Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 3)

При хворобах системи кровообігу первинну інвалідність у 2005 р. встановлено у 58 491 хворого, серед них осіб працездатного віку – 33 155 (56,7 %). У структурі причин інвалідності провідне місце належить ЦВХ, як серед дорослого (40,9 %), так і серед працездатного населення (35,5 %). Однією з головних причин, що призводять до інвалідності населення є ІХС (відповідно 33,7 і 33,5 %).

Про проблеми діагностики кардіологічної патології та її ефективне лікування свідчать дані щодо первинно визнаних інвалідами в Україні за віком. Так, у 1995 р. інвалідність у працездатному віці становила 38,5 %, у 2005 – 56,7 %. Змінилася також структура за групами первинної інвалідності серед дорослого населення України у бік збільшення тяжкості патології. Так, у 1995 р. частка інвалідів І групи становила 16,1 %, у 2005 – 19,6 %; інвалідів ІІІ групи – відповідно 21,9 і 39,2 %.

Однією з провідних патологій у структурі поширеності та захворюваності хвороб системи кровообігу є гіпертонічна хвороба. За останні 10 років її поширеність збільшилася вдвічі і становить 28 169,3, а захворюваність зросла в 2,5 разу і становить 25 86,3 на 100 000 населення, що є наслідком активної роботи з виявлення артеріальної гіпертензії в межах Національної програми. В наш час показники по Україні наближаються до європейських і відповідають даним контрольних епідеміологічних досліджень. Серед осіб, у яких уперше виявили гіпертонічну хворобу, 78,8 % становлять хворі працездатного віку (2038,8 на 100 000 населення). Цей показник має значні відмінності в областях (від 4517,6 в Харківській до 773,7 в Житомирській). Майже у всіх регіонах за цей же період, як наслідок раннього виявлення патології і адекватного лікування знизився показник первинної інвалідності від гіпертонічної хвороби з 1,7 до 0,9 на 10 000 населення. При низьких показниках захворюваності в Миколаївській і Чернівецькій областях спостерігають високі показники первинного виходу на інвалідність.

Статистика не дає можливості пояснити значні розбіжності в показниках смертності від гіпертонічної хвороби у 1995–2005 рр. і потребує ретельного вивчення на місцях. П омирають від цієї хвороби в основному особи працездатного віку (73,6 %).

Важливе місце серед причин, що призводять до виникнення передчасної смерті, посідає ІХС. Останнім часом (1995–2005) кількість хворих з цією патологією збільшилася удвічі. Так, показник захворюваності на ІХС має досить великі відхилення і коливається в межах від 545,3 у Житомирській області до 3011,3 у Харківській, при середньому по Україні 1697,5 на 100 000 населення. Доведено, щов осіб з артеріальною гіпертензією інфаркт міокарда виникає в 3–4 рази частіше, майже в половині випадків розвиваються цереброваскулярні порушення (особливо у осіб працездатного віку). Привертає увагу показник охоплення диспансерним наглядом, який не покращується протягом декількох років у таких регіонах: м. Севастополь (2486,4 на 100 000), Житомирська (2588,1), Львівська (3545,4) області, у той час як у Закарпатській та Чернівецькій областях він становить відповідно 13031,1 і 10985,4, при середньому по Україні 6554,5 на 100 000 населення.

ІХС посідає друге місце (після ЦВХ) у структурі інвалідності від хвороб системи кровообігу, як серед дорослого, так і серед населення працездатного віку. Цей показник серед дорослих знизився на 31,6 % порівняно з 1995 р. У м. Києві він був найвищий – 8,8, у Миколаївській області – 8,3, у той же час у Сумській – 2,6, по Україні – 5,2 на 10 000 населення.

За 10 років показник смертності від ІХС зріс на 31 %, а в деяких областях більше ніж наполовину (Чернігівська – 64 %, Кіровоградська – 62 %, Рівненська – 51,7 %). У структурі смертності від хвороб системи кровообігу серед працездатних – смертність від ІХС посідає перше місце – 54,4 %; при цьому смертність працездатних осіб становить 15,5 % загальної смертності від ІХС.

Перше місце за поширеністю та соціальною значущістю посідають ЦВХ. У 2005 р. в Україні зареєстровано близько 3,1 млн хворих з різними формами ЦВХ, 80 % яких становлять особи пенсійного віку. За останні 10 років кількість пацієнтів з ЦВХ зросла в 1,6 разу. Збільшення відбулося за рахунок хворих з хронічними прогресуючими формами судинно-мозкової недостатності.

Особливу стурбованість викликає значна частка первинної інвалідності при цереброваскулярній патології як серед дорослих, так і серед працездатного населення. Так, у 2005 р. вона була надана 23 947 особам, серед яких 11 779 (49,2 %) – працездатні. Серед дорослих і працездатних вона найвища у Одеській області (відповідно 11,8 та 6,5) та м. Києві (11,1 та 5,8) при середній по Україні – 6,3 та 4,4 на 10 000 населення.

У цілому по Україні смертність від ЦВХ зменшилася на 13,6 %, проте в Сумській та Донецькій областях вона вища за середню (229,9 на 100 000 населення) відповідно у 2,5 та 2 рази. Серед працездатного населення смертність від судинних уражень мозку посідає друге місце (19 %); при цьому смертності працездатного населення становить 16,8 % загальної смертності від ЦВХ.

Найбільш тяжкою формою судинних захворювань головного мозку є інсульт. Щорічно його вперше діагностують у 100–120 тис. мешканців України. У 2005 р. зареєстровано 119 000 таких випадків (на 16,4 % більше, ніж у 1995 р.), що становить 313,7 на 100 000 населення. Показник захворюваності збільшився на 29,1 %. Слід зазначити, що 1/3 випадків інсультів реєструють в осіб працездатного віку. В Європі цей показник становить у середньому 200 на 100 000 населення. Як позитивний факт слід зазначити, що кількість інсультів у нашій країні з 2000 р. дещо зменшилася і стабілізувалася. Це пов’язано з виконанням Національної програми лікування і профілактики артеріальної гіпертензії та більш виваженим ставленням до постановки діагнозу мозкового інсульту.

Серед причин смерті інсульт посідає друге місце у світі і третє у розвинених країнах після хвороб системи кровообігу. В Європі летальність при інсультах коливається від 63,5 (чоловіки, Швейцарія) до 273,4 (жінки, Росія) на 100 000 населення. Слід зазначити, що смертність від інсультів в Україні вища, ніж у Росії, серед чоловіків у 1,5 разу, а серед жінок – в 2 рази. Показник летальності протягом 30 днів від початку інсульту в Україні становить близько 35 %, а протягом року вмирає кожен другий хворий, при цьому з тих, хто вижив, 25–30 % залишаються інвалідами, до трудової діяльності повертається не більше 10–12 %, 50 % – потребують сторонньої допомоги, що вже є державною проблемою.

Однією з нерозв’язаних проблем є надання нейрохірургічної допомоги при судинних ураженнях головного мозку. Загальна кількість мозкових інсультів в Україні становить близько 120–130 тисяч щорічно. В нейрохірургічних закладах України лікується всього до 4 % хворих, з них оперують близько 1/3 хворих.

Низкою причин незадовільного стану в лікуванні хворих на інсульт є відсутність єдиного системного підходу до вирішення цієї проблеми; відсутність спеціалізованих інсультних відділень у багатьох областях України, а в існуючих – невелика ефективність їх роботи; відсутність єдиної стратегії, жорстке виконання якої було б обов’язковим для всіх спеціалістів, причетних до лікування таких хворих; недостатня поінформованість як лікарів, так і населення в цілому, внаслідок чого не проводяться повною мірою профілактичні заходи, пізно та нераціонально призначається лікування. Частину хворих на інсульт взагалі не госпіталізують у стаціонари, що призводить до збільшення смертності та інвалідності.

Залишається актуальним питання створення обласних або міських невролого-нейрохірургічних інсультних центрів з їх повноцінним оснащенням тазабезпеченням підготовленими фахівцями. Досвід роботи таких центрів у Києві і Дніпропетровську свідчить про їх ефективність.

Таким чином, сьогодні в кардіології, неврології та нейрохірургії з’явилися і набувають сили нові тенденції, що певною мірою зумовлені реформуванням галузі відповідно до розвитку ринкових відносин.

Для зміни епідеміологічної ситуації щодо ЦВХ у позитивний бік необхідно провести низку заходів:

• впровадження системи поетапного надання допомоги пацієнтам з ЦВХ – від сімейного лікаря і до спеціалізованого закладу, яка б відповідала сучасним стандартам;

• збільшення відсотка своєчасної госпіталізації хворих із мозковим інсультом у спеціалізовані інсультні відділення;

• забезпечення спеціалізованих інсультних відділень апаратами для сканування судин головного мозку, відповідним набором медикаментів та фахівцями, які пройшли підготовку з нейрореанімації;

• створення в кожній області реабілітаційних відділень за рахунок перепрофілювання неврологічних ліжок;

• сприяння більш широкому використанню хірургічних методів лікування пацієнтів з ЦВХ. Насамперед, йдеться про виконання оперативних втручань на магістральних судинах голови та шиї з метою запобігання розвитку тяжких мозкових інсультів;

• ширше впровадження принципів первинної та вторинної профілактики мозкових інсультів сімейними лікарями, кардіологами, терапевтами, нейрохірургами, ангіохірургами;

• для визначення істинної епідеміологічної ситуації щодо ЦВХ, факторів ризику розвитку інсульту запровадження реєстрів мозкового інсульту.

Інсульт, інфаркт міокарда та кардіальна смерть часто виникають раптово, коли неможливо вчасно надати ефективну кваліфіковану медичну допомогу, і тому багато терапевтичних і хірургічних втручань носять паліативний характер.

Структура смертності в країнах Євросоюзу значно відрізняється від такої в Україні, зокрема питома вага її від хвороб системи кровообігу становить відповідно близько 28 та 62 %. При цьому частка смертності від ІХС в Україні у 4 рази більша, ніж у країнах Євросоюзу, у яких головними причинами смертності при ІХС є гострий інфаркт міокарда та раптова серцева (аритмічна) смерть, тромбоемболія легеневої артерії та серцева недостатність і, значно рідше, розрив аорти.

За останні роки відзначають позитивну тенденцію до зменшення смертності від гострого інфарктуміокарда серед всього населення – з 20,8 у 1995 р. до 15,5 на 100 000 населення у 2005 р. Це пов’язано із своєчасною діагностикою та ранньою, тобто в перші 6–12 год після клінічних проявів хвороби, госпіталізацією. Ситуація дещо інша у працездатного населення. Навіть протягом одного року показник смертності від інфаркту міокарда зріс (з 8,1 до 8,6 на 100 000 населення). Смертність працездатних осіб становить 55,5 % загальної смертності від інфаркту міокарда, що свідчить про те, що помирають переважно молоді люди.

Важливою є також проблема поширеності ревматичних захворювань, що досягла 239 614 серед всього населення.

Медико-соціальне значення ревматичних хвороб зумовлене значною поширеністю, значною часткою втрати працездатності та інвалідизацією, важкістю діагностики і лікування хворих. За даними ВООЗ, 30 % випадків тимчасової непрацездатності і 10 % інвалідизації пов’язані з ревматичними хворобами, а у понад 4 % населення земної кулі відзначають різні захворювання суглобів і хребта. Робоча класифікація ревматичних хвороб охоплює понад 150 різних нозологічних форм. Діагностичні помилки становлять до 30 % від усіх випадків первинно зареєстрованих хворих із захворюваннями опорно-рухового апарату.

Найчастіше ревматичні хвороби виявляють у осіб працездатного віку (20–50 років), вони мають неухильно прогресуючий характер (смертність працездатних осіб становить 75,6 % загальної смертності від ревматизму). Ревматичні хвороби зумовлюють значний відсоток тимчасової непрацездатності хворих (перше місце) і сприяють ранній і частій інвалідизації. Діагностика, особливо у ранній період, супроводжується значними труднощами, що зумовлено відсутністю специфічних лабораторних тестів, поліморфізмом і подібністю клінічних проявів багатьох ревматичних хвороб, малим їх проявом на ранніх етапах. Несвоєчасність діагностики призводить до пізньої раціональної терапії, проблема ефективності якої на сьогодні ще повною мірою не вирішена.

За даними Центру статистики МОЗ, поширеність усіх форм ревматизму за останні десять років зменшилася на 17,5 %; захворюваність – майже на 60 %; первинна інвалідність – на 55 %, однак зросла смертність від цієї патології на 78,2 %. У Рівненській і Закарпатській областях значно зріс показник захворюваності серед усього населення, він становить відповідно 80 і 63 %. Найвищі показники смертності зареєстровано в Кіровоградській (6,7), Житомирській (6,3) і Хмельницькій (6,0) областях, у той час як середній показник по Україні становить 4,1 на 100 000 населення. Аналіз свідчить про часто атиповий перебіг захворювань (невідповідність класичній соціальній структурі хвороби та клінічним проявам), що зумовлює помилкові діагнози та неадекватне лікування.

У зв’язку з цим спостерігають значну кількість ускладнень – кардіальних, суглобово-кісткових (виражені деформації, деструкція, знерухомлення, інвалідизація), ниркових (за деякими даними, уратну нефропатію спостерігали у 10 % хворих з подагрою, на стадії хронічної ниркової недостатності – у 2 %).

Значні коливання показника захворюваності на ревматизм відзначають в осіб працездатного віку. Так, у Львівській області цей показник перевищує середній по Україні (18,7 на 100 000 населення) у 2,5 разу, у Рівненській – майже вдвічі, у Вінницькій досяг – 27,3, у Закарпатській – 26,8. Недостатнє охоплення диспансерним наглядом хворих спостерігають у Запорізькій (179,2), м. Севастополі (219,5), Херсонській (264,9), Харківській (270,0), м. Києві (297,7) на 100 000 населення (по Україні – 498,3).

Розбіжності максимальних і мінімальних показників поширеності, захворюваності, охоплення диспансерним наглядом та смертності хворих на ревматизм розглядали на ІV Національному конгресі ревматологів України (Полтава, 18–21 жовтня 2005 р.). Звертали увагу на етапність та підпорядкованість педіатричної, підліткової та терапевтичної служби з питань діагностики, лікування та профілактики хворих на ревматизм. Пропонували розробити та узгодити критерії відбору хворих терапевтичною та хірургічною службами, у зв’язку з недостатньо активним відбором хворих на кардіохірургічне та ортопедичне лікування терапевтичними та педіатричними службами.

Обговорювали питання застосування нових технологій діагностики та лікування хворих з ревматичними хворобами: раціональне використання глюкокортикостероїдів за різними програмами, залежно від нозологічної форми (пульс-терапія, параартикулярне введення тощо); впровадження нових препаратів для базисної терапії ревматоїдного артриту; подальше впровадження інгібіторів-циклооксигенази-2 та вивчення їх безпечності; застосування системної ензимотерапії; використання хондропротекторної терапії, керуючись даними доказової медицини та рекомендаціями Європейської антиревматичної ліги. Особливу увагу приділяли вдосконаленню етапної системи реабілітації хворих на ревматичні захворювання, включаючи санаторно-курортні заклади.

Соціальну значущість патології, пов’язаної з хворобами кістково-м’язової системи та сполучної тканини, зумовлюють, з одного боку, досить істотна поширеність серед населення і, в першу чергу, працездатного, особливо в сільській місцевості, а з другого – тривала втрата працездатності. За поширеністю і частотою інвалідності ці захворювання поступаються лише хворобам системи кровообігу, дихання і травлення (у 2005 р. кількість хворих досягла 3 767 884).

Державна підтримка щодо попередження смертності та інвалідності дорослого та працездатного населення внаслідок серцево-судинних та судинно-мозкових захворювань ґрунтується на тому, що профілактична робота значно ефективніша за соціальними наслідками, ніж клінічний підхід до розв’язання проблем. Розрив, який існує між профілактичною і клінічною медициною сьогодні, та підхід до принципів профілактики хронічних неінфекційних хвороб у цілому і серцево-судинних зокрема не дають змоги на сучасному етапі розвитку суспільства підвищити рівень здоров’я населення України так, як це зроблено в багатьох розвинених країнах. Звичайно, первинна профілактика потребує великих матеріальних ресурсів, але в будь-якому разі це значно менше від тих збитків, які має суспільство сьогодні, що і повинно бути основою для розробки і обґрунтування державних цільових програм покращання здоров’я.

розділ 2 системи відновлення рухового стереотипу та фізичної активності пацієнтів після травм хребта

2.1 Анатомо-фізіологічні особливості хребта та зміни після травм

Сучасна наука про хребет знаходиться на стику декількох медичних спеціальностей: ортопедії і травматології, нейрохірургії, невропатології і нейрофізіології. Починаючи з 30-40-х років ХХ століття наука про хребет намагається висуватися в окрему спеціальність. Історія розвитку науки вертебрології дуже коротка. Фактично ця галузь медицини стала інтенсивно розвиватися тільки в другій половині сторіччя, що пішло. Тільки в кінці 70-х років в Україні почалося зародження нової спеціальності хірургії – вертебрологія. Проте, дотепер відсутня законодавча основа в створенні вертебрологічних відділень в міських і районних лікарнях. В теж час існуючі відділення випробовують не тільки економічні, але і кадрові проблеми оскільки відсутній як така спеціальність - вертебролога.

У ряді установ фахівці, що займаються проблемами хребта числяться як травматологи, інші як нейрохірурги або фтізіатори, загальні або торокальні хірурги. Історія розвитку науки вертебрології дуже коротка. Фактично ця галузь медицини стала інтенсивно розвиватися тільки в другій половині сторіччя, що пішло. В основу вітчизняного становлення цієї спеціальності встановлено декілька принципів, які дозволили зменшити кількість проб і помилок і тим самим скоротити шлях до досягнення світового рівня хірургії хребта.

Характеристики

Список файлов ВКР