95741 (590182), страница 7
Текст из файла (страница 7)
Але таким сподіванням не судилося збутися. Подальші протиріччя між США і Росією з питання вступу України до НАТО дедалі ставали гострішими.
З приходом В. Путіна до влади розпочався період прагматичного партнерства Росії і США. Дві найбільш могутні ракетно-ядерні держави не могли не співробітничати, оскільки мали спільні завдання щодо підтримки стабільності і миру в світі низку взаємних стратегічних інтересів.
За правління В. Путіна російська економіка почала розвиватися помітними темпами1, а політична вага Росії - збільшуватися. Це створило умови для рішучих дій у напрямі Схід-Захід. Однією з форм захисту російських інтересів стала активніша участь Росії у відповідних міжнародних блоках, особливо у Шанхайській організації співробітництва (ШОС).
До складу ШОС входять поки що шість країн (Росія, Китай, Казахстан, Киргизстан, Таджикистан та Узбекистан), чотири з яких є членами Ташкентського договору колективної безпеки. Бажання вступити до ШОС висловили Індія, Пакистан та знакова країна - Іран. Прийнята Хартія ШОС передбачає співробітництво країн-учасників в оборонній сфері. Заступник голови уряду Росії С. Іванов у квітні 2006 року на прес-конференції після наради міністрів оборони країн-членів ШОС підкреслив, що використання країнами ШОС військової сили «...планується тільки для парирування нових викликів і загроз, особливо міжнародного тероризму, і передусім таких його виявів, що характеризуються масштабністю, технічною витонченістю, використанням найсучасніших видів озброєння...».
Найсучасніші види озброєнь притаманні насамперед високотехнологічним країнам, зокрема США, а не терористичним угрупованням з їх асиметричними методами та засобами боротьби. З цього випливає, що військова сила ШОС можне використовуватися не тільки проти терористів.
У червні 2006 року відбувся черговий саміт ШОС, на якому прийнято Декларацію діяльності організації на наступні п’ять років, за своїм змістом здебільше антиамериканського спрямування. На саміт був запрошений президент Ірану, якого В. Путін підтримав в питаннях використання мирної ядерної енергетики, підкресливши, що ШОС має наміри «практичними справами збагачувати взаємодію...» з країнами-спостерігачами (до яких входить Іран), «... особливо за кризових ситуацій...».
Проведення саміту ШОС збіглось у часі з обговоренням США питання прискореного вступу України до НАТО. Враховуючи стратегічне значення для Росії цього питання, не можна виключати того, що в разі продовження Білим домом цього процесу, Іран за російської допомоги може стати членом ШОС. На думку російських експертів, прийом до цієї організації Ірану - одного з лідерів мусульманського світу - і посилення російського співробітництва з ним посилить позицію Москви у її протидії США з питання членства України в НАТО.
З наведеної причини політика Росії щодо НАТО нагадує асиметричні нелінійні коливання, у яких амплітуда негативу відносин час від часу перевищує амплітуду позитиву, незважаючи на співпрацю обох сторін. Чинник, який збуджує негатив у відносинах та породжує протидію Росії, той самий: розширення Альянсу на схід. Саме він був врахований при узгодженні у 1994 році Росією та НАТО спільної програми «Партнерство заради миру» (ПРМ), оскільки її виконання, з одного боку, відкривало шлях до співробітництва з НАТО, і з другого - сприяло гальмуванню зближенню країн Центральної і Східної Європи з Альянсом через активізацію їхньої взаємодії з Росією. [34, c. 39-42]
У 1997 р. Росія і НАТО підписали Основоположний акт, який поклав початок новому рівню відносин між ними, які наприкінці XX століття з наведених вище причин знову погіршилися. Для їх покращення у 2002 року на Римській сесії Альянсу було прийнято Декларацію глав держав і урядів Росії і урядів країн-членів НАТО. Була створена Рада Росія-НАТО (РРН), яка передбачала, що «... у рамках Ради Росія-НАТО Росія і держави-країни НАТО працюватимуть як рівні партнери у сферах, що становитимуть загальний інтерес...».
Одним з досягнень спільної взаємодії за таким принципом стало створення спеціальної Рамкової програми оперативної сумісності військових структур Росії і НАТО. Відповідно до цієї програми протягом 18 місяців було вжито понад 60 різних заходів. Важливим практичним кроком у зміцненні відносин має стати створення російської 15 окремої мотострілкової бригади як миротворчого з’єднання для спільних дій з НАТО. Досягнуто прогресу у сфері співробітництва зі створення протиракетних систем оборони ТВД, де відпрацьовуються механізми забезпечення спільного захисту від ракет у ході операцій кризового реагування (зокрема під час проведення командно-штабних навчань по ПРО ТВД під егідою РРН, які відбулись у Нідерландах у березні 2005 року).
У 2005 році на засіданні Ради Росія-НАТО на рівні міністрів обговорено широке коло питань поточного співробітництва. У спільному документі «Заява за підсумками засідання «Ради Росія - НАТО на рівні міністрів оборони» відзначено помітний прогрес у співробітництві.
У своєму виступі на 40-й Мюнхенській конференції з питань безпеки «Питання міжнародної безпеки у контексті відносин Росія-НАТО» міністр оборони Російської Федерації С. Іванов, підсумовуючи розвиток співробітництва з НАТО, заявив: «Сьогодні головне завдання - перетворити механізм «двадцятки» з політичного чинника, що вже зараз відіграє значну роль у формування духу сучасної системи міжнародних відносин, на чинник, що зумовлює практичні дії і Альянсу, і Росії у силовій сфері.
Причому не тільки у сфері допоміжних силових технологій (рятівні та гуманітарні операції, обмін інформацією), але і за основними напрямами діяльності збройних сил Альянсу та Росії».
Одночасно з співпрацею з НАТО російська політична і військова еліта наполегливо впроваджують, як і у відносинах зі США, доктринальні положення та превентивні заходи протидії розширенню НАТО на схід. Так, в Концепції національної безпеки Росії однією з основних загроз у міжнародній сфері визначено «зміцнення воєнно-політичних блоків і союзів, передусім розширення НАТО на схід». [11, c. 37-54]
Наприкінці 2002 року Держдума Росії прийняла заяву «Про ситуацію у зв’язку з розширенням НАТО», в якій підкреслювалося, що розширення Альянсу суттєво змінить ситуацію щодо забезпечення безпеки в Європі. У 2003 році Держдума Росії доручила уряду розробку комплексного плану протидії розширенню НАТО, а в березні 2004 року прийняла заяву «У зв’язку з розширенням НАТО», відповідно до якої у разі подальшого розширення НАТО на схід Дума буде рекомендувати президенту і уряду Росії «... вжити необхідних заходів щодо надійного забезпечення безпеки Російської Федерації, включаючи визначення доцільності подальшої участі в міжнародних договорах у сфері контролю над звичайним озброєнням і перегляд принципів побудови Збройних сил РФ у напрямі посилення їх ядерного потенціалу...».
Завершення періоду глобальної конфронтації характеризувалося появою дедалі зростаючої тенденції “європеїзації” системи безпеки в Європі, що можна пояснити послабленням консолідуючої дії ідеологічного фактору та відсутністю реальної об’єднуючої загрози. Європа, яка в повоєнний період виступала молодшим партнером Сполучених Штатів у глобальному протистоянні з радянським блоком, у новій міжнародній ситуації прагнула стати самостійним гравцем у світовій політиці. Розвинувшись у потужне економічне співтовариство, Євросоюз прагнув набути політичної ваги міжнародного рівня, з цією метою розпочавши розбудову зовнішньополітичного та оборонного вимірів, формуючи власні структури та позиції з ряду міжнародних проблем. Процес розбудови європейських військово-політичних структур з точки зору процесу формування західноєвропейської альтернативи НАТО, очолюваної Францією та ФРН, яка у перспективі могла б загрожувати трансатлантичній єдності.
Поява невоєнних загроз європейській стабільності, конфлікти нового покоління, особливо на Балканах, викрили неадекватність можливостей Європи у спробах врегулювання або іншого вирішення таких проблем та продемонстрували безумовні військово-політичні переваги НАТО. Проте процес створення автономного потенціалу у сфері безпеки та оборони ЄС триває, а це істотним чином впливає на ситуацію на континенті. У дисертації досліджуються позиції різних зацікавлених сторін – країн ЄС, США і РФ – щодо перспектив оборонно-безпекового виміру Євросоюзу та можливі шляхи взаємодії у цій сфері. Незважаючи на всі протиріччя між атлантичними союзниками, США не збираються відмовлятися від НАТО, яка для Вашингтона є основним, якщо не єдиним дієвим інструментом впливу на Європу – свого головного економічного суперника на міжнародній арені. Одночасно Європа усвідомлює той факт, що в епоху глобальних ризиків та асиметричних загроз забезпечення власної безпеки без участі США неможливе. Нині практично усі європейські держави зосереджені на проблемах внутрішньої політики і не можуть виробити спільну зовнішньополітичну та стратегічну орієнтацію, без чого неможлива ефективна реалізація спільної європейської політики у сфері безпеки та оборони. Вартим уваги є той факт, що ідея незалежних від НАТО (а отже і від Сполучених Штатів) європейських військових сил не надто популярна серед центрально- та східноєвропейських держав, які покладали значні надії, у зв’язку зі вступом до НАТО, на підвищення свого політичного статусу та зміцнення загальної військово-політичної безпеки. Тому представниками цих країн висловлювалося занепокоєння, що імовірне дублювання функцій лише негативно вплине на ефективність Північноатлантичного альянсу, який розглядався країнами “нової Європи” як гарант стабільності та територіальної недоторканності. [32, c. 3-24]
-
2.2 Аналіз політичних відносин США й Росії в світовій політиці
Глобальні геостратегічні зрушення на рубежі 1980-1990-х років, пов’язані із завершенням “холодної війни”, призвели до руйнування стійкої біполярної системи міжнародних відносин, що визначалася стратегічним балансом двох світових лідерів – США і СРСР. Натомість почав складатися нестабільний і доволі непередбачуваний світовий порядок, що відзначився появою нових викликів міжнародній безпеці. Залишившись єдиною наддержавою, Сполучені Штати Америки нині фактично визначають розвиток сучасних міжнародних відносин. У той же час Російська Федерація залишається впливовим учасником дипломатичних процесів, свідченням чого є дедалі більша увага до “російського чинника” в прийнятті зовнішньополітичних рішень провідними державами світу. Отже, російсько-американські відносини залишаються одним з головних напрямків зовнішньої політики обох держав і важливим елементом міжнародних відносин, від характеру яких значною мірою залежать перспективи розвитку світового співтовариства.
Історія показує, що Росія не завжди вела успішну й добре сплановану політику, часто прорахунки в зовнішньополітичній стратегії завдавали відчутної шкоди її престижу й розвитку. Однак догляд з великої політики дотепер не приносив їй помітних позитивних результатів, і цей факт також не можна не визнавати. Звідси й головна дилема для держави як у минулому, так і на сучасному етапі розвитку - досягти розумного балансу між зовнішньою й внутрішньою політикою. Це зовсім не обов'язково припускає зламування історично сформованої парадигми, не перешкоджає подальшому реформуванню країни, але може вести до тимчасового ускладнення відносин з окремими країнами, які очікували радикальної зміни російської зовнішньополітичної діяльності.
Слова Е.Качинса фіксують саме таке повернення. Одних це радує, тому що виводить взаємодія з Росією на зрозумілий і передбачуваний рівень, інших, навпроти, дратує й навіть злить, тому що потрібно вибрати, що робити з Росією далі: іти на конфронтацію або продовжувати обмежену взаємодію, а може, і розширити його.
Тверді заяви окремих американських політиків, публікація об'ємної доповіді Ради по міжнародним відносинам і іншим роботам не можна пояснювати тільки нелюбов'ю до нашої країни, невдоволенням із приводу головування РФ в "вісімці", а також передвиборною боротьбою, прагненням окремих експертів заробити на цьому політичний капітал і непорушним бажанням змінити Росію, хоча всі ці фактори присутні. І хоча ще рано говорити про те, що Російська Федерація в повному обсязі знайшла свою нову (точніше, забуту стару) іпостась у світовій політиці й продовжить незалежну лінію (не треба неї плутати із протидією або протистоянням США й іншому миру), відмінне від попереднього років стан Росії зафіксовано. Імовірність того, що вона повернеться до колишньої політики, досить примарна. Це розуміють у Вашингтоні, і реакція на її повернення неоднозначна.
Спробуємо зрозуміти, чому в 2006 р. багато американські (і деяких російські) журналістів і політологи так швидко вхопилися за тезу про "нову холодну війну" і чому ця теза взагалі виникла в умовах, коли Сполучені Штати перебувають практично в стані війни з міжнародним тероризмом і інші країни, включаючи РФ, допомагають їм у цій боротьбі. У ситуації, коли вже є один головний ворог - тероризм, чи потрібний Америці ще один ворог? Простої відповіді на це питання немає, і, як показали конференції, семінари й зустрічі в США,що проходили в 2006 році, логіка міркувань про сучасну Росію різна й заслуговує аналізу.
Планування політики у відношенні Росії вбудовано в загальне зовнішньополітичне планування, рівень і якість якого істотно нижче, ніж у роки біполярного світу. Як показує аналіз ситуації в американських зовнішньополітичних дослідженнях, істотно знизилася роль і значимість фундаментального системного аналізу міжнародних відносин і, відповідно, регіональних досліджень у зовнішньополітичному плануванні. Це привело до їхньої фрагментації й зміни ролі провідних науково-дослідних центрів, що займаються систематичним аналізом по всім спектрі загальних і предметних проблем міжнародних відносин і політики США. [31, c. 14-23]
Ця тема заслуговує спеціального аналізу, але в даному контексті важливо відзначити, що подібне положення речей не могло не позначитися на зовнішньополітичній діяльності Сполучених Штатів, особливо при республіканській адміністрації Буша. Така ж ситуація характерна для положення справ у російській зовнішньополітичній науці, де протягом тривалого часу ігнорувалися академічні дослідження системного характеру (і не можна сказати, що ситуація радикально міняється).
У чималому ступені нинішнє положення пояснюється й зміною парадигми світового розвитку, і зміною провідних гравців у світовій політиці, і зміною поколінь у співтоваристві тих, хто планував і пояснював міжнародні відносини в період біполярного світо устрою, формував і модифікував його. Для Сполучених Штатів і Росії все змінилося: США зайняли позицію єдиної регулюючої чинності, а Росія вступила в період осмислення нового статусу й нового розкладу чинностей у світі. Положення лідера/гегемона ускладнило порядок денний міжнародної діяльності наддержави: замість одного великого завдання - здобути перемогу над основним ворогом, яким був СРСР, - з'явилася безліч більше дрібних проблем, але потребуючої уваги й чинностей, що загрожують перерости в більші проблеми. А після вересня 2001 р. з'явилася й нова більша погроза - тероризм. Іншими словами, ситуація для США не спростилася, а ускладнилася. Те ж саме відбулося й з Російською Федерацією: під час відсутності головного опонента кількість труднощів не зменшилося, росли проблеми не тільки внутрішнього порядку, але й зовнішнього - доводилося вишиковувати майже з нуля відносини з більшістю основних і другорядних гравців на світовій арені. Здавалося б, що фрагментація проблем і їхній кількісний ріст, якісна зміна багатьох погроз (наприклад, погроза використання ОМУ і його поширення у світі) повинні були підвищити затребуваність у ретельному аналізі минулого й сьогодення стану найважливіших проблем сучасного розвитку, у більше вивіреному прогнозуванні й більше точних оцінках наслідків тієї або іншої дії. Але цього не відбулося ні в США, ні в Росії.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
