55198 (670392), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Однак справа цією полемікою на сторінках "Праці" не обмежилась. Дедалі більше переймаючись марксистською доктриною (головно в и російській інтерпретації), деякі Українські соціал-демократи приходили до думки, що не тільки політична самостійність України не потрібна для Українських трудових має, але и саме відокремлення Українського пролетаріату в осібну від загальноросійської політичну партію шкодить його інтересам, бо гальмує розвиток революційного руху на України. Вони вважали, як висловився на сторінках органу РСДРП газети "Искра" Український соціал-демократ П.Тучапський, що велика територіальна держава значно вигідніша для пролетарської боротьби и об’єднання робітничої маси, ніж держава мала, і що допомагати розпаду такої великої держави — це означає сприяти послабленню класової боротьби в даній місцевості. інші. зокрема О.Скоропис-Йолтуховський, закликали докласти всіх зусиль, щоб "пролетарсько-сільська..., маса зробилася політично і соціально свідомою, а національно Українською вона, мовляв, залишиться все одно сама собою". Відхилення РУП від соціал-демократії і відмова п від гасла самостійності України призвели до того, що ті революційно налаштовані українські елементи, які надавали більшої ваги національно-політичним проблемам Української справи, ніж соціальним, відокремилися від РУП. Вони створили в 1902 р. Українську народну партію (УНП) під ідейним керівництвом М.Міхновського. У цьому ж роді партія видала дві брошури — "Робітниче свято 1 травня" і "Робітнича справа в програмі Української народної парти". У першій брошурі було висунуто як програмне завдання боротьбу за "вільну, демократичну, самостійну Україну без хлопа і пана", а в другій проголошувалось, що Українські робітники повинні поставити за мету "повне вигнання з України чужинців і створення своєї самостійної держави". УНП не вийшла за межі невеликої, суто інтелігентської організації. Згодом, у 1917 р., вони створили партію соціалістів-самостійників.
3'ясовуючи внутрішню кризу РУП, колишній П член М.Галаган зазначав, що за своєю суттю вона була інтелігентською партією, яка не мала під собою певної соціальної бази. Спочатку вона орієнтувалась на селянство але, все більше переймаючись теоріями Маркса, стала шукати опори в міському пролетаріаті, а тому и не мала ясного та виразного характеру партії класово-пролетарської. Відчувши необхідність опори на робітників як на свою базу, РУП опинилася перед вибором: або знаходити робітників-українців, національно і політично свідомих, або ж вийти поза національні Українські межі и об’єднати в своїй організації робітничі маси різних національностей, які проживали в Україні. А саму "амплітуду" хитань від самостійності України до "неіснуючого національного питання" М.Галаган називає "криком наболілої Української душі". Вказуючи на вплив російських соціал-демократів на рупівців, М.Галаган підкреслював, що внаслідок цього національне питання відсувалося на другий план і відігравало лише підпорядковану, допоміжну роль. Один з колишніх рупівців, згодом фундатор "Спілки" М.Меленевський на IV з’їздів РСДРП у 1906 р. заявив: "Український пролетаріат цілком зрусифікувався і тому існування окремої його організації не має ніякого глузду". Однак орієнтація на національне питання в окремих рупівців перемогла. Перетворившись у 1905 р. в Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП), колишня РУП залишилась самостійною організацією Української соціал-демократії, а спілчани стали автономною організацією РСДРП. За словами Д.Дорошенка, "Спілка" поповнилася значною мірою не тільки чужими и байдужими до українства чинами, але й принциповими супротивниками українського національного руху.
До першого Головного комітету "Спілки", обраного в листопаді 1904 р., увійшли М.Меленевський, О.Скоропис-Йолтуховський, П.Тучапський, Г.Довженко, І.Кирієнко та інші. Органом "Спілки" стала газета "Правда", яка з січня 1905 р. видавалась у Львові. Влітку того ж року її перенесено до Одеси, де вона виходила (вже російською мовою) нелегально. Розквіт діяльності "Спілки" припадає на 1906-1907 рр., коли їй вдалося ввести до другої Державної Думи своїх депутатів. Однак незабаром до "Спілки" увійшло декілька провокаторів, за допомогою яких поліція розгромила всі її головні установи. В 1908 р. її діяльність майже припинилась.
На V (Лондонському) з'їзді РСДРП (відбувся в 1907), яка 1903 р. розкололася на більшовиків та меншовиків, Україну представляли делегати від 6 тис. членів "Спілки" і 4,5 тис. більшовиків. 3 усіх основних питань "Спілка" прийняла погляди РСДРП, однак більше тяжіючи до меншовицької фракції як поміркованої, заперечувала необхідність національної програми і національної організації для українського пролетаріату. Тому після IV (Об'єднавчого) з'їзду РСДРП (1906) вона фактично об’єдналася з місцевими організаціями останньою: у лютому 1906 р. — з провінціальною організацією РСДРП Південно-Західного краю, а в листопаді — з Полтавським губернським союзом РСДРП. Особливий вплив мала "Спілка" на залізничників і сільський пролетаріат (восени 1905 р. тут було створено 17 селянських комітетів).
Проте УСДРП, незважаючи на неодноразові спроби, так і не вдалося об’єднатися з РСДРП, а також зі "Спілкою". "3 усіх тактичних поглядів, — доповідав ЦК УСДРП у 1907 р. на Міжнародному соціалістичному конгресі в Штутгардті, — партія наша представляє ліву течію в соціал-демократії в Росії і наближається до так званих більшовиків, не поділяючи крайнощів їх революціонаризму". Однак останні ніяк не могли змиритися з політичною програмою "Спілки": вимога автономії для України, визнання УСДРП національною організацією пролетаріату і входження лише на правах фракції в РСДРП. Під кінець революції в УСДРП налічувалось близько 3 тис. членів (1 тис. — у містах), близько 20 організацій у містах і декілька десятків у селах. За роки революції вона випустила 300 тис. примірників друкованих листівок та інших пропагандистських видань, організувала чимало страйків, мітингів, селянських сходів, на яких селяни домагалися демократизації ладу, автономії України і конфіскації великої земельної власності. Хоч М.Меленевський та О.Скоропис-Йолтуховський, закладаючи "Спілку" і почували себе, за їх словами, "зрадниками українства", але вони вірили, що "пролетарсько-сільська" маса залишиться українською, аби лише вона була політично та соціально свідомою, однак вони швидко впевнились, що "розширення діяльності "Спілки" фатально відривало її від українського ґрунту, направляючи по лінії загальноросійської роботи і культури". Тому не дивно, що люди, які стояли за українське відродження, поволі відходили від "Спілки" і поверталися до УСДРП, колишньої РУП, з якою вони порвали. Та і не могло бути інакше. Як писав О.Гермайзе, місцеві організації "Спілки", як і центр, що складався часто з неукраїнців, могли боротися іноді не тільки з українським дрібнобуржуазним радикалізмом, але і з самою ідеєю українського відродження.
3 виходом українських національних елементів "Спілка" чимраз більше ставала звичайною російсько-єврейською організацією територіального характеру. Перед першою світовою війною діяльність "Спілки" зовсім завмерла. Більшість її членів перейшла до російських соціал-демократичних організацій та до єврейської соціал-демократичної організації "Бунд", а національні українські елементи, як уже зазначалося, повернулися здебільшого до УСДРП. Але й для неї розкол і викликана ним внутрішня криза легко не минулися. II з'їзд УСДРП, що відбувся в Києві у грудні 1905 р. і остаточно змінив назву РУП на УСДРП, виробив свою програму, в основу якої покладено так звану Ерфуртську програму німецької соціал-демократії, внісши до неї пункт про автономію України. На початку 1906 р. у Петербурзі почав виходити місячник "Вільна Україна" за активною участю С.Петлюри і П.Понятенка, після їхнього повернення зі Львова, де вони переховувалися від переслідувань.
Водночас наприкінці 1905 р. в Україні, як і в Росії, відбувається процес консолідації українських ліберальних партій: створені ще в 1904 р. демократична (УДП) і радикальна (УРП) об’єднуються в єдину українську радикально-демократичну партію (УРДП). Її керівниками були Б.Грінченко, С.Єфремов, М. Левицький, С.Чикаленко та інші відомі діячі.
Ідеологічні пошуки у процесі творення українських політичних партій були виявом зростаючої громадської і політичної самосвідомості українців Наддніпрянської України.
На початку 1901 р. активізуються студентські рухи в Україні, у зв'язку з чим царський уряд розпорядився віддати в солдати 183 студентів Київського університету за участь у демонстраціях. На ці репресії студенти України відповіли страйком, і уряд вдався до їх масового виключення з навчальних закладів. На знак гострого протесту проти утисків, що їх чинив російський царизм, 24 березня 1901 р. у Львові відбулися збори студентів-українців університету. Згодом цей протест був надрукований і розісланий в усі студентські організації Австро-Угорщини. Учасники зборів вітали борців проти самодержавства такими словами: "Ми не можемо прийти у ваші ряди і прийняти участь у цій січі, в якій ви падаєте під ударом ворожих рук. Ми, на жаль, осуджені в бездіяльності чекати вісток з поля битви! Але ми більше ніж переконані, що боротьба ця скоро закінчиться для вас повною перемогою, а тому від усієї душі вітаємо вас з покликом: щасливої боротьби, товариші".
Звісно, далеко не всі студенти брали участь у радикальній діяльності та чимало відходило від неї відразу після закінчення навчання. Однак серед українських політичних провідників важко було знайти тих, хто б не завоював собі популярності як студентський активіст або не був членом нелегальних студентських громад, що служили первинним будівельним матеріалом для українських політичних організацій.
Знаменним явищем нового століття стали селянські заворушення на Харківщині та Полтавщині у 1902 р. Чималу роль у тих подіях відігравала Революційна українська партія, діяльність якої, як уже зазначалося, великою мірою була зорієнтована на село.
Визначною подією того часу було відкриття пам’ятника І .Котляревському в Полтаві 30 серпня 1903 р. До Полтави прибули найвідоміші прогресивні українці царської Росії, а також делегати з Галичини та Буковини. Торжество з приводу відкриття пам’ятника обернулося на могутню Всеукраїнську національну маніфестацію.
Робітничий, селянський, національно-визвольний рухи особливо широкого розмаху набули в період революції 1905-1907 рр. Загальновідомо, що поштовхом до першої народної революції в Російській імперії стали події 9 січня 1905 р. в Петербурзі. Страшна звістка про криваві події в столиці блискавично облетіла всю країну, викликавши небувале обурення народу. Гасло "Геть самодержавство!" стало головною політичною вимогою революційних сил імперії.
Протягом січня 1905 р. страйки відбулися в 66 містах Росії, охопивши 440 тис. робітників, тобто більше, ніж за 10 попередніх років. Усього у січні-березні 1905 р. на Україні відбулося 177 страйків, в яких взяло участь 170 тис. осіб. Навесні та влітку 1906 р. країну охопила могутня страйкова хвиля. Апогеєм став величезний загальний жовтневий страйк, в якому взяли участь близько 2 млн. робітників, у тому числі 120 тис. — на Україні. Водночас по селах ширилися заворушення, які здебільшого зводилися до розграбування і спалення маєтків поміщиків. Навіть в армії виникали повстання, найвизначнішим з яких був заколот на панцернику "Потёмкин", команда якого складалася переважно з українців на чолі з вихідцем з Харківської губернії О.Матюшенком. Серед небагатьох офіцерів, котрі приєдналися до повсталих, був українець О.Коваленко.
Українському руху революція принесла дві значні перемоги: нарешті було покладено край ненависті щодо урядової політиці заборони української мови й українцям дозволено організаційно об’єднуватися. Результати не забарилися і вражали своїми масштабами: якщо в листопаді 1905 р. видавалась лише одна газета, то на початок 1906 р. їх налічувалося 17, з яких 13 виходило в Києві. Майже в кожному місті створювались громади або так звані українські клуби. По селах поширювалися "Просвіти" — культурні заклади, що створювалися на зразок однойменних організацій у Галичині. Перша на Східній Україні "Просвіта" була заснована наприкінці 1905 р. у Катеринославі, а до середини 1907 р. по великих містах України їх налічувалося 35, причому кожна мала численні філії у сусідніх селах. Однак навіть у розпал революції уряд обмежував поширення и координацію діяльності таких товариств. В одному з документів це пояснювалось так: "Враховуючи, що засоби, якими "Просвіти" намагаються впливати на народ, є в теперішній неспокійній ситуації дуже небезпечними... а також пам'ятаючи про те, що Малоросія є частиною єдиної Великоруської держави й те, що тепер не можна допустити пробудження національної та політичної свідомості малоросійського народу..., адміністрація вирішила відмовити в реєстрації українського товариства "Просвіта".
Повсюдно виникали кооперативи, які звичайно очолювали українські діячі: в Київській губернії їх кількість зросла з трьох у 1904 р. до 193 у 1907 р., на Поділлі — з 18 в 1905 р. до 200 у 1908 р., а в Харківській губернії — з двох у 1905 р. до 50 у 1907 р. Стало очевидним, що зі скасуванням обмежень український рух виявив набагато більший потенціал, ніж можна було сподіватися.
Після поразки революції в Росії запанувала політична реакція, внаслідок чого чимало діячів партії зовсім відійшло від політики, а деякі змушені були виїхати за кордон. Провінційні організації й гуртки розпадалися. Влітку 1909 р. було зроблено першу спробу відновити УСДРП: у Львові відбулася нарада десяти її діячів, на якій ухвалили видавати часопис "Праця". До редакційної колегії увійшли Д.Донцов, В.Дорошенко и А.Жук. Однак інша група членів партії на чолі з М.Поршем і Л.Юркевичем, незадоволена з "опортунізму и ліквідаторства "Праці"", повела агітацію проти неї на України, а на кошти Л.Юркевича заснувала новий часопис "Робітник". У квітні 1910 р. у Львові на партійній конференції було прийнято рішення замість "Праці" і "Робітника" видавати новий спільний орган — місячник "Наш голос" на кошти Л.Юркевича, яких вистачило лише до кінця 1911 р. Місячник припинив своє існування, а партійне життя майже завмерло. Незважаючи на формальне об’єднання спілчан з УСДРП у 1912 р., сама партія фактично вже не існувала.
Перша російська революція дала поштовх до поширення анархізму серед українського суспільства. Нові історичні матеріали свідчать, що анархізм був набагато ширшим явищем, користувався більшою популярністю і становив значно серйознішу небезпеку для всього революційного руху, як це трактувалося до сьогодні радянськими дослідниками. Поразка самодержавства в російсько-японській війні, хронічна економічна криза та безробіття, які охопили країну, політична реакція, поразки визвольного руху на Україні призвели до того, що значна кількість різних верств населення, які раніше співчували соціалістичним партіям, влилася в ряди анархістів. Разом з поширенням анархізму на Україні починається і процес його диференціації — утворилися такі три основних напрями: анархо-синдикалісти, анархо-комуністи та анархо-індивідуалісти.
Анархо-синдикалісти групувалися навколо журналу "Хлеб и воля", а згодом — "Новый мир". Діяли вони переважно в Чернігівській губернії, Києві, Одесі, Кривому Розі. Основні їхні програмні вимоги: побудова бездержавного комунізму, ігнорування будь-яких інших етапів розвитку суспільства, відмова від революційної диктатури будь-якого класу або групи людей. Для вирішення цих завдань "хлібовольці" радили готуватися до загального страйку. Серед засобів боротьби пропонували різні масові виступи, в тому числі й терористичні акти. Однак прибічники цього напряму висловлювалися проти так званого невмотивованого терору (тобто терористичну боротьбу з будь-яким представником панівної верстви тільки за приналежність до того чи іншого класу). Вони вважали за необхідне організувати таємні синдикати, які повинні входити до відкритих безпартійних профспілок з метою пропаганди ідей анархізму та боротьби з соціалістичними партіями, що прагнули підпорядкувати собі пролетарський рух.
Щодо анархо-комуністів, то вони поділялися на дві течії: прихильників групи "безначальність" і тих, хто підтримував "чорнознаменський" напрям. Перші були супротивниками боротьби за конкретні вимоги мас і різко виступали проти профспілок, спираючись насамперед на безробітних та люмпен-пролетаріат. Вони пропонували тероризм, руйнування та захоплення буржуазної власності, фізичне винищення всіх класових ворогів пролетаріату, а також нещадну боротьбу з соціалістичними партіями. Своє завдання ця течія вбачала в необхідності викликати в масах незадоволення, яке б привело до повного знищення державного капіталізму.
Друга анархо-комуністична течія групувалася спершу навколо журналу "Черное знамя", єдиний номер якого вийшов у грудні 1905 р., а потім — журналів "Анархист" та "Бунтарь". Ця течія здійснила ряд антібуржуазних акцій, насамперед "невмотивованого терору". Наприкінці 1905 р. з середовища "чорнознаменців" виділяється дві групи — індивідуальні терористи-"безмотивники" і "комунари".
"Безмотивники" ставили собі за мету вести боротьбу проти буржуазії лише шляхом індивідуального терору. Прихильники цієї течі переважали в анархістських групах м. Одеси.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
