Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 4)

На чолі управління Росії став, на час війни, комітет міністрів, що з цієї нагоди одержав особливу організацію (20 березня 1812). Головою комітету міністрів був призначений граф Н.І. Салтиков, що одержав від государя найширші повноваження; без перебільшення можна сказати, що Салтиков з управляючими справами комітету міністрів правил Росією з 1812 по 1813 роки. Задачі комітету були незвичайно широкі: військова справа поглинула всю його увагу; вкомплектування армії рекрутами, постачання її одягом, взуттям, провіантом, при крайньому недоліку засобів державного казначейства, складало важку задачу.

Потерпілі від ворожого нашестя губернії вимагали найуважнішого піклування і знову-таки грошової допомоги; до неминучого під час війни розповсюдження хвороб приєдналася ще чума, що проникла в наші південні губернії; нелегко був прогодувати голодне населення потерпілих губерній, а на руках ще була маса військовополонених, яких треба було містити під наглядом. Місцями налякане невдачами населення легко піддавалося чуткам, наприклад, про те, що поляки утворили змову на користь французів і збираються перерізувати російське населення в західних губерніях; там упевнено говорили про повернення французів: "древо, насаджене Наполеоном, скоро принесе плоди". Багато ополчень узято було дворянством на свій зміст спочатку на три місяці; пройшов цей термін - ополчення не були розбещені, і довелося добровільне пожертвування обернути в обов'язковий податок на 1813 рік. Цей податок, як екстрений збір, був стягнутий з 14 губерній, що не поставили ополченців. Обережний і компетентний в даному випадку суддя, міністр Гурьєв, вважав, що "по вельми помірному численню, Росія ополченнями, наборами, військовими вимогами, нарядами і пожертвуваннями дала державі понад 200 мільйони рублів.

У 1811 році доходи держави дорівнювали 280 мільйонам рублів, а в 1812 році вони, по попередньому кошторису, були визначені в 303 мільйони; потім додатковий кошторис (піднесення податків) дав 72 мільйони рублів, так пожертвуваннями, на вищезгадану думку Гурьєва, народ дав державі близько 200 мільйонів рублів, всього, отже, 575 мільйонів рублів, удвічі більше проти 1811 року. Потім маса витрат не піддається численню: обов'язок доставляти підводи для підвезення провіанту до армії важким тягарем лежала на населенні. Селянам доводилося наймати підрядчиків; підрядчики везли, але коні у них падали, гонщики розбігалися. Багато заготовленого провіанту було неможливо доставити, і він згнив без користі. Були губернії, де протягом п'яти років населення повинне було віддавати весь свій хліб війську. Не дивно тому, що 1812 рік вважають епохою, з якою почалося розорення і зубожіння Росії.

У справі збереження порядку перемогу отримана не військами, а самим народом. Наполеон помилився: чим далі він заглиблювався до Росії, тим єдинодушніше ставала нація - саме нація, якої в XVIII столітті ще не було: відносно ненависті до Наполеона і французів панувала повна згода. В палаці, де народний настрій представлявся в дещо сентиментальному світлі, були упевнені, що старики, що втратили все, говорять: знайдемо кошти до життя, все краще за ганебний мир; навіть жінки забувають про небезпеки і бояться одного - миру!

У 1812 році вироблено було три набори: всього узято по 20 чоловік з 500 душ. Немало бігло і з армії, утворюючи зграї мародерів; у свій час думали навіть про необхідність привести солдатів повторно до присяги; але це припущення відхилювало як образливе для більшості, яка служила вірою і правдою. Бродіння в армії, загальний голос народу і суспільства примусили Олександра I призначити головнокомандуючим М.І. Кутузова.

Вищі чини і офіцерство армії не обмежилися цим: вони запропонували імператору (через Вільсона) видалити графа Румянцева від посади і заявили, що всяка думка про припинення військових дій, що йде з Петербургу, буде визнана в армії не за дійсний вираз волі государя, а за зловмисне іноземне навіювання.

Олександр I був до глибини душі обурений цим, рішуче відкинув вимоги відставки Румянцева і знов підтвердив своє непохитне рішення воювати: "краще відрощу собі бороду і харчуватимуся картоплею в Сибіру". Тим часом, армія відступала, відступила і з Бородінського поля, залишила Москву, негайно зайняту ворогом. Паніка розповсюджувалася.

Страх проник, нарешті, і в палац; імператриця Марія Федорівна, Костянтин Павлович, Рум'янців і Аракчєєв голосно говорили про необхідність миру; Петербург спішно готувався до вивозу всього цінного. Після Клястіцкої перемоги кн. Витгенштейна Петербург зітхнув вільніше; ця перемога, сама по собі зовсім не важлива, надовго покрила лаврами її героя - вельми посереднього генерала.

Рухаючись в глибінь Росії, займаючи старовинну її столицю, Наполеон розраховував перш за все на моральний ефект, але викликав тільки жадаю мести.

Після 6 жовтня (Тарутінський бій) обставини круто змінилися. 14 жовтня Наполеон почав відступ: невдача походу з'ясувалася. Хоча Кутузов, частково по стратегічних, частково по своїх політичних міркуваннях, переслідував наполеонівську армію недостатньо рішуче, але лише найжалюгідніші залишки її досягли російської межі.

Тепер підіймалося питання, чи продовжувати війну, або укласти почесний мир з Францією? Думки розділилися: восторжествувало те, по якому укласти тоді ж мир з Наполеоном значило б відмовитися від всіх понесених жертв. Олександр I був душею склалася в 1813 році коаліції проти Наполеона.

Багато раз особливі особисті властивості російського монарха рятували загальну справу; великий дипломатичний талант імператора розвинувся цілком; по визнанню істориків, виявилися і військові його дарування. 19 березня 1814 року Олександр I і прусський король вступили до Парижа. Перемога над Наполеоном не завершила справи. Для здійснення своїх планів Олександр I довелося вести довгу дипломатичну кампанію з своїми союзниками, довелося ділити здобич.

Під час свого перебування у Франції в 1814 році Олександр I безумовно проводить свої колишні ідеї: по відношенню до Європи, особливо до Франції, він бажає тільки забезпечити мир; внутрішнього пристрою її він не хоче торкатися, вважаючи, що ліберальні установи, розвиток і розповсюдження ліберальних ідей - кращий засіб для процвітання країни. Винагородою Росії государ вважав відновлення Польщі, сполученою унією з Росією. Він голосно виражав упевненість, що кріпацтво буде знищено ще в його царювання. Якби програма Олександр I була виконана - це винагородило б Росію за всі її жертви.

5. Відхід в містицизм

З самим Олександр I в цей час відбувається зміна. Від природи м'який, вдумливий і мрійливий, він, здавалося б, повинен був бути людиною релігійною; але до 1812 року ця сторона його життя залишалася як би заглушеною. Свого часу він дістав релігійну освіту від людини (протоієрей Самборській), яка всім складом своєї душі міг збудити в своєму вихованці релігійні відчуття. Це, проте, не було помітно: Олександр I ходив в церкву, виконував церковні обряди, говорив і писав іноді про Промисел, про Провидіння і лише. Одним з наслідків війни 1812 року було пробудження в світському суспільстві релігійності на зміну поверхневому матеріалізму і "вольтеріанству" другої половини XVIII століття. Олександр I також став шукати в релігії підтримку і утіху.

З літа 1812 року він став щодня читати Біблію, іноді разом з імператрицею; медаль, вибита в пам'ять дванадцятого року, мала напис: "не нам, не нам, а імені Твоєму". Обітниця, даний Олександр I збудувати в Москві храм Христа Рятівника, широка гостинність, надана государем англійському біблійному суспільству, дещо раніше зносин з масонами: ось перші показники нового настрою Олександра I.

Спочатку релігійний настрій ще уживався з ліберальними ідеями, але Олександр I вже здається, що він - знаряддя Промислу. Боязкий, невпевнений в собі, Олександр I вибрав систему дій, в яку він вірив; в період нещастя він мав мужність боронити свою систему при найсприятливіших обставинах. Якби він тепер переніс своє щастя, як раніше переносив нещастя, він дав би Європі і Росії, що поневолила, свободу; визвольна війна освіжила і укріпила б Росію.

Скоро, проте, стало помітно, що Олександр I - розум блискучий, але не глибокий і не самостійний. З 1814 року починається поступове падіння Олександра I. На Віденському конгресі Олександр I посилено проводив свою програму, але в діях його у Відні з колишніми політичними ідеями вже переплітаються початки релігійні.

На свої відносини до государів, тим більше до Меттерніху, Талейрану, Олександр I дивився зі всепрощаючої християнської точки зору; але як государ, він не мав права зраджувати забуттю такі факти, як договір, укладений проти нього (в 1815 лютому) Австрією, Англією і Францією.

Під час другого походу в Парижі Олександр I зближувався з відомою баронесою Ю. Кріденер. Прожите з його скорботою, жалями і радощами стало для Олександр I гріховним. Йому здавалося, що поблажливість його породжує розбещеність, а за нею і інші вади. Під час вторинного перебування в Парижі російські війська неодноразово випробовували на собі гнів государя. Він мовчав при стратах "білого терору", що почалися. В такому настрої Олександр I побажав, щоб народи побачили, як государі приймають верховну владу від Бога.

У 1815 році Олександр I повернувся до Росії, куди він приїжджав ще в 1814 році, але ненадовго. Небагато розуміли, що під'їм і сильні відчуття не тривалі; що за днями, повними одушевлення, днями великих подій, потягнеться довгий ланцюг млявих, холодних днів... В російських серцях підіймалося питання, що ж дасть государ Росії? Після Петра Олександр I був перший російський цар, що їздив за межу. Тепер народ зовсім інакше відносився до повернення свого государя; але сам Олександр I повертався в свою вітчизну не тим повним одушевлення людиною, якою покидав його. Він повертався втомлений, пересичений; три роки, проведені в безперервній напрузі, в рішенні світових питань, його абсолютно змінили; його інтереси залишилися за межею.

Він прийняв на себе підтримку встановленого порядку, боротьбу проти революції; він вважав за можливе завжди, коли визнає потрібним, знову двинути російську армію за межу, і не сумнівався в тому, що завжди матиме свій в розпорядженні необхідні для того засоби.

Всім цим вже передрішалося питання, чи може Росія одержати конституцію. Турботи про армію і її повсякчасну готовність повинні були особливо привертати увагу государя. Росія з'явилася Олександр I, в 1815 році, в найсумнішому вигляді. Навіть недавно реформовані самі найвищі центральні органи управління не виправдали надій імператора. Він залишився незадоволений комітетом міністрів, бо розкрилися великі зловживання; управляючий справами комітету Молчанов відданий під суд, військовий міністр, князь А.И. Горчаков - також.

6. Аракчєєвщина

Управління йшло надзвичайно погано - можна сказати, гірше, ніж при Павлові I. Відсутність государя, невідомість, в якій знаходилися багато міністрів, повноваження, дані місцевим властям, і непосильні задачі, покладені на них по збору податків на військові справи, - все це привело до повного розгрому місцевого управління.

Невиконання сенатських указів, накопичення недоїмок, довільні арешти громадян, жорстокі (до смерті) покарання в місцях висновків, хабарі, продаж казенного майна, наклепи, віддача відкупів без торгів, корчемство, контрабанда, навіть підробка асигнацій, - були такі язви російського життя. Ще більш сумні справи відкрилися при численних селянських хвилюваннях; селянські скарги того часу дають яскраву картину повного свавілля і жорстокості.

Олександр I щиро хотів викоренити зло, що роз'їдало російське життя; не збираючись особисто займатися поточними справами, він залишив комітет міністрів в тому положенні, яке було дане йому в 1812 році зважаючи на від'їзд государя за межу, - але віддав його під нагляд графу Аракчєєву. Положення комітету докладалися государю графом Аракчєєвим; значення останнього надзвичайно зросло, оскільки доклади міністрів скоротилися. У государя не було часу читати журнали комітету; для нього складалися особливі короткі меморії, на яких Аракчєєв часто висловлював свої висновки і примітки до побажань комітету.

Рішення государя майже завжди співпадали з думками Аракчєєва. Аракчєєв став тимчасовим виконавцем; на нього Олександр I склав поточні справи, залишивши собі тільки головне керівництво.

Проте, Аракчєєв був тільки виконавцем; колишні наближені Олександр I (неофіційний комітет, Сперанській) розробляли з ним разом всі плани, тепер радник Олександр I більше не потрібен, у нього є своя програма. Він все ще продовжує вірити, що ліберальні установи, "яких священні початки змішують з руйнівними навчаннями, не суть мрія". Він продовжує обдумувати конституційні плани.

У Польщі він зробив досвід, чи може він, не зраджуючи свої наміри, розповсюдити на Росію даний Польщі політичний пристрій. Росію передбачалося розділити на наміснитцтво (що було тим легше, оскільки майже всі губернії Європейської Росії були зібрані в окремі генерал-губернаторські); в кожному наміснитцтві повинен бути свій сейм, раз на 3 роки, що збирається; загальний державний сейм або державна дума збирається раз в 5 років. Як місцеві, так і загальний сейм - двопалатні: верхню палату в загальному сеймі утворює Сенат, а нижню - посольська земська хата. Сенатори - за призначенням, в посольську палату населення (дворяни і городяни) обирають встановлене число осіб, дві третини яких затверджуються государем в званні послів. Місцеві сейми обирають з свого середовища відоме число депутатів в державний сейм; половину вибраних государ затверджує для присутності в державному сеймі. Государ - єдине джерело всякої влади, але сейм сприяє законодавчій владі государя.

Приступлено було до утворення наміснитцтва, на перший раз з п'яти губерній великоросів; намісником був призначений Балашов. Мова, вимовлена Олександром I в 1818 році, при відкритті польського сейму, справила найсильніше враження; але Росія її не почула, а тільки підслуховувала, що її хочуть нагородити конституцією.

Політичним ідеям Олександр I не суперечило посилене насадження в ці роки військових поселень. Ідея військових поселень не була новою; вигадані вони не Олександр I і не Аракчєєвим; в Росії, протягом всього XVIII століття, були поселені війська, аж до діяльності Потьомкіна в Новоросії.

Багато хто причин висунули знову це питання: сумне положення солдата, після 25-річної служби залишався без жодних засобів до прожитку; важке положення його ж під час проходження служби, що доводилося і величезним відсотком хворих в армії, і постійними втечами; невеселе положення офіцерів армійських полків, розсіяних по трущобах і ведмедячих кутах, без суспільства, без розваг, без книг, і що швидко опускалися етично.

Характеристики

Список файлов курсовой работы