99947 (590296), страница 4
Текст из файла (страница 4)
Економічна теорія технологічних змін та інноваційних процесів стверджує, що головним чинником економічного зростання є науково-технічний прогрес, який втілюється в технологічних змінах. Технологічні зміни здійснюються через інноваційні процеси потоки нововведень, що є основним елементом доведення науково-технічних знань до стадії використання у процесі виробництва, забезпечуючи основну мету ринку - отримання та примноження прибутку.
Потреба у впровадженні нововведень у виробництво або поновлення виробництва служить джерелом безперервних змін в економічній системі. Масові інвестиції у впровадження певних нововведень грають найважливішу роль у забезпеченні динамічного економічного розвитку, ефективної конкуренції і господарського процвітання.
Країни, у яких переважно базуються власники новітніх технологій є учасниками розподілу надприбутку. На порядок менше збагачуються ті, хто тиражує чужі технології. Відсутність достатньо продуктивних технологій, навіть в умовах надходження інвестицій, позбавляє країну економічного зростання та експортної конкуренції в галузях і призводять до становища хронічної нестійкості. Так, і в Україні за умов становлення ринку інноваційна політика не стала основним блоком загальної економічної політики держави.
Перевага під час реалізації державної інноваційно-інвестиційної політики має надаватись довготерміновій стабільності перед тимчасовим успіхом. В Україні необхідно сформувати модель організації інноваційної діяльності, яка поєднувала б у собі елементи ринкової економіки, зі збереженням гнучких потужних важелів державного регулювання. При цьому, державі важливо вловити ту межу, де, власне, ринкових стимулів виявляється недостатньо, і створити противагу, стимулюючи інвестиції в нововведення, використовуючи методи державного регулювання.
Комплексне розв'язання проблем підвищення ефективності всіх складових кредитно-інвестиційного механізму прискорить розвиток інноваційного процесу. У цьому полягає суть економічної складової інноваційної політики держави в умовах ринкової економіки.
До заходів, що можна реалізувати за короткий термін та досягти вагомих результатів у стимулюванні інноваційної діяльності, зокрема, належать: створення нормативно-правового середовища; пристосування фінансово-податкової системи і кредитної політики; створення системи органів регулювання та підтримки; створення ефективного механізму концентрації науково-технічних ресурсів; створення юридичних умов; формування політики обміну продукцією виробництва та послугами; розвиток комп'ютерних систем збору і переробки інформації, а також систем консультацій.
Аналіз іноземного досвіду функціонування інституту фондів як у країнах з подібною до України економічною ситуацією, так і в умовах розвиненої ринкової економіки свідчить про їх значний внесок у справу розбудови економік своїх держав. Об'єднані однією кінцевою метою сприяння підвищенню науково-технологічного рівня національного виробництва - ці фонди мають відмінності у шляхах досягнення поставленої мети.
Стратегія в галузі інвестицій є рушійною силою будь-якої системи. Вихідними принципами побудови системи фінансування інновацій, повинні виступати: чітка цільова орієнтація системи; логічність, обґрунтованість і юридична захищеність використаних прийомів і механізмів; множинність джерел фінансування; широта і комплексність системи; адаптивність і гнучкість.
Інноваційні процеси, у кінцевому рахунку, являють собою інноваційні проекти, під час реалізації яких інноваційна та інвестиційна діяльність здійснюються у взаємозв'язку під єдиним керівництвом. Отже, проект як об'єкт управлінця за рахунок матеріалізації ідеї здатний з меншого зробити більше, що в умовах гострої обмеженості інвестиційних ресурсів в Україні набуває важливого значення.
Формування інноваційних проектів для розв'язання найважливіших науково-технічних проблем забезпечує: комплексний, системний підхід до досягнення конкретної мети; кількісна конкретизацію цілей і точне відбиття кінцевих результатів проекту в управлінні інноваціями, безперервне управління процесами створення, освоєння виробництва і споживання інновацій; обґрунтований вибір шляхів найефективнішої реалізації мети проекту: збалансованість ресурсів, необхідних для його реалізації; міжвідомчу координацію та ефективне управління складним комплексом робіт з проекту.
Особливістю інноваційного менеджменту в сучасних умовах є широке використання в процесі прийняття рішень висновків незалежної експертизи. Характерними особливостями методу експертних оцінок як наукового інструменту розв'язання складних неформалізованих проблем є, по-перше, науково обґрунтована організація проведення всіх етапів експертизи, по-друге, застосування кількісних показників як при організації експертизи, так і при оцінці суджень експертів та груповій обробці результатів.
У розвинених країнах майже 50% витрат на науку у ВВП фінансують суспільні фонди інвестиційна діяльність інноваційних фондів в Україні здійснюється відповідно до затверджених пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки. Слабка інноваційна активність в Україні пов'язана, крім усього, із нерозвиненістю фінансових механізмів її забезпечення. Прикладом цьому є те, що основним джерелом коштів українських фондів і досі продовжує залишатись бюджет.
Основне завдання, чинного з 1992 p., Державного фонду фундаментальних досліджені (ДФФД) - забезпечення розвитку фундаментальних наукових досліджень шляхом стабільного фінансування на основі грантів. На відміну від ДФФД джерела фінансових ресурси Державного інноваційного фонду (ДІФ) України, чинного з 1992 p., - це внески підприємств. ДІФ виконує функції державної підтримки інноваційної діяльності в Україні шляхом здійснення фінансової, інвестиційної та матеріально-технічної підтримки заходів зі створення, реалізації та розповсюдження науково-технічної, інноваційної продукції. Фонд здійснює фінансування у формі: інноваційної позики; фінансової інвестиції; фінансового лізингу; оперативного лізингу. Нині Фонд фактично є єдиним державним органом, який здійсню фінансову підтримку інноваційних проектів в економіці, у першу чергу на регіональному рівні.
Галузеві підприємства та організації в Україні поки що повинні самостійно вишукувати кошти для інноваційної діяльності.
Ефективність інноваційної діяльності значною мірою залежить і під наявності та фінансового стану інвестиційного та інноваційного банків. З економічного погляду участі інноваційного банку у фінансуванні інноваційних проектів можна розділити на кредитування різні форми прямого інвестування. Характерна риса інноваційних кредитів - їх високий фінансовий ризик. Для розв'язання цієї проблеми, а також проблеми низької кредитоспроможності клієнта, використовуються такі підходи: часткове фінансування; придбання авторських прав на нововведення; послуги з реалізації результатів дослідження; організація спільних виробництв; лізингові операції; цільове фінансування досліджень і розробок. Як правило, інноваційні банки використовують "комбінований" підхід при фінансуванні створення і впровадження нововведень.
Для швидкого становлення інноваційно-інвестиційного механізму та його подальшого розвитку необхідно вдосконалити існуючий механізм управління вже функціонуючими фондами. Отже економічною базою реформування науково-технологічної системи України с вдосконалення механізмів її фінансування, відповідаючих критерію самофінансування.
Найпотужнішим засобом державної підтримки науки і в той же час найдинамічнішим елементом регулювання цього процесу може стати створення механізму економічного стимулювання всіх учасників інноваційного циклу незалежно від типів організацій і форм власності й на всіх його стадіях - системи фондів для інвестування інноваційного процесу.
Економічна теорія та міжнародна практика доводять значну роль інновацій у забезпеченні виходу економіки з кризи та подальшої о економічного зростання. Тому питання інноваційного менеджменту на макро- та мікроекономічному рівнях у трансформаційній економіці України набувають значної актуальності.
Сучасний інноваційний менеджмент має враховувати світові тенденції інноваційної діяльності:
- відбувається подальша диверсифікація та індивідуалізація продукту;
- зростають темпи нарощування обсягу виробництва та товарообороту інноваційних продуктів;
- розширяється асортимент продукції (за останніх 25 років він збільшився в 10-15 разів);
- скорочується середня протяжність життєвого циклу продукту (за 25 років зменшилася на половину);
- зростає швидкість морального старіння патентної інформації (у середньому термін коригування патентом становить нині 10-14 років, а в галузі мікроелектроніки - всього 4-5 років);
- скорочується інноваційний період (до 3-5 років);
- зменшується час розповсюдження інновацій (кожні 20 років скорочувався наполовину і зараз становить 2-6 років);
- інновація все більше стає необхідним засобом створення конкурентних переваг, завоювання національною і міжнародного ринків. Відсутність достатньо продуктивних інновацій, навіть в умовах значних інвестицій, позбавляє країну економічного зростання та експортної конкуренції в провідних галузях;
- країни-власники нових технологій отримують основну частку надприбутків, а ті країни, що тиражують створені іншими технології -отримують прибутки на порядок менші;
- активізація інноваційної діяльності вимагає обґрунтованого державного регулювання та оперативного корпоративного менеджменту.
Характер науково-технічних інновацій такий, що їх ініціатори (першопроходці) майже зразу власною потилицею починають відчувати подих конкурентів. Якщо ці новатори спіткнуться, то їх неодмінно випередять. Тому, підприємницьке управління на новому підприємстві вимагає: а) концентрації зусиль на ринку; б) фінансового передбачення, особливо у плануванні та регулюванні наявних грошей; в) створення вищої управлінської ланки, задовго до того, як нове підприємство відчує в цьому реальну потребу та задовго до появи в нього реальної можливості позволити собі мати цей підрозділ; г) вміння визначити ділянки найефективнішого застосування своїх сил та здібностей.
Важливою проблемою управління інноваціями є знаходження необхідної міри втручання держави та оптимального співвідношення ринкового та державного регулювання інновацій. При цьому необхідно враховувати характер сучасного НТП та такі обставини. Так, з одного боку, ускладнення умов відтворення та самозростання капіталу привело до підвищення регулюючої ролі ринкового механізму та конкурентної боротьби. У зв'язку з цим в економічних системах відбувається зміна принципів макроекономічної та індустріальної політики. Ця зміна полягає в обмеженні прямого державного втручання в економічну діяльність, перенесенні акценту на регулювання самих ринкових механізмів та проголошенні самостійності приватного підприємництва.
З іншого боку конкуренція у сфері НТП виявила деякі проблеми, які не можуть бути розв'язаними без участі держави. Високі витрати на наукові дослідження та розробки, значний ризик при виборі пріоритетних напрямів, необхідність координації діяльності учасників наукових досліджень (університетів, приватних фірм, державних інститутів та лабораторій, фондів), завдання підтримки національних учасників міжнародної конкуренції, розв'язання соціальних та екологічних проблем тощо — усе це вимагає державного фінансування, гарантій, розподілу ризику, організаційної та інформаційної допомоги. Велику роль держава відіграє у створенні виробничих, інформаційних та соціальних інфраструктур, сприяючи широкому та динамічному розвиткові інноваційного процесу.
Роль держави визначає також міжнародний фактор. На сучасному етапі переваги в конкурентній боротьбі вже не визначаються ні розмірами країни, ні багатими природними ресурсами або могутністю фінансового капіталу. Тепер вирішальними факторами є рівень освіти, обсяг нагромаджених знань, здатність до науково-технічних проривів, що надають переваги, першопроходця. Це вимагає вироблення єдиної довгострокової загальнонаціональної інноваційної полі гики.
Збільшилася роль держави в організації та підтримці кооперації на всіх стадіях інноваційного процесу, і особливо на доконкурентній. Держава не тільки заохочує міжфірмову кооперацію, міжнародну інтеграцію, співробітництво університетів з промисловістю, а й сама входить до складу таких об'єднань. Усі вищевказані фактори визначають міру втручання держави в управління інноваціями, конкретні форми та методи цього втручання.
У світовій практиці прийнято виділяти основні зони державного впливу на інноваційну сферу:
1) "Пропозиція" інновацій, тобто здійснення технічної та фінансової допомоги, включаючи формування науково-дослідної інфраструктури;
2) "Попит", тобто створення попиту на результат інновацій центральними та місцевими органами влади (державні контракти на виконання дослідницьких робіт та закупку нових технологічних процесів, продуктів, послуг);
3) "Середовище", тобто вплив на умови, стимулюючі нововведення (податкова, патентна політика та інші заходи непрямого державного регулювання).
Унаслідок проведення таких заходів в інноваційній сфері утворюється, зокрема, державний ринок, що є досить вагомим фактором створення та розповсюдження нововведень. По-перше, він забезпечує державний попит на інновації. По-друге, для виробників інновацій важливо те, що для більшої частини контрактів уряду технічні та експлуатаційні характеристики замовлених товарів мають значний пріоритет над ціною. Гарантований державою ринок збуту звільняє більшу частину ризику комерціалізації нової технології. По-третє, наявність значного державного ринку збуту дозволяє фірмам-виробникам понижувати витрати за рахунок економії на досвіді та на масштабах виробництва. По-четверте, конкурентний характер багатьох державних контрактів сприяє створенню відразу декількох різних нововведень. З одного боку, уряд уникає покладання тільки на одного постачальника. З іншого боку, державне відомство вимагає від свого основного постачальника обов'язкової видачі ліцензії на виробництво продукції другим фірмам. Але при цьому новаторам владою держави на певний час забезпечуються монопольні умови підприємницької діяльності. Держава гарантує фірмам-новаторам в піонерних областях НТП значні пільги в порівнянні з можливими послідовниками.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
