56886 (610504), страница 2
Текст из файла (страница 2)
З метою боротьби з наростаючою злочинністю 19 грудня вирішено створити у Вінниці кримінально-розшуковий відділ з таким штатом: помічник начальника міліції, завідуючий кримінально-розшуковим відділенням, наглядач, діловод і шість агентів.
Успіхи української влади у галузі державного будівництва могли би бути більшими, якби не підривна діяльність місцевих більшовиків. Перейшовши у підпілля, вони вдаються до підготовки збройного повстання проти місцевих органів влади. Представники створеного ними військово-революційного штабу виїздять за допомогою в район Жмеринки, де стояли частини 2-го гвардійського корпусу. На цей час у корпусі вже попрацювали представники Київського комітету більшовицької партії А. Іванов, Є. Бош, Є. Едельштейн та Я. Гамарник. Отже, він був загітований у відповідному дусі.
На початку січня 1918 р. 2-й гвардійський корпус переходить у наступ у північно-східному напрямку. Увечері 9 січня Волинський полк, що входив до його складу, був уже у Вінниці. Після бою в районі залізничної станції урядові війська були змушені відступити в центр міста. Вночі бої знову відновилися. Завершилися вони перемогою більшовиків та відступом українських частин з міста. На ранок 10 січня у Вінницю входять нові більшовицькі сили — Кексгольмський та Литовський полки0. Наступного ж дня сюди прибувають члени Київського обласного комітету більшовицької партії Південно-Західного краю. В житті міста розпочинався новий етап.
17 січня на спільному засіданні Вінницької Ради та ревкому, яке відбулось у Білому залі міської управи під головуванням більшовика Андрія Іванова, було офіційно проголошено встановлення у Вінниці радянської влади, а також обрано новий склад виконавчого комітету Вінницької Ради робітничих І солдатських депутатів (голова Ради —Е. Едельштейн) 0. Після цього вінницьке більшовицьке керівництво 23 січня повторило сценарій розгону Установчих зборів у Петрограді: розпустило міську думу та заарештувало членів міської управи (після крилатої фрази Едельштейна: «Миронов, введите славных литовцев»).
Того ж дня нова влада, що розмістилася в реквізованому будинку окружного суду, прийняла рішення вилучити всі цінності з банку, а також примусити мешканців міста здати золоті речі. Винні в невиконанні цього наказу підлягали суворому покаранню. Для зміцнення своїх позицій та боротьби з непокірними створювався загін т. зв. «червоної гвардії», а на підприємствах запроваджувався «робітничий» контроль. Ще раніше (19 січня) на заможне населення міста було накладено грошове стягнення в розмірі 75 тисяч крб.0
З метою інформування населення про мету і суть своєї політики більшовицьке керівництво Вінницької Ради робітничих і солдатських депутатів 21 січня 1918 р. вирішило видавати свій друкований орган. Ним стала газета «Набат», перший номер якої побачив світ 26 січня. Очолював газету редакційний комітет у складі О.П. Раскатова та Л.С. Слуцького (Ератова).
Загалом, нетривала більшовицька влада у Вінниці в січні-лютому 1918 р. ознаменувалася такими наслідками: «Захоплення частини будинку окружного суду, втручання в діяльність міського самоврядування, позбавлення волі членів міської управи, притягнення їх до суду самочинного революційного трибуналу, притягнення до цього ж суду Інших осіб, вилучення у населення зброї та розкрадання її, обкладення населення незаконним збором у сумі 75000 крб., звільнення з міської в'язниці 59 ув'язнених, розграбування казенного майна (зброя, снаряди, предмети обмундирування та ін.) та капіталів» (з доповіді прокурора Вінницького окружного суду в найбільш важливих справах).0
9 лютого 1918 р. в Бересті (Бресті) між урядом УНР та державами Четвертного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина і Болгарія) було підписано мирний договір. За умовами цього договору Німеччина та Австро-Угорщина зобов'язувалися в обмін на продовольство та сировину надати допомогу українському уряду в боротьбі з російськими та місцевими більшовиками. Таким чином, за участю німецьких та австро-угсрських військ територія України в лютому-березні 191:8 р. була майже повністю очищена від більшовицької влади. Щодо Вінниці, то більшовицька верхівка (М. Тарногродський, В. Красноленський та голова міської ради Журавльов) разом із червоногвардійським загоном поспішно залишили місто ще
13 лютого (до приходу австро-угорських частин), евакуювавшись до Полтави0. Після їхнього відходу вже 15 лютого у Вінниці відновило свою роботу міське самоврядування. Міська дума почала на своєму засіданні розглядати суто мирні питання: про покарання неплатників податку, затвердження штату міських службовців, включення церковно-парафіяльних шкіл до числа міських, про асигнування 900 крб. комісії з охорони міста, коштів на підтримку лікарень. Того ж числа Вінницька дума заявила про своє приєднання до Комітету союзу міст Північної України0.
Зрозуміло, що на заваді здійсненню багатьох соціальних проектів та нормальному функціонуванню міського життя стояли політична нестабільність у країні та загальна господарська розруха. Ситуація погіршувалася і дефіцитом міського бюджету за минулий рік, який складав 700 тисяч крб. У цих умовах дума 14 квітня 1918 р. порушує клопотання перед центральним урядом про короткотермінову позику на поточні витрати в розмірі 1 млн. крб. а також про видачу допомоги на покриття дефіциту бюджету на суму в 500 тис. крб.
Додаткові труднощі для міської влади створювала також присутність у Вінниці окупаційних військ. Зазначимо, що Вінниця була окупована 514 польовим угорським корпусом, частинами 2-ї Східної австро-угорської армії та деякими іншими. 8 березня вінницький комісар оповістив населення, що австро-угорські війська були запрошені з метою очищення України від більшовиків та наведення порядку. При цьому гарантувалися недоторканність громадян УНР та недопущення щодо них насильницьких дій. У свою чергу австро-угорське командування запевнило населення окупованих територій у невтручанні у внутрішні справи українців та у незастосуванні санкцій до осіб, які добровільно здадуть зброю. Проте на практиці стосунки австро-угорців та місцевого населення були далеко не безхмарними. До того ж вони погіршились введенням у дію закону про воєнно-польові суди, що було явним порушенням мирного договору з боку австро-угорського командування0. Особливе обурення серед вінницької громадськості викликав наказ австрійського військового коменданта, в якому, серед іншого, встановлювалася смертна кара за «будь-яке порушення спокою і порядку», псування громадських складів, магазинів, телеграфних і телефонних дротів тощо. За цим наказом встановлювалася також система обов'язкових доносів на осіб, які «вороже ставляться до австро-угорського війська, що перебуває на землях України». Цим самим грубо порушувалися закони та суверенітет України, а також елементарні права громадянина. Наслідком такої позиції австро-угорського командування стала резолюція міської думи від 13(26) березня 1918 р. зі скаргою до Ради Народних Міністрів та Центральної Ради на незаконні дії «союзників» 0.
Останні не дуже церемонилися з місцевою владою і під час проведення численних самовільних реквізицій продовольства, сировини та готових промислових виробів. Так, за розпорядженням австро-угорського коменданта м. Вінниці полковника Горошкевича на Вінницькій взуттєвій фабриці «Ястреб» на початку квітня 1918 р. було реквізовано всі запаси шкіри та взуття. Збереглася також скарга від 11 квітня того ж року про те, що австрійці без дозволу української влади вивезли із Вінниці до Жмеринки кілька партій сала.
Подібна поведінка австрійців в Україні, на думку історика І. Нагаєвського, диктувалася примарою голодної катастрофи в Австро-Угорщині, а також значною присутністю польського персоналу в австрійській армії, який був здебільшого неприхильне настроєний до української справи.
Тим часом, 29 квітня 1918 р. в Україні сталася зміна влади. Для багатьох політичних сил в країні ставала все очевиднішою неспроможність уряду Центральної Ради забезпечити в державі належний лад та стабільність. Саме тому делегати хліборобського з'їзду, які зібралися того дня в Києві, прийняли рішення про розпуск Центральної Ради та проведення виборів гетьмана України. Близько 6500 делегатів з'їзду віддали свої голоси за нащадка українського аристократичного роду Скоропадського.
Після цього прихильники гетьмана майже без боротьби оволоділи усіма державними установами в столиці та на периферії. У Вінниці, наприклад, переворот виявився у тому, що начальник міської міліції Іван Мартиновський випустив оголошення, в якому зазначалося: «Повідомляю мешканців міста Вінниці в тім, що вся влада на Україні належить Гетьману всієї України Павлу Скоропадському, котрого визнано військовим командуванням германським та австро-угорським, і виявившого готовність у випадку необхідності підтримувати тут владу своєю збройною силою і суворо карати за непідкорення цій владі, в повнім єднанні з українською адміністрацією» 0.
Прийшовши до влади, П. Скоропадський чи не найперше приступив до реформування місцевих владних органів. Замість посад губернських та повітових комісарів вводилися губернські та повітові старости, які були представниками центральної влади на місцях. Спочатку посаду губернського старости було запропоновано голові губернського продовольчого комітету О.А. Савостьянову, однак, через відмову останнього ця посада 19 травня 1918 р. дісталася голові Проскурівської повітової земської управи С.І. Кисельову (обіймав її незмінно аж до повалення гетьманського режиму)0.
Подібна ситуація була і з обранням повітового старости: після відмови від посади представника партії конституційних демократів Павла Ренненкампфа Вінницький повіт лише 24 травня дістав свого старосту (ним став лікар А.Р. Левченко).
Ще раніше було сформовано Вінницьку міську управу, яка не функціонувала аж з 20 вересня 1917 р. Це сталося на засіданні міської думи 29 квітня 1918 p., де й було обрано керівництво управи. Очолив міську управу колишній директор Вінницького громадського банку А.Р. Фанстіль.
Вибори управи спричинили гострий протест українських соціал-демократів, яких підтримав і гласний В.В. Боржковський. У своїй заяві вони стверджували, що Вінницька міська дума «не признавала потрібним допустити в склад Городської Управи представника української нації». В свою чергу, голова думи І.Я. Слуцький заявив, що українські соціал-демократи персональне ставлення до їхнього кандидата прийняли за національне. Поступово цей інцидент було залагоджено.
30 травня міська управа працювала вже на повну силу. Цьому немалою мірою сприяв і розподіл обов'язків між її членами. Зокрема, питаннями народної освіти, бібліотек, оренди земель та лавок займався В. В. Боржковський; фінансами, податками, метричними єврейськими книгами, посімейними списками, пивними та рейнськими погребами — Я.М. Волошин; квартирно-військовими справами, міліцією, пожежною командою, театром - Л.А. Длуголенцький; працею, підприємствами, трамваєм, водогоном, ломбардом, друкарнею,ремонтами, видачею дозволів на будівництво, мостами, тротуарами — П.С. Казанасмас; благоустроєм міста в санітарному плані, обозом, бульварами, садами, притулками і бійнями — М. П. Омельченко0.
Значних змін у цей час зазнає і система правоохоронних органів. Замість міської міліції у червні була створена Державна варта, яка безпосередньо підпорядковувалася Міністерству внутрішніх справ, а не міському самоврядуванню. Очолив Державну варту у Вінниці С.А. Мончинський.
За новим законом для служби у Державній варті встановлювався віковий ценз — 23 роки. Варто також відзначити, що територія міста була розбита на 11 округів, до кожного з яких, окрім службовців Державної варти, прикріплювалося по 40 австрійських жандармів.
Новостворені правоохоронні органи одразу ж активно зайнялися боротьбою з різного роду бандитизмом. Цьому сприяв і наказ губернського старости від 1 червня 1918 р. про необхідність усім мешканцям Поділля негайно здати зброю. Усі попередні дозволи на зберігання та носіння зброї були чинними до 15 червня 1918 р. Виконуючи цей наказ, на початку червня 1918 р. міська варта спільно із австрійцями (4 роти солдат, 60 піших та 40 кінних жандармів) провела облаву в районі Замостя. В результаті цієї акції було затримано близько 60 злочинців, у яких вилучено значну кількість грошей та зброї.
З метою стабілізації внутрішнього становища у місті 14 травня було видано наказ, за яким без дозволу губернського старости заборонялося проведення будь-яких з'їздів та зборів. Згодом, 6 червня, без аналогічного дозволу були заборонені різні гуляння, вечірки, вистави, концерти, бали та інші велелюдні заходи. Досить часто порядок у місті забезпечувався спільними зусиллями міської влади та австро-угорського командування.
Більшовики не могли змиритися із втратою своїх позицій. На початку червня 1918 р. вони створили губревком, який координував та спрямовував роботу партизанських загонів (військовим керівником повстанського руху був І. Ткачук, учитель за професією).
Значною подією в житті українських більшовиків був І з'їзд їхньої партії (КП(б)У), який відбувся 5—12 липня 1918 р. в Москві. Вінницьку організацію на з'їзді представляв О.В. Снегов (Фалікзон).
Виконуючи настанови з'їзду, представники більшовицьких організацій Поділля в кінці липня 1918 р. зібралися підпільно у Жмеринці на свою першу губернську конференцію, де було створено Подільський губернський комітет їхньої партії. Лейтмотивом роботи конференції послужили заклики до посилення агітаційної та збройної боротьби проти гетьманського уряду та його австро-угорських і німецьких союзників. Слід сказати, що таким настроям об'єктивно сприяла поведінка гетьманських союзників, які великими партіями вивозили з України награбоване у селян зерно та промислову сировину. У відповідь підпільні більшовицькі осередки України організували загальний страйк залізничників (14 липня — 20 серпня 1918 p.), який зачепив і Вінницю.
Одночасно із страйком залізничників Всеукраїнський центральний військревком готував у серпні проти гетьмана та його союзників збройне повстання. Проте з середини серпня у Вінниці та інших містах Поділля відбулися масові арешти (О.В. Снєгова, керівника повстанських загонів у Вінниці Я.П. Тимощука та ін.). Незважаючи на арешти, вже у вересні 1918 р. більшовики знову посилюють свою активність, ведуть антиурядову агітацію та створюють підпільні загони.
Окрім більшовиків, на Поділлі у березні 1918 р. з'являється нова політична сила — російсько-монархічна організація «Общество Красной точки». Це товариство, яке опиралося на офіцерів російської армії, виступало як проти української держави, так і проти союзницьких військ. Центр цієї організації перебував у Вінниці, а філії — в Брацлаві, Журавлівці, Рахнах та Літині0. Виконавчий комітет товариства очолював Константінов, начальником карального загону був штабс-капітан М. Огнєв. Крім цих осіб, під прокламаціями товариства також досить часто підписувався член виконавчого комітету І. Советников0.
Згадане товариство ставило собі за мету створення бойових загонів під керівництвом досвідчених офіцерів, які мали розбити та вигнати за межі Подільської губернії польські легіони, розстріляти усіх вожаків українського руху («зрадників Росії»), роззброїти євреїв та конфіскувати у них майно, роздати конфісковану у ворогів зброю та майно сільським комітетам для рівномірного розподілу серед населення.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
