112963 (591208), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Важливе значення в теорії морального виховання займає питання критеріїв моральної вихованості. У радянській виховній системі ними виступали наступні:
Культура спілкування і взаємин у повсякденному житті (ввічливість, уважність, пунктуальність і відповідальність, скромність, тактовність, чуйність, делікатність).
Культура поведінки в колективі (дисциплінованість, організованість).
Культура взаємин у праці.
Культура мовлення.
5. Культура зовнішнього вигляду [6, с.17–18].
З точки зору християнської етики система критеріїв моральної вихованості є значно ширшою. Окрім вищезгаданих вимог щодо відносин людини до самої себе та інших, християнство розглядає ще й відношення людини до Бога як свого творця. Причому остання група відносин є пріоритетною. Свідченням цього є зміст трьох перших Божих заповідей.
На початку ХХ ст. науковий аналіз концептуальних засад морально-релігійного виховання у контексті побудови теорії національного виховання, поряд з прогресивними галицькими педагогами, здійснювали такі видатні представники греко-католицької Церкви, як Андрей Шептицький, Юліан Дзерович, Иосиф Сліпий, Іван Бартошевський. При цьому особлива увага приділялася чіткому визначенню мети, завдань, філософському обґрунтуванню вибору теорії національного виховання. Опираючись на положення християнської моралі, вони піддавали гострій критиці існуючі на той час різні виховні системи: натуралістичну, реалістичну, матеріалістичну, націоналістичну та гуманістичну [13, с.33–37]. Розглянемо коротко основні засадничі ідеї та положення цих систем, обґрунтовані діячами Церкви.
Представники натуралістичного вчення, прагнучи залишити дитину в її природному стані, не брали під увагу виховного впливу культури, відкидали надприродне походження людини. Тому, на думку духовенства, це вчення не могло стати основою для побудови нової теорії виховання.
Реалістичний напрям, у свою чергу, усе виховання зводить лише до задоволення матеріальних потреб та інтересів людини. Тому реалістичне виховання схвалює тільки ті знання та вміння, котрі можуть бути практично застосовані в подальшому житті.
Ще одним напрямком педагогічної думки того часу була теорія матеріалістичного виховання, її ціллю е формування особистості з переконаннями войовничого атеїзму.
Не узгоджувалося з християнським віровченням й націоналістичне виховання, яке трактувало релігію і Бога тільки як засоби досягнення своєї мети. Його завдання не виходили поза культ нації, тіла і потреб дочасного життя: «Враз зі своєю націоналістичною етикою, яка все підтягує під кут добра нації, воно лише її одну уважає найвищою ціллю, намагається виховати людину-звіра з заїлою ненавистю до всього, що стоїть їй на перешкоді».
Не прийнятною для прогресивного духовенства була також і теорія «однобічного гуманізму», її виховним ідеалом є «узмістовлення усіх добрих чисто людських прикмет, у якому всі здібності гармонійно розвинені» [43, с.34.]. Аналіз «однобічного гуманізму» здійснений Ю.Дзеровичем – видатним педагогом і священиком – крилошанином, катехитом і директором середніх шкіл, професором Духовної Семінарії і Богословської Академії у Львові на сторінках його підручника «Педагогіка» У ньому він виділяє ряд недоліків цього вчення.
1. Гуманізм, ідеалізуючи людську природу, не вивчає її суті, не розглядає потенціалів емоційно-вольової сфери.
2. Виходячи з позицій християнізму, автор засуджує ідеал гуманістичного виховання – «природну людину». Ось як він про це пише: «Навіть виіделізувана людина є все лиш людиною і не може бути всебічним прототипом-зразком. Ним може бути лише дійсно моральна величина» [13, с.35]. Такий ідеал, звичайно, не може бути субстанцією, що органічно не пов'язана з людською природою, але є одночасно більш досконалою.
3. Аргументом не на користь гуманістичного виховання є твердження, що світська освіта без міцних моральних переконань (джерелом яких є християнська етика) може сприяти формуванню самолюбства, гордості, стати причиною аморальних вчинків та антисоціальних явищ. Окрім цього, гуманізм створює підстави для розвитку космополітизму, що нівелює національну причетність, свідомість, руйнує національну гідність.
4. Гуманістичне виховання, з точки зору Ю. Дзеровича, носить доволі елітарний характер і є недоступним для широкого загалу. А дійсно гуманне виховання повинно бути доступним усім.
Засуджуючи натуралістичну систему, котра не опиралася ні на які авторитети, виявляючи недосконалість виховного ідеалу гуманістичної теорії, галицьке духовенство й зокрема, Ю.Дзерович, як єдино можливий фундамент виховних технологій пропонують християнське вчення. Лише християнство, на їх погляд, володіє відповідним і достатнім арсеналом виховних засобів і найбільш досконалим ідеалом – прикладом для наслідування, що органічно поєднує у собі людську і надприродну сутність. Тільки воно розглядає людину в усій повноті та цілісності, її душу і тіло. Принагідне зазначимо, що згідно православного віровизнання людина складається з тіла, душі та духу. Найвищу позицію займає дух. Душа людини – це своєрідна сила, котра покликана керувати тілом. Сферами її прояву є думки, почуття і бажання [120, с. 125]
Християнська педагогіка визнає пріоритетність морально-релігійного виховання з-поміж усіх інших напрямів. Його основою є виховання сумління і в поєднанні з ним дисципліни, авторитету, розуму та волі. Найбільш суттєві позитивні сторони християнської виховної системи, її історичну зумовленість і відповідність менталітету української нації Ю.Дзерович узагальнює в окремі положення.
1. Християнський характер українського народу, зумовлений історичними обставинами, став для нього майже традиційним. Від «княжої доби» аж до сьогодення простежується колосальна роль духовенства в просвіті та вихованні українського народу.
2. Християнське виховання найбільш органічно відповідає менталітету, характеру, етнічним особливостям нашої нації. Не зважаючи на складні Історичні обставини (загарбницька політика сусідніх держав, економічні кризи, національне гноблення), що супроводжували українську націю на шляху її становлення, починаючи від часів Володимира Великого, вона не втратила своєї самобутності та не зазнала нищівної денаціоналізації. Оберегом її духовності, мови та національної культури були рідна Церква. ,
Християнське виховання, опираючись на етику, лейтмотивом, якої є любов до ближнього, «умертвіння і дух жертовності», виступає чи не єдиною теорією, що здатна виховувати непересічні особистості, «повні щирої посвяти і безінтересовної жертви на престолі любові до батьківщини» [14, с.372]. Такі ж думки висловлює і А.Шептицький, котрий наголошує, що християнські ідеали та мораль вимагають від людини ґрунтовної праці у напрямі самовдосконалення [92, с.4].
3. Християнізм – єдина найзавершеніша релігія, що містить цілісне й правдиве поняття про Бога, стверджував Ю.Дзерович Тому власне звідси можна вивести основні моральні поняття і критерії, які творять засадничу основу теорії виховання.
4. Християнізм охоплює і розглядає цілісний морально-життєвий світогляд. Його вчення містить величезний потенціал виховних засобів, методів і форм. Критеріями моральності та її нормами виступають Божі заповіді, Євангеліє. Поряд з визнанням безсмертя душі особливого змісту набувають поняття свободи, волі людини, її відповідальності за власні вчинки. Християнське вчення дає відповіді на такі питання як поява людини та її ціль на землі; її цінність (зумовлена подібністю з Богом); джерело внутрішнього безладдя і боротьби в людині (зумовлене первородним гріхом).
5. «Християнська мораль є найзавершеніша й універсальна щодо часу й місця» [92, с.373 ]. Вона не лише виступає нормативним кодексом, але й містить велику кількість засобів, що спонукають і полегшують його виконання. Даючи вказівки щодо практичної сторони життєдіяльності людини, християнська мораль визнає і не суперечить розвитку її індивідуальності, самостійності, формуванню особистісних рис. Сформульована вище теза підтверджується і міркуваннями Й.Сліпого (галицького митрополита , визначного церковного і громадського діяча, крилошанина, дійсного члена НТШ, професора догматики, з 1926 р. ректора Греко-Католицької Семінарії у Львові, організатора Богословського Наукового Товариства) щодо співвідношення християнської віри й новочасної науки. Християнська віра не тільки не суперечить науці, а навпаки – через відповідні форми співпраці вони доповнюють й удосконалюють одна одну [67, 24 с.].
Належна моральна поведінка, тобто зовнішній вияв вихованості людини не є кінцевим результатом виховання. Християнське виховання, що на нашу думку особливо важливо домагається внутрішнього удосконалення людини, що здійснюється шляхом усвідомлення нею певних норм ы правил, ушляхетнення мотивів, які є причиною її вчинків.
6. Завдяки всесторонньому характеру християнізм може бути прийнятим кожним народом, не загрожуючи його національній самобутності.
7. Християнство у своїй суті є демократичним вченням, тому що визнає рівність усіх людей, не принижує їх особистої гідності.
8. Характерною рисою християнської системи є її всеохопленість. Жодна з педагогічних систем не розглядає так цілісно духовних і фізичних сил людини. Це, в свою чергу, призводить до появи особливих прийомів морального виховання, що враховують стан емоційної сфери і фізичних сил.
9. Твердження християнського вчення про створення людини за образом і подобою Божою є аргументацією вибору виховного ідеалу. Зрозуміло, що найвищого ідеалу моральних чеснот, досконалих особистіcних якостей досягнути неможливо, але сам процес прагнення до нього, наслідування його дуже позитивно впливає на розвиток людини в усіх аспектах.
Дуже близькі за змістом думки висловлює інший відомий представник галицького духовенства – отець Іриней Назарко, василіянин, професор історії української Церкви, ректор Української Папської Семінарії, дійсний член НТШ. Вибір християнства, як концептуальної бази теорії виховання він обґрунтовує його історичною традиційністю, теоцентричним характером, обумовленістю ієрархії вартостей, органічною відповідністю природі людини, сприйнятливістю усієї людської культури.
Ієрархія вартостей відображає ієрархію буття та ієрархію істот. Відповідно чільну позицію займає найвище буття і безконечна істота - Бог. Цим зумовлені геоцентричний характер католицької педагогіки і її найбільш істотна відмінність від інших, що оперують лише земними реально існуючими величинами. Центральною ідеєю така педагогіка визнає абсолюти Правди і Добра. Ось як про це вказує І.Назарко. «В католицькій виховній ідеї не зникає жодна вартість, але кожна ще більше поглиблюється, укладаючись в ієрархію, на шпилі якої стоїть Бог, єдиний Виховник і Мистець людських душ» [43; с.7–15]. Окрім цього, згаданий автор детально розглядає такі ознаки католицької виховної ідеї:
1) динамічність. Католицька виховна ідея ставить за мету формувати в душі дитини нові моральні структури, так звані чесноти. «Чесноти, – як зазначає отець, - це сили, що творять якості добра не тільки поза собою, але й у собі, бо скріпляють власну динаміку» [43, с.14]. Вони власне і є тими чинниками, що спонукають людину творити добро;
органічність. Чесноти – це не статичні утворення, а динамічні структури, що творять єдину цілість, яка протистоїть будь-якій внутрішній анархії й хаосу. Імпульсом, рушійною силою цієї цілісності є любов. Сукупність чеснот, любові, поміркованості є ознаками морального характеру;
оптимістичність. Початком і кінцем виховної ідеї є добро. Тому до аналізу всіх вчинків потрібно підходити виключно з позиції добра. Крім того, ця теза твердить, що кожний вихованець при відповідних зусиллях може стати кращим і перемогти в собі усі негативні нахили, спричинені в людській психіці первородним гріхом;
тотальність. Католицька педагогіка охоплює цілість людського життя. Вона визнає потребу не лише індивідуального, але й суспільного виховання і враховує природні сили людини;
поступальність. Можливість прийняття прогресивних надбань інших новітніх виховних систем [97, с.7].
Висвітливши значення і доцільність християнських моральних засад виховного процесу, перейдемо до розгляду центрального і найосновнішого поняття, що становить ядро будь-якої педагогічної системи - мети виховання. Спроба дати найбільш чітке і точне визначення цього поняття призвела до суперечок між духовенством і світськими особами, які відстоювали позиції матеріалістичного світосприйняття. У цій площині виникли певні непорозуміння, спричинені протилежністю поглядів щодо призначення людини, цілі її життя, співвідношення між поняттями християнізму та гуманізму. Світські педагоги бачили мету виховання в удосконаленні життя людини, виходячи з позицій особистого щастя, цінності і корисності для суспільства та рідної нації. Для цього, на їх думку, потрібно було так впливати на дитину, щоб забезпечити їй найбільш повний фізичний і психічний розвиток, певну людську зрілість. У перспективі, в міру своїх можливостей і рівня розвитку здібностей, людина повинна стати учасницею процесу соціально-культурного розвитку суспільства, спричинитися до його зросту і поступу.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
