118573 (618171), страница 2

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

Розвиток суспільної системи, еволюція (перетворення) суспільних відносин та інститутів сприяють перетворенням у політичній системі, виникненню нових інститутів, механізмів, "правил гри" [2, 167]. Проте й елементи політичної системи впливають на економіку, культуру, ідеологію суспільства, а отже, і на функціонування суспільної системи. Політична система певною мірою є автономною сферою, хоча її самостійність не може виходити за певні межі. Інакше може виникнути загроза існуванню суспільного цілого як такого.

Основним обмеженням автономії політичної системи є економіка. Економічний стан суспільства потрібно постійно враховувати в діяльності суб'єктів політики, оскільки без аналізу суспільних ресурсів, реальних потенцій неможливо приймати оптимальні політичні рішення. Отже, бажано додержувати принципу єдності економіки, політики та ідеології. Остання, до речі, також є чинником обмеження політичної системи. Саме ідеологія визначає основну мету діяльності, наприклад, у сфері економіки. Вона формує критерії оцінювання суспільних явищ і процесів, ефективності функціонування політичної та економічної систем загалом, сприяє цілеспрямованій перебудові суспільних відносин, механізмів їх регулювання, формуванню нових суспільних норм оцінки та поведінки.

Крім того, існують і внутрішні обмеження автономії політичної системи – суперечності між напрямками діяльності окремих політичних інститутів, суспільних груп і т. ін.

У надрах політичної системи формуються нові суспільні рішення, мобілізуються суспільні ресурси та енергія, необхідні для впровадження у суспільну практику зазначених рішень, створення інститутів, що впливають на постійне перетворення елементів суспільної системи. З цього погляду політична система відіграє роль важливого інструмента суспільної системи, оскільки забезпечує останній стійкість, сприяє вдосконаленню окремих її функцій, підвищенню ефективності вирішення конфліктів і суперечностей.

Політична система є автономною і відкритою. Вона має постійні відносини та взаємний обмін з іншими субсистемами суспільства. Як і в економічній системі, тут є такий самий тип обміну чинників: витрати й випуск (вхід і вихід).

Найбільший внесок у розвиток цього напрямку політології зробили Т. Парсонс [2, 168], який започаткував основи системного аналізу суспільного життя загалом, і Д. Істон [2, 168], який застосував загальну теорію систем в аналізі політики. Останній, до речі, як вхід до політичної системи розглядав вимоги й підтримку, між якими мають бути збалансовані відносини. Скажімо, надмірні вимоги або низька підтримка, або обидва чинники разом можуть призвести до руйнування системи. А на виході політичної системи можуть бути нові закони, регламенти діяльності, державні асигнування, інформаційні кампанії і т. ін.

У. Мітчел вважав, що вхід політичної системи не повинен обмежуватися вимогами й підтримкою. На його думку, до них слід додати ще й очікування та ресурси, на які спирається система. А вихід має розглядатись як поєднання мети, цінностей і регулювання. Під останнім він розумів спосіб реалізації мети, цінностей і витрат.

Політична система повинна мати "петлю зворотного зв'язку", оскільки без цього механізму коригування поведінки політичної системи неможливо позбутися соціального напруження в суспільстві чи зменшити його, реагувати на зміну ситуації.

Надзвичайно важливою в політологічних дослідженнях є проблема типологізації політичних систем, кожна з яких по-своєму унікальна й специфічна.

Однією з перших спроб здійснити такий порівняльний аналіз була типологізація Платона, який виокремив монархію і тиранію, аристократію і олігархію, а також демократію. Показово, що антипода демократії він не вказав, вважаючи останню найгіршою формою правління.

Аристотель на розвиток ідей Платона запропонував два основних критерії оцінювання політичних систем: коли можновладці керують в інтересах усіх, а коли – у власних інтересах. У першому разі він виокремив монархію, аристократію та "політику", у другому – тиранію, олігархію та демократію. М. Вебер класифікував системи правління згідно з тим, що урядовці можуть претендувати на легітимність свого правління, а члени системи можуть їх прийняти на основі традицій, харизми й легітизму. Г. Алмонд розглядав англо-американську, континентально-європейську, тоталітарну й доіндустріальну системи, Дж. Коулмен – конкурентну, напівконкурентну та авторитарну системи, а Д. Ептер – диктаторську, олігархічну, опосередковано представницьку й пряму представницьку.

К. Гаджієвзапропонував враховувати однолінійну типологію систем на кшталт:

• рабовласницькі – феодальні – капіталістичні;

• патріархальні, традиціоналістські – раціоналістські;

• колективістські – індивідуалістські;

• диктаторські – ліберальні;

• тоталітарні – демократичні політичні [24, 169].

Крім того, він вважає, що треба враховувати співвідношення різних типів типологізації: демократія – унітаризм; тоталітаризм – федералізм; демократія – федералізм. У першому разі він говорить про типи політичних систем, у другому – про типи політичних режимів, у третьому – про форми державно-адміністративного устрою.

Політична система Аргентини в цілому і окремо її складові елементи та політичний режим вивчаються в комплексі поряд з політичними режимами і політичними системами інших латиноамериканських країн. Безліч дослідників вивчають політичну систему і політичний режим Аргентини, звертається увага, як на окремі структурні елементи політичної системи так і на політичний режим, серед них значну увагу можна виділити Джону Мату, Девіду Істону, Герберту Алмонду Г. Виландту та таким вітчизняним дослідникам , як В.М. Бебику, А.О. Білоусу, С.Головатому, В.М. Шаповалу, І. Майстренко, К.Л. Майданику, Л.С. Окуневу, Т.Е. Ворожейкіну. В основному в дослідженнях структури політичної системи і політичного режиму є бінарний метод порівняння, який передбачає порівняння двох країн. При обранні країн потрібно звернути увагу на проблему винятковості при виборі двох країн, потрібно обирати найбільш характерні відмінності між двома країнами, тобто вивчаються різні шляхи досягнення однієї цілі ( умови приходу лівих в Аргентині та Венесуелі); та регіонального Джон Мату дає наступні рекомендації для порівняльного аналізу схожих країн, опираючись на порівняння країн Латинської Америки для того, щоб застосувати стратегію порівняння схожих країн і створити вагомі теорії необхідно обмежити просторові межі (Центральна Америка, Південний конус).Особливостями вивчення політичної системи і режиму Аргентини є її швидкий трансформаційний перехід від авторитаризму до демократії і активна розбудова інститутів демократії за домінуючої лівої ідеології. Аргентина розвивається швидкими темпами з бідної країни до потужної індустріальної країни, яка стала одним з регіональних лідерів в Латинській Америці і в майбутньому може стати новим центром сили в світовій політиці.

1. Теоретичні аспекти дослідження політичного режиму Аргентини

Функціональний і динамічний аспекти політичної системи розкриваються в політичному режимі. Політичний режим (у загальному плані) – це сукупність методів і законів здійснення політичної влади. Дослідження політичного режиму скласти реальне уявлення про реалізацію політичної влади, ступінь свободи і правове становище особистості в конкретній країні в певний історичний період часу. У політології існують декілька трактувань політичного режиму.

1. Інституціональний (політико-правовий) підхід ототожнює політичний режим з формами правління і державного устрою та акцентує увагу на формально-юридичних характеристиках: особливостях поділу державної влади і співвідношення між гілками влади, на типах урядових структур.

2. Соціологічний підхід ставить акцент на характері відносин між державою і суспільством, які склалися реально і необов´язково відповідно до продиктованих конституцією та іншими правовими актами нормами політичної поведінки. В межах цього підходу звертається увага на соціальні обгрунтування влади, групи тиску, взаємовідносини еліт і народу.

3. Широке трактування політичного режиму виходить за межі тільки політико-правового або тільки соціологічного аналізу і розглядає його через співвідношення кількох компонентів, що дозволяє відрізняти одні типи політичних режимів від інших.

Політичний режим включає в себе:

• політичні структури влади, їх реальний статус і роль у суспільстві;

• методи здійснення державної влади: яким методам управління і панування віддається перевага - прямим чи непрямим, насильницьким чи методам переконання;

• реальний рівень свобод людини, обсяг її прав;

• методи вироблення політичних рішень;

• способи урегулювання конфліктів;

• плюралізм, у тому числі наявність або відсутність легальної (нелегальної) опозиції;

• конфігурацію партійної системи: однопартійні чи багатопартійні системи;

• ідеологію і те місце, яке відводиться їй у мобілізації суспільства;

• форми ставлення населення до політичної участі (політична пасивність, мобілізована або автономна участь);

• тип легітимності: харизматична, традиційна, раціонально-легальна, ідеологічна тощо;

• структурованість правлячої еліти: ступінь її згуртованості, відкритість і закритість, канали рекрутування [9, 25].

Режим вказує на соціальну природу влади: які групи пануючого класу знаходяться при владі, на підтримку яких соціальних верств опирається влада.

Тип політичного режиму Аргентини – демократичний, де інститути демократії та громадянського суспільства почали формуватися ще в середині ХХ ст, але не стабільна політична ситуація, гострі економічні, соціальні проблема, як наслідок, – низка державних переворотів, які дезбалансували політичну систему країни. Демократичні цінності почали закріплюватися в аргентинському суспільстві в 1983 році, коли в Аргентині був повалений авторитарний режим і була встановлена влада цивільних, тобто громадянське правління. З цього періоду в країні розпотався складний трансформаційний перехід від авторитарних та нестабільних політичних режимів до демократичного [9, 27].

Розділ 2. Особливості становлення та розвиток політичної системи Аргентинської республіки

1. Політична система Аргентини, та її особливості

Послідовна зміна стану політичних відносин в Аргентині внаслідок падіння авторитарного режиму набувають статусу нового політичного процесу, цей процес можна оцінити як процес трансформаційного переходу від авторитаризму до демократії, лібералізація і демократизація суспільного життя дали змогу для виникнення нових політичних партій, а також громадських організацій, профспілкових рухів, змінилась і сама взаємодія між державними інститутами, установами та суспільством. До влади протягом останніх років приходили політичні сили, як правого так і лівого ідеологічного спрямування. Парламент широко представлений представниками різних політичних сил, що стало можливе при зниженні відсоткового барєру до 0,3 %.

Сутність політичних відносин становить питання про політичну владу, використання її в інтересах кожної з соціальних груп, держави, суспільства в цілому. Цікавим фактом є те, бажання змінити існуючий режим виникло не лише в політичних колах, але і маси прагнули до демократизації, тобто криза режиму викликала зміну політичних відносин в Аргентині. Далі політичні відносини, що утвердились вдосконалювались шляхом різних реформ в політичній, культурній, соціальній, економічній сферах. Політичні відносини в Аргентині регулюються Конституцією Аргентини, яка дозволяє діяльність різноманітних політичних партій, громадських організацій, та профспілкових рухів, а також регулює відносини між різними національностями. Які проживають на території Аргентини. В конституції закріплено право на «народну дію»: колективні вимоги трудових колективів про відміну актів державних органів, які зазіхають на національну мораль, навколишнє середовище, охорону здоров’я [31].

Політична організація суспільства, яка включає в себе державу, політичні партії та рухи, народні рухи профспілки, об’єднання за інтересами.

За останні роки в Аргентині спостерігається стрімкий розвиток робітничого і профспілкового руху, який і є основою електоральною базою лівих політичних сил, які на сучасному етапі знаходяться при владі. Аргентина є багатонаціональною державою, і на її теренах проживає безліч націй та народів, які також об’єднуються заради захисту свої інтересів.

Основні політичні партії Аргентини – Хустисилістська партія (ХП), Громадянський Радикальний Союз, Альтернатива за Республіку рівних, Рух за відродження, Фонд солідарної держави.

Щодо профспілок то вони можуть створюватись вільно. Закон не потрбує дозволу держави для їх створення. За виключенням їх реєстрації в відповідних органах. Чітко розмежовуються функції держави і профспілок. Втручання та взаємодія державної влади з профспілковими організаціями заборонене. Обов’язки профспілок зводяться до захисту колективних та індивідуальних прав та інтересів тієї категорії осіб, яку вони представляють, в тому числі в адміністративній і судовій областях. Участь профспілок в колективних і трудових переговорах обов’язкове, причому члени профспілок, які знаходяться на пенсії. Являються виборцями її органів і можуть бути обрані на посади в профспілкових організаціях [15, 12-13].

Початок організованого робочого руху в країні відноситься до останніх десятиліть ХІХ ст. В цей час воно знаходилося під впливом анархістів, проте після Першої світової війни більшість керівників руху були членами соціалістичної партії. До 1935 р. Загальна конфедерація праці налічувала 465 тис. членів. На початку 1940-х років ВКТ знаходилася під впливом Хуана Перона. Знаходячись на посту міністра праці і соціального забезпечення в 1943-1945, Перон подавав значну підтримку цієї організації, і число членів профспілок швидко росло. До кінця 1940-х років ВКТ налічувала більше 2 млн. чоловік. В період правління Перона більшість міських робочих і великі групи сільськогосподарських робочих приєдналися до ВКТ. В той же час профспілки були зведені до положення простих виконавців волі Перона.

Після скинення режиму Перона ВКТ опинилася залежно від нового уряду військових. З відновленням демократії усередині самої ВКТ виявилися фракції, що змагаються, одні з них були войовничими тред-юніоністами лівого толку, а інші виявили готовність співробітничати з діловими колами і урядом. У 1980-1990-х роках як ВКТ, так і взагалі робочий рух були значно ослаблені в результаті кризи в промисловості, приватизації державних підприємств і безробіття, що росте [6, 35].

ЗМІ Аргентини як складова система політичної системи. Засоби масової інформації є активним і самостійним елементом політичної системи суспільства і в демократичних країнах відіграють роль четвертої влади. Засоби масової інформації – це розгалужена мережа установ, що займаються збиранням, обробкою та поширенням інформації. Вони впливають на регулятивно-управлінську діяльність усіх ланок управління, сприяють реалізації цілей політики, пропагують вироблені політичні й правові норми. Засоби масової інформації намагаються звільнитися з-під державного й політичного диктату, але їхня незалежність не забезпечує нейтральності. Інтереси певних соціальних сил завжди домінують у викладі масової інформації.

У Аргентині заборонена будь-яка цензура політичного, ідеологічного і художнього характеру. У країні спостерігається слабке розповсюдження друкованої преси, якщо враховувати чисельність населення. На сьогодняшній день відсутні загальнонаціональні щоденні газети. Радіостанції Аргентини належать в основному трьом компаніям: «Ель мундо», «Бельграно» і «Сплендід». В Буенос-Айресі — телевізійний центр [29].

Характеристики

Список файлов курсовой работы