Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 3)

Відносно невеликий інтерес римлян до племен побережжя Північного моря стає зрозумілим, коли уявити собі повідомлення очевидця – Плінія Старшого: «Сильним потоком заливає океан двічі за день і за ніч неозорий простір. Він так покриває землю, за яку стихії ведуть вічну боротьбу, що не можна розрізнити, що належить суші, а що морю. Там, на високих горбах, живе убогий народ, хавки. Горби, як вищі за ораторські трибуни, зведені людськими руками і такої висоти, який буває найвищий прилив. Тут вони побудували свої хатини. Коли підливши все навколо заливає, вони схожі на мореплавців, а коли вода убуває – на потерпілих корабельної аварія. Поблизу своїх хатин вони ловлять рибу, яка йде разом з морем. Вони не тримають худоби і не харчуються молоком, як їх сусіди; навіть неможливо полювати на диких звірів, оскільки навколо не росте жодного кущика. З морських водоростей і ситника вони плетуть нитки, а потім роблять з них сіті для рибного лову. Своїми руками вони збирають болото і сушать його більше на вітрі, ніж на сонці; за допомогою цього торфу вони готують собі їжу і гріються. П’ють вони тільки дощову воду, яку збирають в ямах, розташованих в передніх частинах їх будинків. І ці люди стверджують, що якщо римський народ їх переможе, вони будуть рабами!» ⁰.

Але все ж таки римляни продовжували просуватися у вузьке прикордоння, якщо для цього існували вигідні для них цілі: у Нижній Германії до кінця І ст. н.е. використовувалися окремі землі, був побудований навіть військовий цегляний завод, в Драхенфельсі в Семигорьї добувався трахіт, в районі Бонна письмово засвідчено існування пасовищ. Точно встановлено, що у Вісбадені при Клавдії римляни користувалися тепловими джерелами. З іншої сторони, німецькі поселення були надзвичайно рідкісними в безпосередній близькості від верхньогермансько–рейнської укріпленої межі.

З племен на схід від Рейну і на північ від Дунаю формувалися німецькі допоміжні групи під командуванням місцевих вождів, що одночасно укріплювало положення германських вождів.⁰ Правда, нерідко реакція на римські ініціативи сприяла розколу серед племінної знаті. Відомим прикладом наслідків анти- і проримської політики однієї сім’ї є конфлікти між Армінієм, з одного боку, його братом Флавом і його тестем Сегестом – з іншою. Пізніше контакти з Римом сприяли ще більшому розшаруванню німецького суспільства. Яскраво описане Тацитом положення німецької знаті розпізнається по величині їх володінь і особливим формам поховання представників провідних станів. Як показують розкопки, з часу контактів з римською цивілізацією зросли матеріальні запити німецьких вельмож.

Римські воєначальники і намісники уважно стежили за утворенням нових концентрацій влади в німецькому регіоні. Це відноситься до влади Марбада в Богемії за часів Августа і Тиберія, Ваннія в районі Маршу за часів Клавдія. У обох випадках Рим скористався внутрішньогерманськими розбратами, які заважали стабілізації подібного формування влади. Але ще в ІІ ст. н.е. римські опорні пункти в Марші і Тайї були далеко просунуті в район на північ від Дунаю, поки війни з маркоманами повністю не змінили положення, і тепер відстоювання дунайських меж стало першочерговою метою римської політики.

Отже відносини римлян із племенами Британців і Германців яскраво показують високий рівень розвитку не тільки військового уміння, а й дипломатичного. Уміло використовуючи розбрат серед царських і аристократичних сімей їм вдавалось підорювати нові території і племена не використовуючи великої кількості військ. Також на цих територіях активно проводилась політик романізації, що дало змогу привернути на свою сторону правителів деяких племен, завдяки чому можна було отримати військову підтримку.

Б) Північно-східний

Дунайско-Балканські провінції – Реція, Норік, Паннонія, Далмація, Верхня і Нижня Мезія Дакія, Фракія, Македонія і Епір, Ахайя – складали інший найважливіший регіон Імперії. Всі ці провінції мали в своєму історичному минулому багато загального і разом з тим особливого, такого, що відрізняє їх один від одного. Територія більшості балканських провінцій була заселена іллірійцями і близькими їм фракійцями, що знаходилися в цілому на однаковому рівні суспільного і культурного розвитку⁰.

Балканський півострів, розташований між західною і східною частинами Імперії, випробовував на собі вплив римської культури із заходу і грецькою – зі сходу.

Разом з тим своєю північною стороною він був відкритий до багатоплемінної периферії Центральної і Східної Європи. Дунайська межа, так само як і рейнська, представляла найбільш небезпечну і загрозливу частина Імперії і тому була наповнена римськими військами.

Серед балканських провінцій відособлено розвивались південні провінції Ахайя і Македонія – області класичної грецької цивілізації, з багатими традиціями, високим рівнем економіки, чудовою культурною спадщиною проте вже з часу еллінізму що вступили в смугу тривалого застою, який продовжувався в період ранньої Римської імперії: економічні труднощі, скорочення населення, запустіння багатьох областей – характерні особливості господарського життя Еллади I–II ст. н.е. Разом з тим значення ряду грецьких міст (наприклад, Коринфа, Дельф), і особливо Афін, в культурному житті Імперій було дуже велике. Афіни продовжували грати роль свого роду центру античної утвореної, мистецтва, красномовства і філософії.

У розповсюдженні цивілізованого способу життя і культури в придунайських провінціях велику роль відіграла римська армія, загальна чисельність в різні періоди I–II ст. досягала 8–10 легіонів, тобто разом з допоміжними формуваннями 80–100 тис. чоловік.⁰ Римські легіони розташовувалися в постійних упорядкованих таборах, навколо яких виникали поселення міського типу, – канаби, де проживали сім’ї воїнів, торговці і ремісники, що забезпечують легіони необхідними виробами і товарами. З римських стаціонарних таборів і канаб виникали міста муніципального типу, центри романізації дунайських провінцій, наприклад Віндобонна (Відень), Аквінк і Карнунт, Сингидун (Белград), Вімінацій, Апул і багато інших⁰.

Легіонери – ветерани що відслужили свій термін, як правило залишалися жити в цих нових містах, поповнюючи верхній прошарок міських жителів, муніципальних землевласників, що вкладали свої засоби в організацію товарних вілл і виступаючих як соціальна опора імперських порядків, активних носіїв романізації.⁰ Розповсюдження передових форм економіки, соціальних відносин і культури сприяло загальному добробуту придунайських провінцій, залучило місцеві племена, що жили в умовах примітивного побуту, до зрілих форм рабовласницької Цивілізації. Разом з тим рівень урбанізації і роль міст в придунайських провінціях були значно меншими, ніж в західних провінціях. Обширні території залишалися поза дією міських центрів, а їх населення жило в умовах громадського побуту. Неоднорідність соціально–економічного і культурного рівня в містах римського типу і в племінних округах, що мало піддались романізації, – характерна особливість історичного розвитку придунайських провінцій.

До складу римської провінції Нижня Мезія були включені і деякі грецькі міста Північного Причорномор’я, зокрема Тіра та Ольвія, які прийняли до себе римські гарнізони. У залежність від Римської імперії потрапили Херсонес і Боспорська держава, правителі яких стали розміщувати на монетах, що випускалися ними, зображення римських імператорів як їх верховних покровителів. Проте влада римлян над містами Північного Причорномор’я була значною мірою номінальною.⁰ Вони були у клієнтній залежності, і мали у разі потреби надавати Риму військову допомогу, і не могли проводити зовнішню політику без його згоди.

В другій половині I ст. до н.е. — першій половині I ст. головну увагу римські імператори приділяли Боспору. В період правління Цезаря й Августа мали місце спроби об’єднати в єдине політичне ціле Боспор і Понтійське царство, що повинні були керуватися залежним від імперії правителем, який призначався в Римі. Але ці плани не були реалізовані. Хоча римська політика і призвела до того, що аж до середини I ст. боспорський престол займали царі, що проводили проримську політику, але аж до римсько-боспорської війни Рим вже прямо не втручався у боспорські справи.

Під час римсько-боспорської війни (45—49 рр.) Мітрідат III, що здійсни спробу звільнитись від римської залежності, зазнав поразки і на престол за допомогою римської зброї був посаджений його брат Котіс I, що, як і наступні боспорські правителі, рухався у фарватері політики Римської імперії. Після римсько–боспорської війни в Північному Причорномор’ї остаточно склалася система контролю за грецькими державами регіону.⁰

З приходом до влади Нерона (54—68 рр.) Рим активізував політику на Сході, де основним супротивником імперії виступала Парфія. Саме в ході римсько-парфянської війни, що тривала близько десяти років, посилився інтерес Риму до античних держав Північного Причорномор’я, що не тільки знаходилися поблизу від театру воєнних дій, але і відігравали певну роль у східній політиці Нерона.⁰ Але Боспор продовжував залишатися союзною імперії державою, правителі якого затверджувалися в Римі, де одержували титул «друга цезаря і друга римлян» та інсигнії, що символізували визнання Римом їхнього царського титулу. У 56 чи 57 р. стосовно Тири, видимо, був прийнятий законодавчий акт, яким цивільній громаді були даровані права внутрішнього самоврядування і, можливо, звільнення від мита. Під час правління Нерона, у 63-64 рр., на прохання цивільної громади намісник Мезії Тиберій Плавтій Сільван надав Херсонесу збройну допомогу, в результаті якої варвари, що загрожували цьому центру, були розбиті, а місто зміцнило свої зв’язки з імперією⁰.

Трохи інша політика в період правління Нерона проводилася римською адміністрацією відносно Ольвії. Ольвійський декрет, виявлений біля підніжжя Мангупа, дозволяє припускати, що, незважаючи на ряд посольств до правителів Мезії, Ольвії не було надано прямої військової допомоги.⁰

Все це свідчить про те, що саме в період правління Нерона імперією була здійснена перша широкомасштабна спроба надати допомогу античним державам Північного Причорномор’я, що повинні були стати опорними пунктами на підступах до північних кордонів Римської держави. За Нерона в регіоні вперше фіксуються ознаки традиційної римської політики по створенню навколо імперії дружніх і союзних держав.

Херсонес наприкінці I ст. продовжував залишатися в орбіті зовнішньої політики імперії. Після смерті Нерона й у зв’язку з громадянськими війнами, що почалися, з Таврики були виведені римські війська. Але є підстави думати, що Херсонесу було надано фінансову допомогу, з чим, імовірно, пов’язане карбування золота міським монетним двором у 79-80 і 84-85 рр., а також статуї, поставлені в Херсонесі намісникам Мезії та Нижньої Мезії⁰.

У період правління Флавіїв контроль за Боспором з боку римської адміністрації було послаблено, що пояснюється бажанням мати в особі боспорського царя надійного союзника, сили і ресурси якого можна було б використовувати у разі нового збройного конфлікту з Парфією на східних кордонах імперії.

Після воєн Траяна (98— 117 рр.) у Дакії і на Сході склалося таке становище, що Римська імперія вже не могла продовжувати завойовницьку політику. Але завоювання Дакії, на думку багатьох фахівців, мало для Римської імперії важливе значення. В першу чергу – стратегічне. Навіть Т. Моммзен, декілька що скептично відноситься до завоювань Траяна, визнає, що з утворенням нової провінції «укріплені позиції на Дунаї були значно посилені» ⁰.

Тому Адріан (117—138 р.), що прийшов до влади після смерті Траяна, відмовився від наступальних дій і перейшов до чітко вираженої стратегії захисту кордонів імперії, що збільшило значення античних держав Північного Причорномор’я для Риму. Причому, якщо Тира, Ольвія і Херсонес могли відігравати певну роль у захистi кордонів на Дунаї, то Боспор більше тяжів до східних провінцій.⁰

Саме в зв’язку з заходами, вжитими римським командуванням по зміцненню кордонів на Дунаї, слід розглядати появу римського стаціонарного гарнізону в Тирі і загону союзних Риму військ в Ольвії. Однак треба підкреслити, що в період правління Траяна та Адріана імперія не надала допомоги Ольвії регулярними військами, що дозволяє говорити про певну специфіку ольвійсько–римських стосунків у порівнянні з Тирою і Херсонесом.

Зараз є підстави стверджувати, що в 20–х рр. II ст. у Херсонесі якийсь час дислокувався римський загін, що складався із солдатів I італійського легіону і II когорти Луцензієвої. Після виведення римських військ з Херсонеса захист міста було покладено на боспорських царів, хоча це ні в якому разі не дозволяє припускати інтеграцію цього центру до складу Боспорського царства⁰.

У першій половині II ст. Боспорське царство продовжувало залишатися союзною Риму державою, правителі якого одержували підтвердження своїх прав на боспорський престол після приходу до влади кожного нового імператора. У тісному зв’язку з римською політикою варто розглядати активізацію бойових дій проти варварів боспорськими царями Савроматом I і Котісом II. Причому зараз вже не можна говорити про виділення імперією грошових субсидій боспорським царям. Навпаки, можна стверджувати, що Боспор платив імперії трибут. Статус союзних царів накладав на правителів Боспору певні обов’язки, у тому числі і виплату визначених сум, що доставлялися наміснику провінції Віфінія–Понт. Саме тут знаходився спеціальний посадовець, що відав рішенням усіх питань, пов’язаних із Боспором.

Яскравим прикладом відношень з варварами може послугувати політика щодо даків, яка відзначалась частими війнами.

За свідченнями античних джерел, знайомство римлян з даками відбулося задовго до утворення провінції Мезії. У 75–73 рр. до н.е. проконсул Македонії Гай Скрибоній Куріон, переслідуючи розбитих дарданів, дійшов до відрогів південних Карпат, але рухатися далі не зважився, злякавшись мороку ущелин, що відкрилися біля Залізних Воріт. Проти гетів, за часів Буребісти що загрожували Фракії і містам західного побережжя Понта, планував зробити похід Цезар. Рання смерть диктатора перешкодила здійснити цей проект⁰.

У 10-11 рр. н.е. в ході успішного походу проти задунайських племен Легат Паннонії Корнелій Лентул відтіснив варварів від Дунаю. На її правому березі легат звів перші сторожові пости. З метою утихомирення даків інший римський полководець – Елій Кат переселив близько 50 тисяч тих, що підкоряються римській зброї варварів з лівого берега Дунаю в спорожнілі після тривалих воєн області мезів і трібалів. В результаті в 15 р. н.е. була утворена провінція Мезія що спричинило за собою черговий виток протистояння північнофракійських племен і Риму.

Характеристики

Список файлов курсовой работы