95521 (590174), страница 11

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 11)

Однак однією з найбільш несподіваних комерційних операцій, про­ведених німецькими автогігантами БМВ та Фольксваген у 1998 р., було придбання ними англійських заводів Роллс-Ройс та торгової мережі цієї компанії.

З розвитком глобалізації бізнесу серед європейських компаній все гостріше відчувається необхідність звуження їхніх виробничих програм. А з розширенням Європейського Союзу, ринок якого за своїми обсяга­ми має стати більшим за ринок Сполучених Штатів, це завдання стане ще більш актуальним. Хоча європейський ринок і не стане відразу єди­ним ринком, ЄС знадобиться не менше десяти років, щоб у ньому склався ринок, за своєю однорідністю подібний американському.

Якщо поки важко досягти єдності й однорідності ринку в Європі, то ще складніше це здійснити в глобальному плані. Вимагатиметься кілька десятиліть, щоб наблизитися до єдиного глобального ринку, навіть якщо всі країни докладуть до цього чимало зусиль.

Ще складнішою виглядає справа з процесами глобалізації у краї­нах Далекого Сходу. До найбільших компаній світу належать 10 про­відних корпорацій Японії, 8 з яких являють собою класичні конгломе­рати. За родом своєї діяльності вони виступають як агенти на комісії, ділери, фінансисти, венчурні підприємці, вкладники портфельних інвес­тицій. Вони розміщують свої кошти в енергетиці, телекомунікаціях, ма­шинобудуванні, космічній та інших галузях.

У довготерміновому плані японські корпорації навряд чи швидко пе­ретворяться у вузьконаправлені компанії з сильними торговими марками.

Фондовий ринок Японії 1997-1999 рр. у розпалі могутньої азіатсь­кої фінансової кризи ще раз підкреслив слабкі сторони японських суперконгломератів. З 1990 до 1997 рр. японський фондовий ринок впав на 50%, тоді як за цей час фондовий ринок США піднявся на 75%. Великі прикрощі приніс Японії 1998 рік, що за своїми результатами став найгіршим після 1975 р., який тоді був позначений шоком нафтової кри­зи. Про серйозність ситуації, що склалася в японській економіці, гово­рить й те, що Хітачі й Тошіба, два лідери світової електроніки, вперше за останні 48 років зафіксували збитки за результатами 1998 р., а всі 5 най­більших металургійних компаній Японії заявили про свою неплатоспроможність та початок процесу банкрутства. Деякі японські аналітики вважають,що японська економіка відкинута назад через по­милкові масштабні довгострокові вкладення капіталів у нерентабельні проекти. До останнього часу японські компанії вкладали кошти в про­екти, не думаючи про їх окупність. Це пояснює спад економіки країни в цілому, а 1990-і перетворилися для Японії у загублене десятиріччя [35,59].

У ряді нових індустріальних держав тихоокеанського регіону (Тай­вань, Південна Корея) в зв’язку з суворим контролем уряду над економі­кою умови ще більш складні. Найбільш характерна ситуація склалася у Південній Кореї, в якій домінують 4 суперкорпорації, що мають значні річні прибутки: Самсунг (63 млрд дол.), Х’юндай (63 млрд дол.), ЕлДжи (48 млрд дол.) та Деу (40 млрд дол.)

У боротьбі за ринки збуту і з надією на звуження спеціалізації за рахунок об’єднання зусиль декількох суперкорпорацій у виробництві одного визначеного виду продукції глобальні компанії освоїли тактику «keiretsus», запозичену у японських корпорацій. Дослідження цієї так­тики дозволяє зрозуміти техніку створення консорціумів, які вкладають гроші у розвиток виробництва високоприбуткового товару, який швид­ко реалізується. Технологія створення «keiretsus», чи об’єднань без жор­стких зобов’язань, стала виключно популярною у США. У цій країні у 1970-і роки нараховувалося 750 таких формальних альянсів, за період з 1987 по 1992 рр. їх кількість зросла до 200 тис [42].

Більшість подібних альянсів були лише спробою завоювання рин­ку, і тільки у ряді випадків спільними зусиллями було досягнуто успіху. Хоча для створення таких об’єднань знаходилося багато причин, все ж, аналізуючи активність подібних консорціумів, можна виділити декіль­ка головних причин їх утворення:

• придбання нової продукції, технологічних процесів чи організа­торських навичок - особливо тих, що необхідні для підвищення кваліфікації фірм-покупців;

• розподіл ризиків високих капітальних витрат чи скорочення часу на розвиток виробництва нової продукції;

• досягнення економічного ефекту від злиття взаємодоповнюючих структур або від збільшення розміру консор­ціуму ;

• отримання доступу на нові ринки або до капіталів розподілу.

Якщо глобальні корпорації та суперкорпорації до кінця XX ст. успіш­но засвоїли техніку створення альянсів типу «keiretsus», то більш скромні за розмірами компанії, що представляють малий і середній бізнес, з ме­тою захоплення своєї ніші на глобальних ринках, почали активніше за­стосовувати технологію створення «clusters» чи «arbeitsgeselshafts». І у цьому випадку головною метою таких утворень стало об’єднання зу­силь для досягнення успіху на ринку .

Для того, щоб ефективно конкурувати на глобальному ринку, ком­панія повинна звузити номенклатуру товарів, які вона пропонує, і зосе­редитися на створенні позитивної репутації у визначеному напрямі, а також добитися постійної присутності на ринку. Інакше кажучи, не має особливого значення, який товар лежить в основі виробничо-торгової програми компанії. Найбільшого успіху можуть досягти ті компанії, які сфокусували свою програму на конкретному виробі та зорієнтувалися на глобальний ринок в цілому.

В епоху глобалізації світової економіки сказане вище стосується не лише окремої компанії, а й окремих галузей, а також національних економік в цілому. Ані країна, ані галузь, ані компанія не в змозі ефективно конкурувати у кожному секторі світового ринку. Глобалізація диктує як компанії, так і країні необхідність поглиблення спеціалізації або, іна­кше кажучи, їх перетворення у спеціаліста на даному ринку.

Як же можна сьогодні охарактеризувати стан глобальної економі­ки? Концепцію глобальної економіки, розроблену в останні десятиліття XX ст., можна розглядати як довготермінову тенденцію у розвитку інтер­націоналізації економічних відносин. Цей розвиток не завжди був по­слідовним. Були періоди, особливо у XIX ст., коли міжнародні стосун­ки були більше відкриті для грошей, товарів та робочої сили, ніж в останні 30 років XX ст. Однак не викликає сумнівів те, що світова тор­гівля й інвестиції в економіку протягом останнього сторіччя робили всі країни все більш взаємозалежними.

На противагу попереднім підходам, що характеризувалися порівняно високим ступенем незалежності національних економік і більшою сво­бодою прийняття рішень, у новій глобалізованій міжнародній економіці залишається все менше й менше можливостей для національних авто­номій. Це, відповідно, призводить керівництво, яке стоїть на чолі націо­нальних економік, до втрати ним контролю в управлінні господарським розвитком країни, зокрема у таких ключових сферах, як “рівень дер­жавних витрат”. Глобалізація економіки призводить практично до не­можливості регулювати функціонування ринку й систему виробництва в країні на національному рівні у відриві від світових господарських процесів й стану міжнародної кон’юнктури.

Торгівля є найбільш суттєвою та значною ланкою в економічній політиці. На думку ОЕСР, розширення торгівлі серед розвинутих країн, особливо готовими виробами та напівфабрикатами, є чітким показни­ком посилення процесів світової економічної інтеграції (див. рис. 2.2 та 2.3 додатку) .

За два з половиною десятиліття між 1950 та 1975 рр. обсяг світової торгівлі зріс у 5 разів, що стало наслідком лібералізації й скорочення податків, тоді як світове виробництво за цей самий період часу виросло у 2,2 рази. У 1990-і роки більш ніж 80% світової торгівлі здійснювалося між промислово розвинутими країнами-членами ОЕСР [46]. Торгівля ж з країнами, які щойно виникли після розпаду соціалістичного блоку, а також з найменш розвинутими країнами і навіть з новими індустріаль­ними країнами, що динамічно розвиваються (НІК), складала лише не­велику частку світових торгових операцій. Глобальна торгівля й еконо­міка все ще концентруються у межах багатих країн, а обсяги, що припадають на торгівлю з країнами, які не входять до еліти, як і раніше характеризують нерівноцінність обміну і являють собою свого роду ме­ханізм створення глобальної нерівності (див. табл. 2.1 та.2.2 додатку).

У наступні роки деякі НІК, такі, як Гонконг, Тайвань, Південна Ко­рея, підняли рівень експорту готової продукції до 60% ВНП, в той час як навіть у головних країн-трейдерів на світовому ринку співвідношен­ня обсягу товарообороту до ВНП досягала тільки 15-20%. У свою чер­гу, країни третього світу за ці роки зуміли збільшити обсяги експорту готової продукції майже у два рази й також досягай чималого результа­ту, що становив 47% від ВНП. Наведені цифри підтверджують той факт, що світова економічна інтеграція значно прискорюється із зростанням світової торгівлі. Цей процес набрав обертів, і можна констатувати, що за період з 1950 по 1995 рр., за даними ЮНКТАД, світові потоки то­варів та послуг збільшилися майже у 15 разів [53].

Від початку 1990-х років темпи зростання світової торгівлі стабіль­но перевищують темпи росту світового виробництва. Як свідчать досл­ідження СОТ, на кожні 10% зростання світового виробництва припа­дає 16% збільшення обсягу світової торгівлі. Можна відмітити таку тенденцію що, чим ліберальнішими стають торговельні відносини між країнами, тим ви­разнішого характеру набирає ця тенденція ( див. табл. 2.3. додатку).

Зростання частки експорту готової продукції у світовій торгівлі свідчить про значні зрушення у світогосподарських зв’язках, у тому числі про перехід багатьох країн від постачання свого виробництва вітчизня­ною сировиною та напівфабрикатами на імпортне з метою скорочення витрат. У більш широкому розумінні придбання компонентів не обме­жується лише купівлею сировини та напівфабрикатів, а включає у себе також придбання послуг та кваліфікованої робочої сили.

Ще одним показником глобалізації світової економіки та розширення ділової активності по всій планеті є значне зростання операцій всере­дині фірм, а також торгівля між партнерами в стратегічних альянсах чи спільних підприємствах у різних регіонах світу. Такий розвиток набрав сили з 1980-х років і створив один з напрямів по формуванню та підтримці системи глобальної торгівлі. Глобальні ринки товарів та гло­бальні ринки послуг, які особливо швидко зростають, нині ув’язали краї­ни, регіони, міста, організації та окремих людей у щільну мережу, яка заводить нас значно далі від нашого уявлення про торгівлю як обмін готовими виробами ( див. рис. 2.4 та табл. 2.4 додатку).

Світовий економічний прогрес протягом останніх чотирьох десятиріч може бути краще усвідомлений через відповідні успіхи міжнародної торгівлі, зокрема багатосторонні торговельні угоди. На рубежі XX та XXI ст. все більш популярним стає новий сценарій майбутнього розвит­ку світової торгової системи та світових ринків капіталу. У колах вчених та політиків ця модель одержала назву “Керовані торгівля та інвестиції” (MTI - Managed Тrade & Investments). Вона з’явилася як результат не завжди успішних торгово-фінансових операцій Сполучених Штатів зі своїми торговими партнерами. Найвизначнішим з них, а також найнебезпечнішим для США партнером була й залишається Японія.

Основа цієї моделі базується на погодженні й встановленні як на макрокерованому, так і на мікрокерованому рівнях вимог до досягнен­ня балансу у двосторонніх торгово-фінансових відносинах. Якщо до макрокерованого рівня відносять орієнтовні обсяги національного екс­порту та імпорту у межах таких відносин, то до мікрокерованих орієн­товних цілей відносять двосторонні торгові баланси по окремих товар­них групах. Прибічники цього сценарію стверджують, що в разі перемоги моделі МТI глобальна конкуренція перетворюється у безприбуткову гру, в якій країни, що не прийняли нові міжнародні правила, будуть серед тих, що зазнали поразки. Оскільки країни-учасниці на практиці по-різно­му інтерпретують нові міжнародні правила, на думку засновників цієї моделі вимагатимуться розробка та затвердження кількісних показників у ключових торгових та виробничих секторах економіки [32].

Які ж масштаби глобальних процесів у торгово-фінансовій сфері на рубежі XXI століття? За даними ООН, світовий обсяг прямих іно­земних інвестицій на початку 90-х років дещо скоротився у зв’язку з широкомасштабними змінами у світовій економіці, пов’яза­ними значною мірою з розпадом деяких країн, однак з 1993 р. він знову почав зростати і у 1997 р. досяг 3 трлн дол., причому майже 90% цієї суми припадає на ТНК [64]. У середині 90-х років щоденний глобальний рух капіталів сягав 1-1,5 трлн дол. Відбулася значна трансформація гло­бальних торгових потоків. На активізацію та диверсифікацію цих по­токів значно вплинуло те, що оплата товарів та послуг у 116 країнах стала повністю конвертованою, що дозволило усунути валютні обме­ження, які перешкоджають світовій торгівлі.

У ділових та наукових колах раніше висловлювалася думка про те, що глобалізація приведе до глибокої інтеграції, яка проявлятиметься через розширення сфери діяльності СОТ та застосування практики гар­монізації на регіональному рівні. На наступних етапах домінувала дум­ка про те, що лібералізація зовнішніх економічних відносин між країна­ми-учасницями буде більш дійовим та, мабуть, більш революційним фактором, ніж будь-які інші торгово-політичні рішення. Основним ар­гументом для такої зміни підходів був надто мізерний прогрес, який було досягнуто у сфері лібералізації через багатонаціональні зусилля. Це пояснюється тим, що СОТ складається з представників більш як 100 національних економік, які дуже відрізняються одна від одної. Тому зовнішні й внутрішні бар’єри, які поки що залишаються, буде нелегко ліквідувати у майбутньому лише шляхом переговорів. Тільки ті країни, які проявлятимуть щиру зацікавленість у здійсненні подальшої лібера­лізації й гармонізації своїх економік, зможуть взяти участь у спільних діях.

В основу класичної теорії міжнародного поділу праці було покла­дено уявлення про те, що найбільш промислове розвинуті країни ви­робляють готову продукцію для внутрішнього споживання й на експорт, у той час як економічно менш розвинуті країни, що знаходяться на пе­риферії світової економіки, поставляють на експорт продукцію видо­бувної промисловості й сільськогосподарські товари. “Правило кожно­го розсудливого голови сім’ї полягає у тому, щоб не намагатися зробити самому річ, яку йому буде дешевше купити, ніж зробити. Те, що розум­но в управлінні домашнім господарством, лише у виключному випадку буде безрозсудністю й у великому королівстві”, - така відправна точка аналізу, представленого у 1776 р. Адамом Смітом, засновником концепції вільної торгівлі [34]. Таке уявлення про глобальний розподіл праці раніше якоюсь мірою допомагало пояснювати причини нерівномірності розвит­ку світової економіки, однак не в змозі було пояснити причини швидкої індустріалізації деяких країн третього світу й їхнього проникнення на світові ринки як експортерів готових виробів і капіталоємної продукції.

В кінці XX ст. все ще прийнято вживати поняття “периферія” у світовій економіці. Однак значний інтерес становить аналіз тих унікаль­них і різноманітних шляхів, якими країни третього світу змогли інтег­руватися у світову економіку. Специфіка криється, головним чином, у сфері залучення ними прямих іноземних інвестицій, а також інших їх різновидів, головним чином портфельних, які у деяких країнах відігра­вали вирішальну роль при переміщенні виробничих потужностей з пер­шого світу у країни третього світу (див. рис. 2.5 та 2.6 додатку) .

Характеристики

Список файлов ВКР