118573 (618171), страница 3

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 3)

Призначення політичних норми і принципів полягає у формуванні політичної поведінки та свідомості людини відповідно до цілей і завдань політичної системи. Закріплені в Конституції, законах, кодексах, законодавчих актах політичні принципи й норми регулюють політичні відносини, визначають дозволене й недозволене під кутом зору зміцнення правлячого режиму. Аргентинська Конституція є тим нормативно-правовим документом, в якому закріплені основи демократичного ладу та існуючої політичної режими та політичного режиму. Конституція забезпечує існування соціальних і індивідуальних прав, свободу, безпеку, добробут, розвиток, рівність і справедливість як найвищих цінностей суспільства.

Конституція Аргентини – найвищий закон у країні, і ця обставина закріплює таку важливу рису як система контролю конституційності. Нормативно правові акти регулюють суспільні відносини, а також безпосередньо впливають на формування політичної свідомості громадян Аргентини. [28, 108- 113].

Політична свідомість і політична культура, будучи важливими елементами політичної системи, формуються під впливом соціальної та політичної практики. Аргентина є федеративною і багатонаціональною державою, питання взаємовідносин і взаємо сприйняття представників різних соціальних груп, національностей, прихильників різних ідеологій стоїть дуже гостро, головним арбітром і регулятором внутрішньо суспільних відносин є Аргентинська Конституція. Політична свідомість аргентинського суспільства правомірно розглядається як відображення відносин між суб’єктами політичних відносин, що зумовлюються характером суспільних процесів, ставленням до них, та інших організаційних і змістових суспільних та політичних цінностей. Політична влада в Аргентині є інтегруючою віссю політичної свідомості суб’єктів політичної діяльності. Діяльність влади завжди відображається в політичній свідомості громадян, та вираження в ній політичних інтересів суб’єктів.

Якщо аналізувати президентські і парламентські вибори то явка громадян Аргентини на них становить більше 76% (2003 – 73%), висока явка свідчить, що громадяни активно цікавляться політичним процесом, але це не може бути і свідченням достатньо високо рівня політичної культури, причина в тому, що в Аргентині існують гострі не вирішені соціальні і економічні проблеми, які торкаються більшої половини громадян аргентини, а отже активну участь в виборах можна назвати бажання покращити своє економічне і соціальне становище [30].

Перевагу на виборах, як президентських так і парламентських громадяни Аргентини надають тим політичним силам, які обіцяють ефективно вирішити економічні і соціальні проблеми, тому в парламент Аргентини і проходять так багато лівих і лівоцентриських сил (Хустисилістська партія (ХП), Громадянський Радикальний Союз, Альтернатива за Республіку рівних, Рух за відродження, Фонд солідарної держави). Політична культура впливає на стабільність політичної системи, існуюча політична система і політичний демократичний режим існують понад двадцять років і не виникло передумов, для зміни існуючої політичної системи.

Політична культура особи в Аргентині не є абсолютно колективним феноменом. Політична культура Аргентини залежить від того факту, що більша половина населення країни проживає за межею бідності і як не дивно, як результат при владі знаходяться ліві і лівоцентричні політичні сили, і це не руйнує підвалин демократії, а навпаки зміцнює їх. Важливими факторами, які впливають на формування і розвиток політичної культури Аргентини, є політико-економічні і культурно-соціальні фактори розвитку суспільства, тут можна зробити акцент на тому, що незадоволення рівнем життя, соціальною та економічною економічною політикою призводить до активізації мас в Аргентині і їхнім прагненям змінити політичну ситуацію в державі, так нездатність провладних політичних сил розвязати гострі соціальні та економічні проблеми призводить до втрати легітимності та їхньої поразки на парламентських і президентських виборах. Маси в Аргентині передовсім керуються бажанням мати на чолі держави політиків відданих загальнонаціональним інтересам, ідеям суспільної, виробничої дисципліни, подоланням корупції [25, 63].

2. Характеристика основних елементів політичної системи Аргентини

Досліджуючи та аналізуючи політичну систему Аргентини за моделями політичних систем, слід зауважити, що в Аргентині соціопримирлива модель політичної системи.

Соціопримирлива політична система Аргентини має такі ознаки: висунення на перший план соціальних проблем у змаганні за утвердження політичних цілей і завдань; використання компромісів у вирішенні політичних та інших проблем; розгляд командних методів протиборства як великих затрат економічних, духовних та людських ресурсів; професіоналізм політичного управління; утвердження політичного плюралізму, що передбачає певні обмеження панівних сил, груп, які змагаються на ґрунті поступок, консенсусу, добровільних узгоджень сторін; високий рівень політичної культури; прагнення до утвердження соціального миру, соціальної справедливості, служіння їм; уведення певних обмежень щодо власності, розподілу доходів, свободи договору (насамперед на продаж робочої сили) з метою досягнення соціального миру; onqrsonbe і постійне здійснення соціальних програм; високий рівень захисту прав людини; політична безконфліктність; саморегульованість та ін.

До конституційної реформи 1994 президент і віце-президент обиралися на шестирічний термін (обрання на другий термін відразу після закінчення першого не вирішувалося) колегією вибірників, члени якої обиралися загальним голосуванням. Відповідно до поправок 1994, введені прямі вибори президента і віце-президента загальним таємним голосуванням на чотирилітній термін, після закінчення якого вони можуть бути відразу ж вибрані повторно, але не більше ніж на один термін. Пости президента і віце-президента можуть займати осіб не молодше 30 років, уродженців Аргентини або прямих нащадків корінних аргентинців. Якщо з якої-небудь причини президент не може виконувати свої обов'язки, його місце займає віце-президент до закінчення терміну президентського правління [15, 31].

Законодавча влада в Аргентині належить Національному конгресу, який складається з Палати депутатів (257 членів) і Сенату (72 члени). Депутати Палати обираються прямим загальним голосуванням на чотири роки, причому склад її оновлюється наполовину кожні два роки. Вибори проходять по 24 виборчим округам (по числу провінцій плюс столичний Федеральний округ) відповідно до пропорційної виборчої системи. Сенат обирається на шість років і кожні два роки обирається на одну третину. Раніше члени сенату вибиралися провінційними легислатурамі, але з 2001 введені прямі вибори сенаторів від провінцій голосуванням по мажоритарній системі. Кожен суб'єкт федерації представлений в сенаті трьома членами: два сенатори - від політичної партії, що набрала найбільше число голосів, і один - від наступної по числу голосів партії [ 31 ].

Як і більшісті країн Латинської Америки в Аргентині починаючи з середини з середини 90-их років ХХ ст. відбувся так званий стрибок «вліво», який був зумовлений необхіднісью вирішення гострих соціальних та економічних проглем пересічних громадян Аргентини.

На початку 2000-х зусилля по об'єднанню лівого спектру привели до утворення двох основних блоків. Кістяк першого з них - альянсу «Об'єднана ліва» (ОЛ) склали Соціалістичний рух трудящих і КПА. ОЛ закликає до об'єднання лівих сил Аргентини і виступає за соціалізм. Альянс закликає припинити виплату зовнішнього боргу, відмінити проведену приватизацію, підвищити заробітну плату і розширити систему посібників з безробіття. На президентських виборах 2003 він висунув кандидатуру депутатки Патрісиі Уелш - дочки відомого письменника, убитого в 1977 при військовій диктатурі. Їй вдалося отримати 1,7% голосів [31].

Іншим центром тяжіння для лівих служить Робоча партія, яку підтримують МАС і ін. Вона висуває троцькістську програму соціалістичної революції, а як негайні мери свого потенційного уряду пропонує повну націоналізацію банків під контролем трудящих, обрання трудящими Економічного конгресу для визначення пріоритетів перетворення господарства країни «на користь більшості суспільства і національної незалежності», встановлення мінімально гарантованого рівня зарплати у розмірі «споживчої корзини», підвищення зарплат з відновленням купівельної спроможності трудящих, що існувала на грудень 2001, скорочення робочого часу і створення за рахунок цього нових робочих місць. Робоча партія вимагає відмовитися від сплати зовнішнього боргу і закликає до об'єднання народів і країн Латинської Америки в «соціалістичну федерацію». Особливість позиції партії серед інших лівих організацій складає вимогу провести референдум про негайний розпуск існуючих органів влади і скликання нових Засновницьких зборів. Робоча партія користується істотним впливом в соціальних рухах; під її керівництвом діє «Робочий полюс», об'єднуючий безробітні і учасників пікетів протесту. Проте на президентських виборах 2003 кандидат партії Хорхе Альтаміра набрав всього 0,7% голосів. [31].

Серед маоістських партій і угрупувань реальним впливом користується лише Революційна комуністична партія, що відкололася від КПА в 1968. Вона очолює профспілковий «Перебіг класової боротьби» і здійснює контроль над частиною соціальних рухів протесту. Існують також: Партія звільнення (заснована в 1965 як «Комуністичний авангард», пізніше називалася Комуністичною партією – марксистсько-ленінською), Революційна партія звільнення (відкололася від попередньої) і Соціалістична орієнтація (заснована в 1971, раннє входила в блок ОЛ) [5, 13].

До інших лівих організацій Аргентини відносяться: Координація революційних організацій і об'єднань (створена в 1998), Національна течія «Вільна батьківщина» (засновано в 1987), Партія національної лівої (заснована в 1983), Революційний патріотичний рух «Квебрачо» (існує з 1992) і ін.

Нова фаза в історії економічного розвитку Аргентини наступила в кінці 1983. Під час президентського правління Рауля Альфонсина був досягнутий певний прогрес в справі відновлення демократії і дотримання прав людини. Проте в питаннях управління господарством його уряд опинився куди менш успішним. Власні політичні прорахунки, відсутність стійкої підтримки парламентської більшості, протидія політиці уряду в ділових колах, постійний тиск з боку пероністських профспілок - все це не дозволило адміністрації Альфонсина проводити реформи і одночасно - жорстку політику, необхідну для стабілізації і реструктуризації економіки і обслуговування величезного зовнішнього боргу країни. У 1989 почалася гіперінфляція, коли річне зростання цін на споживчі товари перевищило 3000% [6, 35].

Ця криза забезпечила перемогу пероніста Карлоса Сауля Менема на президентських виборах 1989. На знак повного розриву з популістською політикою перонізма, направленій на посилення ролі держави в економіці, уряд Менема приступив до здійснення амбітного проекту перебудови економіки на основі принципів вільного ринку з використанням неоліберальних концепцій; передбачалася приватизація майже всіх державних підприємств, лібералізація зовнішньої торгівлі і залучення іноземних капіталів. Послідовно проводячи в життя виключно жорсткий план стабілізації, до 1995 вдалося понизити темпи інфляції до рівня менше 5% в рік. Зростання економіки в 1991-1994 складало в середньому 7% в рік, хоча ці темпи помітно знизилися після мексиканської фінансової кризи 1994. До негативних наслідків економічної політики, орієнтованої на вільний ринок, можна віднести безпрецедентне зростання безробіття, що досягло в 1995 18%. Якщо в 1974 чисельність населення, що живе за межею офіційної межі бідності, складала менше 10%, то в 1995 вона перевищила 20% [6, 37].

Що вибухнув в 1997 азіатська фінансова криза перший час не надала помітної дії на стан аргентинської економіки. Фінансовий сектор країни був в значній мірі реструктурований після мексиканської кризи 1994 і опинився в змозі протистояти коливанням на світовому фінансовому ринку. Проте в 1998, після того, як Росія відмовилася від виплат по своїх зовнішніх боргах, з'явилися сумніву в надійності всіх ринків, що «розвиваються». Крім того, на стані раніше стійкої економіки країни негативно позначилася виникла невпевненість в стійкості фінансового положення Бразилії, основного торгового партнера Аргентини. Результатом всіх цих подій стало зниження показника зростання ВВП з 8,6% в 1997 до 5% в 1998. Рівень інфляції залишився низьким (всього 1% в рік), проте дефіцит поточних статей платіжного балансу виріс з 2,9% ВВП в 1997 до 4,4% ВВП в 1998. Внаслідок цього уряду Аргентини довелося давати пояснення Міжнародному валютному фонду (МВФ) у зв'язку з тим, що узгоджені на 1998 показників фінансової діяльності так і не були досягнуті [29].

З жовтня 1998 Аргентина увійшла до фази спаду. Число бідних стрімко росло, особливо в районі Буенос-айреса. Надані в кінці 1998 Усесвітнім банком і Міжамериканським банком розвитку кредити на загальну суму в 5,75 млрд. дол. не могли врятувати положення. Державний борг перевищив в 1999 суму в 125 млрд. дол., ВВП впав на 3%, безробіття, за офіційними даними, трималося на рівні 14%, а фактично підходила до 20%-ной відмітки [31].

Характеристики

Список файлов курсовой работы