169675 (595757), страница 5
Текст из файла (страница 5)
Фоновими у сучасному ареалі освоєння (52,4% площі ареалу містобудівного освоєння) є урочища ландшафтів змішано-лісового типу, що розвинуті у правобережному полі освоєння та домінують в лівобережному. Урочища ландшафтів широколистяно-лісового типу зустрічаються тільки на правобережному полі освоєння і займають 24,3% ареалу містобудівного освоєння. Заплавні урочища займають центрально-вісьове положення і розвинуті в право – та лівобережній частинах на 23,2% ареалу освоєння [12].
Із розвитком будівництва на штучних ґрунтах досить значної трансформації зазнають аквальні системи. Відбувається каналізування, засипання та замивання багатьох озер, струмків і малих річок (Глибочиця, Клов, Горіхуватка й інші). Цей процес у деякій мірі компенсується створенням нових та впорядкуванням і очищенням старих ставків, озер тощо. На цей час штучні аквальні системи складають 0,1% площі ареалу містобудівного освоєння.
Згідно з Генеральним планом перспективного розвитку міста, перспективне житлове будівництво буде сконцентроване головним чином на намивних ґрунтах у заплавних ландшафтах долини Дніпра. Найбільшим житловим масивом стане Троєщина, запланована також нова забудова заплави у районі сіл Осокорки, Позняки та Вигурівщина.
2.4 Функції міста і його ландшафтів
Аналіз містобудівного освоєння ландшафтів території Києва показав, що для певних типів ландшафтів у різні часові зрізи були характерні різні планувальні форми. Характер планувальних форм забудови ускладнювався із розвитком архітектури та вдосконаленням містобудування, а також значною мірою визначався ландшафтними особливостями території.
В основу розвитку найдавніших українських міст (Києва, Чернігова, Переяслав-Хмельницького, Володимир-Волинського, Луцька, Львова, Кам'янця-Подільського й інших) закладено принципи трьохчастинної планувальної організації їхніх теренів. Більшість із них складалися із дитинця, навколишнього міста («окольного граду») та передмістя (передграддя). Центром давнього Києва Х-ХІ століття, що складався із низки поселень уздовж правого берега Дніпра (Старокиївська гора, Замкова гора, Поділ), були міста Володимира та Ярослава. Обриси потужних фортифікаційних споруд XI століття простежуються в плануванні та забудові цієї частини Києва. Планування вулиць виконано таким чином, що вони променями збираються у пучок до основних давніх виїздів у місто, його у значній мірі можна віднести до домонгольского періоду. Монументальні будівлі вказують на розташування головних ансамблів та комплексів Києва, а відомі з археологічних розкопок князівські палати Х-ХІ століття – на місце князівської резиденції та місця літописних вічевих зборів – Бабин торжок. Від центру на значній відстані знаходились монастирські комплекси (Києво-Печерська Лавра, Кловський, Видубецький, Кирилівський та інші монастирі), які створювали мальовничу панораму Міста з ріки. Такий характер планування зберігався у Києві до XV–XVII століття [12].
Інтенсивний розвиток торгівлі та ремесел у XVII столітті сприяв значному територіальному зростанню Києва переважно за рахунок навколишніх сільських поселень. В планувальних формах нових частин міста переважали ареальні та радіальні, а також застосовувались елементи регулярного планування. В одно – та двовуличні поселення вписувався торговий центр, що з'єднувався з іншими частинами Києва.
Характерні особливості розвитку структури давніх міст простежуються в планувальних формах забудови XVII–XVIII століття. Криволінійні обриси вулиць свідчать про прокладені тут колись лінії укріплень (Печерськ), але забудова відноситься до пізніших часів, переважно до XIX століття. В XVII–XVIII столітті планувальна структура Києва зберігала попередню трицентровість: Верхнє Місто, Печерськ та Поділ, причому у цей час Поділ відігравав роль загальноміського центру. Тут знаходилась головна торговельна площа із будинком магістрату. До середини XVIII століття склався ансамбль Братського монастиря із величною спорудою Академії. Чисельні монастирі та церкви пожвавлювали загальний вигляд Подолу, що на той час був оточений дерев'яно-земляними фортифікаційними укріпленнями. Для ландшафтно-архітектурного комплексу заплави Дніпра (Подолу) було характерним вільне та ареальне планування, переважала садибна забудова. Значного розвитку на той час набув також ландшафтно-архітектурний комплекс підвищеної лесової рівнини, що складався із масивів та груп Києво-Печерської Лаври, Софійського, Михайлівського та Кирилівського монастирів, їхні давні будівлі були доповнені спорудами у стилі барокко – храмами, келіями, дзвіницями, огорожами та виїздами, які значно збагатили їх пейзажно-видові властивості.
У середині XVIII століття споруджується Печерська фортеця. Навколо створюються земляні укріплення за системою Вобана та інших теоретиків бастіонних укріплень. У плануванні переважає замкнена вулична мережа, близька до радіально-кільцевої з елементами регулярного планування.
В XVIII столітті у місті з'являється регулярне планування (так зване «шахове»), що на той час вже отримало широке розповсюдження у багатьох країнах Центральної Європи.
Із кінця XVIII і на початку XIX століття в архітектурі Києва у значній мірі виявляється вплив класицизму. Поряд існують також інші течії, що використовують неоготичний та східний стилі, відображені у ландшафтно-архітектурних групах і елементах центру Києва (Печерськ) [31].
Значні містобудівні перетворення відбулися у Києві у першій половині XIX століття. Відповідно до генеральних планів, розроблених архітекторами А. Меленським, В. Гесте, В. Беретті, був створений Хрещатик, який об'єднав розрізнені ландшафтно-архітектурні комплекси підвищеної лесової рівнини. У цей час було прокладено вулиці Володимирську та Васильківську, а найбільшою новобудовою був Університет Святого Володимира (зараз – Національний університет імені Тараса Шевченка).
Після нищівної пожежі 1811 року регулярного (шахового) планування набув ландшафтно-архітектурний комплекс заплави Дніпра – Поділ.
Незважаючи на великі масштаби будівництва, доба капіталізму не залишила багато визначних пам'яток містобудівного мистецтва. Проте фонова та рядова капітальна забудова різних (за архітектурними якостями) будівлями та регулярний характер планування створюють виразні історично-своєрідні види ландшафтно-архітектурних груп та масивів (вул. Велика Житомирська тощо). У цей період міська забудова насичується промисловими, транспортними та інженерними спорудами, відбувається інтенсивне територіальне зростання. У зв'язку з територіальним ростом міста більшість монастирських та паркових комплексів увійшли безпосередньо до межі міської забудови, що значно збагатило пейзажно-видовий потенціал міста та урізноманітнило планувальні форми забудови.
За добу індустріалізації (особливо у часи перших п'ятирічок) активного розвитку зазнала система забудови невеликими масивами із регулярним плануванням (містечками), із промисловим ядром у центрі (ландшафтно-архітектурний масив Соцмістечка в Києві на лівобережній заплаві Дніпра).
Останнім часом у міському будівництві переважає система забудови масивами з вільним плануванням, переважно на малоцінних та штучних ґрунтах. Такими є сучасні ландшафтно-архітектурні комплекси заплави та терас Дніпра.
Ландшафтний аналіз містобудівного зростання Києва виявив певні зв'язки цього процесу з функціональними особливостями міста на різних етапах його розвитку. Ретроспективне ландшафтно-функціональне дослідження показало, що від заснування Києва до нашого часу кожна його частина виконувала певні функції. Місто зростало в залежності від придатності ландшафтів до виконання цих функцій. Так, первинними функціями міста були торгівельна і господарська (землеробська), а також транспортна – Дніпровський водний шлях «із варяг у греки».
Поява адміністративної функції викликала необхідність будівництва фортеці («граду»), для якої обов'язковою умовою була наявність природних укріплень. Розчленований край лесового плато із відносними висотами близько 100 м, з ярами, мисами та останцями, що височів над нижньою частиною Міста та Дніпром, був ідеальним місцем для першого городища Кия на Замковій горі (урвистий останець) і плацдармом для зростання Верхнього Міста – городище на Старокиївській горі (виступ плато) [30].
Утвердження адміністративної і оборонної функцій стимулювало інтенсивний розвиток торговельної функції на заплаві Дніпра (Поділ) та на лесовій рівнині (Бабин торжок), появу і розвиток ремісничої функції на заплаві і на лесовій рівнині.
У час феодалізму (від заснування до кінці XVIII століття) торговельно-економічну функцію, пов'язану з дніпровським водним шляхом, виконувала нижня (подільська) частина міста, розташована в заплаві Дніпра. Розвиток верхньої частини Києва був підпорядкований адміністративній, оборонній, культурно-ідеологічній функціям, яким найкраще відповідали аграрно-освоєні ландшафти підвищеної розчленованої лесової височини.
В умовах становлення і розвитку капіталізму у XIX і на початку XX століття функціональні ролі частин міста поступово вирівнюються. Київ зростає переважно за рахунок ландшафтів підвищеної лесової рівнини. їх забудова, що почалася вибірково від стародавнього ядра, захоплює в цей період найбільш зручні ділянки в межиріччі Дніпра і Либіді на віддалі 5 – 7 км уздовж існуючих шляхів сполучення.
Після громадянської війни 1918–1924 років Київ набуває функцій найбільшого в Україні адміністративного, індустріального, наукового і культурного центру. При загальному значному зростанні території Міста випереджаючими темпами забудовуються менш цінні у сільськогосподарському відношенні змішано-лісові ландшафти у північно-західному напрямку і на Лівобережжі. Вони мають переважно промислово-виробничу та житлову функції. Не забудовуються ділянки цінних лісових (борових і суборових) масивів, які набувають рекреаційних функцій.
2.5 Новітні ландшафтні утворення приміської зони
Характерною особливістю екологізації сучасних урбанізаційних процесів у світі є створення навколо великих міст значних за площами урбокомпенсаційних зон, що покликані надати можливість сучасним мешканцям міст, які тривалий час перебувають у штучно створеному, інформаційно та енергетично перенасиченому середовищі із замкнутими об'ємами, незвичними для природи прямими лініями, агресивними формами та структурами, не кажучи про забруднення повітря, ґрунтів та води, бодай на деякий час повернутися до Природи.
Одними із перших активних урбокомпенсаційних форм людської діяльності і, відповідно, використання навколишніх ландшафтів є туризм і рекреація. Зокрема це – прогулянки лісом або заплавою, масові походи вихідного дня, свята на природі, «маївки», непромислове рибальство (заради задоволення і відпочинку) та багато інших. Можна впевнено ствержувати, що массові форми туризму і рекреації є прямим наслідком урбанізації, які компенсують відокремлення людини від природного середовища.
Найпопулярнішими серед мешканців Києва, що надають перевагу активному відпочинку та туризму, є місцевості заплавних рівнин руслової заплави із луками, вільшняками та пляжами у межах Києва, першої борової надзаплавної тераси, Правобережжя (Конча-Заспа), розчленованих лесових рівнин із грабовимии дібровами – Голосіївський ліс, слабкохвилястих озерно-водно-льодовикових рівнин із борами та суборами – Пуща Водиця та ін. Ці ландшафти вимагають особливо дбайливого ставлення. На жаль, усі нормативні заходи їхньої охорони та збереження на сьогодні практично не діють або діють неефективно. Одним із найдієвіших способів їх збереження є формування свідомої еколого- та етнозберігаючої поведінки населення (у першу чергу серед учнівської та студентської молоді) через засоби масової інформації та освіту [30].
Однією з найбільш специфічних форм урбокомпенсаційного використання ландшафтів є «дачі», «дачні масиви». Треба підкреслити, що «дачі» мають вельми різноманітну урбокомпенсаційну дію. Ведення дачного господарств відбувається різними шляхами: від інтенсивного сезонного поповнення «споживчого кошика» власними продуктами харчування до суто рекреаційного використання для відпочинку і оздоровлення. Безумовно, «дачі» – одна з улюбленних кияними форм ландшафтовикористання. Вони мають неабиякий екологічний зміст, зокрема, на ділянках, де «дачні масиви» створюються із рекультиваційною метою (у долинах балок, на рекультивованих звалищах, намитих ґрунтах тощо). Найбільшими дачними масивами є Верхні і Нижні Сади, Осокорки, Вишеньки (на намивних ґрунтах в межах низької заплави Дніпра), в балці на місці рекультивованого звалища в районі сіл Крюківщина-Гатне тощо. Зараз на місці колишніх пустирів розкинулися затишні зелені оазиси.
Однак масове захоплення «дачами» – «дачний бум» – має і негативні прояви. Це трапляється у тих випадках, коли за різних обставин під «дачні масиви» відводяться ділянки малозмінених природних ландшафтів, що мають великий рекреаційний потенціал або вже традиційно використовуються населенням міста для активних форм рекреації і туризму. Як приклад, можна навести освоєння під «дачні масиви» заплави Дніпра у районі Кончі-Заспи. Навіть просте порівняння кількості «дачників» на одиницю площі та рекреаційної ємності ландшафтів заплави вказує, що для великого міста значно ефективніше зберігати такі ландшафти для активних форм рекреації і туризму.
3. Комплексні зелені зони міст: призначення та роль
3.1 Призначення, структура і статус комплексних зелених зон міст
Ліс – це тип біогеоценозів, рослинний покрив якого сформований з переважанням дерев, займає площу не менше 0,01 га. із зімкнутою не менше 30%, з особливим мікрокліматом на поверхні і ґрунтовими умовами, що задовольняють вимогам населяючого його специфічного співтовариства організмів.
Серед територій, зайнятих лісовими насадженнями, особливе місце займають зелені зони міст.
Зелена зона – територія за межами міської межі, зайнята лісами і лісопарками, що виконують захисні і санітарно-гігієнічні функції і є місцем відпочинку населення [14].
Лісопарк – обширний природний ліс поблизу великого міста або усередині нього, пристосований для масового відпочинку, спорту, розваг і задоволення культурних потреб населення.
Ліси і насадження зелених зон покликані виконувати три основні функції: захисну, санітарно-гігієнічну, рекреаційну.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
