Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 4)

Після смерті Августа в епоху правління імператорів з династії Юліїв–Клавдіїв даки і сармати продовжували тиск на лімес Мезії. Але якщо при Клавдії шляхом анексії в 46 р. Фракії і тимчасовій стабілізації мезійського гарнізону положення залишалося в цілому стабільним, то при Нероні наступає криза. Вже в 55-56 рр. для проведення військових операцій проти Парфії він переміщає IV Скіфський, а в 61 р. – V Македонський легіони до Сірії. Це не залишається непоміченим за Дунаєм. З початку шестидесятих років приходять в рух племена сарматів. Під їх тиском починають хвилюватися даки, гети, бастарни. Скіфи вже у котрий раз облягають Херсонес. І якщо в кінці II в. до н.е. на допомогу грекам приходили фаланги понтійського пануючи Мітрідата VI, то тепер, півтора сторіччя опісля, в причорноморські степи вступили залізні легіони Риму. В середині шестидесятих років намісник Мезії Плавтій Сільван Еліан, не дивлячись на відсутність в його розпорядженні значних сил, зробив успішний похід під Херсонес, де змусив скіфського царя відступити, крім того, він зумів на якийсь час припинити міграцію орд сарматів і утихомирити решту племен, повернувши дакійському цареві брата, а царям роксоланів і бастарнів синів. Що рятуються від нашестя роксоланів 100 тисяч задунайських варварів Плавтій Сільван переселив на римський берег Дунаю⁰. Успішні дії намісника Мезії, проведені з вексиляціями одного, – від сили двох легіонів, багато в чому пояснюються суперечностями серед племен, що протистояли йому, уміло використаними їм в своїх інтересах.

Але мир на Нижньому Дунаї протримався недовго. Напередодні падіння Нерона зимою 67-68 р. недавно, здавалося, роксолани, що замиряють, порушують всі домовленості і здійснюють розвідувальний набіг, що закінчився розгромом двох римських когорт. Підбадьорені успіхом сармати на наступну зиму (68-69 р.) тепер уже в кількості дев’яти тисяч вершників, як відзначає Тацит, з метою грабежу вторгаються в Мезію⁰. Допоміжні частини викликаного Отоном до Італії III Галльського легіону зуміли відбити нашестя.

Заходи, зроблені Веспасіаном Флавієм для стабілізації обстановки на північному кордоні Мезії на якийсь час зняли напругу у відносинах із задунайськими племенами. Але це було затишшя перед бурею. На початку правління його молодшого сина Доміціана Флавія спалахує важка війна з даками. Цього разу причини, що викликали серйозне зіткнення їх з Римом, не зовсім ясні. Для самих римських авторів, що згадують про війну, вона з’явилася повною несподіванкою. Але, як припускає ряд дослідників, одній з основних причин, що спонукали варварів до відкриття військових дій, з’явилася відмова Доміциана виплачувати задунайським народам грошові субсидії, обіцяні його батьком в обмін за безпеку римських кордонів.⁰

Уклавши тимчасовий союз з тими, що жили на Середньому Дунаї язигами і германськими племенами маркоманів і квадів, даки на чолі з царем Діурпаном зимою 85-86 р. напали на Мезію. Намісник, що виступив проти них, був розгромлений, а його голова перетворилася на дакійській бойовий трофей. Мабуть, майже одночасно почалися військові зіткнення і в Паннонії. Обстановка складалася не на користь римлян, про її серйозність говорять термінове згортання римською адміністрацією всіх зовнішньополітичних проектів в Британії і Германії, відміна дедукції ветеранів. Більш того, із західних провінцій, а також з Далмації на Дунай були перекинуті значні військові контингенти. До місця битв прибув сам Доміціан, який разом з супроводжуючою його свитою розмістився в Наїссі. Мезія з військово–стратегічних міркувань, як уже згадувалося, була розділена на Верхню і Нижню.

Імператор не зважився командувати армією особисто, а доручив проведення операцій префектові преторія Корнелію Фуську. Під час громадянської війни 69 р. він був прокуратором сусідньою Паннонії. Йому вдалося очистити від варварів територію Мезії. Проте, коли весною 86 р. разом із значною армією він форсував поблизу сучасного румунського міста Корабія Дунай по наплавному мосту з кораблів, почалися невдачі. Зустрічаючи наполегливий опір, римські війська з великими зусиллями просувалися уздовж Олта углиб Дакії. На перевалі Турну Рошу (Червона Башта) він потрапив в засідку, влаштовану даками, і потерпів нищівну поразку. У битві загинув сам префект преторія, а також був повністю знищений весь V легіон. Загальні втрати римлян, на думку деяких дослідників, склали близько 15 тис. чоловік.⁰ Після цієї битви воюючі сторони уклали тимчасове перемир’я, умови якого, мабуть, не сподобалися дакійській аристократичній верхівці. В результаті старий цар Діурпаней передав владу своєму племінникові Децебалу як найпроникливішому і рішучішому супротивникові римської агресії.

Розвиток подій на Нижньому Дунаї пов’язаний з дакськими війнами, там і в прикордонні Боспорського царства Рим зіткнувся з народністю, що належить до груп сарматів, яка твердо трималася за свій кочівний спосіб життя, і знаходячись в постійному русі вислизала від римського контролю, тому охорона римського кордону вимагала постійної уваги. Міграції групи сарматів: аланів, язигів, роксоланів, які охоплювали перші два століттях нашої ери обширні простори Парфянського царства, райони Кавказу, Криму, Нижнього Дніпра і Дону, аж до Нижнього Дунаю і Угорської низовини, в подробицях не з’ясовані.⁰ Сарматські вершники будучи спритними вершниками і умілими лучниками збивали з пантелику римську оборону. До того ж створення римських поселень та романізація не становили у цьому регіоні велику силу. Більш ефективними були підкуп, який давав змогу збільшити військову силу, та створення клієнтних держав від яких разом з військовою можна було отримати ще й фінансову допомогу. Тільки великі акції по переселенню, такі, як при Плавті Сільвані Елнані на початку 60–х рр. н.е. на Дунаї, принесли невеликий перепочинок. Поступливість Риму відносно цих племен може служити визнанням того, що засоби і можливості римської політики перед лицем такого супротивника були украй обмежені.

В) Східний

Найбільш складною і строкатою була політико-адміністративна структура східних провінцій Римської імперії, В їх склад входили провінції Азія, Віфінія і Понт, Килікія, Сірія та Палестина, Галатія, Каппадокія, Лікія і Памфілія, Аравія, Кріт. Майже всі вони були утворені з раніше самостійних царств, що знаходилися на різних рівнях цивілізації. При цьому система східних провінцій мала певну єдність не тільки в територіально-географічному, але і в історико-культурному відношенні, оскільки вона сформувалась на базі держав еллінізму і їх культури, що ввібрала в себе давньосхідну спадщину, з одного боку, і традиції еллінства – з іншою. Вельми складною була внутрішня структура східних провінцій: окрім полісів (Ефес, Мілет, Антіохія, Олександрія та інші) еллінізму існували численні міста місцевого типу, висхідні до давньосхідних центрів; у свою чергу, римляни заснували немало міст за зразком римських колоній і італійських муніципій.⁰

У кожній провінції знаходилися також племінні округи, територіальні одиниці, що носять назву сатрапій, висхідних до адміністративного ділення еллінізму, автономні храмові території і навіть невеликі царства (наприклад, в I в. у Іудеї).⁰ Особливістю римської політики в східних провінціях була зміна характеру романізації, яка в цій частині Імперії прийняла форми елінізації як одного з шляхів розповсюдження античних соціально-економічних порядків і культурних традицій. Інакше кажучи, римляни на Сході виступали як продовжувачі політики царів еллінізму. Разом з тим розповсюдження прав римського громадянства, підстава колоній і муніципій римського типу, привнесло римського права і правопорядку, а також латинської мови упроваджували і, так би мовити, класичні форми романізації.

У східній половині Імперії створюється імператорське землеволодіння у вигляді замкнутих крупних володінь, що управлялися спеціальними прокураторами, слабо підлеглими влади провінційного намісника.

Центральний уряд і на Сході проводив імперську політику уніфікації і згладжування існуючих соціально-економічних, політичних і культурних відмінностей, проте там це вдалося у меншій мірі, ніж в західних провінціях. Важливим політичним і культурним чинником в житті східних провінцій було існування напівзалежних від Імперії прикордонних держав – Вірменії, Мідії Атропатени, дрібніших князівств – Кордуени, Осроєни, Адіабени, Едесси. Ці держави підпадали також під сферу впливу іншої великої держави – Парфянської.⁰ Це вимагало не лише присутності на східній межі, головним чином на підступах до Євфрату, великої римської армії (6–7 легіонів), що створювало обстановку загальної політичної напруги, але і проведення гнучкої соціальної політики по відношенню до провінційного населення. Сильні традиції еллінізму, багатство і великі економічні можливості, постійні торгові зв’язки з Месопотамією і, через неї шляхи з віддаленішими східними країнами аж до Індії і Китаю, специфічна культурна атмосфера – все це перетворювало східні провінції Імперії на особливий політико–адміністративний комплекс, в особливу частину Імперії. Протягом I ст. н.е. відбувалося поступове включення полісів східних провінцій в систему Римської імперії.⁰ Римляни не знищили полісного ладу, навпаки, вони спиралися на самоврядні цивільні общини і дарували статус поліса безлічі дрібних поселень і об’єднань общин, які в період еллінізму цього статусу не мали. Так, в II ст. ряд малоазійських сільських поселень були перетворені в поліси, багато маленьких городків почало чеканити в I–II ст. свою монету. Зрозуміло, самоврядування полісів було обмежене і прямим контролем з боку римських намісників, і змінами усередині міського самоврядування.

Процес включення східних областей в загальноімперську систему далеко не завжди був мирним. Найгостріше реагувала на нього Іудея.

Зловживання імператорських намісників, зневагу місцевими релігійними традиціями викликали в Палестині постійна незадоволеність.⁰ У 66 р. н.е. спалахнуло повстання в Єрусалимі, керівниками якого були зілоти, тобто "урівнювачі" – найбільш радикальне угрупування, що виступало проти елінізації і соціальної несправедливості. Повсталі перебили римський гарнізон Єрусалиму, повстання розповсюдилося по країні. Боротьба з повсталими коштувала римлянам величезних зусиль. Римську армію очолив досвідчений полководець, що згодом став імператором, Веспасіан, а потім його син Тіт. У 70 р. римська армія почала облогу Єрусалиму, яка тривала шість місяців. Незважаючи на голод, населення героїчно чинило опір. Римлянам доводилося брати штурмом кожну лінію укріплень. У серпні був узятий храм, а через місяць – останні укріплення Єрусалиму. Храм і місто були зруйновані, маса народу захоплена в полон і продана в рабство. На території Єрусалиму розмістився римський гарнізон. Під час цієї війни потрапив в полон до римлян і перейшов на їх сторону іудейський письменник Йосиф Флавій, що написав потім, – в Римі – цілий ряд творів, серед них – "Іудейську війну" і "Іудейські старовини", які служать для нас найважливішим джерелом по історії Палестини.⁰

Півстоліття потому римський імператор Адріан, що прагнув до насадження по всій імперії єдиної, античної культури, вирішив покінчити з відособленістю іудеїв. Їм було заборонено здійснювати обрізання, а на місці Єрусалиму імператор вирішив звести римське місто Елію Капітоліну. У відповідь на це рішення спалахнула Друга Іудейська війна. На чолі повстання встав Симон бен Косеба, який оголосив себе месією і прийняв ім’я Бар–кохба, – "Син зірки". Бар–кохбу в основному підтримувала палестинська біднота⁰. Повсталі розвернули справжню партизанську боротьбу, ними був захоплений Єрусалим. Добірні римські легіони, стягнуті з різних провінцій, були кинуті на придушення повстання. Сам імператор приїжджав спостерігати за військовими діями. У 135 р. римляни узяли Єрусалим, Бар–кохба був убитий. За наказом римлян іудеї були виселені з Єрусалиму і його околиць. Їм було заборонено наближатися до міста під страхом смерті частіше ніж один раз в рік. У Єрусалимі була заснована римська колонія – Еліа Капітоліна, а на місці зруйнованого ще Тітом храму був споруджений храм Юпітеру Капітолійському, фактично це означало довершення розсіяння єврейського народу по всій імперії; протягом декількох років продовжувалося переслідування іудеїв: їм не дозволялося здійснювати їх релігійні обряди. Тільки у IV ст.., після офіційного визнання імператором Костянтином християнства, Еліа Капітоліна була знову перейменована у Єрусалим, який був священним містом не тільки для іудеїв, але і для християн.

На відміну від решти кордонів імперії ситуація на Сході характеризувалася сусідством і тенденцією до експансії іншої великої імперії. Перш за все тут не припинялися розбрати з парфянами навколо Вірменії. В Римі протягом І ст. н.е. упровадилося уявлення про співіснування двох однаково могутніх великих імперій. Такі тверезомислячі автори, як Помпей, Трог, Страбон, Пліній Старший і навіть Йосиф Флавій, не сумнівалися в тому, що обидві імперії були рівними по значенню.⁰ Можна по-різному оцінювати питання про значення, якість міждержавних відносин і специфіку міжнародно-правових обмінів, але нічого не можна змінити в тому факті, що велике Парфянське царство не вписувалося в римські уявлення про світове панування.

Демонстративні акти, такі як повернення Августу штандартів і полонених в 20 р. до н.е. або зведення в Римі на трон Вірменії в 66 р. н.е. Тірідата, брата парфянського царя, були скоріше неминучими компромісами, чим виразом тривалої і конструктивної політичної співпраці. Для нього могли бути точками зіткнення загрозливі обом імперіям нападу аланів або забезпечення міжміської торгівлі, проте у обох сторін переважали хронічне недовір’я і бажання використовувати в своїх інтересах зміну положення у Вірменії і кожне внутрішнє ослаблення протилежної сторони.⁰

Характеристики

Список файлов курсовой работы