ukraina (669210), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Сучасна історична наука вважає давньоруську державу спільною державою трьох східнослов’янських народів. Дослідники хоча й поділяють тезу Радянської історіографії про Київську Русь, як “колиску трьох братніх народів”, однак критикують підхід у визначенні етнічної приналежності Росії включно як попередниці Російської держави, що відмовляє українському народу.
Існування своєї держави до середини ХVII ст., а білоруському – до 1917р. Історики вважають що субстрат (Середня Наддніпрянщина – Первісна Русь) – основа давньоруської народності. Так, на думку М. Брайчевського становлення давньоруської держави почалося у ІІ – ІХ ст. (Антське царство); VI – VII ст. – початкова Русь; ІХ – ХІ ст. Київська Русь.
У ХІ ст. від спільного слов’янського стовбура відгалужується білоруська етнічна спільнота (Половецька держава). У ХІІ ст. визначалася російська спільнота. Генетичною базою формування українського народу на думку дослідник, залишився первісний загально руський стовбур. Обґрунтовуючи нижній хронологічний рубіж дослідження, дослідник – історик М.С. Грушевський стверджував, що смерть Ярослава Мудрого (1054р.) є поворотним пунктом в історії Русі й Києва, після якого роздріблені руські землі вже ніколи не могли бути зібрані воєдино. Серед причин такого розпаду він називав “розмноження” князів, а також “стремленіє саміхъ племенъ къ самобытному существованию, такъ какъ предшествовавшая эпоха, хотя придала известное единство племеннамъ, создала известную свіязь между ними, но нисколько не стерла ихъ племенныхъ отлічій, не заглушила влеченія къ их особенностям”.
1054 р. взято М.С. Грушевським очевидно не без впливу М.М. Карамзіна, котрий писав що “Древняя Русь погребла съ Ярославом свое могушество и благоденствие... утратило силу, блескъ и гражданское счастье, будучи снова роздробленною на малыя области…”.
Інші історики відносили початок роздробленості Русі до 1097, 1032, 1069 років. Повні сумніви що до цього мав і Грушевський вважаючи що перша стадія в процесі державного розладу Русі закінчилася зі смертю Мстислава Великого (1032р.), а переможним і принижений він військом Андрія Боголюбського.
Принижений то принижений... Але виявляється і в приниженому становищі Київ залишався “центромъ руської жизни, задававшимъ ей тонъ”, а “Кіевскій князь... de jure оставався старимъ... и для суздальського князя; в цервономъ отношеніи... Суздальская область зависила от кіевского митрополита, свою очередь находившагося подъ вліяніемъ кіевского князя...”. Цією фразою відображають сутність історичного процесу в Київській Русі ХІІ-ХІІІст
В південно Західний Русі існували Київське Чернігівсько-сіверське, Переяславське, Галицьке і Волинське князівства у ІІ третині ХІІ ст. – середині ХІІІ ст. Практично кожна князівство в мініатюрі відтворювало політичну структуру Київської держави. Ну, а як норми права визнавали “Руську правду”.
Але правоприємницєю Київської Русі ми можемо зазначити лише Галицько-Волинською державою (перше українське королівство) існуючу у ІІ половині ХІІІ ст. – 1365р. Це була монархія. Законодавча та виконавча влада в руках князя, влада якого була спадковою.
У 1263 році Галицько-Волинський князь Данило Романович був проголошений королем Русі. У 1366 році в наслідок династичної кризи королівство Руське було поділено мін польським королівством (Галичина) і великим князівством Литовським (Волинь).
Сучасні історики вважають що у другій половині ХІІ ст. сформувалися три центри об’єднавчих сил населення колишньої Русі. Один із сил – український: Галицько-Волинська держава, що намагалась у першій половині ХІІ ст. об’єднати більшість українських земель (Волинь, Галичина, Поділля, Київське і Переяславське князівства).
Фактично Галицько-Волинська держава це друга велика держава на український землі збудована українськими руками, яка зуміла об’єднати біля себе більшу частину української етнографічної території свого часу, фактично в половині ХІV ст. перестала існувати. Але півтора століття її існування не проминуло безслідно для подальшої долі українського народу - так вважав Дорошенко. Новіший дослідник професор С. Томанівський дуже високо ставить заслуги Галько-Волинської держави перед українським народом. Ця держава, каже, він зберегла Україну перед передчасним опануванням і асиміляцією з боку Польщі. Розірвавши династичні й церковно – політичні зв’язки з Суздале, вона з другого боку припинила процес асиміляції українського елементу з великоруським з перевагою великорущіни.
Нарешті вона відкрила західно – європейським впливом доступ в глибокий мірі й нейтралізувала однобічність впливів візантійських. Як пише визначний історик, науковець Д. Дорошенко – “ця держава перейнявши культурно національні традиції Київської Русі свою політичну й соціальну революцію розвивала як сильним впливом тих відносин які існували в середній Європі. Хоч Роман і провадив жорстку боротьбу з боярам, але зломити їх політичного значення та їх економічної сили не міг. Політичні завірюхи першої половини ХІІІ віку дуже сприяли боярським претензіям, і самому Данилові, на верху його успіхів раз - у - раз доводилося рахуватися з боярською олігархією.” Не дурно літописець в одному місці каже, “галицькі бояри називали Данила князем а насправжки сами в своїх руках держали всю землю. Дояре навіть завоювали собі право роздавати землі і Данилові разом з Васильком довелося боротися з ними за право роздавати виробку учасників з сіллю в Коломиї своїм дружинникам. Галицьке боярство зробилося справжньою аристократією яка прийняла в свої ряди декого з дрібних збіднілих князів які ставали на службу до галицьких князів і звалися “служебники князями””. Бояри як думає дехто з істориків, звели з світу не тільки Юрія Болеслава Тройдиновича але й обох останніх князів з дому Данила – Льва ІІ та Андрія, щоб самим опанувати в Галичині. Основою економічної сили боярства було, яку уже було згадувано, вели землеволодіння, котре приносило значні доходи сільського господарства, завдяки родючості землі. Джерелом збагачення служили й виші адміністративні посади, зв’язані з одержанням прибутків з доходів з землі, так звані “кормління”. Головною робочою силою по маєтностях були люди не вільні, раби, або на-пів вільні, які не мали права вільного переходу. Вільні селяни, смерди, почали називатися під польським впливом кметами. Вони поділилися на данників, які платили дань князям або боярину і на службових, які були зобов’язані на користь земельних власників різними службовими повинностями. В середині ХІV ст. Перехід Галичини під польську владу потягнув з 2 за собою великі зміни в соціальному устрою.
В той час як на заходів виростав і скріплявся новий осередок українського політичного й культурно-національного життя, намагаючись об’єднати принаймні Західно - Українські землі й Правобережжя - на сході, над Дніпром ішов дальший розклад і упадок, мінялися старі форми життя й народжувалися нові, в котрих уже можна добачити ембріони, зародки будучих чинників.
Татарський погром, плинув на зміну політичних відносин на цілім сході Європи. На землях великоруських, що об’єднувалися головним чином біля Суздальсько-Володимирського князівства, татарщина залишила глибокий слід на всіх ділянках життя, відбилася на політичному укладі, на відносинах соціальних, культурних, навіть на народній вдачі та психіці. Хоч не так глибоко, але рішуче відбилася татарщина й на наших землях. Передовсім вона завершили політичний занепад. Наддніпрянщини з її осередком Київщини. Цей осередок пересунувся на захід, до Галицько-Волинської землі. Стався остаточний розрив із північною Суздальською Руссю: розірвалися зв’язки династичні, політичні, економічні, й культурні. Історичні шляхи народів українського й руського розходяться.
Коли вже говорити про безпосередній вплив татарської руїни на Україну – Русь, перш за все постає питання – на скільки справді ця країна повела до запустіння наддніпрянської України й до зв’язаних із цим запустінням пізніших змін в складі самого населення? В російській історіографії установився був погляд, ніби по татарській приклад, Ключевський так просто й каже: “запустіння наддніпрянської Русі, почавшись у ХІІ віці, було довершено татарським погромом 1240 року. З цього часу старі обласні цієї Русі, колись там густо залюднені, на довгі часи обертають в пустинно з мізерними останками прежнього населення”. В залежності від такого погляду повстала була, як знаємо, й теорія про прихід на порожні землі Наддніпрянщини Українців з Підкарпаття. Польська історіографія, особливо з ХІХ ст., також піддержувала цій погляд, щоб довести засмуги польського елементу в ділі колонізації “руської пустині” й завершення на ній культурного життя.
Вже історія Г – В держави ХІІІ ст. тісно в’яжеться з новим політ – їм чинником, що виник тоді на північно-західній границі руського світу.
Цим чинником була Литва. Ще в ХІІ ст. супроти систем руських князівств, розбита на окремі незначні племена, Литва уявлялась слабким і мало важливим сусідом.
В ХІІІ ж столітті вона об’єднується в другу державу, здобуває чим раз більше значення, а з початком ХІV ст. виступає вже в ролі “збирача розбитих білоруських і українських земель”, як пише Д. Дорошенко. В житті народів з цього часу і аж до половини ХVІ ст. Литва відіграє рішаючи роль, а з білорусами вона тісно зв’язана й до сьогодні. Все те примушує звернути докладнішу увагу в нашім загальні огляді на литовський елемент і на сформування литовської держави, яка протягом мало не цілих двох століть була державною й українського народу, була тогоспільною будовою, де досить мирно та спокійно жили поруч себе народи литовський український і білоруський.
Українські землі (Київщина, Чернігово-Сіверщина, Поділля та Волинь) у складі Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтського у 60-70 роках ХVІ ст. – 1569 рік.
Велике Князівство Литовське, Руське і Жемайтське (ВКЛ) трактують до кінця ХV ст. федерацією окремих земель під верховенством великого князя Литовського. До початку ХVІ ст. ВКЛ конституційна монархія, а з 1501 р. –парламентська шляхетська республіка. Зважаючи, що ВКЛ у ХІV – ХVІ ст. успадкувало традиції Київської Русі (державні, культурні, правничі) та те, що слов’яни (Західна і Південно-Західна Русь) становили основний демографічний потенціал країни, окремі сучасні дослідники поділяють оцінки представників дожовтневої української історіографії В. Антонович, М. Грушевського, про ВКЛ як литовсько-руську державу.
Українські землі що до 1471 року мали широку автономію продовжували використовувати Руське право – “Руську Правду”. З кінця ХV ст. з’явилося писання литовське право, яке виросло і розвинулося на групі староруського права, та його судової практики. Литовський статут у редакціях 1529, 1566, 1588 рр. – кодекс законів ВКЛ що визначив конституційні положення державного устрою, містив зводи цивільного, карного та сімейного права.
Крип’якевич І.П. вважає що два століття прожиті у ВКЛ мали позитивне значення для формування українського народу та його державності.
М. Грушевський наголошував, що Київський період перейшов не у Володимиро-Московський, а в Галицько-Волинський, потім в литовсько-польський ХІV-ХV ст.
М. Брайкевич трактує друге Українське королівство втіленням невмирущого потягу українського народу до державності ліквідація якої у 1471 р. висловила неодноразові виступи української знаті, спрямовані на відродження української державності у складі ВКЛ.
ІІ. (4). В той час дедалі гостріше назрівало питання тіснішого з’єднання Литви з Польщею. Поляки бажали остаточно взяти Велике князівство під свій провід. Для цієї справи вони приєднали дрібних литовських бояр, що були невдоволені своєю залежністю від вельмож і бажали мати такі права, як мала польська шляхта. Поляки пообіцяли зрівняти їх з шляхтою, якщо буде укладена тісніша унія з Полькою. Таким чином у самому Великому князівстві. Польща створила свою партію, що паралізувала всі плани Литовських самостійників. В обороні державної незалежності Великого князівства виступала вже тільки невелика група литовських і українських попів. Українські вельможі противилися унії з Польщею також з релігійних причин, то перебачали поширення впливів католицької церкви.
Король і великий князь Жигмонт Август під натиском поляків скликав 1569р. в Любліні сейм для проведення унії. Литовські князівство мало бути сполучене з Польщею в одну державу, під одним володарем і зі спільним сеймом, а на Литві мала залишитись тільки окрема адміністрація і судівництво.
Як пише М. Гришевський в своїй праці “Історія Русі”: “Котрі землі переходили під Польшу, заводили там поляки польські порядки: спочатку в Галичині, потім – на Поділлі, а тепер і по всій Україні. А були ті порядки для українських людей простих – дуже добрі, деякі гірші, ніж були в державі”.
Одним з важливіших наслідків Люблінської України, для українського народу було те, що Українські землі ті, що належали перед тим до Литви (Київщина з Задніпрянщиною, Волинь і Поділля) і ті, що належали вже до Польщі (Галичина, з Холмщиного), знайшлися тепер разом в одній державі і, не вважаючи на певні різниці в політичному й соціальному устрою, змогли знову тісніше зблизити і впливати взаємно, перш за все на полі духовної культури. Ослаблений матеріально, український елемент західноукраїнських областей все ж таки зберіг свої національні традиції й, спираючись на моральну й матеріальну піддержку східноукраїнських областей, за дуже короткий час після об’єднання встиг розвинути у себе живий культурно-національний рух, який повів до загальнонаціонального відродження українського народу.
“Український, а навіть литовський (поки литовські кати не почали заводити польських порядків). Прийшлось українцям пожалкувати й за своєю власною державою, та нічого, робити: тепер усім рядним поляки, а українці не мали ні в чім голосу.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
