139039 (593960), страница 5
Текст из файла (страница 5)
На думку Президента України, діалог держави і Церкви міг би стати відповіддю на багато викликів сьогоднішнього дня. Він підкреслює, що для поглиблення діалогу Церкви з владою на всіх її рівнях "потрібно думати про створення аналогічних рад на рівні областей і великих міст".
Президент звернувся до членів Всеукраїнської ради Церков і релігійних організацій із проханням внести свої пропозиції щодо розвитку соціальних програм на Україні. "Я б з задоволенням підтримав би любу соціальну програму, яку б ви запропонували, щоб ми знайшли спосіб координації, щоб ми розподілили цю роботу територіально, по дитячих будинках, по інтернатах", — сказав Президент. Глава держави запропонував представникам різних Церков і релігійних організацій висловитися з приводу його ініціативи про розробку курсу етики віри, відповідне доручення він дав урядові.
"Етика віри — це робоча назва. Ми хочемо, щоб з вуст священиків, з вуст мудрих людей дитина, сидячи за партою, пізнавала про самого Бога і про шляхи, що ведуть до Нього", — сказав Віктор Ющенко. "Це буде набагато краще, якщо дитина через освітній курс зможе це усвідомити".
Президент України також заявив: "Я і мої колеги готові взяти під персональний контроль кожне проблемне питання, що буде виникати стосовно виділення землі або формування прав на землекористування, спірні питання, що постають перед місцевими органами влади та не знаходять сьогодні рішення, потрібно "скоординувати через секретаріат президента. Ми знайдемо спільну мову з місцевою владою, щоб ці питання були вирішені". [113;3]
Глави християнських конфесій просять Кабінет Міністрів створити освітньо-церковну комісію, що має розробити в двомісячний термін програму викладання основ християнської етики в школах. Про це вони повідомили на прес-конференції 29 червня, зачитавши спільне звернення до Президента Віктора Ющенка, голови Верховної Ради Володимира Литвина, прем’єр-міністра Юлії Тимошенко і міністра освіти та науки Станіслава Ніколаєнка.
У зверненні також йдеться, що вивчення учнями зазначеного предмету сприятиме консолідації суспільства, сам предмет буде позаконфесійним і не супроводжуватиметься релігійними обрядами. Глави конфесій також пропонують Кабмінові розробляти програму викладання цього предмета на засадах толерантності та добросусідства, передбачивши в навчальній програмі можливість ознайомлення з існуючими в Україні іншими релігійними культурами і традиціями.
За словами представників Церков, відповідно до соціологічного дослідження, проведеного Центром ім. Разумкова, близько 40% респондентів виступили за викладання в українських школах християнської етики, понад 10% – проти.
Представники Церков також відзначили, що пропонують впроваджувати предмет поетапно, зокрема, у тих областях, де вже є спеціально підготовлені викладачі, зокрема, у Донецькій області, Криму, Західній Україні, Рівненській області та інших.
Предмет "Основи християнської етики" уже викладається в Київському коледжі ім. Сухомлинського. Як повідомлялося, раніше Ющенко заявив про намір доручити Міністерству освіти ввести з 1 вересня спеціальний курс з етики віри. [181]
Неухильне дотримання основоположних принципів свободи совісті, як важливого елемента загальнолюдських цінностей і невід’ємних прав людини є сьогодні ознакою відкритого демократичного суспільства. В умовах нових реалій, які склалися в Україні, Церква активно сприяє процесу духовного та національного відродження, розширює сферу свого соціального служіння.
Розвиток релігійного середовища країни свідчить про динамічне зростання кількості релігійних інституцій, збільшення питомої ваги населення, інтегрованого в різні види церковної діяльності, розширення соціальної сфери, де присутність церков та релігійних організацій є дедалі більш відчутною.
"Єднання. Пробудження. Благословення." Під такою назвою в Києві відбулась Всеукраїнська конференція Об’єднання незалежних християнських харизматичних церков України. Перед присутніми з доповіддю виступив помічник народних депутатів України, керівник Інституту релігійної свободи Олександр Заєць. Він говорив про історію відносин церкви і держави в Україні, при цьому відзначив досить позитивну роль у цих відносинах Державного комітету зі справ релігій. "В цілому, якщо говорити про базовий закон про свободу совісті, про відповідну норму Конституції, слід зазначити, що наше законодавство про свободу совісті і релігійних організацій є одним із кращих у світі", — сказав Олександр Заєць. За його словами, українське релігійне законодавство — найкраще в Європі, хоча в ньому також є недоліки і лише декларативні норми.
Олександр Заєць звернув увагу на те, що коли заходить мова про внесення різного роду змін в українське законодавство про релігійні організації, то часто призводить лише до його погіршення й обмеження релігійних свобод християн.
О. Заєць відзначив високу молитовну активність християн різних церков під час складної виборчої кампанії. Політик констатував, що абсолютна більшість церков зайняло активну громадянську позицію під час виборів, а пастори заохочували людей робити вибір, не агітуючи за конкретного кандидата. У той же час він відзначив, що в деяких церквах була порушено межі коли починалася агітація за того чи іншого кандидата. Доповідач також торкнувся питання роботи Держкомітету по справах релігій що, відповідно до рішення Президента Ющенко, ліквідований. За словами Зайця, це рішення може бути передчасним. "Мені здається, що в уряду немає чіткого плану того, як може розвиватися схема взаємин між державою і церквою", — сказав він. Вважається, що функції Держкомітету можуть бути покладені на спеціальний департамент у структурі Міністерства юстиції України. Також може з'явитися структура, подібна до Держкомітету, з іншою назвою. Ще один варіант — рішення про ліквідацію Держкомрелігій скасують.[137;3]
Водночас становлення релігійно-церковного комплексу характеризується як очевидним його відродженням, так і напластуванням старих проблем і нових труднощів. Нажаль, існують проблеми, які зумовлені не відповідністю поглядів керівників різних рівнів, щодо бачення ролі християнства в освіті, культурі, соціальному житті суспільства.
Автор статті надрукованої в журналі "Сучасність" занепокоєний ситуацією в Україні, пропонує уважніше придивитися до протестантизму. "Його активно перетворююча, діяльна світоглядна концепція… могла б прислужитися нам як засіб формування "нової ідеології". При цьому, за автором, "найпродуктивнішою може бути концепція "світського протестантства", котре, після відмови від своєї релігійно-обрядової сторони, виступить як нова світоглядна система в Україні [56; 79]. В іншій статті читаємо про історичні здобутки протестантизму, його трудову етику, передові політичні теорії, ідею громадянського суспільства, становлення "середнього класу". Стаття закінчується патетично: "Що нас може врятувати? Тільки великомасштабні духовні зрушення, сумірні з такими величезними всесвітньо-історичними подіями, як… Реформація" [42; 21].
Майбутнє місце протестантизму в конфесійній структурі України значною мірою залежатиме не лише від його внутрішнього розвитку, але й від стану історичних церков, національно-культурницької ситуації в країні загалом.
Держава може ефективніше використовувати можливості протестанських спільнот України в залучені до України західно-європейських ділових кіл, в пропаганді на зовнішній арені новопосталої держави, а також можливості власне українського протестантського підприємництва.
Представництво українських протестантів у міжнародних релігійних організаціях, може, за послідовної і гнучкої праці виявитись досить корисним для держави і суспільства [165; 11].
Ставлення протестантських громад до церковно-державних відносин не однозначне. Пасивність і бездіяльність до політичного та громадського життя суспільства активно культивується у деяких протестантських громадах.
Свою думку, щодо діяльності протестантських громад в державно-церковних відносинах висловив Євген Сверстюк – дисидент, шестидесятник, учасник українського національного руху сімдесятих років: "Нажаль українські протестанти зазвичай самі працюють на поняття "секта" своєю замкнутістю, соціальною безвідповідальністю і культурною пасивністю. Наші протестанти просто не виведені на великі соціальні магістралі, адже християнство зобов’язує до активного соціального життя" [148; 6].
"Якщо ми відокремлюємо себе від суспільства, то не зможемо впливати на людей, не зможемо нести їм любов і прощення Христа". - сказав один із лідерів протестантського руху.
Цю думку представника лютеранської церкви продовжує Павлюк П.: "Для визнання Бога як рушійної сили на державному рівні необхідна активна участь у цьому процесі саме відроджених людей, тих, хто особисто знає Бога" [66; 30].У заяві-зверненні пасторської конференції Всеукраїнського союзу церков Християн віри євангельської сказано: "Ми розуміємо, що шлях до Бога, стосунки з Ним та дотримання Божих заповідей — це особиста справа кожної людини. Але й загальноприйняті норми моралі, поведінки та відносин, що їх держава, як інститут, встановлений Богом для підтримання порядку у суспільстві, повинна пропагувати, підтримувати й охороняти... Вважаємо недопустимим, що держава не використовує своє право, владу і можливості для зупинення подальшого розтління та духовного руйнування суспільства. Віримо, що єдиний шлях прогресу благополуччя і процвітання – це шлях покаяння перед Богом за гріхи та беззаконня".
Могутнім викликом часу, на який протестантські спільноти вимушені шукати відповіді, стало національне пробудження. Уникнути цього питання конфесії, що прагнуть якнайшвидше подолати шлях від нав'язаного їм існування у сектантському режимі до завершеної церковності, не можуть.
Хоча за деякими відомостями 80% протестантів України є етнічними українцями, національна проблематика перебувала на маргінесах їхніх соціальних поглядів. Це спричинило до гострої критики українських протестантів дослідниками і публіцистами національно-демократичного спрямування, а також політиками цього табору. Так, аналізуючи свого часу на сторінках часопису Закордонного представництва Української Гельсінської спілки (УГС) твердження представника Ради Церков ЄХБ - "наше братство не національне і не інтернаціональне. Воно транснаціональне... Я люблю український народ, але не забуваю слова Ісуса Христа, що не буде ні юдея, ні скіфа", - член УГС М. Горинь робить доволі несподіваний висновок. "На жаль, - пише він, - це та сама теорія "злиття націй" - тільки в релігійній оболонці".
Такої ж точки зору дотримувалася і публіцистка Катерина Горбач "Українські баптисти не цікавляться національним питанням..., - пише вона. - Не випадково від самого початку Союз баптистів називався не українським, а Союзом баптистів України. Такі нюанси також використовували й використовують, наприклад, комуністи в назвах своїх партій. Великодержавництво, отже, не міняється, навіть коли воно - в ім'я Боже" [17; 37].
Ще більш категорично висловився на адресу свідків Єгови відомий свого часу український дисидент В. Мороз. Він характеризував їх як "наших найлютіших ворогів, найбільш надійних агентів русифікації, бо, ставши свідком Єгови, українець стає повністю байдужим до національної справи". Дуже мало уваги і симпатій приділяли українські правозахисники саме з цієї причини, як вважають дослідники дисидентського руху, і змаганням баптистів-ініціативників в Україні.
Водночас деякі дослідники звертали увагу на відсутність у протестантській діяльності власне антиукраїнського елементу і вказували на те, що національна свідомість членів баптистських, п'ятидесятнитських, адвентистських, єговістських громад є віддзеркаленням загального стану національної справи. Вони разом із тим констатували використання західноукраїнськими протестантами української мови у богослужінні і навіть наводили звинувачення радянською пропагандою в націоналізмі свідків Єгови, три чверті яких було зосереджено у західному регіоні України (зазначимо, що і свідки Єгови в інших регіонах були практично західними українцями або їх нащадками, які замешкали там після спецпоселень чи ув'язнення).
Важливість функціонування української мови, її розвиток і культивування у суспільстві виділила більшість респондентів:
Рис. 1. Функціонування української мови
Чітко виражається серед опитаних підтримка думки про державність української мови:
Рис. 2. Державність української мови
Помаранчева революція нагадала про особливу актуальність питання, про природу взаємин між Церквою та суспільством, в часи кризи та суспільних змін. Християни України, які належать до різних християнських конфесій та союзів, разом є частиною Вселенської Церкви, тобто всієї спільноти віруючих-християн різних країн та народів, що жили протягом усієї історії християнства. Під час та після помаранчевої революції питання про природу взаємин між Церквою та суспільством по-новому постало перед багатьма віруючими, що засвідчують свою приналежність до різних православних, католицьких і протестантських об`єднань та громад в Україні. Це питання тісно пов`язане і з питанням про природу взаємин між Церквою та державою, яка, в свою чергу, є певною структурою стосунків всередині суспільства, призначеною для того, щоб допомагати співіснувати іншим суспільним структурам. Сьогодні можна сказати, що протестантські церкви і всі євангельські віруючі вже не вважаються чужаками в Україні і нерідко з великим ентузіазмом беруть участь у суспільних і навіть політичних процесах в країні. Питання про своє призначення як частини Церкви Христової, що має особливо важливу місію в світі, постає перед багатьма з них. В той же час для українського суспільства, особливо зараз, після помаранчевої революції, важливо нарешті визначитися, чи збереже воно плюралістичний шлях розвитку, чи віддасть перевагу погляду на світ крізь обраний певний фільтр уніфікованої ідеології, наприклад, пов`язаної з одною з так званих традиційних Церков, що сьогодні пропонують деякі політики та церковні лідери. Відмова від плюралістичного шляху заради утвердження у суспільстві релігійної ідеології означала б бажання бачити місію Церкви в Україні перш за все як політико-ідеологічну та або культурно-декоративну. При плюралізмі ж Церква повинна залишитися одним з голосів, а для багатьох людей – найважливішим голосом, що лине з "трибуни Майдану" та вказує суспільству та його керівництву на вічні цінності. Таким чином, якщо суспільство збереже вже обраний для себе плюралістичний шлях, то Церква в Україні буде й надалі продовжувати акцентувати свою увагу на виконанні своєї духовно-етичної місії, найважливішої для суспільства та найприроднішої для самої Церкви. З іншого боку, без соціально-культурного плюралізму саме суспільство навряд чи зможе нормально розвиватися в демократичному напрямку, але й взагалі. Адже терпимість та доброзичливість до представників інших культур, релігій, ідей стала особливістю України задовго до приходу плюралізму та постмодернізму у Західну Європу. Атмосфера Майдану з його "культурною елегантністю" проявила та підкреслила цю характерну особливість українського суспільства. Плюралізм та демократичний вектор розвитку для України аж ніяк не є чимось чужим. [179] Однак це зовсім не означає, що плюралістичний шлях – це легкий шлях. В ділянці церковно-державних стосунків плюралістичний шлях ставить складні питання як перед суспільством, так і перед Церквою. Для суспільства проблема полягає у питанні: "Як можна допустити, щоб якась одна релігія відігравала провідну роль, коли у кожної з них є багато конкурентів?" Для християн же проблема пов`язана з самою суттю християнства, висловленою словами Христа: "Я – дорога, і правда, і життя. До Отця не приходить ніхто, якщо не через Мене" (Івана 14:6). Місія Церкви в суспільстві сьогодні залишається пов`язаною з її присутністю на Майдані – єднанні народу заради загальнолюдських цінностей: правди, справедливості та любові, тобто тих цінностей, які насправді є християнськими.
3. Український протестантизм в контексті сучасних політичних процесів
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
