Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 23)

В умовах посилення конкуренції, глобалізації й інтернаціоналізації ринку, скорочення термінів дії конкурентних переваг інноваційність стає ключовим фактором успіху. А стратегічне управління нововведеннями – важливішою задачею підприємства.

Розрізняють два типи інноваційної стратегії:

• адаптивну, коли підприємство використовує нововведення як відповідну реакцію на зміну ринкових умов з метою збереження позицій на ринку, тобто з метою виживання;

• конкурентну, коли нововведення використовуються як основа для досягнення успіху, спосіб досягнення конкурентних переваг.

Адаптивну стратегію характеризує концентрація зусиль на часткових змінах, додаткових поліпшеннях існуючих продуктів, ринків, технологій, що дає можливість підприємству функціонувати, але не розвиватися.

Конкурентна стратегія ґрунтується на товарному підході і системному мисленні. Це стратегія постійної інноваційності, самовдосконалення підприємства, її відрізняє здатність до експериментування, аналізу успіхів і невдач. Серед конкурентних стратегій можна назвати:

а) стратегію досягнення переваг по витратах – конкурентні переваги досягаються за рахунок більш дешевого виробництва і збуту продукції, у рамках даної стратегії фірма орієнтується на широкий ринок і робить товар у великій кількості;

б) стратегію орієнтації на конкретний сегмент ринку – специфічний сегмент ринку формується через нижчі ланцюги, зусилля концентруються на декількох товарах; підвищується якість продукту;

в) стратегію орієнтації на нові ринки – одночасно розробляють нові товари й освоюють нові ринки; найбільш ризикована і дорога, але ефективна стратегія.

Приймаючи ту чи іншу стратегію, керівництво повинне враховувати чотири фактори:

1. Ризик. Який рівень ризику фірма вважає прийнятним для кожного з прийнятих рішень?

2. Знання минулих стратегій і результатів їхнього застосування. Це дозволить фірмі більш успішно розробляти нові.

3. Фактор часу. Нерідко добрі ідеї зазнають невдачі тому, що були запропоновані до здійснення в невідповідний момент.

4. Реакція на власників. Стратегічний план розробляється менеджерами компанії, але часто власники можуть робити силовий тиск на його зміну. Керівництву варто мати на увазі цей фактор.

Розробка стратегії може здійснюватися трьома шляхами: зверху вниз, знизу нагору і за допомогою консультативної фірми. У першому випадку стратегічний план розробляється керівництвом компанії і як наказ спускається по всіх рівнях управління.

При розробці «знизу нагору» кожен підрозділ (служба маркетингу, фінансовий відділ, виробничі підрозділи, служба НДОКР та інші) розробляє свої рекомендації зі складання стратегічного плану в рамках своєї компетенції. Потім ці пропозиції надходять керівництву фірми, де вони узагальнюються і остаточне рішення приймається на обговореннях в колективі. Це дозволяє використовувати досвід, накопичений у підрозділах, безпосередньо зв'язаних з досліджуваними проблемами, і створює в працівників враження спільності всієї організації в розробці стратегії.

Фірма може скористатися і послугами консультантів для дослідження організації і розробки стратегії.

16.3 Формування інноваційних інфраструктур

Створення нових інноваційних структур – одна з основних задач економічної політики.

Інноваційні інфраструктури являють собою організаційну, матеріальну, фінансово-кредитну, інформаційну базу для створення умов для розвитку інноваційної діяльності, комерціалізації науково-технічної продукції, її реалізації. Організаційно це сукупність служб, відділів, що займаються реалізацією технічної політики і управлінням нововведеннями. Інноваційна інфраструктура аналізує також фінансові ресурси.

Сформована система внутріфірмового управління процесом інновації припускає:

- створення спеціалізованих підрозділів – рад, комітетів, робочих груп по розробці технічної політики;

- створення центральних служб, відділень нових продуктів для координації інноваційної діяльності;

- виділення цільових проектних груп чи центрів по розробці нової продукції;

- підвищення ролі відділів, лабораторій, центрів інновації;

- утворення венчурних підрозділів;

- організація консультативної допомоги в області нововведень;

- створення лабораторій із проблем освоєння нової технології.

До об'єктів інфраструктури можна віднести науково-технічні парки, бізнес інкубатори, технополіси, центри високих технологій тощо. Усі ці структури мають загальні цілі: формування умов сприятливих для розвитку інноваційної діяльності. Вони повинні сприяти входженню науки в ринкове середовище, розвитку підприємництва в науково-технічній сфері. Тому їхнє формування визначається станом ринкової інфраструктури. Інноваційні інфраструктури здатні знизити невизначеність інноваційних процесів. У цій якості вони виступають як окремий суб'єкт, що хазяює.

Контрольні питання:

1. Що входить у поняття нововведення у відповідності з класифікацією Й. Шумпетера.

2. Назвіть етапи інноваційного процесу.

3. Які основні фактори характеризують інноваційний потенціал.

4. Назвіть основні типи інноваційної стратегії і їхні характеристики.

5. Яка роль інноваційних інфраструктур.

6. Назвіть принципи менеджменту, що забезпечують ефективність інновацій.

7. Роль фахівців в інноваційній діяльності.

17. ВИРОБНИЧИЙ МЕНЕДЖМЕНТ

17.1 Сутність і зміст системи виробничого менеджменту

Виробничий менеджмент у перекладі з англійського означає управління виробництвом. Це система взаємозалежних елементів, що характеризують виробництво, його організацію, технічне й інформаційне обслуговування, а також цільову, функціональну, керуючу підсистеми. Якість і ефективність виробничого менеджменту залежить від якості стратегічного менеджменту і маркетингу, НДОКР, система ціноутворення.

Структура системи виробничого менеджменту повинна максимально відповідати вимогам наукових підходів, принципів і методів менеджменту (рис.17.1).

Рис.17.1. Структура системи виробничого менеджменту

1. підвищення якості товарів, що випускаються та послуг, що надаються;

2. ресурсозбереження;

3. розширення ринку збуту товару;

4. організаційно-технічний розвиток виробництва;

5. соціальний розвиток колективу;

1. методичне забезпечення;

2. ресурсне забезпечення;

3. інформаційне забезпечення;

4. правове забезпечення;

1. маркетинг;

2. планування;

3. організація процесів;

4. облік і контроль;

5. мотивація;

6. регулювання;

1. управління персоналом;

2. соціологія і психологія менеджменту;

3. розробка і реалізація управлінського рішення;

4. аналіз у прийнятті рішень;

5. прогнозування в прийнятті рішень.

У виробничому менеджменті рекомендується застосовувати наступні наукові підходи: системний, комплексний, інтеграційний, маркетинговий, функціональний, динамічний відтворювальний, процесний, нормативний, кількісний, адміністративний, поведінковий, ситуаційний. Кожний з перерахованих підходів відбиває чи характеризує один з аспектів менеджменту. Вони не дублюють один одного, а доповнюють.

Одним зі складніших наукових підходів до менеджменту є відтворювальний – підхід, орієнтований на постійне поновлення виробництва товару для конкретного ринку з меншими, у порівнянні з кращим аналогічним товаром на даному ринку, сукупними витратами за життєвий цикл товару на одиницю його корисного ефекту. Застосування відтворювального підходу дозволить організації випускати конкурентноздатну продукцію. Цей підхід передбачає застосування випереджальної бази порівняння при плануванні відновлення об'єктів, вивчення дії закону економії часу, закону конкуренції, прогнозування відтворювальних циклів об'єкта, аналіз застосування факторів зовнішнього середовища, факторів конкурентної переваги.

Для підвищення ефективності функціонування і конкурентноздатності організації необхідно поряд з застосуванням наукових підходів і методів розробляти цільову підсистему системи виробничого менеджменту і закладати в стратегію цілі по підвищенню якості продукції, що випускається, ресурсозбереженню, розширенню ринку збуту продукції, організаційно - технічному розвитку колективу, охороні навколишнього природного середовища. До показників якості товару відносяться показники призначення, безвідмовності, довговічності, схоронності, ремонтоздатностіі, екологічності, ергономічності, технологічності, стандартизації й уніфікації.

Підприємство це виробничо - господарська одиниця, що представляє собою сукупність матеріальних і трудових ресурсів і певним чином організована для досягнення конкретно поставлених цілей. Підприємство розглядається як визначений майновий комплекс, що включає матеріальні і нематеріальні елементи і права і є об'єктом права. Цей майновий комплекс належить підприємцю / індивідуальному чи їх об'єднанню /, що керує даним майном.

1. До складу матеріально - грошових елементів підприємства входять:

– приміщення - виробничі будинки, магазини, адміністративні приміщення;

– наявні кошти – касова готівка;

– права промислової власності – права на винахід, промислові зразки, товарні знаки, ноу – хау, фірмові найменування;

– придбанні авторські, ліцензійні, орендні й інші права;

– грошові вимоги і борги, включаючи отримані позики і кредити.

2. До нематеріальних елементів можна віднести постійні ділові зв'язки, положення на ринку, придбану репутацію, клієнтуру. Все це поєднується поняттям «гудвіл».

3. Підприємство наділяється деякими правами правосуб'єктності. Воно може мати власне найменування / фірму / і бути зареєстрованим у торговому реєстрі як самостійне підприємство або філія.

На підприємстві ведеться бухгалтерський облік і складається баланс. Підприємства здійснюють технологічний процес виробництва як засіб перетворення матеріально – технічних і людських ресурсів у продукти і послуги.

Фірма може мати одне чи безліч виробничих підприємств кожне з який спеціалізоване на випуску закріпленої за ним номенклатури виробів.

Між підприємствами установлюються виробничі взаємозв'язки по лінії кооперування чи вертикальної інтеграції /послідовного постачання сировини, матеріал/ тобто мова йде про технологічний поділ праці усередині організації.

В управлінському процесі діяльність підприємств підлягає плануванню, організації, координації, контролю.

17.2. Організаційні форми управління

Ринкові відносини сприяли до появі різноманітних нових форм господарювання, постійному удосконалюванню систем управління, пошуку їхніх нових варіантів, форм і методів, розробку оптимального сполучення централізації і децентралізації управління, подальше формування адміністративної й інноваційної культури.

Організаційна інтеграція підприємств можлива на самій різній основі – галузевий, міжгалузевий, позавідомчої, територіальної, програмної тощо. Основою ефективності будь-яких форм об'єднань є договірна основа, добровільні початки входження в них всіх учасників, активна горизонтальна кооперація між ними.

Добровільні об'єднання створюються для успішного рішення задач, що стоять перед підприємствами, розширенню їхніх можливостей у виробничому і соціальному розвитку, підвищенню ефективності використання матеріальних, фінансових, людських і інших ресурсів на основі організації спільної діяльності, поділу праці і кооперації, об'єднання зусиль і засобів у науково – технічному, виробничому і соціальному розвитку, здійсненню природо захисних та інших заходів. В теперішній час відомі наступні організаційно – правові форми об'єднання організацій і підприємств.

Для успішної організації діяльності приведених організаційно – правових форм у складі їхньої структури, як правило, створюються наступні ланки:

Таблиця 17.1

Організаційні форми управління

вищий орган управління, через який у прийнятті рішень беруть участь усі вхідні підприємства;

виконавчий орган управління, що формується вищим органом і здійснює керівництво поточної діяльності;

Характеристики

Список файлов книги