96066 (613368), страница 4
Текст из файла (страница 4)
Зі зміною його періодом хронічної кризи стало ясно, що висновок про автоматичне рішення регіональних проблем через інтеграційні механізми невірний, що підтвердило, насамперед, приєднання до ЄС Великобританії [11].
Вступ в ЄС Греції повернуло ту ж проблему іншою стороною. Малі масштаби економіки країни, нехай і слабкорозвиненої, не дозволили їй завдати серйозної шкоди ЄС у цілому, відкинути його назад. Разом з тим не відбулося й серйозного структурного поліпшення в грецькій економіці. Протягом останнього років економіка країни перебувала в постійній кризі, що проявлялося у високому рівні інфляції, величезному розмірі державного боргу, росту безробіття. Цю тенденцію підтверджує й інший приклад: незважаючи на величезні кошти, що направляють на територію Півдня Італії, через механізми комуніитарної (міжнаціональної) і національної регіональної політики, істотно скоротити розрив у рівні соціально-економічного розвитку між північчю й півднем країни так дотепер і не вдалося. Поглиблення інтеграції (позитивно або негативно) впливає на всі райони ЄС. Вважається, що скасування внутрішніх кордонів між країнами ЄС найбільше сильно торкнеться прикордонних територій (внутрішні кордони союзу становлять більше 6000 км, у прикордонних районах проживає близько 10 % його населення). Владі прикордонних районів доводиться пристосовуватися до зовсім нових умов у порівнянні з периферійними районами в національній державі. Вплив інтеграційних процесів на регіональний розвиток ще не вивчено до кінця, теоретики й практики, що дотримуються різних економічних поглядів, поки не прийшли до згоди. Так, для неолібералів лібералізація торгівлі, руху капіталів і робочої сили буде сприяти згладжуванню диспропорцій у рівнях доходу.
Інші ж зауважують, що інтеграція, навпроти, дає однобічні переваги, насамперед найбільш розвиненим районам, особливо великим конурбаціям.
Друга точка зору представляється більше близької до реальності. Будівництво єдиного європейського ринку, поглиблення інтеграції привело до загострення конкуренції між районами ЄС. На передній план виступають такі фактори, як наявність у районі швидких й ефективних систем транспорту й комунікацій, кваліфікованої робочої чинності, доступ до місцевих освітніх інститутів і науково-технічних центрів, мережам ділових послуг, нарешті, соціальне й культурне середовище в регіоні. Тим часом інтеграція сама по собі не в змозі істотно підвищити конкурентноздатність слаборозвинених і периферійних районів, навпроти, вона може підірвати їх так названий "захист відстанню" і сприяти відтоку з них капіталу й кваліфікованої робочої сили. Тут доречно відзначити й те, що три чверті інвестицій, що направляють на розвиток сфери НВІОКР, сконцентровані у Франції, Великобританії й Німеччині. При цьому в менш розвинені країни інвестицій направляється менше, і вони сконцентровані переважно в столичних, що найбільше динамічно розвиваються територіях - Мадридської конурбації, Лісабоні й Дубліні.
"Пристебнути" слабкі периферійні райони до процесів економічної інтеграції можна лише через систему спеціальних механізмів, що вимагають величезних фінансових витрат.
Центр і периферія на території ЄС. Тривала історія розвитку Західної Європи, історія розвитку країн з різноманітними регіональними ландшафтами обумовила формування складного, мозаїчного господарського малюнка. Нерівномірність економічного розвитку неминуче породжує перекоси. При цьому очевидно, що ні центр, ні периферія не є однорідними: вони теж можуть піддаватися градації, наприклад, периферія може підрозділятися на внутрішній або ближню, на якій помітне вплив імпульсів із центра, і далеку, або зовнішню периферію, що залишається до таких імпульсів практично байдужої. У категорії центральних районів також можна говорити про виділення групи "лідерів серед лідерів", "еліти серед еліти". Необхідно відзначити й те, що з еволюцією всієї територіальної структури диспропорції між центром і периферією зберігаються, хоча можуть змінюватися змістовно й змінювати свою територіальну прив'язку.
Прийнято вважати, що центральні райони лежать переважно на території північних країн ЄС, у той час як периферійні, аграрні й аграрно-індустріальні, райони найбільш характерні для південних країн ЄС - Італії, Іспанії, Греції, Португалії. Такий розподіл на центральну північ і периферійний південь досить умовно. По-перше, більш дрібні центральні райони розташовуються на території південних країн і навпаки. По-друге, останнє розширення союзу за рахунок Фінляндії й Швеції обумовило появу в північних країнах віддалених периферійних районів, хоча це периферійність іншого роду, пов'язана не з аграрною спеціалізацією, а з їхньою орієнтацією на використання природних ресурсів. У цей час на території Західної Європи зоною, займаною центральними районами, можна вважати смугу між двома найважливішими транспортними магістралями: Глазго - Манчестер - Лондон - Париж - Ліон - Марсель і Ранстад/Холланд - Рейн/Рур - Цюріх - Рим - Неаполь. Тут в основному зосереджені райони, очолювані найбільшими міськими центрами або містами столичного типу, хоча присутні й невеликі ареали, займані внутрішньою периферією. Центральні райони відрізняє високий рівень доходу на душу населення, поліфункціональність і динамічність розвитку, виражений акцент на інноваційні сфери діяльності й стикування внутрішніх зв'язків із зовнішніми й міжнародними. Центральні райони виділяє й підвищена й постійно зростаюча частка зайнятих у невиробничій сфері. Центральні райони центральні ще й у тому розумінні, що саме тут приймаються рішення, що стосуються інших територій. Для периферійних районів, навпроти, характерний відносно низький доход на душу населення, високий рівень безробіття й висока частка зайнятих у сільському господарстві, низька частка населення з вищим утворенням. Наявність цих характеристик є свідоцтво низької здатності до освоєння інновацій і стійкому росту. Периферійні райони залежать від зовнішніх центрів прийняття рішень, на їхній території мало штаб-квартир фірм й, навпроти, багато філій. Ці характеристики дозволили ЄС розробити індекс периферійності. Так, райони, що лежать поза центром ЄС, це ті, чий валовий внутрішній продукт на душу населення становить менш 70% середнього по союзі. Ці периферійні райони можна розділити на дві групи. Ірландія й більшість районів Іспанії й Італії близькі до оцінки 70%. З іншого боку, у Греції й майже всіх районах Португалії рівень ВВП на душу населення не перевищує 50% від середнього по ЄС. При аналізі периферійних районів ЄС мова майже завжди йде про неадекватну застарілу інфраструктуру, як транспортної, так і комунікаційної [16, с. 209-211].
Тим часом відстань у часі може ставити проблеми більш серйозні, ніж відстань у кілометрах. На території ЄС присутні райони, де проблема неадекватної інфраструктури, проблема доступу в ці райони стоїть особливо гостро. Це грецькі острови, західні райони Ірландії, райони Півдня Італії.
В 80-і роки XX сторіччя в розвинених країнах Західної Європи почалася фундаментальна трансформація економічної організації суспільства - від індустріального суспільства до інформаційного. Територіальний аспект цієї трансформації в районах накладається на процеси, викликані інтеграцією.
Можна виділити три основних процеси регіональної економічної перебудови в 80-і - 90-і роки XX в.: деіндустриалізація, реіндустріалізація й тертіаризація (швидкий розвиток туризму й рекреації, а також самих різних видів послуг). Процес деіндустриалізації охоплює в основному старопромислові райони ЄС і проявляється в значному скороченні зайнятості в традиційних галузях обробної промисловості в результаті скорочення попиту, жорсткості конкуренції й впровадження нових технологій. Реіндустріалізація - процес більше різнобічний, що включає створення нових дрібних фірм у непромислових районах "сонячного поясу", зростання зайнятості в наукомістких галузях, впровадження нових технологій у промисловість, приплив іноземних інвестицій - насамперед зі США і Японії - на ринки ЄС. Ці процеси розвиваються почасти в районах зосередження традиційних галузей промисловості через розвиток малих і середніх підприємств (МСП), як правило, там, де ці галузі вже організовані в МСП. В основному ж реіндустріалізація охоплює так називані нові індустріальні райони [15, с. 6].
80-і роки ХХ ст. характеризувалися збільшенням нових індустріальних регіонів, розташованих в "сонячному поясі", на деякій відстані від традиційних промислових центрів. Це, насамперед, Блакитний берег і Лангедок-Руссільон у Франції, Баварія й Баден-Вюртемберг у Німеччині, Східна Англія. Сюди мігрували високооплачувані кваліфіковані фахівці і їхні родини, притягнуті, насамперед гарними екологічними умовами. Сама по собі міграція -результат розширення ступенів свободи при виборі місця проживання через зростання реальних доходів, рівня забезпеченості особистим транспортом і поліпшення інфраструктури [15, с. 7].
Розвиток нових технологій у промисловості й секторі послуг - ще один важливий компонент у процесі створення нових індустріальних просторів у Європі, у районах високої якості життя. На території ЄС можна виділити два типи екологічно престижних районів: менш індустріалізовані райони "сонячного" й "лижного" поясів -французька Рив'єра, Монпелье, Гренобль, Кембріджшир. Ці райони характеризуються в основному розосередженим розселенням; деякі зовнішні зони центральних районів або столиць - до півдня від Парижа, до півночі від Мілана, на захід від Лондона. Це райони зосередження компаній, що працюють у сфері НІОКР.
Перераховані вище складності (а вони величезні) проте не можуть стати підставою для відмови від проведення РП, що прекрасно демонструють підсумки РП ЄС. Правда, динаміку міжрегіональних диспропорцій у ЄС не можна порівнювати однозначно, оскільки результати залежать від тих типів регіонів, по яких проводяться дослідження: тобто завжди виявляються типи регіонів, по яких відбувається конвергенція, і навпроти, регіони розбіжні. У самому ж загальному вигляді можна констатувати, що РП вдавалося й вдається тримати диспропорції приблизно на одному рівні, не даючи їм «розповзатися». Здавалося б, результат не дуже втішливий, однак при подібного роду оцінках завжди варто задаватися питанням: а що було б без заходів РП?
Зміна підходу до РП відчувається насамперед у різкому збільшенні виділення фінансових коштів (у цей час витрати на проведення РП у бюджеті Союзу поступаються лише витратам на проведення загальної сільськогосподарської політики); диверсифікованості форм і методів РП; спроби ЄС зайнятися «профілактикою», тобто вже на етапі вироблення рішень взяти до уваги їхній вплив на регіональний розвиток.
Який же досвід в області проведення комунітарної РП може виявитися корисним? Я бачу принаймні п'ять основних напрямків.
Перше. На досвіді ЄС Україна може оцінити переваги й недоліки того або іншого концептуального підходу до сутності регіонального розвитку. Очевидно, що найбільш оптимальним для сьогоднішньої України був би підхід стимулювання внутрішнього потенціалу регіонів, до якого ЄС перейшов після криз 70-80-х років. До цього превалював перерозподільний підхід, коли РП тісно замикалася із цілями соціальної політики.
Однак тут Україна виявляється в деякій «пастці». З одного боку, перерозподільний підхід країна явно не може собі дозволити, підхід стимулювання внутрішнього потенціалу набагато ефективніше. Але з іншого боку, специфічні українські умови й українська історія (відсутність традицій проведення повноцінної регіональної політики) об'єктивно ведуть до того, що завдання РП замикаються із завданнями соціальної політики настільки тісно, що перша стає як би територіальним розворотом другої.
Друге. Тексти ЄС, присвячені РП, дозволяють одержати прекрасне подання про понятійний апарат, яким Союз користується в цій області. Взагалі питання про дефініції представляється вкрай актуальним для України - без його рішення навряд чи можливо подальший розвиток РП. На сьогоднішній день ситуація, на жаль, така, що практично кожен пишучий або мовець про РП, має на увазі якесь своє визначення, не завжди зрозуміле навіть самому авторові. Зараз в Україні «ходить» щонайменше 8 визначень регіональної політики. Таким чином, необхідно терміново виробити домовленість із цього приводу.
Третє. Визначення принципів і пріоритетів РП. Можливо, принципи РП, якими керується ЄС, не зовсім годяться для України, однак ключовий момент у цьому випадку укладається в тім, що ці чітких й однакові для всіх регіонів принципи обов'язково повинні існувати й неухильно дотримуватися. В Україні ж сьогодні коштів виділяються залежно від близькості того або іншого регіону до «верхів», що просто неприпустимо.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
