Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

Очевидно, що такі насильницькі або принаймні неконтрольовані акції по переселенню за часів Цезаря і Августа робилися набагато частіше, ніж в подальші десятиліття, коли вони проходили у великому об’ємі перш за все на Нижньому Дунаї. Спочатку серйозні зміни зазнали рейнська зона і її оточення, коли гельвети, убії, сигамбри, хаті, маркомани і гермундури з своїми сусідами, прямо або що побічно постраждали від цих акцій, змінили місця свого мешкання. Якщо римська сторона майже до середини ІІ ст. н.е. була контролюючою і зваженою владою, то пізніше закон про торгівлю розповсюджувався, як правило, і на іншу сторону.

Уявлення про римське панування над всією земною кулею ототожнювались з пануванням римського сенату і римського народу або із сприйняттям міста Риму як столиці, всесвіту. З часу створення принципату само собою напрошувалося бачення в принцепсі гаранта щастя, вартового і батька всієї земної кулі. Якщо самі принцепси спочатку були стриманими в цьому плані, то таке відношення вже з давніх пір відображалося в почесних написах і віршах. Але не всі поділяли цю думку, деякі нівіть негативно оцінювали таку політику. Квінт Горацій Флак у зверненні «До римського народу» говорить, що Рим своїми постійними війнами ослабив себе, і загинув від своєї ж руки.⁰

Ключове положення в загальному розвитку думки про світове панування займає Адріан, який переніс свій вплив на всю «земну кулю» і на державних монетах прославлявся як відновлювач і добродійник всієї ойкумени, як відновник і навіть збагачувач всього світу. Метою Адріана було задовольнити інтереси міста Риму, всіх провінцій і всієї землі. Так, для нього характерний, що він, з одного боку, в довгих і виснажливих подорожах відвідував провінції, щоб ознайомитися з їх проблемами, з іншою, він наказав позначити новими маркувальними каменями священну межу міста Рим. що свідчить про бажання краще прикріпити до імперії нові території, в той же час мешканці Риму і Італії вважали себе кращими від інших. Бажання відгородження диктувало також систематичну фіксацію і реорганізацію укріплених меж імперії, які в першу чергу були призначені для нагляду, а не для оборони.

Разом з Римською імперією в тодішньому світі існували інші великі держави – Парфянське царство, Кушанськая держава, Ханьська імперія в Китаї, але серед них Римська імперія виділялася по своєму військово-політичному потенціалу, культурному рівню і загальному історичному значенню.

Щодо характеру зовнішньої політики то більшість учених сходяться до думки, що у І ст. вона була завойовницька, а в ІІ переважно оборонницька. Але існують різні думки з цього приводу. Наприклад О. В. Кудрявцев вважає, що при Юліях–Клавдіях Рим не прагнув до захоплення нових земель і що наступальні війни, пояснюються тільки небажанням посилення сусідів.⁰ Він також наводить ще одне підтвердження своєї теорії говорячи, що римські кордони були настільки великі, що з такою кількістю армії, що була тоді в Римській імперії (бл. 150 000), неможливо було проводити завойовницьку політику, її ледве вистачало на оборону кордонів і підтримання внутрішнього порядку, про свідчать численні повстання у провінціях.⁰ Також про малу спроможність вести завойовницьку політику свідчить те, що до складу допоміжних когорт армії входили виходці із різноманітних племен, які використовувались здебільшого для оборони меж імперії.⁰

У I–II ст. Римська держава досягла найбільшого територіального розширення. До його складу увійшли Північна Африка, велика частина Західної, Південної і Південно-східної Європи, Східне Середземномор’я частина Вірменії і річки Євфрат. На території колишньої Римської імперії I–II ст. в даний час існує близько 25 держав. Римська імперія стала світовою, по тих масштабах, державою.

Більшість рис зовнішньої політики у І-ІІ ст. н.е., були сформовані як зовнішніми, так і внутрішніми чинниками. Римська культура яка досягла небаченого, як на той час, розвитку давала підстави громадянам імперії, порівнюючи себе з іншими народами, вважати себе кращими, і не тільки в культурному плані. Що і формувало характер відносин з іншими народами. Римська дипломатія тих часів була розвинута краще ніж у їх сусідів, що давало змогу панувати не тільки з допомогою сили. Зовнішньополітичні вектори римлян були досить різноманітними, імперія контактувала з представниками не тільки різних народів, а і з представниками великої кількості етносів та різноманітних культур, що і призвело до багатогранності політики. Створення клієнтних держав, військова та економічна експансія поступово розширювали території імперії, а призначення Римом правителів, контроль економіки, насадження римських порядків та культури допомагало зберегти там владу.

Розділ ІІ. Основні напрямки зовнішньої політики

А) Західний

До західних провінцій відносилися Корсика, Сардинія, три провінції Іспанії (Бетіка, Лузітанія і Тарраконська Іспанія), чотири галльські (Нарбонська провінція, Аквітанія, Лугудунська Галія і Бельгіка), Нижня і Верхня Германія і провінція Британія. Ці території були в своєму історичному розвитку, соціально-економічному і етнічному відношенні (велику їх частину населяли кельти і галли) єдними і в цілому складали особливу частину Імперії. До часу римського завоювання на території Іспанії і Галії жили численні племена і народності, що ще не досягли рівня зрілого суспільства і національної державності. Розповсюдження римського впливу, вищої культури, класичних форм рабовласництва сприяло соціально-економічному і культурному підйому західної частини Римської імперії, що зробило римський Захід одним з самих романізованих регіонів Імперії⁰. Ефективним знаряддям римського впливу в західних провінціях були численні міста різного типу, засновані в I–II ст.: найбільш привілейовані римські колонії, латинські колонії, муніципії, місцеві міста. Імперський уряд, заохочуючи активну романізацію, охоче роздавав права римського і латинського громадянства жителям багатьох західних міст. Окрім міст і приписаної до них сільської місцевості в західних провінціях були племінні округи, які знаходилися поза міськими землями і підкорялися безпосередньо римському намісникові. Як у містах, так і в племінних округах більшість місцевих жителів, не рахуючи італійських переселенців, говорили на латинській мові, носили римський одяг, засвоювали римську культуру. Немало вихідців із західних провінцій стали крупними діячами римської культури, наприклад, тільки з Іспанії: Сенека – ритор; його син, знаменитий Сенека Молодший – великий державний діяч часу Нерона і один з видатних римських філософів; поети Лукан, Марціал, автор найбільш повної сільськогосподарської енциклопедії Колумелла; прославлений ритор Квінтіліан⁰. Для охорони західних провінцій було виділено 10 легіонів (з 25 легіонів римської армії), з них величезна армія в 8 легіонів (близько 80 тис.) стояла на Рейні, охороняючи безпеку західних провінцій від набігів германських і інших племен, що жили на схід від Рейну⁰. Високий ступінь романізації разом з багатими місцевими традиціями кельтських племен або різномовних жителів античної Іспанії дав цікавий синтез соціально–економічних відносин і культури. Швидкі успіхи романізації, господарський підйом і впровадження вищої культури привели до тісних зв’язків між західними провінціями і центром Імперії – Італією: активна торгівля продуктами харчування, ремісничими продуктами і сировиною, особливо металами, дозволила встановити численні і тісні контакти усередині західної половини Імперії, привела до створення єдиного комплексу, що включає Західне Середземномор’я і Західну Європу, створила основи для їх сумісного історичного шляху майбутньому.

Поступово укріплюючись на нових територіях римляни починали просуватись далі. Політику Августа продовжив імператор династії Юліїв–Клавдіїв Тиберій. Серед достоїнств Тиберія, безумовно, не було одного: наступник Августа не був оригінальним політичним мислителем. Опинившись в новій для себе ролі, він старався, якомога точніше копіювати стиль поведінки Августа, але, як показали подальші події, далеко не завжди вдало.⁰ Імператор Тиберій проводив обережну політику на західних кордонах, це було спричинено тим, що на продовження активних військових дій, які мали місце при Августі, потрібні були великі кошти. Також існує думка що один із полководців Германік був популярний як в армії так і в столиці, що лякало Тиберія, тому військові дії були припинені і Германік отримав доручення в Азії⁰. К.В.Вержбицький, провівши ретельний аналіз першоджерел так і виділяє дві лінії військової політики на початку принципата Тиберія: лінія Германіка – військова, наступальна і Тиберія – дипломатична, на підтримку статус–кво⁰. Що ще раз засвідчує про більше оборонну ніж завойовницьку політику Юліїв-Клавдіїв.

Але наступник Тиберія знову став на шлях завоювань. При Клавдії римляни не допускали об’єднання окремих груп Германців, підтримуючи суперечки між різними племенами, а також і династичну боротьбу, що відбувалася всередині племен. З фрізами протягом кількох років велась війна, яка не мала істотного значення. На землі убіїв у 50 р. була заснована колонія Агріпіна (майбутній Кельн), яка скоро перетворилась у важливий римський центр.

Клавдію першому вдалося оволодіти значною частиною Британії. Британія, судячи з досвіду Юлія Цезаря, не являла собою загрози збройного супротиву.⁰ Похід туди був організований у 43 р. Очолював експедицію спочатку Авл Плавцій, потім у ній брав участь сам імператор. Племенні вожді бритів південної частини острова визнали над собою владу римлян і допомогли їм у боротьбі з одноплеменцями. Але з північними племенами римлянам довелося вести тривалу і вперту війну. У завойованій частині було засновано колонію ветеранів Камулодун (сучасний Колчестер), яка разом з торговим містом Лондінієм (сучасний Лондон), де оселилося багато римських громадян, перетворилась згодом у центр римської колонізації.

З серйозними труднощами довелося зіткнутись римлянам у Британії. Після її окупації боротьба там не припинялась. Населення виявляло постійне незадоволення римським пануванням. Це яскраво видно зі слів вождя одного британського племені Колгака, який називає їх грабіжниками, які з однаковою жадністю нападають на бідних і на багатих.⁰

Наприкінці 59 р. Британією управляв Гай Светоній Паулін. Він організував експедицію на острів Мону, що залишався центром друїдизму — національної кельтської релігії, забороненої при Клавдії. У відсутність Светонія Пауліна вибухнуло повстання в самій Британії. Цар племені іценів, умираючи, залишив своїм наслідником римського Імператора, а його співнаслідницями — двох своїх дочок. Але після смерті царя країну почали спустошувати центуріони, а в домі його всім розпоряджались імператорські раби. Сваволя римлян перейшла всякі межі: царицю Боудіку піддали тілесному покаранню, а над її дочками було вчинене насильство. У знатних іценів відібрали майно і зробили їх рабами. Боудіка закликала своїх одноплеменців та інших британців до помсти. Скористувавшись з відсутності в Британії головних військових сил, повсталі напали на римські провінціальні центри (Камулодун, Лондіній, Веруламій), жителі яких були неспроможні вчинити опір. Майже 70 тисяч римлян було перебито⁰.

Лише після повернення в Британію Светонія Пауліна повстання було жорстоко придушене (61 р.). Після цього обороні римських кордонів і поселень в Британії приділяли більшу увагу.

Побудований між 122 і 128 рр. н.е. 117 кілометровий «вал Адріана» включав цілу систему елементів військової архітектури. Проведене між Солуєю Фертом і Тайном споруда в своєму кінцевому вигляді мала стіну заввишки від одного до 3,5 метра, навколо якої було розташовано добре скоординоване гніздо маленьких фортець, башт, ровів і валів⁰. Це гарантувало не тільки безперебійний контроль всіх перехожих і транспорту, але й давало можливість для вилазки маленьких гарнізонів у разі оборони.

При Антоніні Пії знову почалося просування на північ, близько 142 р. н.е. був побудований «вал Антоніна» з розташованими попереду ровами, земляними спорудами і дерев’яними зміцненнями. Він блокував північну частину Шотландії в найвужчому місці острова. Проте ця нова концепція була недовготривалою. Вже в 184 р. н.е. вал Антоніна ліквідовували.

Розвиток подій в Британії показав, як було важко надовго забезпечити римський порядок в переможених областях і їх прикордоння, не дивлячись на всі військові успіхи і застосування переважаючих технічних засобів, якщо римська влада не спиралася на надійних союзників, якщо не привертали зручності міської цивілізації. Якщо Агрікола ще міг мріяти про завоювання за допомогою додаткових засобів Шотландії і Ірландії, то римське втручання до Британії з часів Нерона було спірним, баланс все одно залишався пасивним. Економія експансії ставила все більш вузькі межі сліпому акціонізму, який приховував основні проблеми.

У Британії політика завоювання проводилась послідовно і дуже уміло, що дало змогу римлянам надовго там закріпитись.

Разом з Британією Германія була тією римською прикордонною провінцією, в якій найінтенсивніше виявлялись етапи окупації, перебіг військових пересувань, а також структури прикордонного контролю і охорона межі. Тому прикордонна політика і організація прикордоння в цьому регіоні можуть служити прикладом для узагальнення.

Римлянами вдалось закріпиттись тільки на невеликій території германців, наступи Друза Старшого, Доміція Агенобарба і Тиберія, які були проведені усередину Гермінії є тільки епізодами римсько-германських зіткнень. Після захоплення правобережних рейнських позицій в 16 р. н.е. під римським пануванням знаходилися тільки фрізи на побережжі Північного моря між Рейном і Емсом⁰.

Характеристики

Список файлов курсовой работы