56886 (610504), страница 6
Текст из файла (страница 6)
У боях за Вінницю не обійшлося без жертв. Зокрема, 10 серпня смертю героя загинув державний інспектор 3-го гайдамацького полку Козловський, який обороняв залізничний вокзал від наступаючих з боку Жмеринки більшовиків. Разом з кількома артилеристами він проник на панцирник «Таращанець» і відкрив вогонь по іншому ворожому панцирнику, який відступав на Гнівань. Згодом, під час тимчасового відступу від вокзалу Козловський був поранений кулею і упав з коня, отримавши ще й удар шаблею. Поховано його у Вінниці на місцевому цвинтарі0.
Під час визволення Вінниці загинув також полковник М. Олександрович, уродженець с. Лопушне теперішнього Кременецького району Тернопільської області.
Частина полеглих вояків Армії УНР, які загинули під час визволення міста, а також померли згодом від тифу та інших хвороб, була похована на парафіяльному кладовищі Цвинтарної церкви. Про їхні імена можна дізнатися із метричної книги цієї церкви за 1919 рік 0 , а також зі спогадів учасників тих подій. Ось як про цю трагедію пише І. Вислоцький: «Перон був завалений хворими, котрі тулилися один до одного, щоб зігрітися хоч трохи. На грудях одного лежала голова другого, а на цьому ноги третього. Часом лише виривався глибокий, розпучливий стогін — або маячіння у високій гарячці — з цих сплетених куп і ще живих, конаючих і мертвих. Це плямистий тиф — він перемагав Українську Галицьку Армію і виривав сотнями свої жертви. УГА конала...
На двірець заїжджали дедалі частіше поїзди з новими хворими. Часто заки такий поїзд доїхав до Винниці, то санітари лежали вже з високою гарячкою, разом з тими, що їм мали служити поміччю. Тут у Вінниці була Начальна Команда. Лікарів було мало, ліків зовсім не було... Померлих виносили до близьких шоп і клали їх на землю. Коли не стало місця на долівці, тоді клали другу верству на неживих, вже від морозу закостенілих, відтак третю і т. д. цілі стоси покійників. Живі ходили вже байдужі. Завтра або післязавтра їх міг скосити тиф, і чекала їх тоді та сама доля — смерть» 0.
Безперечно, кількість жертв, понесених українцями, була значно більшою, однак через брак джерел ми не можемо встановити точну кількість полеглих під час визволення Вінниці козаків та старшин Армії УНР. Так само вимагає уважного розгляду І дослідження проблема масових політичних репресій та страт мирного цивільного населення, що його чинила окупаційна російсько-більшовицька влада. Причому її злочини були настільки кричущі, що одразу ж після визволення Вінниці була створена спеціальна комісія по розкопках і похованню вбитих більшовиками громадян (до речі, задовго до відомих розкопок жертв комуністичного терору в парку ім. Горького). Очолив комісію полковник М. Дорошкевич, який брав участь у визволенні Вінниці від більшовиків. Окрім нього, до складу комісії входили представник від міського самоврядування, декілька членів громадських організацій та лікарів, і секретар, місцевий журналіст П. Петропавловський0.
Ще перед початком роботи комісії на могилах закатованих громадян, що знаходилися в лісі Грохольського за садом Толстого (нині - мікрорайон П'ятничани), побував кореспондент вінницької просвітянської газети «Шлях», який був вражений від побаченої картини: «Страшне місце! — писав він у номері за 15 серпня 1919 р. - Людезвірі, які вбивали збройною рукою беззбройних, зв'язаних своїх політичних супротивників, не взяли навіть на себе святого обов'язку викопувати могили; трупи просто скидали у ями в лісі і засипали зверху землею» 0.
Ще гнітючіше враження на присутніх справили розкопки великої могили біля насіннєвого заводу, які проводилися 18 серпня 1919 р. Варто зазначити, що знайдені в могилах люди були жертвами Сорокінського карального загону, який в ніч з 9 на 10 червня 1919 р. проводив у Вінниці масові розстріли0. Серед розстріляних була ціла група відомих подільських кооператорів, співробітників Подільського Союзбанку0.
У наступні дні розкопки жертв московсько-більшовицького терору продовжилися.
Слід також відзначити, що під час свого відступу з Вінниці 9 серпня 1919 р. більшовики вивезли із собою чимало арештованих українців. 12 серпня 1919 р. 12 з них розстріляли на ст. Козятин, де 24 і 25 серпня того ж року також проводилися розкопки.
Окрім людських жертв, Вінниця зазнала і важких матеріальних втрат. Зокрема, 15 серпня 1919 р. правління Подільського Союзбанку повідомляло міністра народного господарства УНР про те, що більшовики пограбували Союзбанк на суму понад 3 млн. крб., а з відділеннями в Інших містах — на 5 млн. 224 тис. крб. Вони ж забрали готівку з каси міського самоврядування, бухгалтерські документи, канцелярське майно, запас продуктів зі складів тощо. При цьому вивезена більшовиками міська каса, що складала готівкою 259964 крб. 82 коп.
Після зайняття Вінниці українськими частинами більшовицькі сили, зокрема Вінницький комуністичний батальйон, з оборонними боями відступали на Київ. Однак під Калинівкою вони були розгромлені. Серед убитих виявився і секретар Вінницького міськкому КП(б)У М.Ф. Гойхер. Ще один більшовицький ватажок, член президії Подільського губвиконкому та голова революційної слідчої комісії при Подільському губернському революційному трибуналі М.М. Максимович (1897—1919) потрапив до полону, а відтак постав перед українським правосуддям (юридичний захист його здійснювали присяжні повірені І.Я. Слуцький та Ю.В. Радбіль). До речі, у справедливості та об'єктивності українського суду міг переконатися і сам підсудний, який заявив: «Коли я йшов не фронт, я був певен, що як попаду до українців - живим не залишусь. Але сталось інакше, в цьому я трохи переконався на собі» 0. Після тривалого і всебічного розгляду справи Максимович, як один із головних провідників червоного терору у Вінниці, був засуджений до смертної кари. Проте розстріляний тоді М. Максимович не був, оскільки отримав помилування від Головного Отамана Армії УНР та голови Директорії С. В. Петлюри. Розстріляли його наприкінці 1919 р. денікінці.
Тим часом у місті, яке зазнало чимало лиха від військових дій та більшовицьких соціальних експериментів, поступово налагоджувалося мирне життя. Відновлює свою діяльність Вінницька міська управа (голова — А.Р. Фанстіль), яка востаннє збиралася ще 18 березня 1919 року, відбулося перше засідання Вінницької повітової народної управи. Виконуючим обов'язки Вінницького повітового комісара було призначено колишнього судового слідчого О.М. Браїловського (невдовзі його замінив Є.П. Теравський), комендантом міста Вінниці — старшину Добрянського, Вінницьким повітовим військовим начальником — полковника Борейка, і, нарешті начальником міської міліції став Г.Б. Червінський. Невдовзі, 18 серпня 1919 р., на своє засідання збирається і Вінницька міська дума (голова — І.Я. Слуцький), яка найперше вшанувала пам'ять розстріляних більшовиками гласних В.В. Боржковського та Ю.О. Щириці.
Певна стабілізація внутрішньополітичного становища у місті пожвавила і діяльність партій національно-державницького спрямування. Так, на зборах 17 серпня 1919 р. було відновлено Вінницьку організацію УСДРП та обрано її керівні органи. Головою комітету організації УСДРП обрано відомого літератора, колишнього члена Центральної Ради В.С. Дудича, секретарем — кооператора та поета В.В. Максимця. 7—9 вересня у вінницькому готелі «Савой» відбулася конференція УПСР0.
31 серпня 1919 р. в приміщенні «Просвіти» відбулись загальні збори Вінницької організації УСДРП. На них виступив інструктор ЦК партії О. Лола, який наголосив, що «робітничі партії, які ведуть боротьбу за самовизначення націй, не можуть бути проти самостійності українського народу». В галузі державного будівництва оратор вказав на необхідність якнайшвидшої перебудови народного господарства в напрямку націоналізації найбільших галузей промисловості та реалізації Земельного закону Директорії. Наступні збори Вінницької організації УСДРП (8 вересня 1919 р.) прийняли рішення про створення Українського демократичного союзу (об'єднання всіх соціалістичних партій України без різниці національностей) та відновлення діяльності робітничого клубу.
Варто відзначити, що ідея об'єднання усіх державницьких сил обговорювалася ще 26 серпня 1919 р. в приміщенні Союзбанку на нараді представників українських партій і громадських організацій. На нараді було утворено тимчасову президію майбутнього об'єднання, до якої увійшли В.С. Мачушенко, В.С. Дудич, В.С Богуслзвський, В.П. Козак і О.Ф. Морський. На першому засіданні президії 28 серпня 1919 р. вирішено дати представництво у Союзі українським соціал-революціонерам, соціал-демократам, соціал-федералістам, соціал-самостійникам, селянській спілці — по 3 представники від партії; товариству «Просвіта», повітовому земству, учительській спілці, кредитовій кооперації, споживчій і сільськогосподарській — по 2 представники0.
На установчих зборах нового об'єднання (3, 17 і 20 вересня 1919 p.), яке дістало назву Український демократичний союз, було прийнято його програму, статут та обрано керівні органи. У програмі, зокрема, наголошувалось, що Союз має своїм завданням «об'єднання всіх дійсно демократичних сил на території України для захисту інтересів трудового народу», «боротьбу за широкі соціальні реформи по програмі minimum соціалістичних партій», «боротьбу за зміцнення і поширення в етнографічних межах суверенної Укр. Народньої Республіки»; тощо. До складу президії УДС увійшли: голова В.С. "Дудич, заступник голови Базилевич, секретар Лола і члени Тустановський і Рехліс. Майже одночасно із установчим з'їздом УДС у Вінниці відбулась (10 вересня 1919 р. ) і конференція професійних спілок та фабрично-заводських комітетів міста, на якій представник Міністерства праці повідомив про підготовку закону про утворення рад робітничих депутатів, місцевих, губернських та всеукраїнських, які мали б право контролю та дорадчого голосу в справі забезпечення робітництва, охорони праці та робітничого законодавства. Після резолюції, в якій вітався уряд УНР, було дообране центральне бюро профспілок та обрано представників до УДС.
26 жовтня 1919 р. у Вінниці відновлює свою діяльність робітничий клуб. Створений він був ще у січні того ж року з метою культурного та духовного розвитку робітництва, однак через різні перешкоди останні місяці він не працював. Відтепер у клубі знову проводились лекції, вистави та інші заходи. При клубі також були велика бібліотека з щоденними газетами та чайний буфет.
Свідченням активного громадсько-політичного життя міста у даний період є також його відвідання високими посадовцями та різними делегаціями. Наприклад, 6 вересня 1919 р. у Вінницю на нараду з місцевими громадськими діячами прибув голова Директорії та Головний Отаман Армії УНР С.В. Петлюра з міністрами. Того ж дня увечері в приміщенні міської управи відбулась нарада міністрів з представниками вінницької демократії, суть якої зводилась до об'єднання демократичних сил усіх національностей, б жовтня 1919 р. у Вінниці побував також диктатор Галичини Є. Петрушевич. На честь прибуття поважного гостя в міському театрі увечері було дано виставу «Степовий гість».
Вдруге Є. Петрушевич прибув до Вінниці разом з С. Петлюрою увечері 27 жовтня 1919 р. Того ж дня він мав розмову з головою УДС В.С. Дудичем та міським головою А.Р. Фанстілем.
Тими ж днями у Вінниці перебували американська місія Червоного Хреста для ознайомлення зі станом місцевих військових шпиталів та чехословацька політична місія.
Крім цього, з інформаційною метою у Вінниці 17 вересня 1919 р. в начальника команди галицьких військ побував американський генерал Гудвін зі своїм ад'ютантом, лейтенантом англійської служби Бове.
Ще однією знаменитістю, відвідини якою нашого міста залишились у пам'яті сучасників, був уславлений галицький авіатор сотник Лєлюхин. У тогочасній пресі відзначалося, що «він щоденно виконує свої чудові, головоломні польоти над містом. Деякі мешканці, не знаючи можливостей вправ на повітроплавах, завмирають від жаху, побачивши його трюки у повітрі» 0.
Основою життєздатності влади Директорії була її підтримка з боку трудового населення. Зі свого боку українська влада підтримувала як складову частину національної демократії масовий кооперативний рух. Одним із перших ще у липні 1919 р. розпочав свою справу Робітничий кооператив, утворений Центральним бюро професійних спілок. У серпні він нараховував 1500 членів. Того ж місяця заявив про своє існування «Український Споживчий Кооператив», який мав розпочати діяльність ще до приходу більшовиків 0.
Наступним кроком у розвитку подільської кооперації була організація Вінницького районного сільськогосподарського кооперативного союзу («Господарсоюзу»). З 27 серпня 1919 р. почала працювати організаційна комісія у складі В. Мачушенка (голова), К. Слісарчука та П. Северенчука. Найголовнішим завданням нового союзу була «організація нових та відновлення старих сільськогосподарських товариств, на котрих в теперішній мент покладається велика надія».
Установчі збори нового кооперативного об'єднання відбулись 27 вересня 1919 р. (надзвичайно важливу роль у їх організації та проведенні відіграв відомий кооператор та економіст О.К. Мицюк). До складу правління «Господарсоюзу» на них було обрано визначного співробітника «Централу» інженера Брояківського, інструктора-агронома Союзбанку Слісарчука і відомого подільського кооператора Северенчука0.
На початку вересня 1919 р. у Вінниці була організована трудова будівельно-технічна артіль «Енергія». Про її роботу яскраво свідчать рядки із тогочасної преси: «приступлено до ремонту деяких громадських будинків, налагоджені операції по торфу, кооператив по експлуатації водяної сили (млини та електрифікація). У склад цього кооперативу входять селянські кооперативи та цукроварні, заінтересовані в справі користування водою, як силою для перемолу та електричного освітлення. Крім того налагоджується зв'язок з закордоном, щоби придбати там потрібні в будівництві матер'яли та машини» 0.
У галузі споживчої кооперації виділявся Вінницький союз споживчих товариств (голова правління - П.В. Журавель). Чималі суми з його прибутку відраховувалися на благодійні цілі: 10 тис. крб.. - на кооперативний інститут, 5 тис. крб.. — на пам'ятник Т.Г. Шевченку, 15 тис. крб.. — на дитячий захист, 40 тис. крб.. — на допомогу українській національній школі, 5 тис. крб.. — на кооперативну бібліотеку при союзі, 22 тис. крб.. - на Вінницький агрономічний технікум і близько 5 тис. крб.. — на стипендію ім. ВССТ при Вінницькій українській гімназії для дітей кооператорів. Крім цього, члени союзу на своїх зборах 13 жовтня 1919 р. вирішили пожертвувати для війська в рамках «Тижня українського козака» 940 попон, 15 кожухів та 50 шапок. Того ж числа було обрано і новий склад Ради союзу (голова - Й.К. Скотинський, товариш голови — Л.П. Білінський)0.
Важливе місце у системі тогочасної кооперації відігрівало і Вінницьке сільськогосподарське товариство, яке постачало своїм членам насіння, сільськогосподарські машини, дрова, відкривало пункти парування тощо. Головою товариства був О.І. Кульматицький.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
