112092 (591026), страница 4
Текст из файла (страница 4)
За словами Спінози, свобода тотожна блаженству душі. Для блаженства людина повинна розвивати розум, раціональне зерно. Але хоча розум і здатний приборкувати афект, він не має безумовної сили. Усе ж таки через пізнання природи афектів кожна людина має можливість менше страждати від них і навіть досягти абсолютної свободи. Філософ жив відповідно до своїх ідей. Йому не були притаманні гнів, роздратованість.
У роботі «Філософія Духа» Георг Вільгельм Фрідріх Гегель розмірковував щодо розвитку людини як індивіда, про її внутрішні хвилювання, що супроводжують цей процес.
Гегель розділяє такі поняття, як: дух, душа та тіло. Душа людини, за Гегелем, — це дух, обтяжений тілесною основою кожного індивіда. Тіло та пов'язана з ним душа можуть відчувати радощі та страждання. Дух, навпаки, вільний: «Сутність духу... вільна... Дух має силу зберігатися і в протиріччі, а отже, і в стражданні, піднімаючись як над злом, так і над недугою» [72, с. 25—26].
Гегель стверджує, що дух та розум тотожні. На відміну від інших істот, людина є духом, здатним до мислення, тому вона може піднятися від одиничних відчуттів до всеохоплюючої думки. Довершеність людини є в набутті нею здатності до правильних суджень та відповідної поведінки.
Людина не може уникнути душевних страждань, тому що вони є проявом діалектики Духа. Внутрішні протиріччя супроводжують розвиток Духа; коли виникають конфлікти, що є дискомфортними для людини, вона страждає від цього, але чим більше розвивається дух, тим він сильнішає і стає здатним вирішити конфлікт.
Гегель зазначає, що важлива робота розуму людини полягає в тому, щоб зробити тіло зручним та слухняним для душі, тобто опанувати своїм фізичним буттям. На допомогу приходить звичка, яка постає проявом Духа, який розвивається, тобто ця риса так зростається з характером, що стає його невід'ємною часткою.
Якщо проблему здорового способу життя розглянути з іншого боку та подивитися на неї, абстрагувавшись від залежності середньовічного світогляду від релігійних догм, то слід, перш за все, зазначити, що в середньовічних університетах медичне знання зависли спиралося на філософські засади. Так було і в перших вищих навчальних закладах України, де, починаючи з XV ст., у місті Замости, поблизу Львова, виникла перша вітчизняна школа лікарів. Прославилася своїми етичними курсами і Києво-Могилянська академія [405]. Тривалий час інформація про визначних українських науковців Середньовіччя практично замовчувалася. Відчувається гострий брак досліджень у цій галузі й сьогодні, що є благодатною нивою для аспірантів, докторантів тощо.
Відродження, яке виникло в XV ст. на Апеннінському півострові, було подібне до пробудження після тривалого сну Середньовіччя. Видатні люди скинули з себе заціпеніння цієї епохи затишшя та застою і спрямували свій погляд на інші моменти буття. Зокрема, перші представники Відродження звертаються до класичного світу, уявлення про який їм дали стародавні греки та римляни, а також, певною мірою, єгиптяни та перси, — усі ті, хто проникав у глибини свідомості та священного знання. Вони звернулися до минулого в пошуках зерен, так необхідних у той історичний час, у якому їм судилося жити. Але таке повернення до минулого, пошук класичних коренів не означає простого історичного дослідження. Людина епохи Відродження не задовольняється вивченням історії класиків, того, що вони робили, про що думали. Цей рух, що розпочався в Італії, призвів до великих змін у культурі. Змінюється уявлення про Всесвіт, про процеси наукового дослідження; виникає нове мистецтво, нове розуміння політики, нові релігійні ідеї, відбуваються значні зміни філософських поглядів.
Таким чином, ставлення людини до життя раптово розширюється та поглиблюється. Проте поняття «Відродження» в XV ст. не є виключно культурним. Воно значно ширше тієї концепції, яку ми зустрічаємо у Св.Іоанна, Св.Павла та багатьох інших отців церкви, і має відношення до життєвої позиції, до дій, завдяки яким людина починає відчувати себе частиною світу, частиною Природи. Людина Відродження не відокремлює себе від цих понять, і якщо вона вивчає Природу, то робить це саме тому, що, відчуваючи себе її часткою, бажає пізнати саму себе й весь світ. Філософи Відродження були водночас і магами, й алхіміками, і вченими. Хвороби людини та негаразди вже все менш розглядаються як Божа кара або Божий іспит. Із хворобою намагаються боротися, але боротися частіше «магічними» засобами, тобто виготовленням чародійних мікстур, пошуками еліксиру життя та каменю безсмертя.
Так, скажімо, Піко Делі Мірандола, уславлений лікар епохи Відродження, був великим знавцем талісманів, оскільки знав, які енергії, що виходять з небесних тіл нашої Сонячної системи, мають зв'язок з якими металами, камінням чи рослинами, і використовував їх для лікування певних захворювань. За допомогою цих елементів виготовлялися талісмани, що, подібно до дзеркала, відбивали священний образ. Енергія, ухоплена завдяки талісману, використовувалась для полегшення страждань, щоб організм міг відновити втрачену рівновагу. Це чудове уявлення магії як рівноваги використав також Парацельс, інший відомий лікар тієї епохи, який водночас почав стверджувати експериментальний метод у науках, а саме в медицині.
Видатний лікар-філософ Парацельс почав вивчати внутрішні органи людини, завдяки чому здобув поняття функціональних особливостей життєво важливих процесів людського організму. Головними положеннями його вчення є такі вислови: «...усі наші знання є самовідвертістю; усі наші можливості — наслідок спілкування з природою, яка має божественне походження» [452].
Таким чином, філософ стверджує думку, що людина сама власна над своїм здоров'ям і все залежить, здебільшого, тільки від неї. Людина — це також перехрестя духовного й тілесного, тому Парацельс підкреслює дуже актуальну будь-коли ідею: «Хворий страждає тілесно, душевно і духовно, тому і лікувати його необхідно залежно від цих трьох форм захворювання» [452].
Філософія Нового часу остаточно зарахувала людину до природного світу. Розглянемо, наприклад, учення Декарта «Початок філософії». У вступі Декарт зазначає, що філософія є «знання, яке спрямовує саме життя, послуговує збереженню здоров'я, а також відкриттям усіх наук» [14, Т. 2, с. 232]. Лейтмотивом світогляду цього філософа став вираз: «Мислю значить існую», однак при цьому він вважає, що «ми краще можемо пізнати нашу душу, ніж наше тіло» [14, Т. 2, с. 240]. Сутність людини виражається крізь її розум, і, відповідно, розум—це те, що допоможе їй піклуватися про своє здоров'я й життя.
Другий видатний філософ епохи Нового часу Паскаль у своєму творі «Думки» писав: «Людина—найнезначніша билина в природі, але билина, що мислить. Не треба озброюватися всьому Всесвіту, щоб знищити її. Для її загибелі достатньо невеличкого випару, однієї краплини води. Та хай Всесвіт знищить її, людина стане ще вище та шляхетніше за свого вбивцю, тому що вона усвідомлює свою смерть» [14, Т. 2, с. 304]. Людина—це єдина свідома істота у Всесвіті, і її здоров'я, також, як і все інше в її житті, — справа свідомості, тобто питання в тому, наскільки людина усвідомлює необхідність турботи за саму себе.
Німецька класична філософія розвинула ідеї розумного підходу людини до свого здоров'я. Так, видатний представник цього періоду Кант розробив свій власний метод охорони здоров'я. У роботі «Критика практичного розуму» він розкриває природу людини й висловлює думку, що лише за її власним бажанням та її власними постійними турботами можна зберегти здоров'я на довгі роки. Своїм життям, своїм здоровим розумним ставленням до себе та свого організму Кант довів правдивість власних висловлювань. Здоровий спосіб життя німецький філософ уявляв собі як низку узгоджених побутових та професійних дій, харчування, робота та відпочинку.
3 розвитком некласичних напрямків філософії (кінець XIX — поч. XX ст.) змінюються уявлення про сутність людини, про сенс її життя, про головні цінності духовного буття, про міжособистісні стосунки та ставлення людини до себе, відповідно й до свого здоров'я.
Так, німецький філософ Фрідріх Ніцше (1844—1900 рр.) (засновник філософського напрямку—філософія життя) у зрізі власної, повної болю та страждань долі зазначав, що хвороба приносить величезні страждання. Бажання позбутися від них природно і зрозуміло.
Тому, щоб перемогти хворобу, треба, з одного боку, за Ніцше, у принципі бути здоровим, «бути в основі здоровим», тобто сповідати справжню філософію життя. «Істота типово хвороблива не може стати здоровою і ще менше може зробити себе здоровою; для типово здорового, навпаки, хвороба може навіть бути енергійним стимулом до життя, до продовження життя. Так фактично уявляється мені тепер цей довгий період хвороби: я як би знову відкрив життя, включив себе в нього, я знаходив смак у всіх гарних і навіть незначних речах... я зробив з моєї волі до здоров'я, до життя, мою філософію, я перестав бути песимістом у роки моєї найменшої вітальності: інстинкт самовідновлення заборонив мені філософію убогості і зневіри...» [254, с. 699—700].
Серед основних способів видужання і здоров'я—самодисципліна (де головне — не відповідати на зовнішні роздратування відразу ж), боротьба з усяким проявом злості, заздрості, страху, тобто всього того, що Ніцше поєднує під терміном ressentiment, нарешті, здоровий «російський фаталізм», що на побутовому рівні означав прийняття тих умов, з якими його зіштовхувало життя.
Хоча Ніцше сам говорить, що він в основі своїй здоровий, тобто знаходиться у струмені висхідного життя, що він знає, як залишитися здоровим (і не тільки в сенсі перебування правильної перспективи і практикування справжньої філософії, але й у простому повсякденному сенсі — як харчуватися, відпочивати, знаходитися у визначеному місці і т.ін.), але треба визнати, що не можна з ним погодитися. I справа не в тім, що хвороба може бути з фізіологічної точки зору невиліковною. Справа в іншому — у тім, що ця позиція руйнівна в принципі. А те, що істини, які відкрилися, можуть бути згубними, Ніцше добре усвідомлював. «...Хвороби, говорячи взагалі, — визнавав він, —- є вже наслідком загибелі, а не її причинами», «ніколи не гинеш від кого-небудь іншого, а завжди від самого себе» [256, с. 609].
Фрідріх Ніцше, на відміну від античних авторів, розумів душевне здоров'я як ознаку сили, бадьорості, задоволеності життям, молодості. Він категорично не згодний з тим, що пристрасті руйнують внутрішній світ людини. Устремління уникати вираження почуттів, контролювати їх за допомогою розуму, на його думку, є ознакою нездоров'я та слабкості [255, с. 47—157].
У сучасній філософії з'явилася і з кожним днем набуває все більшого розвитку так звана філософія здоров'я та здорового способу життя. У вищих навчальних закладах створюються кафедри філософії здоров'я, виникають нові напрямки дослідження цієї актуальної проблеми. Особливої уваги заслуговує, на наш погляд, таке філософсько-медичне явище, як НЛП — нейролінгвістичне програмування. На концептуальному рівні дослідження починається з тлумачення здоров'я як чогось позитивного, що не означає відмови від задоволення. «Здоров'я є природним наслідком нашого способу життя: взаємин, дієти, навколишнього оточення. Здоров'я — це не предмет власності, це процес. Це те, що ми робимо, результат наших думок і почуттів. Це - й образ існування» [442].
Цікаво, що напрямок медичних досліджень усе більше й більше схиляється в бік тім’ї галузі, що дотепер вважалася сферою діяльності психологів, і зараз уже важко провести чітке розмежування між фізичними й ментальними факторами захворювань. Розділяти тіло й розум на здоров'я і хворобу — це все одно, що намагатися виділити сіль з морської води за допомогою ножа. Розум і тіло постійно підштовхують одне одного до здоров'я чи хвороби. Організм не хворіє — людина робить це. Нам відомо дуже багато про механізми захворювань, але не про механізми здоров'я. Кілька людей можуть однаковою мірою піддатися дії інфекції, але не всі з них занедужають.
Медицина у всіх подробицях розповість вам, як вони занедужали, але чому тільки ці? I що захистило інших? Аналогічно: два чоловіки можуть безупинно палити, переїдати, працювати на важкій роботі, але може статися, що тільки один з них занедужає. Чому? Ми постійно піддаємося впливу хвороботворних мікроорганізмів, і ніхто не може цілком уникнути стресів, горя і неприємностей. I все ж таки хвороба є винятком, а не правилом. Наша імунна система працює постійно, намагаючись зберегти здоров'я. Як наслідок, зниження імунітету відіграє вирішальну роль при будь-якій хворобі.
Здоров'я і хвороба є суб'єктивними переживаннями. Ми самі визначаємо рівень свого здоров'я, головним чином оцінюючи свої відчуття. Не існує «здоров’я метра», що дозволяв би об'єктивно виміряти здоров'я, чи «болометра», що точно визначав би рівень болю.
Нейролінгвістичне програмування (НЛП) досліджує структуру суб'єктивного досвіду й нашого власного способу побудови свого унікального внутрішнього світу, тому воно цілком підходить для того, щоб досліджувати здоров'я.
Кредо філософії — порушувати запитання й шукати на них відповіді. Історично склалося так, що актуальні нині проблеми взаємозв’язку біосоціальної природи людини й сенсу її буття й раніше осмислювалися в лоні філософії, як правило, у запитальній формі. Від гамлетівського «Бути чи не бути?» до позиції Е. Фромма «Маги чи бути?» вони найяскравіше відбиваються сьогодні в питаннях про людську замість на межі вимирання, тобто небуття [401]. На зламі XX—XXI ст. вони можуть бути сформульовані в різних варіантах. Що значить бути здоровим? Як слід розуміти проблему прагнення до досконалості — тілесної або духовної, природної чи штучної — і до якого ступеня припустиме хірургічне й генетичне «вдосконалення» людського організму? Тема клонування людини як філософська й медична проблема й усі наукові розробки в цій галузі набувають дедалі більшої соціальної значущості, що неминуче робить їх також предметом філософського аналізу.
Нескінченні пошуки людиною здорового та довгого життя призвели до наполегливих заяв учених про те, що вже найближчими роками стане технічно й методологічно можливим клонування людини в тому або іншому варіанті, виділили цю тему з розряду вузькоспеціальних у низку дуже важливих соціальних проблем, які мають глибокий філософський і гуманітарний смисл. Уже сьогодні зрозуміло: клонування людини та його можливі соціальні наслідки за своїми масштабами будуть настільки значними, що можуть змінити весь соціум, його традиційні підвалини, більшість світоглядних установок і уявлень, наукову парадигму в цілому [421, с. 90]. Усе це, по суті, може призвести до виникнення іншої цивілізації. Постає питання щодо оцінки зрілості досягнутого рівня розвитку цивілізації для вирішення питань подібної складності. Чи виявляться достатньо відповідальними суспільство в цілому, його інститути й регулятиви, ухвалюючи рішення або відмовляючись від Його прийняття? Одразу зазначимо, що, розглядаючи тут проблему клонування, ми абстрагуємося від питань власне його «механізму», від медико-біологічної деталізації й обговорення сенсаційних відкриттів у цій галузі, яким присвячені сьогодні як численні наукові публікації, так і ще численніші статті й повідомлення в засобах масової інформації.
Мета цього спостереження — аналіз проблеми клонування методами й засобами філософії, з'ясування місця та ролі філософського знання як інтелектуальної захисної системи культури і як соціального регулятора нових напрямів у науці, які активно розвиваються.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
