руху. Під цим гаслом йшла боротьба проти збільшення кількості українських шкіл, поширення української мови в адміністрації, суді, виділення коштів з державного і крайового бюджетів на українські культурні и господарські потреби, проти призначення українців на державну посаду, навіть на найнижчу. Українців бойкотували в усіх сферах суспільного життя, мотивуючи це тим, що вони загрожували "польському стану посідання".
Таке запекле переслідування українського руху в краї з 1900 р. проводила Народно-демократична партія — еНДеки, яку в Галичині очолювали професори Львівського університету С.Грабський та С.Гломбшський. Партія еНДеків спиралася на польських аристократів, римсько-католицьке духовенство, міщан. Вони прагнули об'єднати всі польські землі під владою російського царя. Ненависть до українства штовхала IX на контакти з галицькими москвофілами.
Польська політика у Галичині, намагання перешкодити розвитком українства призвели до нового загострення українсько-польських відносин. Населення чинило впертий опір антиукраїнській політиці польської адміністрації. Провідником національно-визвольного руху на початку XX ст. виступила Національно-демократична партія. Під гаслом боротьби за автономію українських земель у складі Австро-Угорщини НДП намагалася об’єднати політичні сили в краї в "єдиний національний фронт", спрямовуючи його на боротьбу проти польського засилля. З'їзд НДП, який відбувся наприкінці грудня 1902 р., рішуче виступив за політику масової самооборони та опозиції проти галицько-польської адміністрації та проти центрального уряду, який підтримував її. Для реалізації цього завдання з'їзд постановив розгорнути широку організаційну роботу в масах, передбачаючи страйкові рухи сільськогосподарських робітників, а також вести посилену боротьбу за загальне виборче право. Засудивши політику австрійського уряду щодо українського питання, націонал-демократи вказали на необхідність посилення парламентської боротьби.
Значний вплив у Галичині мала також Українська радикальна партія (УРП), яка після спричиненого розколом занепаду з 1904 р. активізувалася. Для реорганізації партії доклали зусиль М.Павлик, Л.Бачинський, I.Макух, К.Трильовський. На з'їзді УРП 20-21 листопада 1904 р. було створено спеціальну комісію для розробки нової програми партії. Підготовлена комісією відозва закликала "приступити до завзятої праці та організації мас робочого українського народу по селах і містах". Нова програма парти була схвалена у 1905 р. на наступному з'їзді УРП.
УРП проголосила себе партією всього трудового народу. В основу нової програми покладено ідею поєднання національно-визвольної боротьби українського народу з соціальною. Зокрема, вирішення національного питання УРП бачила в перебудові Австро-Угорщини на федеративній основі шляхом утворення національних територій з наданням повної політичної автономії кожній народності. Отже, партія вимагала утворення окремої української політичної автономії з українських частин Галичини та Буковини.
Важливими політичними вимогами УРП, відображеними в програмі партії, було впровадження загального виборчого права та демократичних свобод. Для робітників партія домагалася скорочення робочого дня, дотримання недільного відпочинку, заборони дитячої пращ, введення робітничої інспекції. У селянському питанні радикали виступали за викуп землі у великих поміщиків коштом громадського фонду і передачі її селянам. Отже, програма УРП була побудована на засадах громадського соціалізму и відмежовувалася від марксистської соціологічної концепції.
3 усіх українських політичних партій найскладнішим було становище в Українській соціал-демократичній парти Галичини і Буковини, яка до 1907 р. фактично була секцією Польської соціал-демократичної партії Галичини та Сілезії, федеративною частиною Соціал-демократичної партії Австрії. Нерівноправність у відносинах між польськими та українськими соціал-демократами, яка виявлялася у засиллі польської мови в профспілках, касах хворих, пресі, у виборах до парламенту польських соціал-демократів голосами українських робітників викликала опозицію молодих членів УСДП, які прагнули самостійної партії, оскільки її дотеперішнє становище прирікало українських робітників на колонізацію, втрату політичної ініціативи. Газета УСДП "Вперед" з цього приводу писала: "...наша партія до 1907 р. се гурток агітаторів. Цілий наш здобуток се один малий двотижневик та львівське товариство "Воля".
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
