Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 5)

У римсько-парфянських відносинах велику роль продовжувало відігравати вірменське питання. Римляни користувались парфянськими міжусобицями, і тимчасово їм вдалося утвердити свій вплив у Вірменії за допомогою сусідніх кавказьких племен. Але в кінці правління Клавдія стан справ змінився влада в Парфії перейшла до Вологаза І, який посадив на вірменський престол свого брата Тірідата. Клавдій, зайнятий внутрішніми справами, не зміг активно втрутитись у справи на Сході.

Ще на початку правління Нерона римляни знову втручаються у вірменські справи. В 55 р. у Вірменію було послано Доміція Корбулона, який діяв разом з сірійським легатом. На короткий час у Вірменії зміцнів римський вплив, але незабаром римського кандидата вигнали, і на вірменському престолі знов утвердився Тірідат, брат парфянського царя Вологаза. Після невдалої кампанії 61—62 рр. римляни добились у наступному році відведення з Вірменії парфянських військ і мирної угоди, основаної на компромісі: римляни визнавали Тірідата вірменським царем, але знаки царського звання Тірідат одержував у Римі, з рук римського імператора.⁰

Для цього Тірідату довелось зробити подорож у далеку Італію, і в 66 р. в урочистій обстановці Нерон надів на Тірідата, який стояв на колінах, діадему. Народ вітав Нерона як переможця, імператор підніс лавровий вінок на Капітолій і замкнув двері храму Януса. Це не було тільки малозначною демонстрацією. Коронація вірменського царя з парфянської династії римським імператором була компромісним вирішенням вірменського питання, що зберігало своє значення до початку II ст.

Римська агресія на Сході посилюється на початку ІІ ст.. У 106 р. було приєднане Набатейське царство, в Аравії, в області Бостри і Петри, а через кілька років почалась війна з Парфією. У виникненні нової війни Риму з Парфією велику роль відіграло вірменське питання, яке з часів Августа не втрачало своєї актуальності. В правління Нерона було досягнуто компромісного рішення. Але становище змінилося тоді, коли Парфією почав управляти Хозрой, який зміцнив свою владу в самій Парфії скинув вірменського царя, визнаного Римом. Це й стало приводом для римського втручання. 27 жовтня 113 р. Траян виступив з Рима. Ще до прибуття імператора на театр воєнних дій римські війська за допомогою кавказьких народів завоювали Вірменію, і всю територію вірменського царства було перетворено в римську провінцію.

В 115 р. римляни під керівництвом самого Траяна успішно повели наступ проти парфян, які чинили слабий опір. Римляни перейшли ріку Тігр. Вони завоювали Адіабепу, Вавілонію, а потім здобули столицю Парфії Ктесіфон. На парфянський престол Траян посадив свого ставленика як васального царя.⁰

Наслідуючи Олександра Македонського, Траян, досягши Персидської затоки, помишляв про похід в Індію. Але цим войовничим намірам не судилося здійснитись. У 116 р. Траяну довелось припинити наступальні дії, бо в Месопотамії відбувались заворушення; у Кіренаїці ще в 115 р. іудеї підняли повстання, яке знайшло відгук в Єгипті і на Кіпрі. У 117 р. повстання були придушені як у Месопотамії, так і в східних римських провінціях, але ресурсів для дальшого продовження наступальної війни проти Парфії не було. Хвороба змусила імператора вирушити в Італію, але по дорозі (в Малій Азії) він помер.

За часів Марка Аврелія назрівала криза, симптоми якої проявились як у внутрутрішньому, так і в зовнішньому становищі імперії. Майже все його правління було переповнене війнами. У 162 р. парфянський цар Вологаз III напав на Вірменію і посадив на вірменський престол свого кандидата. Намісник прикордонної римської провінції Каппадокії, який намагався вчинити опір, зазнав поразки і загинув у битві. Парфянські війська вторглися в межі Сірії і напали на сірійські міста. Недосить дисципліновані сірійські легіони не змогли дати відсічі ворогові. На Схід було послано війська з різних провінцій: з Дунаю, Рейну, з Африки і Єгипту. На чолі об’єднаних сил було поставлено співправителя Марка Аврелія — Луція Вера. Фактично ж командували військами випробувані полководці, з яких виділяється Авідій Кассій⁰. Римляни зайняли Вірменію, а потім і Месопотамію. В їх руках знов опинились Селевкія і Ктесіфон. Римські війська перейшли навіть Тігр і вторглися в межі Мідії. Але несподівано у військах почала ширитись чума, яка завдала римлянам страшенних втрат. Війна закінчилась у 166 р. Вірменію знов було залишено як васальне царство; значну частину захопленої парфянської території було повернено. Під римським впливом залишалась тільки північно- західна частина Месопотамії. Це важливо було і для захисту кордонів Імперії, і на випадок нових наступів. Перемоги на Сході забезпечили на деякий час спокій. Цьому сприяла система укріплення римських рубежів на Сході, створених на зразок західних. Війна забрала багато коштів. До того ж війська рознесли по всій Імперії чуму, яка лютувала навіть у Римі, і немало людей загинуло. Погані врожаї в Італії викликали потребу в субсидіях для допомоги римському населенню.⁰

Великі римські походи на Парфянське царство при Трояні, Луції Вері і пізніше при Северах неодноразово приводили до захоплення парфянської столиці Ктесифона і значно сприяли ослабленню сусідньої держави, але не можна було і думати про остаточне усунення великої держави.

Ситуація, що погіршала, на римській східній межі відносно Вірменії, Парфянської держави і Аравії зажадала значних військових і матеріальних зусиль. Вони виявлялися не тільки в будівництві великих легіонерських таборів, але і в споруді численних фортець, маленьких укріплень, доріг, мостів, башт і постів, які повинні були тримати під контролем річкові переправи, караванні шляхи, шляхи підходу і особливо питні джерела. Вся система унаслідок географічних даних мала структури, які істотно відрізнялися від щодо універсальних споруд в Британії, Німеччині і на Нижньому Дунаї. До цього треба додати, що дослідження на Близькому Сході в останні десятиліття значно просунулося вперед, але хронологія окремих споруд викликає сумніви і невпевненість.⁰

На південно-східному побережжі Чорного моря основну ланку римської прикордонної охорони представляв Трапезунд. Цей важливий порт був перевалочним пунктом для транспортування зерна з Боспорського царства і для забезпечення обох легіонерських таборів в районі Верхнього Євфрату, Саталі і Метілен. Тому Трапезунд охоронявся римським флотом і підрозділом легіонерів. До того ж ще при Флавіях римські фортеці були просунуті до побережжя Колхіди, маленькі римські поселення засвідчені інспекцією Аріана за часів Адріана навіть на Фасиді і в Діоскурії — Севастополі.

Засновані з часів Веспасіана легіонерські табори в Саталі і Метіленах прикривали зі сходу провінцію Каппадокію. З Саталі контролювалася дорога від долини річки Лікос до долини річки Араке, з Метілени — дороги, ведучі через Кайзарею і Арабіссу в долину річки Арсанія. Цілий ряд фортець і особливо жваве будівництво доріг свідчать про інтенсивність прикордонної політики Флавіїв в цьому малознайомому високогірному секторі, з якого римські з’єднання могли бути використані як для оборони від аланів, так і для інтервенції до Вірменії.

Від Тавроса до Сури, важливій фортеці на Євфраті, тягнулася північно–сирійська укріплена межа, на якій знаходилися легіонерські табори Самосата і Зевгма. Самосата, колишня резиденція правителя Коммагени, пізніше в Траянів час залишалася вільною, Зевгма ж ще при Тиберії охоронялася одним легіоном. І на цьому відрізку межі були побудовані дороги, мости, механізми черпалок для води, фортеці, сторожові башти, щоб постійно контролювати неозорий простір, але також, щоб полегшити перекидання військ для запланованих настань проти Парфянського царства.

Інтенсивні зусилля римських принципсів по охороні і контролю східних меж імперії пояснюються не тільки географічним положенням, не менш важливими були дії загального політичного розвитку, перш за все у Вірменії і в Парфянському царстві, а також намір контролювати міжнародну торгівлю на суші і на морі в Дворіччі, у напрямі Аравії та Індії.⁰

Східний напрямок зовнішньої політики римлян відмінний від інших тим, що тут вони зіткнулись не з осілими чи кочовими племенами, що знаходились на нижчому рівні культурного розвитку, а з державами які мали тисячолітню історію. Особливо могутньою була Парфянська держава, яку навіть деякі римляни прирівнювали до Римської імперії. Військові зіткнення і війни, хоча і були багаточисельними і досить часто успішними, але з їх допомогою не можна було б забезпечити довге і стабільне панування в Азії. Тому на території Азії створювалось багато міст, фортець, військових укріплень, що забезпечували більш надійну оборону, а також слугували плацдармом для наступу. Середземноморська частина Азії була досить сильно еллінізована, що сприяло швидшій романізації.

Г) Південний

Провінції Північної Африки, що включали області на захід від Кіренаїки і до побережжя Атлантики, в географічному і етнічному відносин складали також особливу зону римських володінь. Населена різними племенами, головним чином берберами, територія західної частини Північноафриканського побережжя до гір Атласу і меж пустелі Сахари була районом, сприятливим для господарської діяльності і транзитної торгівлі, і не випадково саме ця частина Середземномор’я стала сферою активної фінікійської колонізації, де протягом декількох сторіч існувала могутня Карфагенська держава.

Розгром Карфагена і завоювання Північної Африки Римом привели до утворення римських провінцій: Африка, Нумідія (або Африка Нова), Мавританія Тінгитанська і Мавританія Цезарея, Єгипет і Киренаїка У I–II ст. африканські провінції досягають економічного і культурного розквіту. Процесу романізації набуває активний характер, з’являються нові міста муніципального типу, розповсюджуються римське і латинське громадянство, пожвавлюється міське життя, міста упорядковуються і перетворюються на важливі культурні центри; Карфаген, Гадрумет, Утіка, Цирта, Гіппон, Регій, Цезарея, Тінгіс, Великий Лептіс та інші набувають імперського значення⁰.

У містах і їх сільській окрузі активно упроваджуються рабовласницькі форми виробництва: у товарних маєтках і ремісничих майстернях проводиться велика кількість зерна, оливкового масла, ремісничих виробів. Особливістю економіки африканських провінцій було розповсюдження великого приватного і імператорського землеволодіння з використанням як основна робоча сила залежних колонів. У адміністративному відношенні імператорські і багато приватних латифундій вважалися вилученими територіями (тобто, на них не розповсюджувалася влада міських органів).

Окрім муніципальних земель і латифундій в африканських провінціях існували численні племенні округи (особливо на південних межах провінцій), що часто знаходяться під управлінням племенних вождів і старійшин що створювало умови для сепаратизму і спроб відділення від Імперії.⁰

Африканські провінції розглядалися імператорами як відносно мирні області, і для їх охорони був виділений один регулярний легіон і 9 когорт, що стояли гарнізонами в найбільш небезпечних пунктах.

Римська провінційна адміністрація організувала інтенсивну експлуатацію африканських володінь, які стають справжньою продовольчою базою Римської Імперії, що поставляє в столицю, велика кількість пшениці і оливкового масла, що розподіляються серед міського населення.

Єгипет і Кіренаїка займали особливе положення усередині римських прикордонних зон. Після стабілізації єгипетсько-нубійського кордону при Августі римські війська стояли в дельті Нілу, в оазисах і декількох опорних пунктах на східному побережжі країни. Винятковим випадком було, коли при Нероні преторіанський загін зробив розвідувальний похід від єгипетської південної межі. Поки римській міжнародній торгівлі не завдавалися збитки, Рим задовольнявся збереженням «статус–кво»; великих ворожих нападів нічого було побоюватися.⁰ У Кіренаїці, навпаки, римська прикордонна охорона була сконцентрована на захисті в більшості своїй не оточених стінами прибережних міст Аполлонія, Кірени, Птолемей, Арсіноя і Береніка, які до того ж з’єднувалися мережею доріг і охоронялися одиничними постами.⁰

Подібні географічні труднощі визначали положення на відрізку так званої Тріполітанської укріпленої межі, до якої відносилися споруди між Аре Філенорум на сході і Турріс Тамаллені на заході. У І ст. н.е. безпосередньою опорою цієї майже тисячокілометрової прикордонної смуги була та, що ще і йде уздовж побережжя дорога. У центрі військових пріоритетів там теж стояла охорона торгових місць і таких значущих портів, як Лептіс Магна, Оея і Сабрафа, а також охорона маслинових плантацій в Тріполітанії. Створення оборонної зони з фортецями, просунутими вперед постами і воєнізованими поселеннями почалося тільки при Северах. Хоча активне укріплення оборони південних рубежів почалось ще при Калігулі. Це свідчить що протягом І-ІІ ст. н.е. африканські колонії та племена що приживали в прикордонні не здійснювали ніяких масштабних військових операцій чи повстань, хоча траплялись невеликі повстання.

В 17 році відбулось повстання племен в Африці під проводом Такфаринаса, що показало слабкість проконсульської Африки з боку західних сусідів. Рим допомагав Нумідії придушити повстання поступово нав’язуючи свою волю її правителям. Цей спосіб експансії був досить поширений серед римських імператорів.⁰

У центральних північноафриканських провінціях Риму, в проконсульській Африці і Нумідії економічний розвиток при принципаті також визначався переважанням середземноморських регіонів побережжя. Де тільки можливо, за допомогою зрошувальних споруд в долинах річок і на схилах гір розвивався обробіток зернових культур і оливок, і таким чином навколо старих культурних ландшафтів утворився простір, де велося кочове або напівкочове пасовищне господарство. Укріплені межі що йдуть на схід і на захід часто відокремлювали області обробітку зернових культур і оливок від південних степів, гір і підвищень. За допомогою цієї системи робилися послідовні спроби тримати під контролем від кочівних племен ринки і джерела води, щоб завчасно помітити і стримати вторгнення кочівників.⁰

Взагалі територія Африки не досить сильно приваблювала римлян, тому вони приділяли їй мало уваги. У період І-ІІ ст. н. е. римські імператори майже не завойовували нових територій, переважала тактика оборони, для чого було збудовану цілу мережу укріплень, з яких тільки іноді робились вилазки для втихомирення кочівників.

При Траяні на південь від гір Ареса і на схід від легіонерського табору Ламбезіс була прокладена дорога між опорними пунктами Берцера, Ад Баднас і Ад Майорес. При Адріані звідти східніше у Ваді Джеді у опорного пункту Гемели почалося будівництво так званого Африканського рову шириною до 10 метрів, який був укріплений валом, в окремих місцях кам’яною стіною, сторожовими баштами і фортецями. Як і в Сірії, тут виявлення системи довжиною близько 750 км.⁰

Висновки

Кордони Римської імперії, в І-ІІ ст. н.е. становили близько 16000 кілометрів. Така велика держава постійно контактувала зі своїми сусідами, встановлюючи зв’язок різноманітними методами. Найпоширенішим з них був військовий . Римляни мали досить потужну армію що давало змогу дуже швидко завойовувати нові території і ефективно захищати їх від ворогів та придушувати повстання. Розширення територій відбувалось здебільшого у Північному, Західному, та Східному напрямках, територія Імперії майже не розширювалась на Південь, це зумовлено менталітетом римлян та господарськими потребами.

Характеристики

Список файлов курсовой работы