56886 (610504), страница 5
Текст из файла (страница 5)
Значні кошти виділяв уряд УНР і на потреби бібліотек. Зокрема, на облаштування українських бібліотек при учительських семінаріях та інститутах було виділено на поточний рік 610 тисяч крб.
Чималі кошти для видання книжок отримували і регіональні товариства «Просвіта» (наприклад, Кам'янець-Подільська просвітницька організація отримала 500 тис. крб..). Щорічна допомога в розмірі 5 тис. гривень виділялася Подільському церковному історико-археологічному товариству (до 1919 року випустило 12 томів своїх «Трудів»), а також Товариству природодосліджувачів, яке очолював професор Петро Бучинський (за б років свого існування це товариство видало 4 томи «Записок» та «Бібліографію Поділля»). Крім цього, у Вінниці була прийнята постанова про виділення 300 тисяч карбованців на придбання окремих приватних архівів та документів.
Уряд УНР попри різні труднощі в міру своїх сил та можливостей надавав також допомогу українцям по другий бік Збручу. Зокрема, 14 лютого 1919 р. він виділив 22 млн. гривень на допомогу культурним організаціям Галичини, 9 тисяч 200 карбованців було надано на 4 місяці педагогічному колективу Холмської духовної колегії0.
Не забував уряд УНР І про соціальне забезпечення членів сімей видатних діячів української науки та культури. Так, наприклад, вдові відомого українського вченого Федора Вовка було призначено щорічну пенсію в розмірі 2400 крб. Таку ж пенсію призначено і Варварі Житецькій, дружині визначного громадського діяча, вченого-філолога і педагога Павла Житецького.
У Вінниці відбувалися і важливі події в галузі як внутрішньої, так і зовнішньої політики. Зокрема, 9 лютого 1919 р. ЦК УСДРП у Вінниці прийняв рішення відкликати своїх представників з Уряду та Директорії «з огляду на нові міжнародні моменти в українській державній справі». Таким чином, після відставки В. Винниченка та його від'їзду за кордон посада голови Директорії залишалася вакантною до 9 травня 1919 р. Обов'язки голови Директорії за чергою виконували всі її члени, проте провину роль серед них відігравав Головний Отаман Симон Петлюра, майбутній одноосібний керівник Директорії. 11 лютого 1919 р. він пише заяву про вихід з рядів УСДРП, проте у відставку не йде. Подібний крок мотивувався необхідністю об'єднання всіх державотворчих сил на благо батьківщини, а також припинення внутрішньопартійних чвар та амбіцій, які розколювали українське суспільство0.
13 лютого 1919 р. у Вінниці було сформовано новий склад Ради Народних Міністрів на чолі із С. Остапенком. Новий уряд, на відіміну від кабінету В. Чехівського, був більш правим. До його складу входили такі відомі українські діячі: О. Шаповал — міністр військових справ, Г. Чижевський - міністр внутрішніх справ, С. Федак - міністр фінансів, І. Фещенко-Чопівський — міністр народного господарства, Є. Архипенко міністр земельних справ, К. Мацієвич — міністр закордонних справ, Д. Маркович — міністр юстиції, П. Пилипчук — міністр шляхів, І. Огієнко - N'.nicrp освіти, І. Липа - міністр культів, О. Корчак-Чепурківський — міністр народного здоров'я, М. Білінський — міністр морських справ, А. Ревуцький - міністр єврейських справ, Й. Назарук - міністр у справах преси та інформації, Д. Симонів — державний контролер, М. Корейський - державний секретар0.
10 лютого 1919 р. Директорія у Вінниці вирішує перервати переговори з РНК РСФРР, оскільки вони через позицію московської сторони не були конструктивними0. До того ж, у цей час значно активізується і своя «п'ята колона» в особі місцевих більшовиків. Останні планували в ніч з 14 на 15 лютого 1919 р. підняти збройне повстання проти режиму Директорії. Однак українській контррозвідці вдалося попередити цей виступ, заарештувавши 14 лютого керівників повстання (Я.П. Тимощук, Зель та ін.). Деяких із них було розстріляно на Літинському шосе.
У пошуках союзників у боротьбі з московсько-більшовицькою агресією Директорія 17 лютого приймає Декларацію до урядів країн Антанти та США з проханням про допомогу. Однак останніх не влаштовувала соціалістична політика українського керівництва, до того ж вони вже зробили ставку на російських прибічників «єдиної та неділимої».
У цих умовах особливого значення набувала консолідація усіх патріотичних сил. Значну роль у її забезпеченні відігравало пресове державне бюро пропаганди, створене за постановою Ради Народних Міністрів УНР від 2424 лютого 1919 р. Цю ж мету переслідував і Трудовий конгрес — представницький орган (до його складу входило 350 делегатів зі всієї України) з контрольними функціями над Радою Народних Міністрів. Конгрес, гаслом якого була «Оборона державності», виступив із зверненням до народу та армії про підтримку Директорії 0.
Питанням оборони республіки була присвячена і Державна нарада УНР за участю членів Директорії, уряду, комісій Трудового конгресу, представників політичних партій і громадських організацій, яка відбулась у Вінниці 5 березня 1919 р. Проте змінити ситуацію на краще вона не змогла. До того ж, під впливом більшовицької пропаганди у військових частинах з'явилися ознаки розкладу. Зокрема, у Вінниці солдати 9-го Республіканського полку відмовилися підкорятись наказам Директорії. Крім цього, 5 березня розбіглися солдати 55-го піхотного полку, а частина 59-го полку знищила своїх старшин і відмовилася наступати на ворога. 8 березня був обеззброєний за бунт 60-й полк, це саме сталося з частиною 53-го полку.
У цих умовах Директорія 6 березня 1919 р. залишає Вінницю і переїздить до Жмеринки, а згодом — до Проскурова (12 березня). Невдовзі до Вінниці (18 березня 1919 р.) вриваються Богунський і Таращанський полки зі складу 1-ї Української радянської дивізії, якою командував Микола Щорс. Тут розташувався штаб його дивізії та Подільський губком КП(б)У.
Після встановлення 18 березня своєї влади у Вінниці більшовики вживають для її зміцнення цілий ряд організаційних заходів. Насамперед, того ж дня було створено міський ревком, який невдовзі реорганізували у Подільський військово-революційний комітет (при останньому існували відділи: земельний, праці, охорони здоров'я, юстиції, освіти та ін.). Згодом було проведено вибори до міської ради. До складу її виконкому обрали більшовиків: Г.А Біллера, Фенглера, Карабчука, О.В. Снєгова (Фалікзона), Спектора, Головатенка, Журавльова, Анфіногенського та ін. В середині квітня 1919 р. виконком міської ради розпочав виконувати свої обов'язки, його головою 14 квітня 1919 р. обрано Власюка. Через кілька днів міський виконком також узяв на себе функції Подільського губвиконкому. 28 квітня 1919 p., після кооптації від більшовицької фракції головою Подільського губвиконкому обрано М.П. Тарногродського.
Одночасно виникають і репресивні органи. У квітні 1919 р. було утворено Подільський губернський революційний трибунал, який очолив Є. Філіппов (Едельштейн), а з 27 травня - В. Красноленський. Ще раніше було створено Подільську губернську надзвичайну комісію для боротьби з контрреволюцією та спекуляцією (20 березня 1919 p.). Очолив її Г. А. Біллер. Згадані каральні органи в червні 1919 р. розкрили «шпигунсько-диверсійну» групу, яка базувалася в нідерландському консульстві у Вінниці. П'ятеро його співробітників, заарештованих ще 5 травня, були розстріляні за вироком голови слідчої комісії Подільського губернського ревтрибуналу М. Максимовича. Усі вони належали до Союзу хліборобів-власників.
Все ж маховик більшовицьких репресій, який тількино починав розкручуватись, зачіпав здебільшого представників національне свідомого українства. Так, 12 квітня 1919 р. було заарештовано викладача фізики Вінницького учительського інституту, колишнього товариша міністра народної освіти та Подільського губернського комісара освіти Ю.О. Щирицю (1880—1919) і В.В. Боржковського (1864—1919), етнографа, фольклориста, історика і статистика, вінницького повітового комісара доби Центральної Ради. Обох їх, серед багатьох інших активних українських діячів, було розстріляно у Києві 1 червня 1919 р0.
Окрім губчека, у травні 1919 р. також було створено Подільську губернську комсомольську організацію (7 травня). Тоді ж (8-10 травня) уперше відбулась легально III Подільська конференція КП(б) У. На ній було обрано новий склад губкому КП(б)У, який очолив М.П. Тарногродський0.
Розпочинають також відбудовуватися та випускати продукцію промислові підприємства міста (суперфосфатний та насіннєвий заводи, механічні майстерні та ін.). Однією з перших (ще у березні 1919 р.) приступила до роботи взуттєва фабрика «Ястреб», яка перебувала у розпорядженні Української радянської дивізії.
Про важливе значення тогочасної Вінниці як значного промислового центр, України свідчить і той факт, що сюди в кінці червня 1919 р. з інспекційною поїздкою прибув голова ЦВК Рад України Г. І. Петровський.
У цей же період для організації та регулювання роботи промисловості губернії у Вінниці створюється Подільська губернська рада народного господарства. Певні зрушення спостерігаються також І в галузі освіти та культури. Усі школи перетворюються на трудові, а керівництво ними та учительським інститутом переходить до педагогічних сад. Одночасно створюються відділи народної освіти пси губернському та повітових ревкомах.
У червні 1919 р. у Вінниці при губвідділі народної освіти була створена комісія для організації природничо-історичного музею. Влітку того ж року музей почав працювати.
Ідеологічним речником нової влади в цей час служила газета «Подольский Коммунист», орган Подільського губкому та міськкому більшовицької партії. Перший номер її побачив світ 28 березня 1919 р.
Досить швидко нова влада своїми діями викликала розчарування та обурення у значної більшості населення Поділля. У відповідь на політику реквізицій та викачування продовольства і сировини, репресивні заходи щодо невдоволених «совєтською владою» та національно свідомих українців усе Поділля невдовзі вкривається широкою мережею антибільшовицьких повстанських загонів. Зокрема, навесні 1919 p. велике селянське повстання, яке очолював мешканець села Хижинці Ю.І. Зеленько, спалахнуло у приміських селах (Хижинці,Лука-Мелешківська, Писарівка, Сокиринці, Яришівка та ін.)0. Але найбільше клопотів більшовицькій владі завдавав отаман Я.М. Шепель (1896-1921), загін якого базувався у Літинському повіті. Починаючи з травня і закінчуючи серпнем 1919 p., загони Шепеля вели запеклі бої за губернський центр — місто Вінницю. Особливо інтенсивними були бої 21—23 травня 1919 р. Повстанцям вдалося захопити Слов'янку — один із районів міста. У бою з повстанцями 23 травня 1919 р. загинув член губпарткому, голова Подільського губревтрибуналу Є. Едельштейн. 20-24 червня 1919 р. бої велися в районі Пироговської вулиці, Садків, Польського цвинтаря. Штурм міста у цей час вели об'єднані сили Шепеля, Волинця, Саранчі, Тищенка. Однак червоним, попередженим про виступ повстанців колишнім царським полковником Маковським, вдалося відбитися. Втративши близько 500 чоловік, повстанці відступили0.
У червні та на початку липня 1919р. для більшовиків на Поділлі знову склалося вкрай, загрозливе становище. У цей час загони Директорії переходять у наступ, звільнивши від ворога Кам'янець-Подільський, Проскурів, Жмеринку та інші міста і села Поділля. Із Жмеринки наступальною операцією українського війська керує С. Петлюра. Здавалося б, ще зусилля — і Вінниця опиниться в українських руках (в ніч на 5 липня 1919 р. загони Армії УНР були вже за 12 км. від міста). Однак більшовикам вдалося тоді переламати ситуацію на фронті на свою користь. Червоний нарком у військових справах УСРР М. Подвойський, терміново прибувши до Вінниці, розгортає контрнаступ. У запеклих боях частини Армії УНР втрачають важливі станції — Гнівань, Браїлів, а 7 липня — Жмеринку. Під владою Директорії фактично залишаються Кам'янецький повіт та частина Проскурівського, Летичівського і Новоушицького повітів0. Проте після переходу Збручу 16—17 липня 49-тисяч-ною Українською Галицькою Армією та її об'єднання з Наддніпрянською Армією УНР ситуація для українців змінилася на краще. До того ж, значно посилюється масовий повстанський селянський рух. Усе це викликало велику паніку та розгубленість в рядах більшовицького керівництва, про що, зокрема, свідчить повідомлення М. Тарногродського в ЦК КП(б)У від 15 липня 1919 року: «З наближенням петлюрівського фронту до Вінниці посилився повстанський рух у східній частині губернії, тепер у північній частині Вінницького І Брацлавського повітів оперують банди Тютюнника та григор'євці, що прорвалися з Київської губернії, в Літинському — Шепель, а в Гайсинському, Ольгопільському, Балтському - Волинець... Становище набирає більш критичного характеру, ніж у травні... В усій губернії радянську, партійну і військову організацію зруйновано, а виняток — одна Вінниця. Продовольча криза доходить до крайніх меж… Здійснити заготівлі на території, вкритій повстанськими бандами, без надійної збройної сили неможливо 0.
Таким чином, наприкінці липня 1919 р. об'єднана українська армія при підтримці повстанців знову переходить в успішний наступ, метою якого був Київ.
Під час цього наступу Вінниця 10 серпня 1919 р. була звільнена від більшовиків. Цій події передували запеклі бої за Жмеринку, в яких брали участь І і III. корпуси УГА, Запорозька група полковника В. Сальського (загальне командування з'єднанням здійснював командант III корпусу генерал-четар А. Кравс), а також група Ю. Тютюнника (куди також входили Запорозька Січ отамана Ю. Божка і повстанський загін Я. Шепеля). Після захоплення Жмеринки бригади І корпусу УГА (командант — полковник О. Микитка) повернули на Вінницю, а дивізії Тютюнника на південний схід і 10 серпня вийшли на лінію річки Буг. Тим часом, передові загони Запорозької групи ще 9 серпня зайняли північні околиці Вінниці, звідки на світанку наступного дня вдарили по більшовицькому гарнізону. Однак більшовикам, підсиленим загонами, що вирвались із Жмеринки, вдалося відбити перший натиск запорожців. Все ж пополудні за допомогою 10-ї бригади УГА, що наступала з півдня, частини Армії УНР здобувають місто 0.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
