73005 (612090), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Готичні романи в подальшому вплинули на творчість таких видатних митців, як Дж. Байрон, Е. Т. А. Гофман, брати Грім, Й. Гете, Ф. Шиллер, Н. Готорн, В. Гюго, П. Меріме, О. Уайльд, Ч. Діккенс, Е. Гаскелл, У. Коллінз, Ш.та Е. Бронте, Р. Л. Стівенсон, Г. Джеймс, А. Мейкен. Традиції френетичного роману в певній мірі просліджуються в творах де Сада.
В ХІХ ст. готична література розвивається в жанрі коротких творів – новела, розповідь, невелика повість; паралельно існують балади, або вірші зі «страшним» сюжетом, які свого часу використовувались в готичних романах. Жанр короткого страшного оповідання, особливо так званого «оповідання з привидом», який розповсюджується в Британії, розквітає в творах Е. Булвера-Літтона, Р. Джеймса, М. Рейнолдса, Е. Блеквуда (який видавав журнал зі своїм ім’ям), Ш. Ле Фаню. Саме Ле Фаню, як відмічають Л. Брильова та О. Чамеєв, цінителі «надприродної» літератури вважають «найвидатнішим автором такого роду творів, який зіграв вирішальну роль у процесі переростання готичного роману в сучасну «повість жахів». [25] Окрім оповідань, Ле Фаню створює роман про дівчину-вампіра «Кармілла». Але найбільш відомим романом про вампірів став і є до сьогоднішнього часу роман «Дракула» Брема Стокера (1897). Образ графа Дракули – класичний образ вампіра, який став одним з найпопулярніших образів масової культури ХХ ст.
-
Естетичні категорії готичної літератури
Вище вже було розглянуто еволюцію естетичної категорії готичного та її значення на момент появи готичної літератури. До інших естетичних категорій, які широко обговорювалися ще в сер. ХVIII ст. і тісно пов’язані з поняттям готичного, належать категорії піднесеного, живописного, романтичного, жахливого, потворного і оригінального.
За «Коротким словником з естетики», поняття піднесеного є однією з «основних (поряд з прекрасним, трагічним, комічним) категорій естетики, яка відображає сукупність природних, соціальних і художніх явищ, які є виключними за своїми кількісно-якісними характеристиками і завдяки цьому виступають джерелом глибокого естетичного переживання – почуття піднесеного». [19, 18]. У ІІ пол. XVIII ст. в Англії це поняття протиставлялося класицистичному поняттю «прекрасного». Зокрема, аналіз цих двох категорій, заснованих на даних емпіричної психології, подається в трактаті Е. Бьорка «Філософське дослідження про походження наших ідей піднесеного і прекрасного» (1757). Бьорк робить висновок, що емоційним джерелом переживання прекрасного є насолода, а піднесеного – страждання і страх: «Жах – джерело піднесеного; тобто він викликає найсильніші емоції, на які тільки здатен розум».
Бьорк подає також основні властивості, які сприяють створенню ефекту піднесеного: неясність, невизначеність (obscurity) – «Ясна ідея – те ж саме, що незначна ідея» (це відображається в традиції розгадки таємниці в фіналі твору – поки таємниця залишається непоясненою, вона викликає почуття «піднесеного» у читача); міць (power), величезність (vastness) (причому Бьорк робить суттєве для готики, з її спрямованістю нагору, застереження: «Протяжність або в довжину, або в висоту, або в глибину. З цих трьох видів довжина справляє найменше враження; сотня ярдів землі ніколи не викличе того ефекту, який викликає вежа у сто ярдів висоти». Ця концепція, без сумніву, походить від естетики середньовічної готики); безкінечність, безмежність (infinity) – «Безкінечність схильна заповнювати свідомість тим видом чудового жаху, який є найбільш справжнім ефектом, і слугує найточнішим виявленням піднесеного»; утрудненість (difficulty) – «Коли будь-яка робота потребує величезної сили і праці для її виконання, ідея її велична» та деякі інші. [6]
І. Кант дає подальшу розробку поняття піднесеного у «Критиці здатності до судження» (1790). За Кантом, прекрасному властива форма, на відміну від піднесеного, яке має відношення до об’єктів, позбавлених форми (буря, шторм, гроза, водоспад), які викликають почуття необмеженості. «…те, що без усякого роздумування викликає в нас почуття піднесеного одним лише схопленням, за формою, правда, може здаватися нашій властивості судження недоцільним, нерозмірним з нашою здатністю зображення і ніби насильно нав’язаним уяві, але все ж у судженні виявиться саме завдяки цьому ще більш піднесеним». [17]
У естетичному словнику ми знаходимо опис естетичного переживання піднесеного, в якому «сполучуються почуття виключності об’єкта (різноманітні відтінки здивування, захоплення, захвату, благоговіння, преклоніння, навіть боязкість) і підйом, мобілізація усіх сил і вищих духовних потенцій людини». Відмічаються такі риси сприйняття піднесеного: «піднесеним може бути тільки таке явище, яке за всієї своєї виключності, моці та грандіозності не становить безпосередньої загрози для людини, яка його спостерігає…інакше порушуються умови естетичного сприйняття. Але й тоді, коли піднесене протистоїть людині…воно…дозволяє побачити в найповнішому вираженні могутність тих явищ, які людина ще має підкорити…» [19, 16]
«Короткий словник з естетики» подає також особливий, маргінальний тип піднесеного – «феномен «похмурої величі», який існує і в природі (безживні скали, пустеля, «біла безмовність»), і в суспільстві (наприклад, цар Іван Грозний, шекспірівська леді Макбет, гетевський Мефістофель та ін.) У цій модифікації піднесеного…ми чітко бачимо прояви злої волі. І тим не менш ми не можемо не відчувати своєрідну демонічну міць цих фігур. У подібних випадках змістом естетичного переживання є, з одного боку, здивування незвичайністю суб’єктивних якостей (воля, завзятість, проникливість, рішучість, особиста безстрашність і т.п.), проявлених такими особистостями, а з іншого – гіркота від усвідомлення того, що ці незвичайні людські якості виявилися підкореними принципам морального зла». [19, 18 – 19]. Ми бачимо, що одним з проявів піднесеного в готичній літературі є образ антигероя, демонічної особистості (френетичні романи, «Дракула»).
Слово «живописний» (the picturesque) стосовно літературного стилю спочатку означало «живий», «барвистий», «виразний». Пізніше слово здобуває додаткові відтінки. У доповненні до словника Джонсона подається таке тлумачення цього слова: «Те, що приємне для ока; відрізняється виключністю; вражає уяву силою зображення; дає змогу для зображення на картині; пропонує придатний предмет для зображення пейзажу; дає змогу для зображення пейзажу».
У ІІ пол. XVIII ст. «живописне» вже розглядається як естетична категорія, поряд з такими поняттями, як «краса» і «піднесеність». Визначив це поняття Уїльям Гілпін, один з законодавців художнього смаку в Англії, який затвердив романтичний погляд на природу та її зображення. За його твердженням, живописним є «грубість або неоднорідність текстури, виключність, розмаїття і неправильність, контрастність світла та тіні, сила, що стимулює уяву». [3, 447].
Автор «Есе про живописне в порівнянні з піднесеним та красою» (1794 – 1798) Ю. Прайс висловлює думку, що живописність лежить поза критеріями моральності: живописними можуть бути гроза, буря, аварія корабля, виверження вулкана тощо.
Слово «романтичний» , як і «готичний», в епоху Просвітництва означало «безглуздий», «неправдоподібний», «далекий від дійсності» і застосовувалося до опису таких подій у романі, де автор нехтував правдоподібністю заради ефектності. Бути романтичним означало віддавати перевагу мрії, а не реальності, не бажати бачити речі такими, як воно є. Натомість з приходом нового світобачення, в якому почуття превалюють над розумом, а духовне – над матеріальним, змінюється його експресія з негативної на позитивну. Що стосується сьогодення, слово може використовуватися як в тому, так і в іншому значенні – в залежності від поглядів того, хто ним користується.
Категорія жахливого займає одне з провідних місць в естетиці готики й передромантизму взагалі, оскільки жах і особливо страх, на думку передромантиків, здатен не тільки викликати сильні почуття, але й доставляти істинну естетичну насолоду. Е. Бьорк розглядає категорію жахливого як джерело піднесеного і дає таке її визначення: «Почуття, яке викликає в нас велич і піднесеність природи, оволодіває нами і називається здивування (astonishment); і здивування є такий стан душі, в якому всі її рухи завмирають у передчутті жаху (horror). Жодне з почуттів не може позбавити наш мозок розсудливості і здатності до дії в такій мірі, в якій це здатен зробити страх (fear)». [6]
Поняття страху і жаху – не одне й те ж саме. Це відмічала ще Г. Редкліф; вона відмежовує страх (terror) перед неясними, напівокресленими предметами – те, що за Бьорком викликає почуття піднесеного (а отже, розвиває і збагачує емоції людини) від жаху (horror) перед відкритим, позбавленим таємничості представленням жахливих явищ, яке здатне викликати лише паніку, що пригнічує усі здатності душі. В книгах Г. Редкліф культивується саме страх, подаючи все, що відбувається, під покривом мороку і таємниці і створюючи атмосферу постійного напруженого очікування невідомої небезпеки. Не те ми знаходимо, наприклад, в романі «Монах» Льюїса або в творах де Сада – жахи цих книг натуралістичні, навіть відчутні. Можна зробити висновок, що поняття страху розроблялося в школі сентиментальної готики, в той час як поняття жаху – у френетичній школі.
Уявлення про жахливе в деякій мірі змінюється з появою роману М. Шеллі «Франкенштейн» (1818). У романі присутні — хоча й у притлумленому вигляді — жахи фізичного світу: натуралістичні картини розкладу, психологічна патологія, кримінальні епізоди. Проте «класична механіка» жахів, засоби створення та нагнітання ефекту suspense (напруженого очікування) у М. Шеллі надають психологічної глибини і трагедійності буттєвому, філософському, всесвітньому за своїм масштабом конфліктові творця та його витвору. Отже, жахливе переходить із зовнішнього аспекту на психологічний і метафізичний план, його джерело прозирається у безодні людської душі.
Творчість Е. По знаменувала собою оновлення категорії жахливого в літературі. Це доводить в своєму есе «Надприродний жах в літературі» (1927) видатний письменник – представник готичної літератури ХХ ст. Г. Ф. Лавкрафт, досліджуючи традицію жахливого в культурі від дописемних часів. Оскільки для первісної людини з її мізерним порівняно з сьогоденням досвідом всесвіт виявлявся непізнаним і ворожим, це породжувало в ній почуття надприродного, завдяки чому з’являлися численні повір’я, марновірства та забобони. Це, по-перше, на підсвідомому рівні відклалося в пам’яті людства і, за Лавкрафтом, присутнє в тій чи в іншій мірі кожній людині; по-друге – дуже вплинуло на фольклор, породивши численні казки та міфи про надприродне. (До речі, вони продовжують існувати до сьогоднішнього часу – згадаймо історії про «чорну-чорну кімнату», «гроб на коліщатках» та інші «твори» з дитячого фольклору.)
Автор розробляє поняття «космічного жаху», проводячи чітку межу між ним і жахом звичайним, фізичним. «У справжній історії про надприродне є дещо більше, ніж таємне вбивство, закривавлені кості або простирадло з ланцюгами, що гримлять. У ній повинна бути відчутна атмосфера безмежного й непоясненного жаху перед зовнішніми і невідомими силами; в ній повинен бути натяк, висловлений всерйоз, як і личить предмету, на найжахливішу думку людини – про страшне і реальне припинення або повну зупинку дії тих непорушних законів Природи, які є нашим єдиним захистом проти хаосу і демонів позамежного простору». [20]
Лавкрафт подає й інші характеристики якісної літератури жаху на сучасному йому етапі: «Серйозні оповідання про надприродне або переконливі, мов реалістичні, завдяки своїй насиченості і вірності Природі, за виключенням одного надприродного відгалуження сюжету, яке дозволяє собі автор, або повністю віддані на волю фантазії, від чого атмосфера в них адаптується до потреб витончено екзотичного світу або деякого нереального світу за межами землі і часу, де все може відбутися відповідно до тієї чи іншої логіки уяви, властивої людському розуму». [20]
Сучасні Лавкрафту автори також досліджують засоби жахливого в літературі. М. Р. Джеймс у передмові до збірки «Потойбічний омнібус» формулює правила написання оповідання про жахливе. По-перше, сама дія повинна відбуватися у знайомих обставинах сучасного світу, щоб бути ближче до читача та його життєвого досвіду. У феномені надприродного, окрім того, повинне бути закладено зло, а не добро, оскільки автор збирається викликати в читача в першу чергу страх (в основі японських оповідань жахів «квайдан» лежить прокляття злого привиду – більше того, в кінці традиційно перемагає саме зло). І нарешті, потрібно уникати термінів окультизму або псевдонауки.
На сучасному етапі розвитку літератури підсумкова концепція оповідання про жахливе викладена в статті С. Логінова «Який жах!». В ній подається така версія правил: по-перше, читач повинен асоціювати себе з героєм твору; по-друге, щоденність обставин і вторгнення в них жаху; по-третє, «винність» героя (смертельна небезпека викликана необережним вчинком); окрім того, особлива часова парадигма жахливого – довге вимотуюче очікування, нагнітання страху і раптова кульмінація; нерідко відсутня кінцівка – «такі історії не мають початку і не мають кінця» («Дзвінок», реж. Х. Наката); невеликий розмір твору, що відповідає самому методу літератури жахів (концепція, яку обґрунтував ще Е. По); своєрідне літературне табу на слова, семантика яких пов’язана зі страшним – «страшний», «жахливий» і т.д., оскільки вони передбачають жахливі події і порушують напруження очікування. Цікаво, що втілення усіх цих вимог автор знаходить у народній російській казці «Ведмідь на липовій нозі».
З категорією жахливого пов’язується категорія потворного. Потворне, за естетичним словником, позначає щось відразливе, що викликає незадоволення через дисгармонійність, нерозмірність, невпорядкованість і відображає неможливість або відсутність досконалості. Потворне є втіленням зла, але на відміну від трагічного, загибель цього зла сприймається як належна і не викликає співпереживання.
Категорія потворного пов’язана з давньою естетичною традицією. Аристотель пов’язував потворне з комічним: смішне він визначав як «деяку помилку і потворність, яка нікому не заподіює страждань і ні для кого не пагубна». Цицерон же говорив, що «область смішного обмежується деякою (духовною) потворністю і (фізичним) каліцтвом». Як бачимо, в античній естетиці потворне пов’язується зі смішним.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
