37566 (607195), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Нереалізованими залишилися два проекти Конституції УНР, які були підготовлені Урядовою комісією з розробки Конституції УНР та професором О. Ейхельманом, перший з яких передбачав унітарний устрій Української держави, а другий — федеративний.
За так званого радянського періоду існування української державності було прийнято чотири конституції (1919, 1929, 1937 і 1978 рр.) [10, 170]
Конституція УСРР 1929 р. оголошувала Всеукраїнський з'їзд Рад «верховним органом влади» УСРР. З'їзд мав право прийняти до свого розгляду і вирішити будь-яке питання, у тому числі й шляхом прийняття закону. ВУЦВК надавалося право затверджувати проекти кодексів, а також усіх законодавчих актів, які визначали загальні норми політичного, економічного і культурного життя УСРР. Водночас таке ж саме право в галузі законодавства мала Президія ВУЦВК з однією поправкою: всі ці законодавчі акти в обов'язковому порядку повинні вноситися на розгляд і затвердження сесії ВУЦВК. Раднарком УСРР у межах наданих йому ВУЦВК прав також видавав законодавчі акти й постанови.
Така множинність законодавчих органів призводила до певних перекосів в їхній діяльності. Річ у тім, що адміністративно-командна система управління дедалі більше перетворювала всеукраїнські з'їзди Рад в органи декоративні, тому їхні постанови у більшості випадків мали загальний характер. У такому самому напрямі, хоча у трохи меншому обсязі, з початку 30-х років змінювалась законодавча діяльність ВУЦВК. Основна робота в галузі законодавства зосереджувалася в Президії ВУЦВК і Раднаркомі УСРР. Тому не випадково, що значна частина законодавчих актів цього періоду подана у формі постанов Президії ВУЦВК і Раднаркому УСРР.
Посилення керівної ролі Комуністичної партії відбито у спільних постановах ЦК ВКП(б) і Раднаркому СРСР. Зрозуміло, що ця практика поширювалася і на Україну. Хоча про таку форму законодавчих актів не згадує ні Конституція СРСР, ні Конституція УСРР, вони були джерелами права і, більше того, як правило, стосувалися найважливіших сфер життя України. Причому їх кількість невпинно зростала. [8, 219]
Характерною рисою у розвитку джерел права з початку 30-х років стає перевага загальносоюзного законодавства над республіканськими. Ця тенденція виявлялася в двох напрямах: по-перше, поширювалася пряма дія загальносоюзних законодавчих актів, а по-друге, якщо і видавались республіканські законодавчі акти, то здебільшого вони будувалися на основі відповідних загальносоюзних законодавчих актів і значною мірою повторювали останні.
З прийняттям Конституції СРСР 1936 р. Конституції УРСР 1937 р. у джерелах права відбулися суттєві зміни. Відтепер усі нормативні акти поділялися на закони і підзаконні акти. Конституція СРСР 1936 р. установила, що законодавство в СРСР здійснюється виключно Верховною Радою СРСР. Аналогічну норму містила і Конституція УРСР 1937 р. стосовно Верховної Ради УРСР.
Президія Верховної Ради УРСР мала право в межах своєї компетенції видавати укази, які за своєю юридичною природою були підзаконними актами. Раднарком УРСР видавав постанови і розпорядження на підставі і на виконання законів СРСР і УРСР, постанов і розпоряджень Раднаркому СРСР. [3, 109]
Слід наголосити, що хоч і була в цей час створена міцна правова система, але існувала вона, по суті, незалежно від реального життя.
Найвищим органом влади республіки за Конституціями УРСР 1937 р. і 1978 р. вважалася Верховна Рада УРСР, яка формувалася на основі загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні. Депутатом Верховної Ради УРСР міг бути обраний громадянин республіки, якому виповнилося 21 рік, а за Конституцією УРСР 1978 р. — 18 років. Верховна Рада УРСР мала право вирішувати усі питання, віднесені до відання Української РСР, а також створювати підзвітні їй органи. Основна організаційна форма діяльності Верховної Ради УРСР — сесії (чергові та позачергові). Передбачалось скликання чергових сесій Верховної Ради УРСР двічі на рік. Діяльності Верховної Ради в період, що розглядається, найбільшою мірою було притаманне поєднання законодавства зі здійсненням державного управління і контролю.
Верховній Раді УРСР була підзвітна Президія Верховної Ради республіки. Конституція УРСР 1937 р. не визначала правового становища Президії, зафіксувавши лише, що це орган, який тлумачить закони і видає укази, але діяльність Президії виходила за дані рамки. Зміст зазначеної діяльності у другій половині 60-х — першій половині 70-х років полягав у контролі за дотриманням конституції, союзного і республіканського законодавства, підготовці питань до сесій, забезпеченні нормальної роботи Верховної Ради, керівництві місцевими Радами, вдосконаленні структури республіканських органів управління, розв'язанні адміністративно-територіальних питань. Президія широко застосовувала нормативне регулювання суспільних відносин, видаючи з цією метою, як правило, укази. Указ — другий після закону акт вищої юридичної сили. Президія давала тлумачення окремим нормам кримінального, кримінально-процесуального, адміністративного та іншого законодавства.
У зв'язку з прийняттям Конституції СРСР і конституцій союзних республік в 1977—1984 рр. було прийнято ряд нормативних актів про внесення змін та доповнень в основні права й обов'язки Рад народних депутатів. На підставі загальносоюзних нормативних актів вносилися відповідні зміни та доповнення в акти УРСР, які регулювали організацію і діяльність місцевих Рад. Наприклад, у 1978 р. були розширені та конкретизовані права й обов'язки сільських і селищних Рад1. У 1979 р. в УРСР було прийнято в новій редакції закони: про порядок відкликання депутата обласної, районної, міської, районної в місті, селищної і сільської Ради народних депутатів; про районну Раду народних депутатів УРСР; про міську, районну в місті Раду народних депутатів УРСР; про селищну Раду народних депутатів УРСР; про сільську Раду народних депутатів УРСР. У 1980 р. прийнято закони про обласну Раду народних депутатів УРСР. [9, 165]
Але ці документи з точки зору вимог теорії конституціоналізму можна вважати конституціями досить умовно, вони були скоріше «квазі-конституціями». Така оцінка конституцій «радянського типу» пов'язана з тим, що вони:
по-перше, встановлювали неналежним чином організовану (радянську) модель влади, яка заперечувала принцип розподілу влад та незалежне правосуддя. Конституювання Рад як єдиної основи всієї державної влади, які діють за принципом «працюючі корпорації», забезпечуючи поєднання законодавчої і виконавчої державної роботи, сприяло підміні представницьких органів (які в силу специфічних організаційних форм роботи фактично працювали 2-3 дні на рік) вузькокорпоративними президіальними або виконавчими органами. Такий конституційний статус Рад свідчив про їх використання як своєрідних лаштунків для маскування партійної диктатури. Про це свого часу відверто говорив И. Сталін, характеризуючи комуністичну партію як ядро влади, спрямовуючу силу в механізмі держави, відводячи при цьому Радам роль приводів та важелів, які повинні забезпечувати з'єднання трудящих з партією;
по-друге, конституції України радянського періоду мали повністю відтворювати структуру та положення Конституції СРСР, важливе місце серед яких займали ідеологічні настанови щодо суспільного ладу, диктатури пролетаріату, завдань комуністичного будівництва тощо;
по-третє, радянські конституції регулювали відносини людини і держави на засадах колективістської (класової) концепції прав людини без належного врахування міжнародних стандартів у галузі прав людини та надійного гарантування прав і свобод людини і громадянина.
Розділ III: Розроблення і прийняття нової Конституції 1996 року. Основні положення Конституції України 1996 року
Проголошення незалежності України в умовах розпаду СРСР, природно, поставило на порядок денний необхідність розроблення і прийняття нового Основного Закону України. Але конституційний процес проходив з великими труднощами й тривав понад п'ять років.
Конституційна комісія, керуючись Декларацією про державний суверенітет України, підготувала ще до червня 1991 р. Концепцію нової Конституції, яка й була ухвалена Верховною Радою України. Основними засадами концепції були: суверенність України, недоторканність її території, влада народу, поділ влади, рівність усіх громадян, гарантія їхніх прав та свобод.
Починаючи з червня 1991 р., Конституційна комісія зайнялася розробленням проекту Основного Закону, що було складним і дуже відповідальним процесом.
Поряд з розробленням нової Конституції України вносилися зміни в чинну тоді Конституцію 1978 р. [11, 104]
Проекти Конституційної комісії обговорювалися на наукових конференціях, в органах державної влади і місцевого самоврядування, на нарадах практичних працівників. Було проведено чимало експертиз вітчизняними й зарубіжними юристами. Один з варіантів проекту — найбільш вдалий — опублікували, після чого упродовж шести місяців відбувалося його обговорення. До Конституційної комісії надійшло 117 тис. поправок, доповнень та зауважень.
У ході дебатів виявилися суперечності між позиціями Президента України Л. Кравчука і Верховної Ради щодо проблем поділу влади. Більшість депутатів вимагали залишити положення чинного Основного закону 1978 р. та заперечували проти норми про міцну вертикаль виконавчої влади, що починалась би з Президента. Різні пропозиції висувалися щодо того, якою республікою мала стати Україна — парламентською чи президентською. Полеміка точилася і між прибічниками та супротивниками збереження радянської системи.
У листопаді 1994 р. почала діяти нова Конституційна комісія, утворена новообраною Верховною Радою за принципом представництва двох гілок влади. Керівниками комісії були затверджені Президент України Л. Д. Кучма і Голова Верховної Ради О. О. Мороз.
Наприкінці 1995 р. Конституційна комісія передала проект Основного Закону на розгляд парламенту разом із зауваженнями народних депутатів.
Головні розбіжності серед парламентаріїв зводилися до таких п'яти пунктів: поділ повноважень між гілками влади, проблема власності, державна символіка, статус російської мови, статус Республіки Крим. Проект розглядався майже три місяці. Було три офіційних читання.
Враховуючи обговорення, що відбулося, 11 березня 1996 р. Конституційна комісія ухвалила і передала на розгляд Верховної Ради ще один проект Конституції. [8, 229]
У такій ситуації Рада національної безпеки та Рада регіонів рекомендували Президенту провести референдум з питання затвердження Основного Закону в редакції, внесеній Конституційною комісією на розгляд Верховної Ради. Ця редакція передбачала двопалатну структуру парламенту і його перейменування у Народні Збори. Л. Кучма підписав відповідний указ, після чого протистояння Президента з парламентом набуло особливо гострого характеру.
Але політичні діячі України змогли переступити для загальної користі через власні амбіції. На початку травня 1996 р. Верховною Радою була затверджена тимчасова спеціальна комісія. Перемагаючи труднощі, комісія узгодила думки різних фракцій, партій та течій щодо кожної спірної статті проекту Конституції.
Загалом копітка праця над проектом Конституції, що був втілений у життя, тривала майже два роки. Для цього були необхідні великі зусилля, безмежне терпіння, здатність до компромісів, усвідомлена відповідальність за долю країни та народу.
27 червня 1996 р. було ухвалено низку дуже важливих для практики парламентаризму України рішень, суть яких зводилася до такого: працювати Верховній Раді у режимі одного засідання доти доки праця над прийняттям Конституції не буде завершена.
Так звана «конституційна ніч» (з 27 на 28 червня), протягом якої був затверджений Основний Закон нашої держави, стала наочним прикладом можливості розв'язання важливих завдань. День ухвалення Конституції було проголошено державним святом.
Значення Конституції для держави й суспільства загальновідоме. А для України, яка перебувала на перехідному етапі свого розвитку, цей документ має велике значення.
З прийняттям Конституції була підведена риска під перехідним періодом становлення української державності, гарантована самостійність України. Цим Україна остаточно затвердилася у світі. [9, 173]
У доповіді про першу річницю прийняття Конституції Президент України Л. Д. Кучма виклав найсуттєвіші положення, пов'язані з введенням її у дію: державне будівництво нині здійснюється у певних рамках, діяльність державних інститутів та відносин між ними введено у конституційне русло, у свідомості людей остаточно затвердилась ідея держави, народ перетворився з об'єкта політики у вищий її суб'єкт, поширилася свобода його дій у політиці й економіці; Україна вийшла на новий вектор соціального розвитку — від тоталітаризму до демократії, розвивається в умовах різних форм господарювання і власності; було порушено ідеологічний фетишизм і закріплено політичний плюралізм; сформовано певне міжнародне середовище для зміцнення безпеки держави та закладені основи для реалізації ключової формули: людина — сім'я — суспільство — держава.
Демократичну сутність Української держави закріплює і конкретизує ст. 5 Конституції. Вона, по-перше, проголошує, що Україна за формою правління є республікою; по-друге, закріплює принцип народовладдя. Демократизм форми правління визначається й тим, що державна влада здійснюється на підставі її поділу на законодавчу, виконавчу і судову, та виключно у межах повноважень, закріплених Конституцією і чинним законодавством та державними органами, які належать до зазначених гілок державної влади.
Важливою ознакою демократії є також розвиток в Україні місцевого самоврядування як недержавної форми участі місцевого населення (територіальних громад — жителів сіл, селищ і міст) у розв'язанні питань місцевого значення, які регулюються законом про місцеве самоврядування.
Важливим з точки зору закріплення в країні демократичного режиму є затвердження у Конституції принципу політичної, економічної та ідеологічної різноманітності суспільного життя. У Конституції спеціально зазначається, що будь-яка ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова. Держава гарантує свободу політичної діяльності. Заборона політичної діяльності можлива лише у тих випадках, коли ця діяльність загрожує національній безпеці, громадському порядку, пов'язана з формуванням та існуванням не передбачених законом військових та інших озброєних формувань.
Україна є соціальною державою. У ст. З Конституції сформульовано такий принцип: «Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека є в Україні вищою соціальною цінністю... Держава відповідає перед людиною за свою діяльність». [10, 178]
Ці вихідні положення конкретизуються у ряді інших конституційних норм, які належать до загальних положень Конституції. Насамперед закріплюються важливі для громадян засади мовної політики держави, у тому числі для національних меншин, які визначають гуманістичну спрямованість розвитку української нації, її самобутності й культури, а також усіх корінних народів та національних меншин. Соціальний характер Української держави визначає й конституційне регулювання питань, пов'язаних з використанням власності та захистом усіх суб'єктів права власності; закріплення принципу соціальної спрямованості економіки, рівності перед законом усіх суб'єктів права власності; гарантування екологічної безпеки і підтримка екологічної рівноваги на території України.
У першому розділі Конституції «Загальні засади» закріплено характеристику України як правової, демократичної, соціальної держави. Стаття 8 Конституції проголошує принцип верховенства права. У цій та інших статтях даного розділу закріплені принципові положення, що є невід'ємними ознаками правової держави: вища юридична сила Конституції; обов'язковість відповідності нормам Конституції норм інших нормативно-правових актів, що видаються в Україні; пряма дія норм Конституції; можливість безпосередньо, посилаючись на її норми, захищати свої права у суді; закріплення принципів, за якими нікого не можна примушувати робити те, що не передбачено законодавством; державні та самоврядні органи та їхні посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, у межах повноважень і способом, що передбачені Конституцією і законами України (ст. 19). Як одну з головних ознак правової держави слід розглядати порядок регулювання, захисту і практичного здійснення прав і свобод людини і громадянина. [2, 126]
Серед інших принципово важливих положень, що містяться у Загальних засадах Конституції України, слід вказати на визначення України як унітарної держави, територія якої є цілісною і недоторканною", встановлення єдиного громадянства, визнання у відповідних умовах чинних міжнародних договорів частиною національного законодавства. У Конституції України 1996 р. закріплені принципові положення щодо захисту прав людини і громадянина, які містять основні міжнародні документи. Як суб'єкт міжнародного права, одна із засновників ООН, Україна проводить активну роботу, спрямовану на використання не тільки національних, а й міжнародних інститутів захисту прав людини. Стаття 55 Конституції встановлює, що кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.
Конституція України закріплює широкий спектр прав і свобод людини і громадянина. Так, до особистих прав людини Конституцією віднесені право на вільний розвиток своєї особистості (ст. 23), невід'ємне право на життя (ст. 27), право на повагу до людської гідності (ст. 28), право на свободу й особисту недоторканність (ст. 29), недоторканність житла (ст. ЗО), право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31), на невтручання в особисте і сімейне життя (ст. 32), право на свободу пересування і вільний вибір місця проживання (ст. 33), право на свободу думки і слова (ст. 34), право на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35).
До політичних прав Конституція відносить право на об'єднання у політичні партії та громадські організації (ст. 36), право брати участь в управлінні державними справами (ст. 38), право на мирні збори і маніфестації (ст. 39), право на звернення до органів державної влади, місцевого самоврядування та посадових осіб цих органів (ст. 40).
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
