58390 (610769), страница 2
Текст из файла (страница 2)
2. Сходження
Після смерті Петра Великого у основі верховної влади часто лежало пряме порушення законного порядку (вступ на престол Єкатерини I, Анни Іоанівни, Єлизавети Петрівни, Катерини II). Верховна влада в Росії XVIII століття стала втрачати загальнонародний характер, звертаючись в станову монархію. Усунути свавілля управління і скасувати кріпацтво - це значило б повернути верховній владі колишнє, істинне її положення. Увага Олександр I, як і всього мислячого суспільства, звертається на ці два питання. Оскільки громадська думка була тоді майже винятково дворянським, то питанню про управління надано було більше уваги. Одні покладали надії на перетворення Сенату, пропонували зробити з нього "політичний" орган; інші йшли далі, проектуючи і реформу Сенату, і збори депутатів (проект Безбородко); треті мріяли про посилення в Росії аристократії, як знаряддя для обмеження самодержавства; четверті тлумачили про різні діючі тоді конституції.
Немало було і таких, які стояли за збереження самодержавної форми правління у всій її чистоті, пропонуючи обмежитися лише адміністративними реформами. Різні думки ці цілком ясно позначилися з приводу указу 5 червня 1801 року. Вважаючи законність як початкову крапку і кінцеву мету перетворень, Олександр I рахував себе нижче за закони: "бути вище їх, якби я міг, звичайно б не схотів, бо я не визнаю на землі справедливої влади, яка б не від закону закінчувалася". Тому після невдалого утворення Неодмінної (пізніше за Державний) Поради, поспішно проведеного 30 березня 1801 року, Олександр I хотів скоріше відновити Сенат у всіх його правах і обов'язках, розраховувавши зробити його надійним вартовим закону. Указ 5 червня 1801 року, визнаючий, що "применшення прав Сенату привело до ослаблення сили самого закону, всім управляти мусить", справив надзвичайно сильне враження в суспільстві: уряд заговорив про законність, суспільство - про політичну реформу. В докладі Сенату, складеному Завадовським, була намальована яскрава картина "Сенату поневолив", в якому "мовчати важко, говорити тяжкий було". Понад те, государю подано було немало окремих записок і думок про те, чим повинен бути Сенат. Ще при Павлові Олександр I з трьома друзями своїми складав проекти конституції; тепер в цьому ж майже складі він вирішив вивчити положення своєї держави і обговорити перетворення, що замишляються. Біля государя утворився тісний кружок осіб (В.П. Кочубей, П.Александр I Строганов, Н.Н. Новосильцев, Олександр I Олександр I Чарторійський).
Обличчя, його складаючі, належали до вищого суспільства, були виразниками аристократичних тенденцій; це були люди європейски утворені, виховані на освітній літературі XVIII століття, надзвичайно чесні, не домагалися для себе особисто ніяких реальних вигод, одушевлені бажанням працювати на користь батьківщини і, головне, незалежні, готові допомагати імператору тільки при дотриманні ним відомих умов. Негативними якостями цих чотирьох радників Олександр I були неповне знайомство з побутом і минулим Росії, недолік діловитості, невміння розібратися в подробицях. Співпраця їх була нетривала (1801 - 1806), і вина в цьому лежить не на Олександр I Вони дивилися на государя трохи звисока, знаходили його недосвідченим, м'яким і ледачим; їм здавалося, що, унаслідок м'якості характеру Олександр I, його потрібно поневолити, не втрачаючи часу, щоб інші не попередили їх. План їх полягав в повній реорганізації управління, реформі соціальної і - як завершення всього - даруванні Росії конституції, тобто законного визнання прав народу і гарантій нового політичного устрою. В план були введені також питання зовнішньої політики: князь Чарторійський погоджувався працювати тільки під умовою відновлення Польщі, і думка ця розділялася його друзями. Молоді друзі Олександр I не спокушали декілька нетерплячого государя думкою про швидке досягнення заповітної мети; навпаки, вони постійно підкреслювали, що дарування оновленого ладу можливе лише після вивчення положення Росії і, головне, після перетворень адміністративних і суспільних. Умовою, далі, вони ставили таємницю робіт, щоб суспільство і народ не хвилювалися; дещо наївно вони запевняли государя, що з доконаним крупним перетворенням, як з доконаним фактом, хочеш не хочеш примиряться всі.
Останнє, але головне, умова була те, щоб реформа дарувала государем як акт його цілком вільної волі. Друзі Олександр I знали, що їм доведеться зважати на Лагарпом; з свого боку, вони посилено висували Олександра I. Воронцова, до якого Олександр I відчував антипатію, і Мордвинова. Члени кружка у багатьох випадках проявляли бажання керувати Олександр I: так, вони настирливо вимагали відставки адмірала Кушельова, виражали своє здивування з приводу призначення казанським губернатором якогось Аплечєєва, міркували про те, скільки часу Олександр I пробути в Москві з нагоди коронації, прагнули узяти під свій нагляд зносин Олександр I з прусським королем, відмовляючи його від мемельского побачення і радячи взагалі бути обережним в листуванні з Фрідріхом-Вільгельмом. Коли відношення Олександр I до всіх цих спроб розширити владу кружка змінилося, недавні друзі його сталі озиватися про нього зовсім інакше: "Олександр - це сукупність слабкості, невірності, несправедливості, страху і необізнаності (non-sens)". А тим часом Олександр I, якщо хотів відновити загальнонародний характер державної влади, навряд чи мав право настільки підкорятися кружку своїх друзів; навряд чи і взагалі він мав право прийняти цілком їх програму і способи, ними запропоновані до її здійснення. Навряд чи і самі друзі Олександр I правильно ставили задачі неофіційного комітету; вони, звичайно, виявлялися вірними послідовниками раціональної філософії, що досить-таки зневажливо відносилася до народу; вони рахували потрібним предпослати перевлаштування країни політичним реформам, тоді як Олександр I хотів при вступі на престол неодмінно дати конституцію; відкладаючи її, вони тим самим робили менш можливим її здійснення, пропускали психологічний момент. Приймаючи на себе задачу повного перевлаштування Росії, вони безперечно брали задачу вище за свої сили. Вони розкидалися і обговорювали в неофіційному комітеті все: і зовнішню політику, і реформу Поради і Сенат, і введення міністерств і комітету міністрів, і про кріпацтво, і про дворянство, і про систему народної освіти (з 24 червня 1801 року по 9 листопаду 1803 року).
3. Міжнародні відносини
У відносини міжнародні Олександр I хотів внести ті ж одушевляючі його відчуття законності, любові і миру; він вірив у високу роль, що належить йому і його країні. Він не мав наміру розширювати володінь Росії; його мрією було стати на чолі людства, для його блага. Перший консул і Франція були найсерйознішою перешкодою до здійснення його мріянь.
З перших же днів Олександр I виступає як супротивник Наполеона, звичайно, дуже обережний. В спадок від батька йому дісталися дуже заплутані відносини: союз з Францією, війна з Англією, розривши з Австрією і майже готовий розрив з Пруссією. Положення це було настільки дивне і ненормальне, що навіть недавні вороги наші не дивилися на нього серйозно. Олександр I відразу проголосив початки невтручання Росії: Росія не потребує в союзах, їй не слід зв'язувати себе ніякими договорами; "особисто для себе, - говорив Олександр I, - мені нічого не потрібне, бажаю тільки сприяти спокою Європи". В той же час він наважувався "накласти узду на владолюбство Франції". З першим посланцем Бонапарта, Дюроком, Олександр I завів мову про королів неаполітанському і сардінському. Він не приховував від своїх співробітників, що лише обставини примушують його підтримувати поки з консулом мирні відносини.
Навіть у приватному житті своєї Олександр I був супротивником французького правителя; у міру того, як Бонапарт оточував себе все більшою помпою і розкішшю, реставруючи двір колишнього режиму, Олександр I красувався простотою побуту і обстановки настільки, що викликав не зовсім схвальне здивування своїх підданих. Зовнішня політика Олександр I протилежна звичайно реальній і вигідній для Росії політиці його бабці. Його часто засуджують за його перші дві війни проти Франції, але навряд чи це справедливо: російському уряду було дуже важко залишатися байдужим глядачем того, що тоді відбувалося в Європі. Олександр I, не чекаючи нападу Наполеона, сам виступив проти нього спочатку з Австрією, потім з Пруссією: в обох цих війнах Олександр I діяв згідно з реальними вигодами Росії, підготовлюючи її тріумф.
Абсолютно правильно він пов'язував війни з Наполеоном з польським питанням, і думка про те, що думку про такий зв'язок вселена йому князем Чарторійським, навряд чи справедливо. Відновлення самостійності Польщі було можливе: наслідки - Тільзітський мир - довели, що Олександр I передбачав цю можливість і бажав попередити відновлення Польщі ворогом Росії. По своєму положенню Польща могла бути і авангардом Росії в її боротьбі із західними сусідами і навпаки. Олександр I була потрібна Польща не для збільшення території Росії, а для того, щоб відняти у ворога Росії можливість мати союзника майже, що в самій Росії, тобто в західній Русі і Литві, де був такий сильний польський елемент.
До XIX століття процес збирання російської народності (окрім Галіциі) кінчився; об’єднуючись з Польщею, Росія виступала вже як старша і головна в сім'ї слов'янських народів. В XVII столітті це не було зроблено не тому, що цього не хотіли, а тому, що не могли. Вигоди Росії були добре злагоджені з принциповою стороною дій Олександра I. Досягти мети можна було різними шляхами. Коли Олександр I, до здивування і обурення багато кого, настояв на призначенні князя Олександр I Чарторійського міністром закордонних справ, він дав зрозуміти, що кладе дозвіл польського питання в основу всієї зовнішньої політики.
Побачення Олександр I з Фрідріхом-Вільгельмом III укріпило зв'язок між обома дворами. При таких відносинах Росії до Пруссії відбувся розрив з Францією, приводом для якого послужила страта герцога Енгиенського (1804), родича Олександр I, захопленого на Баденськой території. Запевняючи, що мета війни - незалежність держав Європи, що російський государ, володіючи величезною імперією, нічого не бажає, окрім користі своїх союзників, і починає війну не проти французького народу, Олександр I вступив в бій, щоб виконати, як він її розумів, обов'язок могутнього государя (grand souverain) і, разом з тим, дозволити польське питання.
Війна почалася, але Пруссія не приєднувалася до коаліції. Олександр I поїхав в Пулави, щоб підготувати польську громадську думку до проголошення його королем польським, а кн. П. Долгорукова послав домовитися з королем прусським про конвенцію щодо проходу російських військ через прусську територію. Коли Олександр I дізнався про це, він з Пулав проїхав не до Варшави, як раніше передбачалося, а до Берліна; тут він добився умовного приєднання Пруссії до коаліції, за що їй був обіцяний Ганновер; тоді ж в Потсдамі, біля гробниці Фрідріха Великого, Олександр I присягнувся у вічній дружбі королю Прусському і його будинку. Потім Олександр I поспішив до своєї армії. Є багато свідоцтв, що він і оточуючі його не сумнівалися в перемозі. Напередодні битви князь Долгоруков говорив з Наполеоном від імені Олександр I так, як ніби російські сили стояли на висотах Монмартра. Олександр I сам горів нетерпінням битися з Наполеоном.
Поразка російських і австрійських військ під Аустерліцем (20 листопаду 1805) була повна, коаліція була засмучена, Австрія поспішила укласти мир з Францією. Після Аустерліца Олександр I не відмовився від основних своїх переконань, але, одержавши бойове хрещення, став самостійніше, строго, підозріліше. Самолюбність його не могла не страждати: в такі осуджувані їм епохи Катерини і Павла російські війська брали тільки перемоги - а при ньому, у присутності нього, пануючи (чого не було з часу Петра Великого), війська були рішуче розбиті. Він шукав в душі виправдання і знайшов його - в оточуючих. Широко розповсюдилася легенда про підступний образ дії австрійців; навіть Єлизавета Олексіївна, що почерпала свої відомості з першоджерела, в листах до матері запевняє останню, що причина невдачі австрійці, не знаходить слів для їх осуду (lache, traitre, bete), запевняє навіть, що австрійці не тільки примусили голодувати російську армію, але і обернули зброю свою проти росіян! В тому ж дусі говорив в Берліні князь Долгоруков.
Окрім Австрії, в очах Олександр I були винуваті і російські генерали, особливо Кутузов, і члени неофіційного комітету: вони ввели государя в оману щодо сил Наполеона. Кружок неофіційного комітету розпався. Увага Олександр I цілком зосередилося на зовнішній політиці. Зовнішню політику він узяв безпосередньо в свої руки; при головних дворах Європи сталі час від часу бути особливі посланці його з важливими, секретними дорученнями; міністр закордонних справ не завжди був цілком обізнаний про істинні наміри Государя. Олександр I зважився продовжувати війну з Наполеоном, цього разу - в союзі з Пруссією. Марно князь Чарторійський енергійно повставав проти такого образу дій, передбачав загибель Росії від союзу з Пруссією, указував на необхідність для Росії придбання гирл Німану і Вісли, тобто якраз те, що згодом і Наполеон запропонував Олександру I.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
