95521 (590174), страница 13
Текст из файла (страница 13)
Формування такого механізму безперервного вивчення, обговорення, моніторинга і координації в сфері міжнародної економіки, який склався в останні десятиріччя, є однією з характерних рис процесу глобалізації. Цей механізм, звичайно, ніяк не знімає існуючих протиріч і розбіжностей (що неможливо, тому що ці протиріччя об’єктивно незмінювані), але дозволяє досягати певних взаємовигідних компромісів.В умовах сучасної міжнародної економіки забезпечення справжніх національних інтересів обов’язково вимагає подібних компромісів, а саме слово “компроміс” справді стає ключовим для нормального функціонування не тільки політичної демократії, але і міжнародного економічного життя [57].
Ці компроміси пов’язані передусім з двома суперечливими тенденціями зовнішньоекономічної політики - її лібералізацією, з одного боку, і протекціоністськими спрямуваннями, з іншого.
У економічній літературі останніх років з’явився ряд досліджень, в яких розглядається зв’язок між відкритою або закритою економікою (а також “мірою відкритості”), з одного боку, і темпами економічного зростання, з іншого.
У одній з найбільш грунтовних подібних робіт розглядається 111 країн з відкритим і закритим національним господарством. Цікаві при цьому критерії, по яким країни розділяються на відкриті і закриті.
Так, економіка країни вважається закритою, якщо виконується хоч б одна з наступних умов:
1) принаймні, 40% зовнішньоторгівельних оборотів підлягають нетарифним обмеженням;
2) середній рівень мита становить 40% і вище;
3) валютний курс на чорному ринку на 20% і більше відхиляється від офіційного курсу;
4) існує державна монополія на найважливіші експортні товари.
Економіку країни можна вважати відкритою, якщо в наявності немає жодного з цих моментів.
При цьому порівняння тих і інших країн показує, що в країнах, що розвиваються з відкритою економікою в 1970-1990-і рр. середньорічний темп зростання становив 4,49%, а в країнах із закритою економікою - 0,69%.
У групі промислово розвинених країн в ці ж роки спостерігається та ж закономірність: середній темп зростання для відкритих господарств в ці ж роки становив 2,29%, а для закритих - 0,74%.
Звідси витікає, що темпи зростання в розвинених країнахи і країнах, що розвиваються із закритою економікою в цей період були приблизно однакові, і, отже, розрив між ними за абсолютними показниками залишався незмінним. У той же час в групі країн з відкритою економікою випереджальні темпи зростання країн (4,49% проти 2,29%), що розвиваються ведуть, природно, до скорочення цього розриву.
До чого повинна прагнути країна, щоб справитися з проблемами, пов’язаними з глобалізацією? До дерегулюванню економіки і відмові від занадто високих податків, відповідає на це питання Геншер, оскільки глобалізація означає, крім всього, глобальну конкуренцію між податковими системами, а також змагання в зусиллях, направлених на дерегулювання і дебюрократизацію економічного життя.
На перший погляд ці рекомендації можуть здатися абсолютно неспівзвучними з нинішньою ситуацією в Україні і відносно ролі державного регулювання і тим більше з приводу податків, яких відчайдушно не вистачає для покриття величезного дефіциту держбюджету. І проте, якщо в найближчому майбутньому, в тактичному плані це дійсно не так актуально, то, виходячи за цю обмежену тимчасову межу, в стратегічному значенні такі ж задачі неминуче встануть (частково, наприклад, в області створення належних умов для іноземних інвестицій вже встають) і перед Україною. Вирішуючи тактичні задачі, не треба забувати про стратегічні цілі - такий найважливіший принцип політики у всіх областях, в тому числі в економічній сфері.
Варто задуматися над тим, які висновки, які вже втілюються в життя, зробили країни Південно-Східної Азії з кризи, що почалася осінню 1997 р. Їх головний напрям - дерегулювання (в області ринків капіталу, праці, прямих інвестицій, діяльності іноземних компаній). У квітні 1998 р. японський уряд обнародував програму дерегулювання, що включає 600 заходів. Було знято ряд обмежень на діяльність іноземних фірм в Південній Кореї. “Іноземні інвестори підіймають наш добробут”, заявив президент Південної Кореї.
Отже, постає запитання чи є періодичні кризи неминучим наслідком глобалізації?
Ряд криз у 90-і роки ХХ століття — у Мексиці, Таїланді, Індонезії, Кореї, Росії і Бразилії - був сприйнятий низкою людей, як доказ того, що фінансові кризи є прямим і неминучим результатом глобалізації. Дійсно, і в країнах з розвинутою економікою, і в країнах з перехідною економікою, стало обговорюватися питання про те, чи ускладнюється економічне керування внаслідок глобалізації.
Чи ускладнюється з ростом інтеграції, насамперед у фінансовій сфері, процес державного керування економічною діяльністю, наприклад у результаті того, що в урядів скорочується можливість вибору ставок оподатковування і податкових режимів, обмежується воля дій в галузі грошово-кредитної та валютної політики? Якщо виходити з того, що кожна країна прагне досягти стійкого розвитку, низької інфляції і соціального прогресу, то глобалізація, як свідчать останні 50 років, сприяє досягненню цих цілей у довгостроковому плані [61, 54].
У короткостроковому ж плані, як ми переконалися в останні кілька років, нестійкість потоків короткострокового капіталу може являти загрозу для макроекономічної стабільності. З цього випливає, що у світі інтегрованих фінансових ринків країни будуть піддаватися усе більшому ризику, якщо будуть проводити політику, яка не сприяє фінансовій стабільності. Рівною мірою це буде стимулювати і приватний сектор, якому усе складніше буде підвищувати рівень зарплати і встановлювати надбавки до цін, у результаті яких країна втратить свою конкурентноздатність.
Але існує й інший різновид ризику. Іноді інвестори - особливо короткострокові - дотримуються занадто оптимістичних поглядів на перспективи країни, і приплив капіталу може продовжуватися навіть після того, як відбулося надмірне пом'якшення економічної політики. У цьому випадку країна стикається з ризиком того, що зміни в настрої інвесторів можуть призвести до раптового і масового вилучення капіталу з країни [67].
Отже, глобалізація не веде до обмеження національного суверенітету. Вона створює могутній стимул для проведення надійної державної економічної політики. Вона може стимулювати приватний сектор до проведення ретельного аналізу ризику. У той же час, потоки короткострокових інвестицій можуть виявитися надзвичайно нестійкими.
Зусилля по стабілізації міжнародних потоків капіталу займають центральне місце в триваючій роботі зі зміцнення міжнародної фінансової архітектури. У цьому зв’язку іноді висловлюються побоювання з приводу того, що глобалізація веде до скасування правил і обмежень, що регулюють підприємницьку діяльність. Ці побоювання абсолютно необґрунтовані, навпаки, одна з основних цілей роботи з удосконалювання міжнародної фінансової архітектури є розробка стандартів і кодексів, заснованих на международно визнаних принципах і придатних для застосування в самих різних національних умовах.
Очевидно, що розвиток криз відбувався б зовсім по іншому, не будь такої відкритості перед світовими ринками капіталу. З іншої боку, ці країни не могли б досягти настільки вражаючих успіхів в економічному зростанні, якби не існувало таких фінансових потоків.
Це були складні за своїм характером кризи, породжені взаємодією упущень у національній політиці країн з недоліками міжнародної фінансової системи. Уряди окремих країн і міжнародне співтовариство в цілому починають зараз кроки, спрямовані на зниження ризику таких криз у майбутньому.
На національному рівні деякі країни, навіть ті, котрі мали вражаючий перелік економічних досягнень, виявилися не цілком готовими протистояти потенційним потрясінням, поширення яких могло відбутися через міжнародні ринки. Макроекономічна стабільність, фінансова надійність, відкритість економіки, прозорість і належне керування — наявність усіх цих умов має вирішальне значення для країн, що є учасниками світових ринків. Однак жодна з країн не відповідала цим умовам в одному чи декількох співвідношеннях [7].
На міжнародному рівні були порушені кілька важливих ліній оборони від настання кризи. Інвестори не оцінювали ризики належним чином. Органи регулювання і нагляду в головних фінансових центрах недостатньо пильно стежили за розвитком подій. І не було достатньої інформації про ряд міжнародних інвесторів, насамперед про офшорні фінансові установи. У результаті ринки були схильні поводитися, підкоряючи “стадному почуттю”, що виражалося в раптових перепадах настроїв серед інвесторів і стрімкому переміщенні капіталу, особливо у формі короткострокового фінансування, усередину країни і за її межі.
Міжнародне співтовариство відреагувало на глобальні масштаби кризи безупинними зусиллями по удосконалюванню архітектури міжнародної валютно-фінансової системи. Загальна мета полягає в забезпеченні більшої прозорості, справедливості й ефективності в роботі ринків. Ведучу роль у цих зусиллях має відігравати МВФ.
На думку американського економіста Дж. Стігліца, глобалізація обмежує можливості національної економічної політики лише в тому значенні, що звужує простір для поганої політики, яка в цих умовах веде до більш серйозних негативних наслідків. У той же час глобалізація відкриває нові сприятливі можливості. Раніше країна могла використати для інвестицій лише власні заощадження. Тепер країни (в тому числі, що розвиваються), які проводять вірну політику, можуть залучати величезні капітали з-за кордону. У цьому значенні економічна політика в обстановці глобалізації може бути набагато ефективнішою, ніж раніше. А в цілому глобалізація підштовхує всі країни до кращого використання своїх ресурсів і своїх конкурентних переваг.
Що стосується соціальної нерівності в США, яка за останні 25 років зросла, то, на думку Дж. Стігліца, причиною цього є не глобалізація, а технічний прогрес. Попит на високоосвічених працівників вищої кваліфікації перевищує пропозицію, і це веде до зростання їх оплати. З розвитком і поліпшенням системи освіти ця перевага (а з ним і нерівність в оплаті) буде, очевидно, зменшуватись.
2.4. Негативні наслідки глобалізації.
Протиріччя глобалізації, її очевидні (а також менш очевидні, але передбачувані) позитивні і негативні наслідки, природньо, викликають різноманітні, часом прямо протилежні оцінки і прогнози, аж до самих песимістичних. Одним з характерних прикладів в цьому відношенні є книга, що вийшла в 1996 р., написана двома співробітниками відомого німецького журналу “Шпігель” X. Мартином і X. Шуманом і що стала своєрідним бестселером. Її назва говорить саме за себе: “Пастка глобалізації. Наступ на демократію і добробут”. Декілька ключових фраз розкривають аргументацію і позицію авторів: “Потужність глобалізації об’єднує світ і в той же час руйнує цей об’єднаний світ. Власники величезних інвестиційних коштів і світових концернів диктують свою волю млявим національним державам. При цьому політичні діячі, як і представники ділових кіл, домагаються все більшого дерегулювання економіки. Результатом цього динамічного і жорсткого процесу стають все нові програми економіки і масові звільнення”. У цих міркуваннях, пронизаних страхом перед майбутнім, містяться типові мотиви і побоювання: зростаюча влада транснаціональних господарських структур і послаблення політичних сил, загроза масового безробіття [13].
Розглянемо, які можливі загрози несе в собі глобалізація:
1. Перша загроза в зв’язку з глобалізацією викликана тим, що її переваги, які зрозумілі людям, будуть, однак, розподілятися нерівномірно. У короткостроковій перспективі, як відомо, зміни в обробній промисловості, сфері послуг призводять до того, що галузі, які отримують переваги від зовнішньої торгівлі, і галузі, пов’язані з експортом, відчувають більший приплив капіталу і кваліфікованої робочої сили. У той же час ряд галузей значно програє від глобалізаційних процесів, втрачаючи свої конкурентні переваги через зростання відкритості ринку. Такі галузі змушені докладати додаткових зусиль, щоб пристосуватися до господарських умов, які змінились не в їхню користь.
Це означає можливість відтоку капіталу і робочої сили з цих галузей, що послужить головною причиною для вживання адаптаційних заходів, пов’язаних з дуже великими витратами. Адаптаційні міри чреваті для людей втратою роботи, необхідністю пошуку іншого робочого місця, перекваліфікації, що призводить не лише до сімейних проблем, але і вимагає великих соціальних витрат, причому в короткий термін. В остаточному підсумку відбудеться перерозподіл робочої сили, але спочатку соціальні витрати будуть дуже великі [37].
2. Другою загрозою багато хто вважає деіндустріалізацію економіки, оскільки глобальна відкритість асоціюється зі зниженням зайнятості в обробних галузях.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
