96066 (613368), страница 3

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 3)

2. "Зайнятість" із чотирма підпрограмами: "Терміново", "Старт для молодих", "Обрій" й "Прилучення до праці". Сприяння виробничому навчанню й перекваліфікації жінок, молоді, інвалідів і представників маргінальних верств населення в порядку їхньої підготовки до виходу на ринок праці.

3. "Лідер II" . Фінансування місцевих проектів розвитку в сільських районах, у тому числі з упором на захист середовища перебування (збереження культурної спадщини, екосистем, утилізація сміття, екологічний туризм, вирощування сільгосппродукції без застосування хімії й т.п.).

4. "Адаптація й Адаптація-біс". Сприяння в пристосуванні робочої чинності до умов, що змінюються, виробництва, у тому числі через навчання, перекваліфікацію, консультування, служби зайнятості й т.д.

5. "Малий і середній бізнес". Сприяння створенню й підвищенню конкурентноздатності дрібних і середніх підприємств, у тому числі на зовнішніх ринках (зміцнення технічної бази, освоєння сучасних навичок керування, підключення до систем надання ділових послуг, сприяння взаємним контактам і т.п.).

6. "Урбанізація". Реконструкція кризових районів у містах, у тому числі через облаштованість, озеленення, створення нових робочих місць і нормального соціального середовища перебування (охорона здоров'я, безпека й ін.).

7. "Конверсія". Сприяння в конверсії оборонних підприємств на мирні цілі, особливо в регіонах, де вони є профілюючими в економіці й соціальній сфері.

8. "Регіс II". Залучення в господарське життя ЄС його віддалених (заморських) регіонів.

9. "Ресайдер II" - програма з виводу зі структурної кризи сталеливарної промисловості країн-членів, у тому числі шляхом освоєння нових технологій і виробів, перепрофілювання підприємств, диверсифікованості галузевої структури регіонів і т.д.

10 - 11."Ретекс" й "Решар II" - те ж для кризових районів текстильної й вугільної промисловості.

12."Світ" - особлива програма сприяння світу й примиренню в Ольстере й у його відносинах із шістьома прикордонними графствами Ірландії.

13."Риба". Модернізація рибного господарства й сприяння диверсифікованості економіки прибережних рибальських районів ЄС.

Як ми вже відзначали, Фонди звичайно використаються для часткового фінансування проектів по економічному розвитку диверсифікованості, створенню робочих місць, інвестуванню в промисловість, інфраструктуру, підтримці малих і середніх підприємств, науковим дослідженням і розробкам, туризму й навчанню. Розподіл витрат між цими сферами в рамках однієї програми регіонального розвитку залежить від характеру соціально-економічних проблем, що стоять перед відповідним регіоном, пріоритетів в області економічного розвитку, обумовлених урядом відповідної країни, і впливу, надаваного Європейською Комісією.

Виділення країнам-членам коштів зі Структурних Фондів провадиться відповідно до Цілей, певними Структурними Фондами.

У регіонах, віднесених до Цілі 5 проживає менше одної десятої населення ЄС (8,8%), і сюди також відносяться ділянки територій всіх країн за винятком трьох, повністю віднесених до Цілі 1. Основним критерієм є низький рівень соціально-економічного розвитку, вимірюваний часток ВВП на душу населення. Крім того, при віднесенні регіону до цієї групи враховуються наступні фактори: високий відсоток населення, зайнятого в сільському господарстві; низький рівень доходів у сільському господарстві; а також несприятлива демографічна ситуація. Як й у випадку Цілі 2, передбачуваний список регіонів Цілі 5 був переданий країнами на обговорення в Комісію [1, с. 20].

І, нарешті, Ціль 6 стосується тільки до Фінляндії й Швеції й охоплює лише 0,4% населення країн ЄС. Ціль 6 передбачена Договором про приєднання нових країн і стосується регіонів із щільністю населення менш 8 чоловік на квадратний кілометр. Список регіонів був визначений у протоколі до Договору.

Програми регіонального розвитку мали величезне значення в процесі інтеграції нових країн до складу ЄС. Зіграли свою роль не тільки безпосередньо фінансові кошти, що направляють на підтримку необхідних трансформацій і реформ, але й те, що регіональні влади й представники бізнесу країн-новачків навчилися працювати із програмами ЄС, грати по загальним для Європи правилам, мислити й діяти відповідно до логіки програм Європейського Союзу.

Для країн - нових членів ЄС регіональна політика є одним з національних пріоритетів. Наприклад, уже зараз помітна істотна різниця між західними (близькими до Німеччини) і східними регіонами Польщі.

Республіка Бєларусь у даний момент може брати участь у декількох програмах трансграничного співробітництва INTERREG: “Польща - Україна - Бєларусь”, “Литва - Латвія - Бєларусь” і співробітництво країн регіону Балтійського моря. Уже підтримані й одержують фінансування проекти, спрямовані на розвиток трансграничного туризму, екологічної безпеки й освіти.

1.4 Проблеми розвитку комунітарної регіональної політики

Переконання, що люди можуть виховати в собі гарні якості характеру й прожити змістовне життя, головним чином, вступивши в об'єднання або союз, якому властива близькість стосунків, загальні моральні підвалини, довгострокові взаємні зобов'язання, почуття товариства й громадянинство.

Коммнітаризм — ідеологія кінця XX века, прагнуча до сильного гражданскому обществу, основою якого є місцеві співтовариства й неурядові общественние организации, а не окремі особистості. Комунітаризм виступає за надання безкоштовної освіти, програми з підвищення моральності та захисту оточуючого середовища. Він жорстко погоджує права особистості й права підприємців із соціальною відповідальністю й допускає їхнє обмеження в тих випадках, коли вони надаються суспільством і реалізуються за рахунок государства [21, с. 208].

Комунітаризм у його різних формах у цей час робить все більший вплив на теорію державного управління, особливо в США. Принаймні з кінця 1960-х рр. державне управління переживало кризу ідентичності в політичному й інтелектуальному житті. Його роль у суспільному житті США постійно піддавалася сумніву й глузуванням. Все більше число теоретиків-керівників вивчають комунітаризм, сподіваючись побудувати більше міцну основу своєї діяльності в даній галузі [16, с. 65].

Багато хто з даних теоретиків запозичають лише окремі ідеї комунітаризму й ніколи б не назвали себе його прихильниками. Проте такі поняття комунітаризму, як грамадянинство, суспільне благо, цивільні чесноти й участь у демократичних процесах, значною мірою надихають їхню діяльність.

Так, наприклад, Террі Купер, звертаючись до історії США, розробляє теорію громадянинства для державних службовців з метою відродити "етичну", або високу, традицію громадянинства в американській політиці. Він підкреслює, що державні керівники відіграють вирішальну роль в "поступовому й складному процесі формування почуття приналежності до демократичного політичного співтовариства, у якому правильно особистий інтерес, що розуміє, може одержувати підтримку й розвиток". Автор вказує, що люди, що стоять на службі держави, зобов'язані зв'язувати ліберальну ідею особистої вигоди з поняттям комунітаризма про загальне добро. Таким чином, відповідно до Купера, державні керівники - це громадяни у високому сенсі слова, покликані донести до суспільних мас поняття про високе громадянинство. Це спричинить до життя, по думці автора, справжню демократичну підзвітність й активну суспільну діяльність.

У роботах Т. Купера, а також Дж. Рора, що займається питаннями конституційної теорії й адміністративної відповідальності, і К. Стіверс, що розглядає поняття лідерства, підзвітності, участі й відповідальності в адміністративній теорії з позицій фемінізму, підкреслюються протиріччя між принципами комунітаризму й лібералізму в американському політичному житті. І кожний з авторів прагне знайти якийсь розумний компроміс й уникнути крайностей, що загрожує зловживаннями [16, с. 69].

Більшість дослідників питань управління згодні з тезою комунітаризма про те, що співтовариство варто розглядати в різноманітті його прояву. З іншого боку, їхньої роботи відображають часто суперечливі погляди на суть цього явища, на мети й процеси, властивому цьому складному й важливому атрибуту всіх політичних суспільств.

Приклад коммунитарної регіональної політики (РП), мабуть, найбільше яскраво демонструє характерні риси підходу Європейського Союзу до формування напрямків своєї політики, його гнучкість й оперативність, коли зміна ситуації не спричиняє миттєву реакцію. Зародившись у післявоєнні роки у форму заходів надзвичайного характеру, сьогодні РП перетворилася в постійно діючий фактор, без якого, мабуть, немислима повноцінна інтеграція.

Для ЄС у цей час характерне стійке підвищення інтересу до регіональної проблематики взагалі й до РП, як коштам згладжування соціально-економічних диспропорцій у рівнях розвитку між регіонами, зокрема.

Цікаво, що таке різке підвищення інтересу характерно й для України: тема регіонального розвитку, подібно багатьом іншим, не перетворилася в тему-одноденку.

Історія формування РП Європейського Союзу вкрай насичена й напружена, хоча й не занадто довга: фактично активна РП почала провадитися із середини 70-х років. Не вдаючись у подробиці різних етапів її формування, проте необхідно згадати про радикальну реформу Структурних фондів (СФ) 1989 р., оскільки саме тоді були вироблені чіткі принципи діяльності фондів, а, фактично, і комунітарної РП. Так, реформа РП базувалася на чотирьох основних принципах [16, с. 107]:

• усіляка концентрація коштів у найбільш нужденних регіонах;

• програмний, а не проектний підхід;

• партнерство на всіх рівнях: від національного до місцевого;

• додатковість, тобто спільне виділення коштів з наднаціонального й національного бюджетів.

Реформа передбачала різке збільшення виділення фінансових коштів на заходи РП (фактично їхнє подвоєння); були виділені основні типи регіонів, що одержують допомогу через СФ. Трохи пізніше Маастріхтський договір передбачив створення нового фонду - Фонду Згуртування - спеціально для «підтягування» чотирьох найбідніших країн - Іспанія, Португалія, Греція й Ірландії.

Нові виклики ставить перед комунітарною РП глобалізацію економіки. У новому глобальному контексті РП ставиться завдання не просто шукати й мобілізувати внутрішні ресурси регіону для підвищення його конкурентноздатності в масштабах Союзу, але про конкурентноздатність цього регіону у світовому масштабі.

У саме останнім часом можна відзначити й нові тенденції. Насамперед це різке підвищення уваги до ролі й межах застосування принципу субсидіарності. Будучи на поверхні простим (мова йде про відповідність масштабу завдання рівню її виконання), цей принцип проте поки не піддається однозначному трактуванню, у такий спосіб й ЄС, і країни-учасниці, і регіони мають своє подання про принцип субсидіарності, і приведенню цих подань до якогось загального знаменника присвячені сьогодні самі гарячі дебати.

Далі можна помітити, що в текстах ЄС РП всі частіше заміняється поняттям політики згуртуванням. Таким чином, на наших очах відбувається зміна понятійного апарата: фактично політика згуртування означає переплетення РП і соціальної політики, коли вони вже не розглядаються ізольовано один від одного. Політика згуртування припускає одночасне згуртування по горизонталі (між регіонами - РП) і по вертикалі (між верствами суспільства - соціальна політика).

Зупинимося на її основних складностях регіональної політики. Отже, по-перше, за час свого існування ЄС пережив чотири розширення. Зрозуміло, що постійне підключення нових країн неминуче несло із собою не тільки розростання міжрегіональних диспропорцій, але й поява нових типів регіональних проблем. По-друге, РП неминуче має на увазі необхідність вкладення величезних фінансових коштів, на що ЄС був готовий далеко не завжди, особливо в перші роки свого існування, коли вважалося, що інтеграція автоматично веде до вирівнювання міжрегіональних диспропорцій. Відповідно, і заходи РП шанувалися другорядними. По-третє, складність укладається в тім, що кожен напрямок комунітарної політики неминуче має територіально виражений ефект. З'ясувалося, що зрозуміти, яким буде цей ефект у регіонах різного типу, а тим більше цей ефект урахувати й снівелювати його можливі негативні наслідки, украй складно, практично неможливо. Четверта складність при проведенні РП полягає в тому, що регіональний розвиток взагалі - процес склданий, багатофакторний, тому задати йому певний напрямок вдається рідко. Така особливість веде до того, що результат заходів РП майже завжди буде відрізнятися від запланованого. Нарешті, п'яту складність несе із собою інерціонність територіальної структури взагалі. Подібна інерціонність веде до того, що перші результати з'являються через досить тривалий час після початку заходів РП. Щодо цього РП украй невдячна, оскільки люди, відповідальні за проведення тих або інших рішень в області РП, як правило, професійно не доживають до певного моменту, коли вони можуть навіч побачити результати своєї праці. Ця ж особливість має й зворотну сторону: люди несумлінні мають всі шанси уникнути відповідальності за неадекватні рішення, оскільки нести відповідальність будуть уже всі спадкоємці.

Нерівномірність регіонального розвитку залишається характерною рисою Європейського союзу. Створення Європейського союзу в 50-х роках (тоді це об'єднання називалося Європейське економічне співтовариство - ЄЕС, пізніше - Європейські співтовариства - ЄС), стало одним з помітних подій сторіччя.

Послідовне розширення ЄС обумовило зростаючу складність цього об'єднання. Спочатку ЄЕС поєднувало шість країн (Бельгію, Францію, ФРН, Італію, Люксембург і Нідерланди), які, за винятком Півдня Італії, мали приблизно однаковий рівень соціально-економічного розвитку. Італія в той час не мала достатню вагу для того, щоб привернути увагу до своїх регіональних проблем. Перше розширення ЄС в 1973 році додало йому три нові країни (Данію, Ірландію й Великобританію) і поставило ряд регіональних проблем самого різного характеру. Найбільшою гостротою міжрегіональних диспропорцій зі знову, що вступили країн, відрізнялася Великобританія [16, с. 200].

В 80-х роках відбувається нове розширення - за рахунок Греції (1981 р.), Іспанії й Португалії (обидві - 1986 р.). Сукупний ефект цього розширення радикально змінив природу ЄС. Всі три країни, що приєдналися, раніше були відносно слабко прив'язані до розвитих регіонів ЄС; це був свій особливий середземноморський світ, висаджений приєднанням до просунутого союзу.

90-і роки додали як мінімум дві більші проблеми до регіонального тягаря ЄС. По-перше, в 1990 році відбулося об'єднання Німеччини. Шість земель на території колишньої ГДР, поставили перед союзом нове завдання: як трансформувати структури планової економіки, як фактично, а не формально возз'єднати країну. По-друге, останнє розширення додало ЄС три нових члени - Фінляндію, Швецію й Австрію. З погляду регіональної проблематики двох перших країн мова йде про наявність на їхній території північних екологічно уразливих районів з дисперсним розселенням. Відзначимо, що вже зараз слаборозвинені й депресивні райони займають більше половини території ЄС, і в них проживає біля третини населення [16, с. 201].

Нарешті, майбутнє принесе союзу розширення на схід, а також на південь - за рахунок Мальти, Кіпру, можливо, Туреччини, а це в черговий раз радикально змінить саму природу ЄС.

У перші роки існування ЄС більшість теоретиків інтеграції поділяло думку про те, що розвиток і поглиблення інтеграційних процесів автоматично веде до вирівнювання міжрегіональних диспропорцій, при цьому підвищується конкурентноздатність кожного регіону. Практика начебто підтверджувала цей висновок. Тим часом це був період безпрецедентного економічного росту, бурхливого розвитку господарства.

Характеристики

Список файлов курсовой работы